Чому НАТО Україну "заміж не бере"

Дивній риториці українських високопосадовців з приводу наших північноатлантичних перспектив традиційно задав тон хедлайнер цього "кварталу" своїм знаним запитанням до Джо Байдена: "Чому ми досі не в НАТО?". 

І, мабуть, несподівано для сценаристів цієї дивної історії ця мовна фігура виявилася, далебі, нериторичною: президент США, ледь не загинаючи пальці, пояснив невтямливим київським "державцям" що й до чого.

Але аргументація Байдена, звично для місцевих слухачів, пролетіла повз їхні ніжні до критики вуха. Принаймні, тих, хто мав би, навпаки, дуже чутливо вловлювати сигнали стратегічного партнера, тобто очільника зовнішньополітичного відомства.

Дмитро Кулеба, однак, не грішить бодай поверховим знанням Святого Письма, або ж не надто розважав над притчею про багатьох запрошених і мало обраних. Напередодні чергового саміту НАТО, який розпочнеться 14 червня у Брюсселі (і без участі України), наш головний дипломат знову взявся дорікати господарям "весілля" за те, що вони залишили Україну "за порогом": "Ми абсолютно не розуміємо, як можна проводити закритий саміт НАТО на тлі агресивних дій Російської Федерації проти України в Чорноморському регіоні та проти членів Альянсу. Я маю на увазі останні результати розслідування в Чеській Республіці. Цього ми зрозуміти не можемо - як можна не запросити Україну,  як можна не знайти формат участі України у цьогорічному саміті".

По-перше, такі пасажі звучать дивно з уст переконаного скептика у питанні євроатлантичних перспектив України, яким пан Кулеба був ще зовсім недавно. У травні наш міністр висловив сумнів, що Києву запропонують ПДЧ, оскільки "декілька країн серед союзників керуються логікою не провокувати Росію і вважають, що сидіти і нічого не робити – це найкращий спосіб тримати Росію в спокої".  Роль Томи Невірного, звісно ж, є зручною, особливо коли зважити, що вона насамперед зумовлена власною бездіяльністю і відвертим небажанням зауважувати релятивність позицій міжнародних структур на тлі неадекватної поведінки Кремля. Скажімо, той же Європейський Союз усерйоз замислюється над ревізією принципу "загального консенсусу", зрозумівши, що поведінка деяких його членів, зокрема Угорщини, не вельми сприяє єдності Унії перед лицем гібридної загрози. Тому цілком логічним було б припустити, що і позиція Альянсу теж не є канонічною, оскільки головний супротивник НАТОвського майбутнього України також сидить у Будапешті.

По-друге, пану Кулебі давно слід навчитися читати між рядків, зрештою, саме цього вимагає його основний фах і компетенції. Захід давно і більш ніж прозоро натякає Банковій на те, що допоки її коридорами гулятимуть російські агенти, а у головному кабінеті ОПУ сидітиме причетний до "справи вагнерівців" Андрій Єрмак, доти розмови про більш-менш відверту співпрацю залишатимуться лише розмовами. Бо і в НАТО, і в США давно визначилися з джерелами найбільшої загрози, і головним з них є саме Москва. Чи стануть вони ділитися таємницями з тими, хто одним дзвінком "злиє" їх у ефесбешну "контору"? Звісно, ні.

Проблема ворожої агентури загострилася після відверто маніпулятивних парламентських маневрів зі створенням Тимчасової слідчої комісії, яка, за первинним задумом, мала б вивчити справу держради з "вагнерівцями". В результаті вийшов потенційно закритий від громадськості каральний орган для політичних опонентів влади, який, до того ж, просто заговорить проблему. Ба більше, - з легкої руки "Слуг", лідер який імітує "русофобію" бутафорними нагінками на кума Путіна, у цій, з дозволу сказати, ТСК заправлятимуть такі одіозні персонажі як Ренат Кузьмін та Нестор Шуфрич…

По-третє, найвидатніший лідер сучасності, забувши, що серед фундаментальних принципів лідерства є вміння за будь-яких обставин тримати слово, послуговується іншим принципом: "моє слово, хочу даю, хочу беру". Після такої жаданої розмови з Джо Байденом, коли придворна свита і наближені до Банкової ЗМІ захлиналися від шалу "перемоги", Зеленський вийшов до журналістів і з прямотою "свого хлопця" дав зрозуміти, що "своїх не здає", що ніхто йому не указ, а "квартальна зграя" – зразок державників і патріотів. За іронією долі акурат у ті дні "ідеологічний гуру" монобільшості у парламенті Руслан Стефанчук протиснув приведення до присяги ще одного "патріота" – відвертого сепаратиста, організатора проросійського псевдореферендуму у Новодонецьку, громадянина РФ Андрєя Аксьонова.   

Якщо Дмитрові Кулебі замало міжнародних та безпекових нюансів нехоті НАТО до "одруження" з Україною, то, вочевидь, він мав би знати, що критерії участі в Альянсі не обмежуються мілітарними аспектами. Узагалі в пріоритеті – цінності та доброчесність, якими, на жаль, не "хибує" чинний український популістський режим. У розмові з Джо Байденом, та й не тільки, Києву намагалися пояснити, що корупція є не менш небезпечною, ніж зовнішня агресія. І що в результаті? Повне свавілля у справі корпоративного управління (приклад зі звільненим Коболєвим ще свіжий), макабричні списки "олігархів", потуги запровадити у правове поле дивні дефініції і ще дивніші "ознаки" цих осіб. І поруч - повне сприяння охочим нагодувати ненаситні апетити "нових облич", які з кожним днем звикло "старіють", протекціонізм та кумівство, жага наживи будь-яким коштом і на будь-чому.

Тому скарги на "невизначеність" НАТО, на те, що Альянс "любить, але заміж не бере", Дмитро Кулеба, як, зрештою, і всі охочі висловитися на цю тему, мали б адресувати не Брюсселю чи Вашингтону, а собі - хорошим і та велемовним. І глухим…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Піночет-лайт чи Путін 2.0?

Після останньої великої пресконференції Зеленського експерти навперебій взялися прогнозувати, яку ж роль учергове обрав для себе цей навіть не колишній актор розважального жанру. 

"Не колишній" тому, що політичні практики вибудованого ним і його соратниками режиму передбачають не щоденну аналітичну роботу, не вибудовування стратегем, а вигадування чергового незвичного амплуа для рольових ігор з невибагливим виборцем. Зе!камарилья дбає про зміцнення своїх позицій, вона грає "удовгу" не в сенсі розвитку країни і добробуту її громадян, а саме задля якнайтривалішого перебування при владі.

Думки політологів цього разу не особливо різняться в оцінках. Для більшості з них однозначним є те, що Зеленський та його технологи і сценаристи вже визначилися з типом майбутнього ладу. І цей вибір навряд чи втішить вітчизняних демократів різного штибу – від поміркованих лібералів до правих консерваторів і тим паче "ліваків". Бо цей вибір – авторитаризм.

Якщо і є певні розбіжності у визначенні Зе!майбутнього, то лише у деталях. Але, знано, що саме у них ховається диявол.

Можна сперечатися, чи мріє Зеленський про лаври Піночета, чи йому більше до смаку досвід арґентинського автократа Перона. Оцінювачі мають усі підстави для таких паралелей, позаяк Україна, на жаль, проходить шлях і Чилі, і Арґентини, будучи, за умовчанням, країною "третього світу". З Піночетом, однак, Зеленського єднає лише гримаса на його лобільному обличчі, і ця міна була майже незмінною упродовж його тривалого діалогу із журналістами. Однак саме Аугусто Піночет свого часу влучно зауважив, що, мовляв, "я не диктатор. Просто у мене сердите лице". Він продовжив, однак, вже не настільки саркастично: "Я демократ, але у моєму розумінні слова. Все залежить від того, що вкладати у поняття демократії. Наречена може бути дуже привабливою, коли молода. І може бути дуже огидною, коли стара і зморшкувати. Але і та, й інша – наречені".

Коли мова про Хуана Домінґо Перона – генерала і автократа, батька "перонізму" (особливого шляху Арґентини, - без соціалізму та капіталізму), то політична сила, на яку він опирався упродовж трьох каденцій, - хустисіалістська партія дуже схожа на "Слугу народу". Деякі тези з програмних документів Зе!ОЗУ реально скопійовані з канонічних текстів пероністів. Тут і державне регулювання ринку (згадаймо останні бензинові змови низки мережевих АЗС проти шмигалівського "цінового коридору"), і соціальний патерналізм заради "класового миру" – "зелена" імітація боротьби з олігархами, загравання з невибагливим обивателем, постійне роздмухування ненависті люмпена до "багатих" і "успішних".

Але що Піночет, що Перон були хоч і диктаторами, однак "національними" диктаторами. Так, вони дуже вправно формували образ ворога з транснаціональних корпорацій, але цей "ворог" був ефемерним, він не вбивав ні арґентинців, ні чилійців. У випадку ж Зеленського, якому доля-пересмішниця уділила роль президента реально воюючої країни, з ненаситним і одвічним агресором під боком, - маємо зовсім інший тип державницького епігонства. Це радше психологічний феномен, коли жертва переймає риси злочинця, визнає, що саме його поведінка і методи якнайліпше годяться для вирішення тих чи інших проблем.

Я вже писав про те, що Зеленському-автократу найбільше імпонує досвід Владіміра Путіна. Зрештою, не тільки імпонує, але й надихає вже на реальні кроки. Немає жодних підстав вважати, що "війну з олігархами" вигадали в Офісі президента на Банковій. Її просто скопіпастили з кремлівських практик раннього підполковника КҐБ, який банально захотів нагнути олігархів, що утримували режим Єльцина, і на підставі лояльності/нелояльності здійснював далебі не природній відбір. Варто лише згадати долі Боріса Березовського чи Міхаїла Ходорковського, які розважили, що не варто годувати путінізм. І на противагу цим трагічним постатям глянути на життєву траєкторію угодовців і конформістів, що вирішили бути слугами режиму, - Міхаїла Фрідмана та Владіміра Потаніна.

Якщо хтось вимріяв собі, що автократія аля Путін очистить суспільство від "кровосісь"-олігархів, то мушу його розчарувати. На місці їхніх приватних імперій виростуть, як у нинішній Росії, олігархи державні, - "смотрящі" над державними монополіями на кшталт Алєксєя Міллєра з "Газпрому" чи Іґоря Сєчіна з "Роснєфті"…

"Олігархічний список" РНБО, як, зрештою, і реєстр "ворів у законі", - це не керівництво до дії чи "наводка" для правоохоронців (ті чудово орієнтуються у підкилимних справах товстосумів чи у злодійських "малинах" хрещених батьків). Це – тест на лояльність, спроба визначити реакції фігурантів, їхню готовність годувати молоду автократію або ж фінансувати тих, хто з нею незгоден. Ба більше, - політичні підтексти цих документів, яким, гадаю, суджено стати хрестоматійними прикладами для правників, як можна цілковито нехтувати презумпцією невинуватості і принципом розподілу влад, - підводять дуже сумнівну "юридичну" базу для переслідування політичних опонентів. Сумнівну настільки, наскільки сумнівною є вкотре повторена Зеленським фраза про попередника: "Я став вироком Порошенка, тому що зараз президент, а він ні".

І тут виникає ще одна причина автократичної генези Зе!режиму. Окрім утримання влади, Квартал і його хедлайнер панічно боїться відповідальності за вже скоєне. Тобто ці люди чудово розуміють, що у випадку форс-мажору (а таким є для них провал на виборах, Майдан чи якісь інші, ще не випробувані українським суспільством механізми), саме Порошенко має найбільші шанси стати для них і вироком, і прокурором. І сподіватися на "милість для переможених" у цьому випадку не випадає. 

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Єрмак грає утемну

Позаяк нам з вами випало жити у час, який цілком виправдано можна вважати серіальним, то варто вивчити бодай класику жанру. Зокрема, тривале американське політичне "мило" "Картковий дім". 

Пригадуєте, з чого головний герой Френк Андервуд розпочинав своє карколомне сходження у Білий дім? Отож бо, - він був "смотрящім" у Палаті представників, а відтак став віцепрезидентом у Гаррета Вокера. Хай не коробить читачів тюремний жаргон, позаяк у нинішній Україні він несподівано теж став політичним трендом, особливо після дивних санкцій, запроваджених РНБО проти… "ворів у законі". Так от, призначенням Андервуда на другу за впливовістю посаду у державній системі Америки Вокер підписав собі вирок.

Зеленський, пам'ятаємо, надривно вигукував на дебатному стадіоні, кидаючи у лице свого тодішнього (та і нинішнього) опонента Порошенка: "Я – ваш вирок!". З плином останніх двох років ми не раз і не двічі мали змогу переконатися, що правління екскоміка насправді стало вироком для усіх. Бо ті, хто так ентузіастично і надривно агітував і голосував за Зе!, тепер втратили останні ілюзії, а ті, хто наполегливо, терпляче пояснював, що насправді у "мішку" самовпевненого і хамовитого невігласа, укотре переконалися, що будь-який поступ країни у напрямку від "совка" і Москви є тернистим і потребує направду державників, а не "масовіков-затєйніков". Та й сам "вирок" приречено мимрить, що він не може сам "боротись із усім світом". Так ніби його хтось змушує воювати з вітряками, а не з реальними проблемами…

Зеленському ніколи не таланило на "других осіб", оскільки, по-перше, він сам ніколи не був і не є самостійною фігурою і лише неоковирно виконує наперед прописані йому мізансцени, виголошує заготовлені сценаристами репліки, а, по-друге, що саме розуміння ним поняття "другої особи" в країні є виразно спотвореним і неприродним. У парламентсько-президентській республіці, де не передбачено посади віцепрезидента, такою особою за визначенням є прем'єр-міністр, і аж ніяк не очільник Офісу президента. Тим паче, такий як Андрій Єрмак, що на відміну від екстраваґантного, не завжди тактовного Андрія Богдана, сам собі прописав невластиві статусу і ранґу повноваження.

Хоча і він, відверто кажучи, є лише пішаком у великій грі своїх справжніх кураторів. Зеленський може скільки завгодно легковажити попередженнями західних спецслужб (американських і британських), і скільки йому заманеться заплющувати очі на розслідування дуже авторитетних журналістських спільнот на кшталт Bellingcat, але президентова інфантильність і бажання "сховатися у доміку" не порятують його від прямого, як двері, факту: його головний канцелярист – агент російського впливу. Єрмак – учасник саме російського наративу (точніше – схеми Дмітрія Козака, - заступника глави путінської адміністрації), Єрмак – той троянський кінь, за допомогою якого Кремль хотів би зруйнувати і європейський вектор України і її волю до спротиву агресії.

Саме з прізвищем Єрмака пов'язані найгучніші і найрезонансніші скандали у безпековому та міжнародному напрямах української політики. Саме він, з упертістю, яка гідна кращого застосування, просуває двозначні з точки зору цілісності і безпеки країни ідеї – від формули Штаймаєра до сумнівного "розведення військ". Саме з подачі Єрмака у Тимчасовій контактній групі на переговорах у Мінську спливають на поверхню одіозні фігури, здавалося б, давно забутого минулого, як Леонід Кравчук та Вітольд Фокін.

Саме Андрій Борисович Єрмак буде відігравати не властиве йому амплуа головного героя документальної кінострічки Христо Ґрозєва і його колег з Bellingcat про справу "ваґнерівців", - справу небаченої державної зради, за яку досі не відповів ніхто. Ба більше, саме Єрмак, попередньо опанувавши "монофракцією" у парламенті, по суті, загнуздавши "слуг", організував профанацію створення депутатської тимчасової слідчої комісії у цій справі, народивши натомість нежиттєздатне і аморфне утворення на чолі з Безуглою – відомою схильністю до демагогії і вправністю злити в унітаз будь-яку нормальну ідею, заговоривши її.

Тіньова діяльність Єрмака, фраґменти якої час від часу (іноді – запізно) стають відомими для широкої спільноти, охоплює не тільки царину особистої безпеки та недоторканості. Предметом його особливої уваги тепер став Київ, з його відвертою фрондою до чинної влади і неприхованим презирством до режиму охочого до власної наживи популіста Зеленського. За обшуками у комунальних підприємствах, самій Київраді, ба навіть – у помешканні міського голови столиці прозоро бовваніє постать "всесильного" Єрмака. З цього приводу дуже однозначно висловився депутат Київради Сергій Таран: "Зеленський не має політичної підтримки в столиці України, але дуже хоче мати владу... Центральна влада дуже хоче керувати містом, яке проти політичної сили, котру представляє президент… Якраз столиця залишається поза цим політичним впливом, а дуже хочеться покерувати". 

Ну, і останній трюк Єрмака, вже глобального масштабу. Днями Радіо Свобода оприлюднила безпрецендентний приклад "підкилимної дипломатії" - лист американського конгресмена українського походження Ігоря Пастернака, у якому йшлося про можливість прихованої від МЗС України, а, отже, й усіх інших владних структур, зустрічі глави ОПУ та віцепрем'єра Олексія Рєзнікова з членами Конґресу. Нагадаємо, - Рєзніков, як і Єрмак, невтомно просуває ідею "примирення", "зустрічі посередині" і "какойразніци" у питаннях окупованого Росією Донбасу. Про що "поза очі" мали намір говорити ці два українські "псевдодержавники", можна тільки здогадуватися.

І скільки б Зеленський не виголошував таких же псевдопатріотичних промов, скільки б він не приміряв на себе шати "державника", - поки він толерує Єрмака, у публіки завжди буде нагода вигукнути "Не вірю". А одного нечудового дня Андрій Борисович подумки повторить фразу Френка Андервуда: "Краще тримати віжки, ніж дивитися на перегони з трибун", і вирішить вийти з тіні. Отоді й з'ясується, хто кому вирок.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Істеричний антипод

Проблема Росії, принаймні одна з них, - у тому, що країна-сусід безсила розірвати зачароване коло імперськості. А, може, й не ставить перед собою таких завдань, заховавшись, мов у кокон, у сутінки давно минулої, однак украденої в інших, величі, сумнівних звитяг і ще сумнівніших успіхів. 

Цей шлейф тягнеться за ерефією від часів Івана Грозного, і, попри загальний прогрес цивілізації, повертає Росію на "круги своя", що з імператорами, що з большевицькими вождями, що з підполковником КҐБ, який приміряє на свою лису маківку царську корону.

Оздобою у цій тіарі мали б бути усі набуті шляхом загарбань і окупацій терени, а особливо Україна, - "братній народ", "з одного кореня". Попри події останніх семи років, які мали б логічно перекреслити і остаточно знівелювати штампи ще комуністичної пропаганди, Путіна не полишає мрія повернути колесо історії навспак, і долучити "малоросію" до московської "цицьки". Задля цієї ідеї-фікс він здатен на все, - хоч до випаленої землі від Хутора Михайлівського до Чопа, - на яку таки ступить чобіт вояка під знову ж таки крадькома привласненим "аквафрешем".

Кілька днів тому істерика кремлівського самітника сягнула апогею. На засіданні з постійними учасниками Ради безпеки Путін заявив буквально таке: "Судячи з усього, - і це дуже печально, - Україну повільно, зате вірно перетворюють у якийсь антипод Росії, у якусь анти-Росію, якийсь майданчик, з території якого ми постійно, судячи з усього, будемо отримувати новини, що вимагатимуть особливої з нашого боку уваги, з точки зору забезпечення безпеки Російської Федерації".

Путіну невтямки, що Україна одвічно була антиподом його країни, навіть тоді, коли перебувала під російським колоніальним гнітом. З точки зору психології це виглядає абсолютно логічним, позаяк в основі світогляду українського та російського суспільства направду діаметрально протилежні речі. Бо, зрештою, конфлікт лежить площині ледь не фройдівських комплексів несприйняття і відторгнення причини і наслідку. Адже, як би там не було, і як би це не заперечували ольгінські "історики", без Києва не було б Москви. Інша річ, що "отрок" не виправдав сподівань "батька", і різко, під впливом азійських деспотій, вирішив пристосувати такі практики для укладу суспільного життя. Україна ж, навпаки, завжди тяжіла до Європи, до демократичного укладу, до свободи громадянина і спільноти.

Але запізніло застосувавши щодо України термін "антипод", Путін втратив з виду цілком доконаний факт того, що фактично його агресивна, брутальна і зверхньо-гопницька зовнішня політика давно перетворила Росію на антипод усьому цивілізованому світу. Реально путінська ерефія стала країною-парієм, і не через якісь підлі, зловредні задуми "міжнародної закуліси" чи підступних "англо-саксів", а власне через тих, хто править нею упродовж останніх двадцяти років. Насправді путінська кліка, попри сміховинні законопроєкти, які точно ухвалить слухняна "єдіноросская" Держдума, і які гнівно погрожують карами земними і небесними тим, хто ставитиме на один щабель сталінський та гітлерівський режими, чим далі тим рельєфніше виявляє ознаки фашистського ладу. Пошуки винних у надуманих поразках, вічні жалі на невдячних сусідів, яким колись було віддано "безґлузді подарунки", параноїдальні натяки на "ворогів" і настрої "облоги"… Чим вам не поствеймарська Німеччина, на ґрунті якої рясно зросли отруєні квіти ксенофобії, реваншизму і експансіонізму?

Путін грає атрофованими м'язами ще постсовєцького воєнного спадку, розповідаючи про захист "русскоязичних" у всьому світі (зауважте Адольф Алоїзович захищав тільки етнічних німців!), і користуючись моментом слабкості, демонструє цей "захист" на теренах "братнього" народу, анексувавши, як колись Гітлер Судети, український Крим, і окупувавши частину українського ж Донбасу. Як це було в окупованій нацистами Франції, Росія формує на захоплених землях маріонеткові, реально терористичні режими ЛНР/ДНР (згадаймо Віші), і не приховує намірів розгорнути повномасштабну наступальну операцію у випадку спроб звільнити український Схід і повернути довоєнні кордони.

Російська ідеологічна машина по суті дублює конструкцію геббельсівського відомства, з поправкою на технології, масштаби і бюджети. А за рівнем фейків, пропаганди, брехні розмаїті соловйови, кісельови, симоньян та їже з ними давно переграли самого Йозефа і його підручних. І мова тут не тільки про диверсійно-гібридну ідеологічну складову війни проти України. Тут вже йдеться про інформаційне прикриття операцій міжнародного масштабу, починаючи з війни у Сирії і закінчуючи спецрозробками для хімічних атак у Солсберрі чи терористичних актів на військових складах у Чехії та Болгарії. Дивна річ, але Путін фактично стає антиподом для своїх нечисленних приятелів у Європі, оголосивши, до прикладу, Чехію Земана "недружньою країною". Лише через те, що з Праги "попросили" російських дипломатів-ефесбешників, запідозривши їх у сприянні терористам.

Про внутрішнє призначення пропагандистської машини Путіна годі й говорити. Загнавши у безвихідь більш-менш притомну опозицію, Кремль маніпулює комплексами і фобіями "маленької людини", як йому заманеться. Тут і плекання невиправданого та безпідставного комплексу "властителя світу", і знавіснілі погрози "можемповторіть", коли йдеться про образи на вчорашніх співмешканців у комуністичному гуртожитку. Та головне, - формування інфантилів, які покладаються лише на мудрість вождя і на його волю (хочу – караю, хочу – милую), на "государя і государство", яке буцімто здатне почути кожного і кожному зарадити.

Тому Путіну не варто істерити з приводу "антиподів". Він сам став таким для світу, взявши у заручники і власну країну, і її народ.

Ілюстрація: Сєргєй Йолкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Привид "зеленого" маккартизму

Список олігархів, призначених на ролі офірних цапів для маскування катастрофічних провалів "зеленої політики", досі замовчується його головним укладачем Олексієм Даніловим. 

Взагалі секретар РНБО останнім часом схожий на дивного зоолога, який взявся описувати досі невідомий вид морських поліпів і розповідати усім, що саме вони є найбільшими шкідниками для обшивки круїзних лайнерів. А реєстр, злитий у мережу "антикорупціонером", "розслідувачем", високооплачуваним членом наглядової ради УЗ і просто чоловіком репери-колабораціоністки Сергієм Лещенком, викликає більше глузливих запитань, аніж втямливих відповідей. Бо, як виявилося, крім майстрів розважального жанру, у нас на виду і на слуху ще й гуру мімікрії, які вміють ретельно приховувати свої справжні наміри, мотиви і вчинки за зовні респектабельним іміджем реформаторів і прогресистів…

Зрештою, нічого дивного. Уругвайська письменниця, лауреатка Національної премії Іспанії Кармен Посадас написала колись, що "коли думка інфлюенсера має ширший резонанс, ніж думка Нобелівського лауреата; коли кухар має більший престиж, ніж ядерний фізик; і коли добре і погане, прийнятне і негоже оцінюється тільки за кількістю лайків і піднятих догори великих пальців, — трудно, аби хтось ставив на доброчесність".

Якщо хтось легковажно вважає, що затята "боротьба" популіста і годованця олігархів Зеленського з його ж таки "хрещеними батьками" – то лише черговий серіал за участю "слуги народу" з метою втримати знуджену публіку, в якої вже закічується попкорн, - той вже незабаром зрозуміє свою помилку. Бо насправді Зеленський, його ОПУ та політтехнологи, які пропонують йому саме такий шлях посилення власних позицій, а ще справжні замовники режиму кноунократії в Україні переслідують набагато далекосяжніші плани. Їхня мета –повна інституційна руїна держави, формування у мізках громадян певного штампу, який можна висловити трьома словами: "недовіра – ігнор – непотрібність". Все це – про державні інституції демократичного ладу, які до Зеленського почали спинатися на ноги і міцніти, а ось з 2019-го – переживають час деградації та анемії. Починаючи з авторитету, значущості та, зрештою, функціональних завдань президента, парламенту, уряду, силового блоку, і закінчуючи фактичною прострацією недореформованих органів місцевого самоврядування.

Так ось, антиолігархічна гарячка, причому з очевидним політичним присмаком – з того ж таки розряду. Намір ухвалити якийсь особливий закон про якийсь дивацький "статус" олігархів, - очевидний трюк в контексті цілого комплексу вже чинних законів, ухвалених, цілком пристойних з точки зору права, але нерухомих, з огляду на те, що вони досі не працюють уповні. До того ж цими законами регулюється діяльність архіважливих державних інституцій – того ж таки Антимонопольного комітету, який власне і покликаний запобігати "олігархізації" крупного бізнесу. Покликаний, але, знову ж таки, через політичну доцільність та заангажованість, не робить цього.

Така ж ситуація і з Фондом державного майна, у нетрях якого періодично малюють схеми "великих приватизацій", зовні "правильні" конкурси, а відтак банально віддають "народне багатство" у потрібні руки тих, хто готовий годувати режим. Тобто йдеться про те, що попри "вільний ринок", в Україні досі й не пахне рівною конкуренцією, а наближені до влади підприємці користуються не тільки правом "першої ночі" при розподілі смачних пирогів, але й податковими, митними та іншими преференціями.

Недавній скандал зі звільненням і призначенням корпоративних топ-менеджерів "Нафтогазу", - з урахуванням категоричних "китайських попереджень" з боку усіх можливих і неможливих міжнародних чинників, з тим, що, як кажуть, ці ротації були однією з причин візиту в Україну держсекретаря США Ентоні Блінкена, - здається, так і не додав у мізки промоторів цієї авантюри розуміння важливості коректного корпоративного менеджменту. Блінкен приїхав і поїхав, а наші "реформатори", що з потупленими очима слухали його нотації, роблять вигляд, що все ок, що нічого прикрого не сталося… А відтак, мабуть, звично, підуть жебрати позики у зневіреному вже МВФ та інших потенційних інвесторах.

Окрема розмова про тих, хто мав би бути цілком самостійним, незаангажованим і політично, і структурно, - про новосформовані антикорупційні органи – НАБУ, САП, ДБР і щойно утворене Бюро економічної безпеки. Чим не інструменти для загнуздання олігархічних апетитів, нездорового і не доброчесного лобізму олігархів? Але є ні, - замість того, аби дати їм ефективно і з ретельністю хірурга вирізати олігархічні метастази (де б вони не з'являлися, - у владних кабінетах, державних монополіях чи медіа), владі свербить у тут вставити "своїх п'ять копійок", дискримінуючи таким чином і авторитет, і, за великим рахунком, призначення цих "скальпелів".

…Всі, мабуть, знають Джозефа Маккарті – батька явища, яке лівацька преса 50-х років минулого століття назвала "полюванням на відьом". Одіозний сенатор воював із комунізмом, який тоді опановував університетські кампуси США запускав щупальця у пресу та інтелектуальне середовище, ба навіть спокушав "буржуїв" з великого бізнесу. Тобто поступово виростав у справжню загрозу демократичній Америці.

Зеленський, мабуть, вирішив, що методи Маккарті цілком годяться і для "боротьби з олігархами". Але, як завжди, помилився і з методологією, і з об'єктами переслідувань, і тим паче, з інструментарієм. Якийсь "зелений" маккартизм навиворіт виходить…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал 

"Росія просто захищала свої інтереси…"

Коли після Наполеона до влади у Франції повернулися Бурбони, політик і дипломат Талейран зробив висновок, який характеризує подиву гідну інертність суспільства до, здавалося б, тектонічних зрушень у загальному розвитку людства. "Іls n’ont rien appris ni rien oublié" – "Нічого не навчилися, нічого не забули…".

Отак і з нашим "непересічним лідером", який ось уже два роки, як обіймає найвищу посаду в державі, і нічого не навчився та "не забув" звичок і стереотипів середовища, з якого йому довелося перестрибнути у президентський фотель.

Популістська риторика, якою купував легковірну публіку 2019-го, тепер час від часу зазнає певних корекцій, однак вони часто-густо є викликами на ту чи іншу ситуацію. Така от гнучка і від того розмита "державницька стратегія", звісно, грає на руку та, однак, не може стати фундаментом для бодай якоїсь визначеної позиції і країни, і її керівництва.

Нагінки на медіаактиви Медведчука і Ко могли б справді виглядати турботою про безпеку воюючої країни, яка врешті-решт на сьомому році війни вирішила всерйоз боротися з ворожою пропагандою. Однак за цією "патріотично-мишачою" метушнею важко не помітити суто меркантильний політичний інтерес лідера "Слуг", який надто вже переймається і партійними, і власними електоральними інтересами.

"Патріотичне" амплуа Зеленського, яке він приміряв водночас із мундиром "сильного і войовничого лідера", теж викликає безліч запитань. Реальна присутність у владі соратників Януковича, абсолютна безкарність тих, хто пробує інституційно розхитати державні інституції, заздалегідь і далекоглядно надійно корумпувавши суди і прокурорів  (маю на увазі одіозного Андрія Портнова) нівелюють потуги Зеленського і його сценаристів, зводять нанівець його риторичні фігури і "патріотичні" жести.

Соціальна політика популістів, не здатна відповісти на ковідні виклики, а, отже, й на реальне зубожіння незахищеного від пандемії і тарифних потрясінь населення, звелася до карикатурної "боротьби з олігархами". Зрозуміло, що деолігархізація економіки потрібна, що, у принципі, без неї не варто навіть заїкатися про якісь євроінтеграційні перспективи і про "Геть від Москви!" Але для початку, мабуть, треба було б визначитися з поняттями. Бо заклинання очільника РНБО Олексія Данілова про "ознаки олігархів", і про 13 осіб, яких буцімто режим вже призначив "винними" за все і вся, - виглядають геть підозріло. Особливо на тлі реального переділу власності, сфер впливу, а також збагачення  певних осіб (які, підозрюю, перебувають у цьому реєстрі, але, звісно, не афішують своєї наближеності до ОПУ). Зрештою, чому б не назвати цих персонажів поіменно, бо навіть аполітичним кортить таки дізнатися, чи фігурує серед них "батько зеленої перемоги" Ігор Коломойський? Те, що мав би фігурувати, - безсумнівно. Особливо після зустрічі Володимира Зеленського з держсекретарем США. Ентоні Блінкен, мабуть, нагадав бізнес-партнерові Ігоря Валерійовича, у якій правничій халепі перебуває зараз його вчорашній спонсор і натхненник.

Рівно ж, як і деякі інші актори української політичної сцени, запідозрені американськими спецслужбами у прямій співпраці з Росією.

Однак навряд чи Зеленський робитиме якісь оргвисновки щодо Єрмака та інших сумнівних осіб зі свого найближчого оточення. Не тому, що йому бракує на те політичної волі чи адміністративного ресурсу. Просто – нічого не навчився, нічого не забув. Український "макрон" перебуває у полоні звичних совкових стереотипів і транслює їх за кожної слушної нагоди. Ось недавно, виступаючи на Всеукраїнському форумі "Україна 30" (оглядачі жартують, - "продовження серіалу "Слуга народу", тільки за бюджетний кошт"), Зеленський розповідав про незворотність поступу до ЄС і НАТО. І тут же, буквально за кілька речень, видав дуже знакову для вчорашнього хедлайнера фразу: "А що було 2014 року? Ми отримали ПДЧ (план дій щодо членства в НАТО. – Ред.) чи ми увійшли в Євросоюз? Що було? Я вважаю, що нічого не було. Не через те це робила Росія. Це все балачки. Росія просто захищала свої інтереси (!) через те, що (нібито) можуть бути американські військові бази на території України". 

Отак легко визначити причини російської агресії ("просто захищала свої інтереси"), - значить, розписатися у цілковитому нерозумінні всього, що відбулося сім років тому, і до чого Путін готувався з добрий десяток літ. Отак банально визнати за Кремлем право, "захищаючи свої інтереси", урвати у сусідньої суверенної країни шмат її території, - це перебувати у парадигмі "руського міра" з його правом сильного. Це, погодьтеся, бездумно і з апломбом повторити путінські маразми про святе "право" Росії повернути собі "невиправдані подарунки" СРСР нинішнім "невдячним сусідам".

Ілюстрація: Сєрґєй Йолкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал 

Страуси, Путін і "пабєда"

Зовсім недавно укотре переглянув стрічку Луїса Бунюеля "Привид свободи", і, як це буває доволі часто, побачив у старому кіно абсолютно актуальні наративи.

Особливо у фінальній сцені в зоопарку, де на тлі стрілянини у камеру вперто дивиться страус, міркуючи, мабуть, куди б заховати голову. Чим вам не випадковий в українській політиці персонаж, що з упертістю бунюелівського птаха вперто бажає зазирнути у вічі Путіну, який розв'язав війну у самісінькому центрі Європи?

Це так, до слова. А насправді схожими "страусами" донедавна було чимало європейських лідерів, які також воліли миру з Росією, виносили у пріоритет не агресивні наміри Кремля і безпеку перед очевидними імперськими амбіціями його господаря, а економічні зиски (причому, сумнівного характеру), ба навіть картали українців за те, що вони чинять спротив брутальному нападникові. І лише коли на теренах ЄС і сусідньої Британії почалися терористичні акти із застосуванням хімічної зброї, коли до ситої Євроунії ринули керовані вмілою ефесбешною рукою натовпи біженців, зокрема зі Сирії, коли на військових складах Чехії та Болгарії загриміли вибухи з цілком зрозумілим підтекстом, - респектабельні політики-миротворці почали приходити до тями. Причому, пацифістське "похмілля" може бути доволі важким.

Акурат напередодні 8 травня, коли Європа схиляє голови у пам'ять про найстрашнішу катастрофу Другої світової війни, і 9 травня, - коли у Московії досягають піку екзальтованого "побєдобєсія", російські депутати укотре взялися редагувати історію. До Державної думи внесено законопроєкт про заборону публічного заперечення вирішальної ролі СРСР у розгромі нацистської Німеччини та гуманітарної місії при звільненні країн Європи.  Документ, як завжди, "цікавий", з огляду на те, що він цілком вкладається у траєкторію путінського режиму, свідчить про його генезу і вибиває аргументи у тих, хто досі живе ілюзіями про можливість замирення агресора. Особливо, коли врахувати, що замовником цього законопроєкту був особисто ВВП (у січні він доручив ДД заборонити схожі "вольності" законом з наміром "включити механізми захисту недавнього минулого"), а його свіже невдоволення з приводу того, що у світі занадто часто згадують "Нормандію" (тобто висадку десанту союзників у Франції), - дуже симптоматичне у контексті нинішніх стосунків зі США…

Отже, думці пропонують заборонити "публічне заперечення ролі СРСР" у перемозі над нацизмом. Таке формулювання вже само собою наштовхує на думку про те, що голова думського комітету Альона Ямпольская, віце-спікер Алєксандр Жуков і сумнозвісний сенатор Алєксєй Пушков (автори документа) взялися полювати на відьом. Бо ж нікому із найзапекліших противників Росії і в голову не приходить "заперечувати роль СРСР" у подоланні гітлерівського Рейху.

Але, як завжди це буває в ситуаціях війни з вітряками, справа в деталях. Російські "правники" йдуть далі, і пробують узаконити відповідальність за заперечення "гуманітарної місії СРСР" під час "визволення" країн Європи. Що ж, - тут для каральних органів Росії – поле неоране, оскільки наслідками тієї "гуманітарної місії" були не тільки масові репресії, розстріли, зґвалтування, мародерства і грабежі, але й насильницьке встановлення тоталітарних режимів у країнах, які ще 30 років тому були так званим "соціалістичним табором". Ба більше, - утримування цього режиму за допомогою танків – у Празі, Будапешті, Бухаресті…

У Європі надто стійка пам'ять про ці події, тому такими неоковирними і, я б сказав, навіть блюзнірським були історичні розумування Зеленського про "плюси і мінуси" СРСР перед очільниками Польщі, Естонії, Латвії та Литви. Присутні гідно витримали дипломатичну паузу, але осад, гадаю, залишився… Як і гірке враження, що в Україні досі живі совкові стереотипи і російське трактування історії, навіть на рівні найвищої політики.

Однак, повернімося до того, що пропонують російські думці. Вершиною правового цинізму та історичного крутійства є їхні пропозиції щодо заборони "публічного ототожнення цілей, рішень і дій радянського керівництва, військового командування і військовослужбовців з цілями, рішеннями і діями представників нацистської Німеччини і країн Осі". Зрозуміло, Путіну особливо допікає те, що його таємного кумира Сталіна ставлять на "одну дошку" з нацистським фюрером. Зрозуміло, що зусилля російської пропаганди будуть кинуті на те, аби витерти зі свідомості громадян усілякі згадки про пакт Молотова-Ріббентропа, про спільні паради вермахту і РККА у Бресті, Львові… Не кажучи вже про те, як Союз годував молодого нацистського звіра навіть після Голодомору в Україні відбірним зерном, металом, технологіями, військовими кадрами. Зрозуміло, що мільйони доларів будуть витрачені на купівлю "спікерів", "експертів" у самій Європі, аби ті наполегливо і з апломбом, з допомогою інтелектуальних радирок витирали з мізків тамтешнього обивателя будь-які згадки про ці речі. Формували з нього такого собі "страуса", що прагне сховати голову у пісок перед реальністю і ймовірним "покаранням" за її "не таке" сприйняття.

Але минуле не можна купити, переписати, відретушувати. Воно – незмінне, вперте у власній правдивості і незворотності. З нього можна взяти тільки уроки і, вивчивши їх, спробувати виправити наслідки чи, навпаки, вдосконалювати позитивний досвід. Увесь світ тримається на таких підходах, і лише у Росії гадають, що винайшли велосипед, "машину часу". І агресивно насаджують свої збочення цивілізації ХХІ століття.

Ілюстрація: Сєрґєй Йолкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал