Дефіцит успішності

Успіх Росії – це щось макабричне, витворене у «лабораторіях» тамтешньої влади – від Івана Грозного до Владіміра Путіна. Таке розуміння успіху намагалися ревізувати найкращі уми – від декабристів до Сахарова, цілого легіону дисидентів, аж до Ходорковского. Зрештою, подана цитата Троцкого свідчить, що й большевицька еліта відчувала цю національну патологію

Почну здалеку. Днями на одному із львівських інтернет-ресурсів згадали Льва Троцького. І звісно, - хвиля негативних коментарів. Я не є прихильником «вождя революції», але уважаю тут доцільним навести одну цитату із пізнього Бронштейна: «Розіп’ята між чотирма державами, Україна нині посіла у долі Європи те становище, яке займала у минулому Польща... Ніде утиски, чистки і репресії і взагалі всі різновиди бюрократичного хуліганства не набували такого вбивчого розмаху, як в Україні, у боротьбі з сильними підспудними устремліннями українських мас до більшої свободи і самостійності… Сталінська бюрократія, щоправда, зводить пам‘ятники Шевченкові, але для того, щоб міцніше придушити цими пам’ятниками український народ і змусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ґвалтівників».
І висновок: «Українському питанню суджено у ближчий період грати величезну роль у житті Європи...».
Тепер – до теми. Спостерігачі зауважують дещо неадекватну поведінку Кремля у контексті неухильного і невідворотного краху. Дехто із яйцеголових взагалі спробував діагностувати московську хворобу і вийшло щось на кшталт «дефіциту успішності». Але чи насправді наша північна сусідка потерпає від цієї дивної недуги?
Думаю, все складніше. Судячи із темної-світлої, життєстверджуючої-некрофільської, героїчної-ницої (якої ще забагне читач?) довжелезної історії Російської імперії, я радше б говорив про невдале розуміння успіху. Усі чи майже всі російські вікторії відгонять чимось штучним, антиприродним, антилюдським, несправжнім. Це не тому, що на велетенському терені від Мурманська до Камчатки мешкають якісь особливі люди. Це тому, що задавнене, можливо, ще ординське розуміння успіху із часом трансформувалося у зловісну традицію московських еліт.
Успіх для Росії завжди був пов’язаний із лихом для когось, - сусідів, чиї землі і статки ставали мішенню експансіоністських посягань кремлівських стратегів; співвітчизників, які мали свою, особливу думку про устрій і перспективи вітчизни; чужевірців, гріхом яких було вже те, що вони обрали своїх, непідзвітних загорському патріархові богів…
Успіх Росії ледь не у всі часи кувався коштом інших, зокрема українців. Імперія «збирала землі», облаштовувала свої столиці, здобувала природні ресурси рабською працею інородців, здебільша українців. Зрештою, відчуваючи управлінську слабкість, користала чужим інтелектом, чужими креативами, чужими духовними скарбами, видаючи їх за свої.
Успіх Росії, зазвичай, базувався на її невичерпних багатствах (награбованих чи здобутих рабською працею окупованих, депортованих, виселених, засуджених тощо). За ці скарби, виявилося, можна купити не тільки авторитет чи повагу, але й віру, а відтак – лояльність чи відданість цілих країн, у всякому разі, охочих до дармівщини режимів.
Успіх Росії – це щось макабричне, витворене у «лабораторіях» тамтешньої влади – від Івана Грозного до Владіміра Путіна. Таке розуміння успіху намагалися ревізувати найкращі уми – від декабристів до Сахарова, цілого легіону дисидентів, аж до Ходорковского. Зрештою, подана вище цитата Троцкого свідчить, що й большевицька еліта відчувала цю національну патологію.
Отже, якщо говорити про таке – фальшиве розуміння успіху – то направду маємо його дефіцит у сучасній Росії. Але це, однак, аж ніяк не означає, що актуальним для неї залишається повернення до традиції. Навпаки, - на часі формування нової, сучасної і загальнолюдської версії російської формули успіху.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Вася Ложкін