Дефіцит успішності

Успіх Росії – це щось макабричне, витворене у «лабораторіях» тамтешньої влади – від Івана Грозного до Владіміра Путіна. Таке розуміння успіху намагалися ревізувати найкращі уми – від декабристів до Сахарова, цілого легіону дисидентів, аж до Ходорковского. Зрештою, подана цитата Троцкого свідчить, що й большевицька еліта відчувала цю національну патологію

Почну здалеку. Днями на одному із львівських інтернет-ресурсів згадали Льва Троцького. І звісно, - хвиля негативних коментарів. Я не є прихильником «вождя революції», але уважаю тут доцільним навести одну цитату із пізнього Бронштейна: «Розіп’ята між чотирма державами, Україна нині посіла у долі Європи те становище, яке займала у минулому Польща... Ніде утиски, чистки і репресії і взагалі всі різновиди бюрократичного хуліганства не набували такого вбивчого розмаху, як в Україні, у боротьбі з сильними підспудними устремліннями українських мас до більшої свободи і самостійності… Сталінська бюрократія, щоправда, зводить пам‘ятники Шевченкові, але для того, щоб міцніше придушити цими пам’ятниками український народ і змусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ґвалтівників».
І висновок: «Українському питанню суджено у ближчий період грати величезну роль у житті Європи...».
Тепер – до теми. Спостерігачі зауважують дещо неадекватну поведінку Кремля у контексті неухильного і невідворотного краху. Дехто із яйцеголових взагалі спробував діагностувати московську хворобу і вийшло щось на кшталт «дефіциту успішності». Але чи насправді наша північна сусідка потерпає від цієї дивної недуги?
Думаю, все складніше. Судячи із темної-світлої, життєстверджуючої-некрофільської, героїчної-ницої (якої ще забагне читач?) довжелезної історії Російської імперії, я радше б говорив про невдале розуміння успіху. Усі чи майже всі російські вікторії відгонять чимось штучним, антиприродним, антилюдським, несправжнім. Це не тому, що на велетенському терені від Мурманська до Камчатки мешкають якісь особливі люди. Це тому, що задавнене, можливо, ще ординське розуміння успіху із часом трансформувалося у зловісну традицію московських еліт.
Успіх для Росії завжди був пов’язаний із лихом для когось, - сусідів, чиї землі і статки ставали мішенню експансіоністських посягань кремлівських стратегів; співвітчизників, які мали свою, особливу думку про устрій і перспективи вітчизни; чужевірців, гріхом яких було вже те, що вони обрали своїх, непідзвітних загорському патріархові богів…
Успіх Росії ледь не у всі часи кувався коштом інших, зокрема українців. Імперія «збирала землі», облаштовувала свої столиці, здобувала природні ресурси рабською працею інородців, здебільша українців. Зрештою, відчуваючи управлінську слабкість, користала чужим інтелектом, чужими креативами, чужими духовними скарбами, видаючи їх за свої.
Успіх Росії, зазвичай, базувався на її невичерпних багатствах (награбованих чи здобутих рабською працею окупованих, депортованих, виселених, засуджених тощо). За ці скарби, виявилося, можна купити не тільки авторитет чи повагу, але й віру, а відтак – лояльність чи відданість цілих країн, у всякому разі, охочих до дармівщини режимів.
Успіх Росії – це щось макабричне, витворене у «лабораторіях» тамтешньої влади – від Івана Грозного до Владіміра Путіна. Таке розуміння успіху намагалися ревізувати найкращі уми – від декабристів до Сахарова, цілого легіону дисидентів, аж до Ходорковского. Зрештою, подана вище цитата Троцкого свідчить, що й большевицька еліта відчувала цю національну патологію.
Отже, якщо говорити про таке – фальшиве розуміння успіху – то направду маємо його дефіцит у сучасній Росії. Але це, однак, аж ніяк не означає, що актуальним для неї залишається повернення до традиції. Навпаки, - на часі формування нової, сучасної і загальнолюдської версії російської формули успіху.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Вася Ложкін 

Патерналізм як засіб

Попри свою нелюбов до будь-якої влади, кожен її осібний член в глибині душі сподівається, що вона, ця влада (окремий чиновник, окрема установа), буде прихильною саме для нього, зважатиме саме на його потреби, уводить його бажання, врахує його «особливий» статус

«Україна не є територією несвободи, українці не бояться. Але політичні лідери тримаються за залишки патерналізму», - заявив якось Володимир В’ятрович під час дискусії у Львові, у сумновідомій «Тюрмі на Лонцького».
Я б додав до цих слів історика ще й тезу про те, що лідери не тільки «тримаються», але й посилено культивують патерналізм. Свого часу П’єр Манан написав, що «Основним почуттям всіх людей є бажання влади, дедалі більшої влади, бажання, що вмирає лише разом з людиною… Аби об'єднатися, потрібно й достатньо, щоб вони звели над собою частину влади незрівнянно вищої, ніж влада кожного; точніше, потрібно й достатньо, аби вони звели над собою найбільшу з влад, які тільки можна собі уявити, або таку владу, над якою неможливо уявити ніякої більшої влади» («Інтелектуальна історія лібералізму»). І власне оцій «найбільшій з влад» люди відтак здатні віддати усі повноваження, аж до повноважень керувати своїм побутом і влаштовувати навіть... інтимне життя.
Це – парадоксально, але це факт. Скільки чорнила витрачено на те, аби пояснити і засудити патерналізм «совка», але він живучий, як, зрештою, досі незнищими залишаються причини цього соціального феномену. Чинна влада, як і її попередники, не уміють керувати по-іншому. Чого було вимагати, до прикладу, від двох перших президентів України – секретаря ЦК КПУ і «червоно директора»? Хіба для них існувала інша система мотивацій загалу, окрім випробуваного гасла «світлого майбутнього» і ковбаси по 2.20? Чи можна було очікувати від Ющенка – проєвропейського, здавалося б, політика, - якоїсь більш-менш вирозумілої соціальної політики, збудованої не на тих же обіцянках? Чи знав Янукович про систему соціальних ліфтів, якщо його «ліфтом» нагору були дуже вже сумнівні «університети» і протекція космонавта Берегового?
Мало сказати про інфантильність громади, - попри свою нелюбов до будь-якої влади, кожен її осібний член в глибині душі сподівається, що вона, ця влада (окремий чиновник, окрема установа), буде прихильною саме для нього, зважатиме саме на його потреби, уводить його бажання, врахує його «особливий» статус. Знаючи це напевно, урядники та їхні радники відповідно й вибудовують стосунки зі спільнотою, обіцяючи казна-що. Ба більше, їм відома таємниця короткої суспільної пам’яті, і що-що, а саме цей «склероз» вони юзають по повній.
До того ж, у комірках людського досвіду, десь на рівні глибокої підсвідомості, таки причаївся страх (як би цього не хотілося зауважити шановному В’ятровичу). І власне він теж є інструментом патерналістської політики влади. «Ми захистимо вас від кризи», - вигукують її речники, відтак зауважуючи, що для цього, на жаль, слід дещо затягнути паски. «Але ми дамо пільги незаможним», - вторить той чи інший чиновник від соцполітики, - і сподівання на порятунок затуманюють у мізках обивателя сумний досвід пільг усіх попередніх часів…
Утім, зауважує Жан Бодріяр, так не триватиме вічно. У праці «В тіні мовчазної більшості, або Кінець соціального» він дає надію прихильникам самодостатніх спільнот, і водночас пророкує кінець патерналістським режимам: «У влади склалось переконання, що чим пасивнішими є маси, тим ефективніше можна ними керувати. Виходячи з цього вона й діяла у період, коли механізми влади були централізовані та бюрократизовані. Однак сьогодні наслідки цієї стратегії обертаються проти самої влади: байдужість мас, яку вона активно підтримувала, віщує її крах».
Ігор Гулик. Ілюстрація: parnasnn.ru

Про зло

Кожна нова урядова команда, "ліквідовуючи зло" попередньої, вдається до чергових несправедливостей і наруг над законом. Інструментами кожної наступної реінкарнації зла є, зазвичай, одні і ті ж люди

Я цілком певен, що допоки громада перейматиметься власною безпекою, спокоєм і здоров'ям своїх дітей, допоки вона не збайдужіє серед тотального злочинного розбою і не почне ховатися за сімома замками або ж емігрувати з цієї країни, найвищі чини правоохоронних структур також не спатимуть спокійно.
Наша біда не у тому, що владу в державі осідлали не вельми делікатні і геть не лояльні до її законів особи, хоча уже цей факт мав би змусити загал поміркувати над вислідами власних вчинків. Найбільшою нашою проблемою є відсутність механізмів, за яких кожен пересічний громадянин міг би без застережень та остраху поцікавитися, на що і куди йдуть заплачені ним податки. І отримати при цьому втямливу відповідь.
Якщо я найму собі майстра для ремонту квартири, а він почне пиячити чи красти придбані для цієї справи матеріали, то, будьте певні, довго він не розкошуватиме безкарно. То чому тішаться вседозволеністю і бездіяльністю люди, найняті суспільством для захисту спільних інтересів, безпеки і добробуту? Чому їм можна брехати, а пересічний журналіст, перекрутивши, не дай Боже, прізвище двірника, ризикує відповісти "по повній"? Чому їм, охоронцям закону, властиво щодня порушувати цей закон, зокрема ті його акти, які гарантують мешканцям повний і безперешкодний доступ до правдивої інформації?
Я знаю наперед, що почую у відповідь на ці запитання. Мені розкажуть про незадовільне бюджетне фінансування, про те, що для міліцейських авт бракує пального, що підопічні кінологів замість м'яса споживають кашу, і ще всяку-всячину негараздів. Але, даруйте, якщо ви такі злидні, то звідки круті "тачки", хмародери-особняки і життєрадісні обличчя навіть не вищих, а таких собі середнячків з когорти міліціянтів, прокурорів? Невже ви вирощуєте бульбу у вільний від роботи час, а відтак продаєте її на Краківському?
Чому для поодиноких злочинців, яких вам вдається спіймати і довести до суду, встановлено цілком визначену таксу – 2 тисячі умовних одиниць за один недоданий рік неволі? І хто встановив її, цю суму?
Я громаджу ці запитання, оскільки всі потребують відповідей на них. Не тільки родини загиблих, згвалтованих, скалічених, пограбованих. Не тільки підприємець, який виходячи з дому, не знає, чи повернеться сюди увечері. Їх, як не дивно, чекає і наймолодший міліцейський патрульний, бідою якого спекулюють генерали; їх чекає і дрібний злодюжка, замислюючись над несправедливим: "Чому у клітці я, а ті, хто краде мільйонами і убиває, – на волі?".
"Політичний порядок – це алхімія зла, ліквідація, яка ніколи не стає повною, одного зла іншим", – зауважує П'єр Манан в "Інтелектуальній історії лібералізму". Якщо так є насправді, то Україна – яскрава ілюстрація для цього умовисновку. Бо кожна нова урядова команда, "ліквідовуючи зло" попередньої, вдається до чергових несправедливостей і наруг над законом. Інструментами кожної наступної реінкарнації зла є, зазвичай, одні і ті ж люди, – міняють, зазвичай, лише провідників, рядові ж виконавці несуть на собі хрест неправедних наказів. Розраховувати на принциповість, власну думку чи позицію "стрілочників" за умови флюгерства начальників навряд чи доводиться.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Ніколай Купріченко 

Que se vayan todos!

Верховна Рада теж мусить піти. Вона грала роль колективного блазня, ухвалюючи якісь «єврозакони», причому її більшість свідомо тасувала мічені карти, а «опозиція» у багатьох випадках підігрувала шулерам

Коли нардепи ледь не хором вимагають від уряду Яценюка звіту, знаючи наперед, що рішення про те, що прем’єр залишається, вже ухвалене, мені залишається лише розвести руками. Або наші обранці настільки наївні, що не припускають думки про те,щопозитивне голосування автоматично означає імунітет для Кабміну, або свідомо піаряться на псевдорадикалізмі у час, коли його слід застосовувати деінде.
«Que se vayan todos!» («Хай забираються всі!») – гасло антидиктаторських рухів в Аргентині та Бразилії з усією прямотою постає в Україні 2016-го. Еліти не встигають за часом, вони прогавили зміну поколінь, їхні цінності та життєві орієнтири застаріли щонайменше на півстоліття. Ні влада, ні опозиція не знайде спільної мови зі студентами, які б міністерські політінформації їм не влаштовував Яценюк, і якими б компліментами не улещувала їх БПП зі "Самопоміччю". Це – люди двох світів, кардинально протилежних сенсів і життєвих мотивацій.
Звісно, першим на виліт є Яценюк. Офірний цап за визначенням і призначенням, якого має спіткати не тільки політична догана, а цілком очевидно – правова відповідальність за самоуправство, перевищення службових повноважень, порушення купи конституційних параграфів і юридичних новел. Відставка прем’єра і всього Кабінету реальна навіть у випадку «вашингтонського захисту», коли Нуланд разом зі всім МВФом ні сіло-ні впало прислухаються до країни і «почують кожного». Бо саме ці люди три роки терплять корупціонерів при власній касі, заплющивши очі на грабунок траншів і дерибан допомог... Саме ці люди поставили на Україну і її 46-мільйонний народ, і, - парадокс, - саме вони причетні до майбутніх недовір, ігнорацій, «руконеподавань» з боку серйозних світових лідерів.
Верховна Рада теж мусить піти. Вона грала роль колективного блазня, ухвалюючи якісь «єврозакони», причому її більшість свідомо тасувала мічені карти, а «опозиція» у багатьох випадках підігрувала шулерам. Як це зробить парламент – не має значення. Саморозпуститися чи скласти мандати – це деталі. Причому, аби зберегти обличчя і не втратити перспективи, виграють ті, хто першим зробить цей жест.
І врешті президент. Порошенко, звісно, добре усвідомлює, що у цій катавасії він переграв сам себе. ПОП мав би піти зараз, разом з усіма. Хай на дочасні вибори, але вчинити так, згідно із уявленнями спільноти про повноваження, а головне – відповідальність гаранта. Спільноти, для якої він два роки видавався найактивнішим промотором євроінтеграції. Спільноти, яку, зрештою, він обдурив.
Я цілком усвідомлюю, що викладене мною – ідеальний варіант, не позбавлений елемента романтизму. Але... Погляньмо на тих, хто відстояв на майданах, і хто досі залишається там. Невже їх можна запідозрити у прагматизмі, у подвійних стандартах, у нещирості врешті-решт? Вони – романтики, які одного дня зрозуміли, що мрію слід захищати, що так просто її ніхто не подарує. Вони – люди майбутнього, і я б не радив комусь ставати на його шляху.
Тож - que se vayan todos!

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Тест на громадянство

«Демократія знецінюється пропорційно до сліпоти виборців до того факту, що отруєний лихоманкою влади кишеньковий Наполеон опозиції замість програми підсовує їм згірклі месіанські міфи, особисті порахунки та комплекси, загорнуті у плащаницю з національного прапора»

У цивілізованій Європі, та й в Америці, серйозно переймаються проблемами і перспективами демократії. Не тільки у глобальному масштабі, але й, так би мовити, для хатнього вжитку.
Не є таємницею недосконалість системи народовладдя, - і не варто шукати у демократії панацеї від усіх людських бід. Однак досі ніхто із прихильників та апологетів цього устрою не ставив питання руба: для того, аби зберегти і користати з усіх переваг демократії, слід від сепарувати від процесу певних не надто «зрілих» індивідів. Здавалося б, маячня, оксюморон… Тим не менш, - реальність.
«Суспільство, що складається з людей, які є чимось середнім між глядачами серіалів та клієнтами торгових центрів, не заслуговує на справжніх державних діячів. Адже з якого дива у такому товаристві ці діячі мали б з’явитися? І якщо навіть з’являться, то хто б мав їх побачити, оцінити та вибрати?» - пише у Gazeta Wyborcza Роберт Сєвьорек. І це, звісно, правда. Але не уся. Зрозуміло, демократія мусить витримати іспит не тільки споживацьким мейнстримом нинішнього дня, але й, до прикладу, навчитися конкурувати із так званими «революціонерами із соціальних мереж», які, зазвичай, висловлюють свої політичні уподобання чи фобії, комфортно влаштувавшись з планшетом у фотелі. Демократія, зрештою, приречена на вічний диспут із своїми ж симулякрами – «керованою», «суверенною» чи ще якоюсь, - вигаданими фантазіями правителів, які не вміють чи не бажають позбутися комплексів минулого.
Але ці конфлікти – природні, і найвищим рефері у них є час. Натомість і згаданий автор Gazeta Wyborcza, і авторитетні дослідники з США (Ерік Лю, засновник Громадянського університету, екс-заступник радника Клінтона у внутрішніх справах), на яких він покликається, пропонують суспільству сегрегаційну модель. Йдеться про так звані «тести на громадянство». Почасти ця практика вже є зуживаною в країнах, які потерпають від надмірної та некерованої іміграції або ж мають під боком не вельми прихильних сусідів (як от прибалти). Та у випадку, про який пишу я, тести на громадянство пропонують застосувати для усіх мешканців країни. Тих, хто бажав би чи бажає користуватися усім комплексом прав громадянина. Особливо, права обирати чи бути обраним.
Я, вочевидь, теж не у захваті від таких ґанджів демократії, коли виборець-невіглас голосує за порадою сусіда, дружини чи взагалі аби як. Не тішить мене й ситуація, коли перестарілі громадяни обирають, фактично, не своє майбутнє, а завтрашній день значно молодших. «Що більше "недоінформованих" людей бере участь у виборах, то більше "аматорськими" є критерії демократії", - пише американський соціолог і фахівець з громадянського суспільства Сеймур Мартін Ліпсет.
Але так воно є, і ніхто досі не мав наміру робити інакше. Запроваджувати іспити на знання вітчизняного законодавства, історії, на орієнтацію в політиці, і на підставі результатів вручати особі «мандат громадянина», - це, як на мене, користати із сумнівного досвіду засуджених світом режимів та організацій на кшталт ККК.
Я цілком поділяю меседж Севьорека про те, що «демократія знецінюється пропорційно до сліпоти виборців до того факту, що отруєний лихоманкою влади кишеньковий Наполеон опозиції замість програми підсовує їм згірклі месіанські міфи, особисті порахунки та комплекси, загорнуті у плащаницю з національного прапора». Так є не тільки у Польщі, для України, мабуть, це ще болючіша проблема.
Але дайте все-таки шанс обивателеві вирости до громадянина. Міркую, що життєві обставини самі зроблять з нього акселерата.
Ігор Гулик. Ілюстрація: urokiistorii.ru

Борис Дацишин у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

"Коли людина приходить до мене з якимись проблемами, то потім з’ясовується, що вона таки боїться смерті. Насправді боїться смерті і не знає, що з цим робити"
Борис Дацишин, психотерапевт
Програма "Профілі з Ігорем Гуликом" в ефірі ТРК "Львів" щосуботи о 19.15

Націоналізм. Перезавантаження

Європейцям важко визнати, що модель ЄС, запропонована його «батьками-засновниками», і його нинішні стратегії суперечать одна одній

У Європі час од часу починають волати про відродження націоналізму. Причому, роблять це із подиву дивною систематичністю, лякаючи пересічного обивателя усілякими негараздами перед наступом сили, що, як видається схожим риторам, зруйнує, перш за все, його добробут і спокій. Так було в Австрії, коли там неждано-негадано виринув у парламентській залі Йорґ Гайдер зі своєю Австрійською партією свободи, історія повторюється, коли у Нідерландах перетягують мотузку валлони та фламандці, в Іспанії гримлять вибухи бомб «баскських сепаратистів», а у Франції серйозно заявляє про свої амбіції донька Ле Пена. Із певних пір євробюрократи та «єврофундаменталісти» з-посеред експертів і політологів знайшли нову «страшилку», на цей раз і в Україні. Парламентський статус ВО «Свобода» дав їм підстави оскаржувати нас у всіх смертних гріхах. Хоча скільки там тієї «свободи» у Верховній Раді…
Як на мене, метологічною помилкою таких апокаліптичних прогнозів є невіглаське або ж умисне замовчування справжніх причин націоналістичної реконкісти на континенті. Усі вони, до прикладу, Ян Техау із Фонду Карнеґі, ладні пояснювати успіхи «правих радикалів» тим, що «довгий період післявоєнної міжнародної солідарності добіг кінця» (цитую за «Тиждень»), «відцентровими тенденціями, що мають місце в сучасній Європі: три межові політичні сили – Велика Британія, Туреччина та Росія – наразі мало тяжіють до її центру і надають перевагу своєму граничному статусу».
Все це так, але, на жаль, не пояснює справжніх причин націоналістичного «перезавантаження». Європейцям важко визнати, що модель ЄС, запропонована його «батьками-засновниками», і його нинішні стратегії суперечать одна одній. Спроби створити якийсь тотально-європейський уряд, зі всіма ознаками суверена (армія, валюта, центробанк, громадянство etc.) викликають справедливі алюзії із комуністичним експериментом в СРСР. Особливо неприйнятними є такі паралелі для «нових європейців»: поляків, чехів, мадярів. Просто у них пам’ять некоротка і нетеоретична:). Це – по-перше.
По-друге, прагнення влаштувати «рай» для аборигенів коштом дешевої робочої сили із відсталих країн (особливо, колишніх колоній деяких членів Унії) спричинило загрозливу дехристиянізацію континенту. Йдеться не про секулярні настрої переважної більшості в урбанізованій Європі, мова про кардинальний перегляд цінностей, звичок, суспільних рефлексів, притаманних досі цьому теренові. Тепер у Великій Британії (!) можна надибати поселення, які живуть фактично за законами шаріату. Звісно, здоровий організм і адекватне сприйняття реальності, притаманне корінним мешканцям, шукає імунітету перед повзучою окупацією, і найлегшим способом загоїти «вавку» є націоналізм.
А назагал ще Нікколо Макіавеллі попереджав, що для того, «аби дізнатися, що має трапитися, достатньо простежити те, що вже було… Так є тому, що всі людські справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті, а, отже, незмінно даватимуть одні і ті ж результати».
Тож, гадаю, єврочиновникам та їхнім адептам не варто передчасно нервувати. Все буде так, як має бути. Криза мине, маятник суспільних настроїв знову хитнеться убік лібералів, і про націоналізм згадуватимуть, як про «жахливий сон літньої ночі». До наступної кризи.
Ігор Гулик. Ілюстрація: forum.polismi.org