"Світло від Світла"

Моєю найулюбленішою молитвою упродовж всього свідомого життя була і залишається "Вірую…". Credo, Символ віри. У дитинстві її пробувала навчити мене бабуся, але малим я ще плутався у причинно-наслідкових зв'язках і метафорах, і лише згодом, подорослівшавши, зумів зрозуміти глибину цього незвичайного тексту.

"Світло від Світла, Бога Істинного від Бога Істинного…". "Вірую" по-особливому звучить для мене не у співі професійних виконавців, а під банею маленької церковці на Збоїщах, найпершої Служби Божої, коли ще не вмикають гучномовців, а до храму приходять "жайворонки" з числа бабусь і дідусів або ж тих, хто і в неділю має нагальні справи, навіть попри приписи третьої Заповіді про святий день. Хористи ще зазвичай сплять або збираються до храму, реґент, мабуть, складає до потертого портфелика ноти. Однак слабкі, нетреновані, незлагоджені голоси, навіть, підозрюю, геть позбавлених музичного слуху, дивним чином утворюють неповторну, натхненну і головне – щиру мелодію, справді Пісню пісень, яка лине понад іконостасом, легенько торкаючись полум'я свічок, і раптово завмирає на "житті будучого віку"…

Ви пам'ятаєте разючий контраст між Старим і Новим Заповітами, саме через світло, що ним сповнені Євангелія (для мене особисто найсвітлішим є від Луки)?

"Світло від Світла…". Від сяйва Вифлеємської зорі, що вела через пустелю Тріє Царів, аби вони поклонилися Народженому в убогих яслах, принесли йому свої символічні Дари: золото людських сердець, ладан людської гідності і миро людських надій. Особливий відблиск віри в очах тих, хто прозрів (і фізично теж) після зустрічі з Живим Богочоловіком. Переродження фарисея, ще вчора вбивці святого Стефана, на шляху у Дамаск, - з осліпленого Савла на пасіонарного Павла. Лампадки з миром від час Таємної Вечері. Попри кров, приниження, утиски, несправедливість усього світу, що, здається, не міг примиритися з появою Людини, яка проповідувала любов, попри, зрештою, розп'яття і мученицьку смерть на Голгофі, ці історії ваблять внутрішнім світлом далекого в часі вертепу. І це світло вперто торує шлях до нас, сьогоднішніх, до наших розхристаних, роздраєних, зневірених і змучених сердець. Знову ж таки, - усупереч війнам, диктатурам, свавіллю, глупству, жорстокості, кривосуддю. Аби ми знали, куди йти далі, аби не впали на битому шляху, аби не зникли душею, яка, властиво, схожа на вперту свічечку, що не гасне на вітрі…

І так, - саме свічечку запалюємо ми у Святвечір в очікуванні Різдва, і жодні холодні неонові спалахи різнобарвних гірлянд та ілюмінацій не здатні замінити нам тепла скромного вогника, на який збираються і живі, і мертві, і ненароджені ще, та все ж – дорогі і бажані нам люди…

"Світло від Світла…". На противагу сучасним теоріям, воно торує собі шлях через тисячоліття не миттєво, не шаленим квантовим потоком незбагненних для нашого розуму елементарних частинок, - а крочок за крочком, з рук у руки, від серця до серця, як Вифлеємський вогонь миру, долаючи кордони, відстані і перешкоди. Адже Бог народився для кожного з нас, Він "задля нас, людей, і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився від Духа Святого і Діви Марії і стався чоловіком". І кожен з нас має шанс, лише плекаючи цей вогник у власній душі, захованій від людських очей, мов у старозавітній скинії, у храмі нашого тіла. Коли вогник віри, надії і любові гасне, - а це не обов'язково фізична смерть, - але й, погодьтеся, це не життя.

Бо, окрім віри, надії та любові, того Великого Дня у цьому незатишному і ворожому світі, де не тільки "побивають немовлят", але й ламають дорослих, там, під світлом Зорі, народився Месія Гідності. Так, Він проповідував смирення ("І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, – віддай і плаща йому" (Мт. 5.38 – 42). Не відвернувши обличчя від побоїв, Ісус стримав войовничого Петра з мечем. Бо "чи ж не маю Я пити ту чашу, що Отець дав Мені?" (Мк. 10.38). Це – свідомий вибір вільної людини, попри те, що Спаситель, звісно, міг знищити ворогів, навіть не поворухнувши пальцем.

У кожного покоління – своя Чаша, свій Хрест і своя Голгофа. Рівно ж як і свій Вифлеєм, над яким ось уже дві тисячі літ незмінно палає пророча Зоря, символ народження "Світла від Світла". Вона провадить нас крізь негоду і темряву, вказує шлях і зміцнює Віру. Терпляче нагадує нам, що ми, як і Христос, народжені вільними, гідними, і лише від вибору кожного з нас (не когось іншого) залежить і наше життя, і наш добробут, і наші стосунки з довкіллям, з людьми. Урешті-решт, мир зі самим собою.

Тож цього Різдва, по завершенні важкого, трагічного карантинного року, серед ілюзій і олжі, невігластва і лицемірства, війни і чуми, нехай сяє для вас, мої читачі, його незгасиме світло.

Христос Рождається! Славімо Його!

Ілюстація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Зеленський і петля часу

Так буває часто: діти виростають, отримують паспорти, розмінюють вже й тридцятку, а то й сороківку, але надалі залишаються інфантильними підлітками, - на біду батькам, та й собі, зрештою, теж. 

Ні відповідальності, ні бодай наміру зазирнути в більш-менш осяжне майбутнє, ні підставових мрій, - лише ілюзії, замки на піску і спогади про безхмарне дитинство, коли ангіни лікували солодкими сиропами, а мама щодня подавала і смачний обід, і напрасовану сорочку…

Трапляється, що ці недоростки, - через непорозуміння або завдяки свідомому рішенню доросліших "дядьків", - потрапляють на неранжирні для своїх мізків і трибу життя посади, і вже важко визначити – кому від того гірше: чи підлеглим, чи самому "начальничку"? Бо і перші, й другий відчувають непереборний дискомфорт від, так би мовити, профнепридатності "кадра". Причому, реакція призначенця, далебі, залежить також від рівня його самодурства і пихи.

Я часто пишу, що Зеленський є інструментом у руках ляльководів, які поклали немало зусиль та коштів для того, аби повернутися до влади. Тут мова не тільки про олігархів, які, - і це стало очевидним особливо зараз, коли посполитим озвучили космічні тарифи на газ, електроенергію тощо, коли ФОПам поклали під ялинку нові податки (замаскувавши це ілюзорними карантинними "канікулами" і жалюгідними восьма тисячами компенсацій). І річ не тільки у людях Януковича, які стрункими лавами вливаються у владні установи. І навіть не у російських впливах чи агентах, - хоча ними фактично нашпиговані українські державні інституції аж до силових структур.

Зеленський служить усім, кому "винен", окрім власного народу. Зобов'язання перед ефемерними 73-ма відсотками своїх виборців він бачить доволі специфічно, вважаючи, що з них досить чергового відосіка чи безґлуздої фрази у фейсбуку, яка видається їм, і що найсумніше, - і йому, - "прикольною", сповненою підтекстів і "глибокої мудрості".

Але, як на мене, проблема в іншому. У тому, що Зеленський завис у петлі часу, загруз у власному криворізькому дитинстві часів УРСР, і бачить світ та сучасні його жорсткі, навіть жорстокі реалії, через рожеві окуляри підлітка пізньорадянської доби. Саме тому він свідомо експлуатує тему патерналістської держави і охоче погоджується на роль "батька нації". Варто лише переглянути його "новорічну репризу" з дітьми, щоб оцінити рівень "державницького мислення" новоявленого "діда Панаса". Причому, цей казкар свідомо натякає на авторитарні амбіції, оскільки, на його думку, здолати опір інакодумців, тих, хто насправді розуміє серйозність викликів та загроз для України, а не "дре з того лаха", можна лише "посадками", судами, дифамацією і оббріхуванням.

Зе! обрав собі за кумира Владіміра Путіна, але його мавпування стилю московського "царя", як і будь-яке епігонство, викликає лише насмішки і жаль. Зауважили, як гонорово крокує цей недомірок червоної церемоніальною доріжкою до Маріїнського палацу, як його розпирає від виструнчених вояків з почесної варти. Точнісінько Путін у Кремлі. Лише з однією поправкою – Владімір Владіміровіч наказує стелити червону доріжку лише з нагоди інавгурацій, а не рутинного новорічного привітання… Шкода, що Зеленський, у якого, знано, пряма телефонна лінія з бункером сусідського диктатора, не проконсультувався з ним щодо цієї дрібнички.

Суспільний запит на такого штибу владу є наочним. Чи не він вилився у стотисячну чергу до "мавзолею" на похороні Геннадія Кернеса? Ті, хто старші, пам'ятають "всенародну скорботу" після смерті "дарагого Лєоніда Ільїча", а молодші могли побачити схоже на телеекранах у сюжетах з Північної Кореї, коли там 2011-го пішов до Авраама "товариш Кім". 

Однак стратегія Зе!політтехнологів базується на цілком тверезому розумінні того, що махровий популізм і спекуляції на ностальгії "совка" живучі лише за  умови авторитарного правління. Вони мають за уроки "проєкти" Леоніда Черновецького, Олега Ляшка, зрештою, Юлії Тимошенко. Утримати і маніпулювати мізками "бабушек" можна лише за умови "сильної влади", десниця якої каратиме обраних "цапів-відбувайл", рівно ж як роздаватиме жалюгідні крихти з панського столу розмаїтим люмпенам і вічно "знедоленим".

Не минув даремно і "урок Лукашенки", який свого часу теж був до певної міри взірцем для Зеленського. Та після буремних подій у Мінську і реального остервеніння "бацьки", ладного втопити у крові країну задля утримання на посаді, в ОПУ зрозуміли, що автократію слід впроваджувати обережно. Бо, до прикладу, коли Зе! вперше розтоптав закон і Конституцію, розпустивши Верховну Раду, це, в умовах переможної ейфорії, масової підтримки та розгубленості опонентів, не спричинило особливої суспільної реакції. А ось коли преЗЕдент з шаблею наголо наїхав на Конституційний суд, проти нього рішуче виступили навіть його симпатики. Звісно, за майже два роки влада і лідер "зелених" змарнували левову частку довіри, але, мабуть, не цей чинник зіграв тут визначальну роль. Бо перезавантаження парламенту ще сприймалося як цілком природна риса демократії, а ось зазіхання на інституційний каркас державності – як злочин, що межує з державною зрадою.

Звісно, Зеленський вдається до притаманних його шахрайському стилю пояснень. Недороблений політтехнологами автократ прагне якомога хуткіше прибрати до рук залишки влади. Він виганяє невгодних з РНБО, грудьми стає за власні креатури на кшталт Олега Татарова чи Ірини Венедіктової. Ці кадри знадобляться йому для майбутніх репресій. Бо повернути країну навспак, за траєкторією петлі часу реально тільки силоміць, через коліно.

Хоча "у Зеленського" мали б усвідомлювати марність власних потуг і прожектерство свого лідера. Якщо, звісно, дивилися фільм Раяна Джонсона "Петля часу". "Завдання тих, хто приймає (повернених з майбутнього. – Авт.) – всадити жертві кулю в лоб, стерши нещасного з історії". Фантастика, але повчальна…

Ілюстрація: Вася Ложкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал 

Зе!платівку клинить…

Розмірковуючи над підсумками року, що минає, письменник Тарас Прохасько зауважив один, на його думку, "магічний ритуал". 

Він каже, що українці, зокрема, у його рідному Івано-Франківську, почали готуватися до зустрічі 2021-го задовго до 1 січня, десь у листопаді. Прохасько вважає це підсвідомим бажанням якнайхуткіше розпрощатися з високосним, нефартовим, ковідним, кризовим роком.

 

Як на мене, таке прагнення наростає серед спільноти не тільки, коли мова заходить про негаразди минулих 366 днів. Нетерплячка, прагнення пережити, хто, як може, вижити, перебути "окаянні роки" Зе!режиму, роздратування наслідками власного ж легковажного вибору, обурення, ба навіть часто істеричний сміх над тим, що витворяють з країною вчорашній актор розважального жанру зі своїм "Кварталом", починають домінувати у мізках все більшого числа громадян. Вже не спрацьовують фокуси з відосіками, навпаки, - кожна нова поява Зеленського у публічному просторі породжує хвилю нищівної критики, і не тільки звичних його опонентів чи осіб, обізнаних з тонкощами політики і господарки, але й тих, хто ще вчора почував себе фанатом "Голобородька", хто повірив його солодким обіцянкам і ладен був горлянку гризти тим, хто наважувався вказувати на очевидне глупство такого вибору.

 

У Зеленського не залишилося аргументів для розчарованого електорату, його, здавалося б, буйна фантазія коміка і сценариста вже не дає собі ради креативити, вигадувати, конструювати нові ласощі для обивательських мізків. Платівку "лідера" заклинило, і це особливо відчутно, коли читаєш підсумкове інтерв'ю преЗЕдента у журналі "Фокус".

 

Два роки країна живе, воює з агресором, борсається у карантинних спазмах, пробує самотужки (бо влада живе геть у іншому світі) давати собі раду з новими викликами. Але Зеленський, як і на стадіоні передвиборчих дебатів, як і після здобутої брехнею та маніпуляціями перемоги на президентських виборах, зрештою, як і на щодень, - переконаний: усі завмерли в очікуванні "посадки" Порошенка. Ти їм про звитяги Ірини Венедіктової над Артемом Ситником (вельми сумнівні з точки зору закону), ти їм про "чистого як дитяча сльоза» (а насправді корупціонера та антимайданівця) Олега Татарова, якого протягнули на посаду в Офіс президента, зрештою, про близьку перемогу над ковідом інструментами "Великого будівництва" (насправді безпрецедентної лобістської оборудки президентового тестя, "Великого крадівництва"), а вони знай своє: "посади Порошенка". Тобто майже два роки 35 (чи скільки нас там залишилося?) мільйонів завмерли, і мріють про в'язничні нари для одного чоловіка.

 

І, звісно, Зеленський наголошує, що не буде співпрацювати із потенційним арештантом Порошенком. Ніби п'ятий президент падає на коліна, благаючи блазня про співпрацю! Займається своєю партією, допомагає ковідним лікарням, виступає у Канаді, відкриваючи в Альберті кафедру українознавства. Не має часу на "співпрацю" з Банковою, тим паче, що у неї – свої олігархічні фаворити…

 

Зате Зеленський укотре підтвердив бажання спікуватися з Владіміром Путіним. Для нього це, виявляється, завиграшки, - взяти слухавку і набрати номер однієї з веж Кремля, точніше – бункера, у якому московкий "цар" сподівається перебути коронавірусну чуму. Якщо Зеленському це так легко, то чому, чорти його забирай, він не телефонував Путіну, коли улітку під Зайцевим помирав у муках розвідник Ярослав Журавель? Чому не зв'яжеться з агресором-"миротворцем" з приводу того, що кожний Божий день російські найманці обстрілюють не тільки позиції українських військ, але й мирні населені пункти, і ледь не кожен такий обстріл забирає життя наших воїнів? Чи Зеленський та його оточення виходять на зв'язок з Москвою лише в особливих випадках? До прикладу, коли треба "злити" філігранно задуману ГРУ спецоперацію для затримання "ваґнерівців". Та ще й глобального масштабу, раз уже Netflix зацікавила тема безпрецедентної державної зради, і там погодилися транслювати документальний фільм розслідувачів міжнародної групи Bellingcat. Ясна річ, в ОПУ, звідки власне й пролунав той ганебний дзвіночок, одразу взяли на кпини діяльність Bellingcat. Мовляв, нема підстав довіряти. Атож, у Гаазі, де триває процес над російськими терористами, які біля Торезу на Донбасі збили пасажирський Boeing 777, найприскіпливіші правники вірять Bellingcat, а "квартал", мов Станіславський, далі бурчить: "Не вірю!".

 

Важко вірити, сидячи "на шпагаті" (Зе! каже про це прямим текстом). Одна справа, - подзвонити Путіну, інша – виконати обіцянку "завершити війну". Бо не хто інший, а саме глава ОПУ Андрій Єрмак доклав чимало зусиль для того, аби нівелювати "нормандський формат" мирних переговорів, у якому Путіну доводилося віч-на-віч говорити зі світовими важковаговиками. Натомість ТКГ у зручному для Москви "Мінську" нашпигував кравчуками, фокіними та різними арестовичами, які гнуть відверто капітулянтську лінію, мовчки й не дуже погоджуються з путінським трактуванням агресії в Україну як громадського конфлікту, у якому винен тодішній Київ (читай – Порошенко). Причому, виглядає, мають розв'язані руки: голова парламентської фракції "Голос" Сергій Рахманін зізнався, що дізнається про "стратегію" ТКГ з… деенерівських сайтів, і аж ніяк від повноважних представників України.

 

Отже, за великим рахунком, Україна завершує непростий 2020-й без змін. Утім, - яких змін вам ще потрібно?

 

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал  

Як піар Зе! став сеансом самовикриття

Час від часу, у перервах між "відосіками", преЗЕдент з'являється на шпальтах закордонної преси. 

І щоразу, попри велетенський апарат, який готує майстра розважального жанру до зустрічі із закордонними "акулами пера", трапляються прикрі, а то й сміховинні казуси. Ба більше, - іноді журналісти, як от недавно Стівен Сакур з легендарної програми ВВС HARDtalk, своїми жорсткими запитаннями і реакціями фактично перетворив вчорашнього коміка на посміховисько, виставивши його, м'яко кажучи, невмілим політиком, який, до того ж, любить прибрехати…

І нове інтерв'ю, яке у Володимира Зеленського взяв московський кореспондент впливової The New York Times, не стало винятком з цього невтішного правила. Хоча журналіст цього разу був набагато лояльнішим за Сакура, Зеленський наговорив стільки несуразностей і відверто брехливих фраз, що навіть не надто поінформований читач одразу відчує фальш і кривослів'я самовпевного та набундюченого профана. А ось оглядачі, для яких публічні "вибрики" Зе! вже, чесно кажучи, приїлися, окрім очевидних "ляпів" зауважують, що "кухарі" з пропагандистського пулу Офісу президента добряче "попрацювали" над перекладом тесту. З простої причини, - аби відретушувати, прикрасити явні глупства, і подати українцям більш потравний і потрібний Банковій продукт.

Руки "майстрів" помітні одразу, особливо для тих, хто пам'ятає, як зовсім недавно із Зеленського намагалися зліпити лідера з когорти "найвидатніших". Тому фразу The New York Times про те, що "Україна є лідером демократії" на пострадянському просторі цензори легким помахом пальців по клавіатурі перетворили на таке: "Ви – лідер демократії на пострадянському просторі". Дрібниця, але приємно.

Узагалі, ігнорування або навіть цинічне заперечення того, що українці робили до "епохи Зе!", спроби переконати усіх, і, підозрюю, самого себе, у тому, що "зелений месія" прийшов на випалене поле, розпочав "державотворення" ледь не з tabula rasa, поступово перетворюється на стійкий тренд внутрішньої політики лідера 95-го Кварталу. Чого варті його словесні тиради про "Велике будівництво", особливо, доріг під час пандемії коронавірусу. Зеленський стверджує, що до нього в Україні "не існувало інфраструктури". А ось корупційні оборудки, що вже стали притчею во язицех, коли йдеться про цинічне розкрадання ковідного фонду, прикриває наївною і водночас абсолютно безґлуздою фразою, що "швидкі стали добиратися до хворих швидко". Риторика Зеленського цілком зрозуміла, з огляду на те, що міжнародні донори почали вимагати звітів про використання "ковідних" коштів, а МВФ з притаманною йому прямотою - розслідувати кричущі факти крадіжок саме на програмі "Великого будівництва".

Легковажна заява Зе!, що, мовляв, попередники розвалили систему охорони здоров'я, і саме йому з кишеньковим Кабміном доводиться піднімати медицину з руїн, теж не витримує жодної критики. Бо, власне кажучи, "оздоровчу" реформу Супрун з усіх сил пробували повернути навспак міністри "зелених урядів", - і одіозний Ілля Ємець, і особливо Максим Степанов. Якщо перший робив це з цілком очевидних корупційних мотивів своїх "товаріщей" часів Януковича, то другий – під тиском розмаїтих лобістських груп, які реально мародерствують під час новітньої чуми.    

Деякі політологи сходяться на думці, що насправді інтерв'ю Зеленського – це меседж не стільки американській відбірній публіці, яка зазвичай читає The New York Times, а власне українцям. Особливо показовим є фрагмент, коли Зеленський каже про "ненависних" олігархів, епосі яких мав би давно прийти гаплик. Тепер Володимир Олександрович поводить себе, як мирна овечка. "Якщо вони платять податки й забезпечують робочі місця, у держави з ними прекрасні робочі відносини". Згадок про Ігоря Коломойського, який став найбільшим вигодонабувачем після перемоги свого ставленика і маріонетки, Зе! уникає, обмежившись констатацією очевидного: "Ігор Коломойський не є президентом".

П'ятому ж президентові України, який чомусь досі залишається "нічним жахом" для чинного керівника держави, знайшлися лише негативні оцінки. Воно, в принципі, й не дивно, оскільки в ОПУ свідомо і послідовно формують для Порошенка образ цапа-відбувайла за катастрофічні наслідки власної політики.

«Втрачені позиції України у світі та Європі з точки зору пріоритетності країн", - це не тільки про доступ до вакцини. Це визнання Зеленським власної неспроможності і невігластва. Це сеанс самовикриття, страху і розуміння того, що він у пастці, сконструйованій власними руками. 

Ілюстрація з відкритих джерел 

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

"Разумний" вибір?

Рівень довіри до екскоміка Зеленського не виходить з крутого піке.

Судячи з недавнього опитування Центру Разумкова, в Україні вперше з'явився політик, баланс довіри/недовіри до якого є ліпшим, аніж у "свого хлопця", 73-відсоткового Зеленського. І цим політиком, - попри певну гру слів з назвою соціологічної контори, - є спікер Верховної Ради Дмитро Разумков. Ім'я батька у лого Центру тут якраз ні до чого. Саме Дмитро Разумков привів Зеленського і компанію "квартальних слуг" до влади, особисто керуючи виборчою кампанією абсолютного профана і невігласа.

Отже, соціологи твердять, що, опитавши з 4 по 9 грудня 2018 громадян, дішли висновку: "більшість респондентів висловлюють недовіру до всіх політиків, чиє прізвище було представлене в опитувальнику.

Дещо частіше порівняно з іншими політиками довіра висловлюється Дмитру Разумкову (йому довіряють 35% опитаних, однак не довіряють — 52%), Віталію Кличку (відповідно 30% і 59,5%) та Володимиру Зеленському (відповідно 30% і 64%)".

Зрештою, маневри Дмитра Разумкова, особливо його відвертий демарш під час "конституційної кризи", коли парламент з подачі свого голови демонстративно не бажає розглядати "Зе!рецепти" лікування неслухняного КСУ, натомість бере до уваги саме спікерські ідеї, засвідчують, що вчорашній політтехнолог затіяв власну гру. Сотня парламентарів, які поставили свої автографи саме під проєктом Разумкова, це, погодьтеся, серйозна потуга. Якщо ж зважити на розшарпану, дезорієнтовану, куплену-перекуплену олігархами "монобільшість", то можна зрозуміти, що спікер стає, як колись, ще за Кучмових часів, Олександр Ткаченко, "не першим, але й не другим у цій державі". Мало хто пам'ятає, що отой амбітний спікер попив немало крові всесильному другому президентові, "червоному директорові", ставши одним із засновників так званої "канівської четвірки".

Обиватель фактично досі вважає Разумкова людиною президента, ба більше – його язиком. Адже, згадаймо, хто говорив замість вчорашнього блазня на розмаїтих передвиборчих ток-шоу, хто озвучував основні меседжі програми майбутнього лідера, про які той, підозрюю, не мав зеленого поняття. Тобто у підсвідомості неперебірливого виборця Разумков і Зеленський – "блізнєци-братья". І це – перевага спікера, натомість серйозна небезпека для преЗЕдента.

Ще не час, звісно, говорити про якийсь новий політичний проєкт, що визрів у мізках "галантного" спікера Верховної Ради. Як і про те, що Разумков здатен на імпульсивне використання електоральних переваг у випадку форс-мажору. Але акурат час наголосити на тому, що навіть зовні незалежний, рівновіддалений, як і належить голові ВР, Дмитро Олександрович може стати фронтменом значно масштабнішої, геополітичної гри, яка, у принципі, вагітна катастрофічним для України фіналом…

Йдеться про ментальну російськість Разумкова. Про те, що він вихований на традиціях – культурних, світоглядних, понятійних, - держави-агресора, причому, її імперської іпостасі. Про те, що Дмитро Разумков, якщо вдаватися до метафор, є певним спадкоємцем персонажів "Бєлой ґвардіі" Михаїла Булгакова, які по-своєму "любілі Кієв", ба більше, - якимось дивом пережили совєтську диктатуру, але завжди тяжіли до "культурнай Маскви". Зовні українізовані, галантні, мов "гаспада-афіцери", витончено-цинічні у ставленні до тубільців, однак з розумінням того, що і від креолів можна мати непоганий зиск. Зокрема, електоральний. Щось схоже на французьких префектів Алжиру, які до останнього противилися де Голлю з його ідеєю незалежності колонії.

Разумков виглядає саме таким генерал-губернатором Кремля, особливо після того, як у Москві усвідомили, що куму Путіна Медведчуку ніколи не світить стати президентом України.

Після провального експерименту з лялькою Коломойського, наслідки якого українці відчують і на гаманцях, і на здоров'ї вже цієї зими, Разумкова нам подадуть як "разумний" вибір, як українського Макрона, - "пай-хлопчика" з бездоганними манерами, без компрометуючих "хвостів" і токсичного закулісся. Мовляв, після неадеквата при владі пора повернутися до "здорового ґлузду". І, впевнений, ті, хто недавно рвав сорочку за Зе!, вважаючи себе, як, зазвичай, українці, "недурними", укотре потраплять у пастку власних ілюзій і чужих планів.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал 

Локдаун? Ні – цуцванґ дилетантів

 

Можна надривати животи від "інтелектуальних" потуг Давида Арахамії та іншої "зеленої компанії", але від того, погодьтеся не стає легше. 

Попри бажання/небажання президента, його парламентського "кварталу", угодовського уряду, напівосвічених міністрів, словом, усієї системи клоунократії чи дилетантури, країна невпинно рухається до справжнього локдауну. Не намальованого прогнозистами з мінздоров'я, які з інтервалом у кілька днів кардинально міняють думку про власні необдумані дії. Як, до прикладу, очільник МОЗу Максим Степанов. 28 листопада він заявив, що "карантин вихідного дня" допоміг призупинити шалене зростання кількості хворих на коронавірусну хворобу COVID-19, а вже 30-го розчаровано - про "безсенсовість" КВД. Справжній цуцванґ, висловлюючись по-шаховому, коли кожен хід лише ускладнює ситуацію.

Метання влади, однак, аж ніяк не зменшують вектора загального руху – тотальної кризи економіки, колапсу малого та середнього бізнесів, масових смертей через злочинне ставлення до проблем пандемії, банкрутства країни. Я не знаю, чим керуються, скажімо, в Офісі президента, добираючи кадри. При цьому усвідомлюю, що кожен з цих носіїв безцінного "інтелекту" призначений виконувати певні функції, до того ж не надто чистоплотні. Візьмім недавній скандал з висловлюваннями заступника глави ОПУ одіозного Олега Татарова, який заявив про нагальну потребу звільнення чинного директора Національного антикорупційного бюро Артема Ситника. Це при тому, що напередодні, 19 листопада сам Зеленський бився в груди перед послами G-7, обіцяючи їм залишити пана Ситника на його посаді. Мотиви Зе! цілком зрозумілі: заради бодай візиту (не траншу!) місії Міжнародного валютного фонду в Україну, яка б могла стати світлом у кінці безнадійного фінансового тунелю, ексблазень ладен віддати останнє куряче стегенце з маминого "святкового столу". Однак, з'ясовуємо, що заступникові Андрія Єрмака думка боса "по барабану". Зрештою, як має почувати себе успішний на нинішні часи чиновник, який понад п'ять років тремтів перед перспективою кримінального переслідування за свої діяння часів Революції Гідності? І ось нарешті, завдяки "зеленим", цей нічний кошмар колишнього високопосадового "мєнта", адвоката "беркутят" вивітрився, і він використовує будь-який шанс надалі глумитися над досягненнями Майдану. А НАБУ і є результатом однієї з найуспішніших реформ після перемоги революції.

Реакція самого Єрмака на випад підлеглого була подиву гідним зразком інфантильності: "ЗаяваТатарова щодо діяльності НАБУ є його особистою думкою". Атож, Татаров чудово знає, що шеф (Андрій Єрмак. – Авт.) спеціально дав йому високу посаду і повноваження (до слова, доволі сумнівні з точки зору конституційного права, як і сама інституція Офісу президента). І Венедіктова прикриває його старі, вже корупційні гріхи. Бо саме куратор діяльності всіх силових та правоохоронних органів в ОПУ має забезпечити Зе!режиму невідворотній реванш "учорашніх". Реванш, базований на юридичних мареннях Андрія Портнова про "державний переворот" 2013-2014 років, на його маніакальному бажання загнати "під плінтус", "стерти у порошок" "бродячі банди "героїв" (такі епітети подибуємо ледь не у кожному дописі "журналіста" Портнова у його Telegram-каналі). Реванш, запущено самим Зеленським у його ганебному позові проти волонтерок Марусі Звіробій та Софії Федини, у скроєному "білими нитками" процесі проти Андрія Антоненка, Яни Дуґарь та Юлії Кузьменко. До слова, суддя Печерського суду Сергій Вовк, безпосередньо дотичний до "справи Шеремета" свого часу допоміг Андрієві Портнову "компенсувати" 7 мільйонів гривень шкоди, буцімто завданої ексглаві адміністрації Януковича Революцією Гідності…

Портнову, на думку української Феміди і з мовчазної згоди Зеленського, таки слід "компенсовувати" моральні рани. А ось своїми недолугими спробами зробити вигляд невтомної турботи про вітчизняних підприємців, бізнеси яких тихо вмирають під пресом недолугості урядників, наш "найвидатніший лідер" просто здуває крихти з банкетного столу олігархів. Аби не заважати тим, хто наживається на кризі та пандемії, нарощуючи за сприяння влади фінансові активи. Аби, борони Боже, не розгнівити Коломойського, Ахметова, Фірташа, що суттєво витратилися на перемогу своєї маріонетки. Задля цього змели все попереднє керівництво НБУ (до слова, спричинивши неабияке невдоволення того ж таки МВФ). Задля цього заплющують очі на тотальний терор Коломойського проти державного ПриватБанку (600 справ у судах!). Задля "дружби, миру, жвачки" перший помічник президента Сергій Шефір здійснює регулярні візити до приватного маєтку Ахметова у Кончі-Заспі… Тим часом новини про банкрутство державних підприємств створюють враження ефекту доміно: Укроборонпром, Південьмаш, Укрзалізниця, Енергоатом… Хто наступний? А "Буковель" працюватиме навіть у ядерну зиму…

…Жартівники у Фейсбуку не втомлюються прогнозувати початок, далебі, не інтелектуального, локдауну в Україні. Вони вказують на дату 25 грудня, коли пролунає останній концерт гастрольного турне "Кварталу 95". Але у кожному жарті є частка правди. Вона у тому, що правління дилетантів, невігласів характерне не тільки гарячковими пошуками виходу з кризових ситуацій, які дуже часто схожі на броунівський рух. Йому притаманні ще й цинізм та мародерство. Їх частково можна закамуфлювати "відосіками", по-шахрайськи відволікти увагу суспільства постановочними "терактами", трішки потішити публіку безпідставними заявами про вдавані "успіхи" й "поступ". Але неспроможність Зе! все частіше й частіше вилазить, мов шило з мішка.

Насправді влада у цуцванґу, вона сама загнала себе у локдаун. І, підозрюю, за прикладом Путіна, Зеленський та його близьке коло невдовзі "самоізолюються" у бункері за кількома кільцями охорони. Не від коронавірусу. Від страху перед реальністю і перед майбутнім.  

Ілюстрація: Gazeta.ua

Підписуйтеся на мій Telegram-канал 

Зрадницькі альянси

Понад рік тому і президентський престол, і залу під куполом парламенту кавалерійським наскоком тріумфально взяли адепти "совка невмирущого".

Розповідати про те, що в Україні найбільше полюбляють "продавців ілюзій", обираючи їх на найвищі посади і у місцеві ради, це, даруйте, "проповідувати церковному хору". Тобто так було, так, на жаль, є, і так, мабуть, буде. З різних на те причин, зокрема і через традиційну нелюбов обивателя до влади і до політиків. Зрештою, саме на цій струні грають популісти різного штибу, відверто протиставляючи себе як "хлопців з народу" "отим баригам, що біля корита".

Прийом примітивний, однак, як бачимо – дієвий. Не важливо, що діставшись до того ж "корита", тобто державних фінансів і потоків, вчорашні "голобородьки" і "свої хлопці" зазнають моментальної метаморфози. Причому, масштаби грабунку, корупції і кумівства у них на порядок вищі. Що, зрештою, прогнозовано, позаяк учорашнім лузерам і невдахам теж хочеться жити "по-людськи". А "по-людськи" вони трактують доволі специфічно.

Однак загальні міркування про вітчизняний популізм аж ніяк не виключають різниці між політиками, які взяли його за політичну практику. Причому, відмінності є часами дуже суттєвими, я б навіть сказав, разючими.

Два роки тому і президентський престол, і залу під куполом парламенту кавалерійським наскоком тріумфально взяли відверті адепти "совка невмирущого". Вдало видаючи себе за носіїв модерних ідей, користаючи з найсучасніших політтехнологій, каналів комунікацій, жонглюючи "просунутою" термінологією з аресеналу "крутих айтішників", обіцяючи перетворити країну на "рай діджиталізації", на такий собі електронний багатофункціональний сервіс для посполитих, у якому не буде шансу ні злодійству, ні корупції. Але насправді… Насправді ці хлопці з "кварталів" "зрусифікованих міст" мали в арсеналі добре підвішені язики, а ще – небачене досі нахабство, яке дозволяло їм водночас одягати тоги "батьків нації" і тут же брутально знущатися над її історією, цінностями та ідеалами. А пропонувати натомість запаковану у сучасну обгортку міфічну "ковбасу по 2.20", "дружбу народав", "мир у всьому світі". Бо, у принципі, "какая разніца", аби холодильник і шлунок був повним, а по тєлєку безперервно йшло низькопробне, укохане обивателем "мило".

Зараз ми пожинаємо гіркі плоди дворічного правління "голобородьків". Діра у бюджеті, призупинення соціальних виплат, цілковитий туман у баченні того, що нас чекає попереду. А ще – пандемія, яку популісти совдепівського зразка мають намір побороти чи то шаманськими заклинаннями з щотижневих Зе!"відосиків", чи жорстким локдауном, який заб'є останнього цвяха у домовину дрібного і середнього бізнесів.

Але якщо ви легковірно гадаєте, що в Україні процвітає популізм суто "совкового" зразка, що "слуги народу" є ексклюзивними носіями цієї політичної течії, то мушу вас розчарувати. Результати місцевих виборів, а особливо процес формування розмаїтих регіональних коаліцій після цих елекцій, дають зрозуміти, що насправді у нас – парад популізмів різного штибу. Висуванці партій, які буквально вчора демонстрували фанатичну принциповість та опозиційність до владної "Слуги народу", ні сіло ні впало почали зливатися з нею у екстазійних обіймах містечкових альянсів. Геть риторику, ідеології і всілякі "дріб'язкові речі", гайда ділити крісла і дерибанити бюджет! У Тернопільській облраді маємо дивного покруча "Слуги народу" з "Батьківщиною", "Довірою", "Свободою" (!!!) плюс "за майбахи" імені Коломойського. В Івано-Франківську (теж на обласному рівні) "СН" знайшла партнерів з тієї ж таки "Батьківщини", "За Майбутнє", "Платформою громад" і… знову ж таки "Свободою". Ясна річ, про людське око такі "каоліції" пояснюються благими намірами конструктивної роботи задля народу. Але насправді – це популізм, в основі якого, далебі, не "совок" "слуг", а схильність до малоросійської колаборації з владою будь-якої барви. "Перевзування" в польоті, безпринципність та й, зрештою, зрада своїх виборців.

А ось у столичній облраді маємо перший прецедент коаліції буцімто проєвропейських сил з відверто реваншистською, проросійською ОПЗЖ. Я колись вже писав, що союз з "медведчуківцями" обов'язково стане маркером, який відкриє розуміння того, хто є хто в українській політиці. І ось "перша ластівка" – у Київській облраді представники "Слуги народу" знайшли союзників серед обранців прихильників "Батьківщини" і "Опозиційної платформи". Якщо для "СН" такий союз природний, попри затяту конкуренцію з політсилою Медведчука на Південному Сході, то симпатики Юлії Тимошенко, мабуть, досі оговтуються від схожого вибору "партнерів".

Бо якщо врахувати, що кістяк ОПЗЖ складають колишні регіонали і симпатики "вічно легітимного", який свого часу гнобив лідерку "Батьківщини" у харківській тюрмі, то залишається лише розвести руками.

Але такі, скажу відверто, зрадницькі альянси не є рефлексивними жестами, спричиненими щирим бажанням виправити наслідки невправності і дилетантства "Слуг". Це – цілком виважена і продумана стратегія, базована на справжніх, а не призначених для публіки, партійних цінностях і уподобаннях. Це - підсвідома жага влади плюс невтілені амбіції. Їх можна реалізувати, лише поставивши у грі на тих, кого відтак можна знищити або ж відштовхнути зі шляху до трону.

Я не знаю, чим завершиться для України цей парад популізмів. Але точно знаю, що жоден з них не принесе для пересічного українця манни з небес. Бо ті, хто повірив у "голограму грошового дощу" (так влучно охарактеризував популізм клептократів один із сучасних філософів), рано чи пізно дійдуть простого висновку. У житті слід платити за все, особливо за помилковий власний вибір.     

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал