Параліч вибору

Почну здалеку, з відомого канадського автора численних романів Дуґласа Коупленда, у яких він береться за майже неможливе – пробує з'ясувати закономірності і бодай якісь константи нашого релятивного часу. 

Так от, однією з рис своїх сучасників він вважає "параліч вибору". У бестселері "Покоління Х", Коупленд так визначає цю, на мою думку, недугу: "Параліч вибору: ухилення від будь-якого вибору навіть за його існування".

Мені видається, що режим української клоунократії з його фронтменом та численними квартальними слугами, які зодягнули тепер цілком респектабельні костюми і осіли в кабінетах, що геть не личать ні їхньому смаку, ні, тим паче, компетенціям, попри епідемію ковіду, потерпає ще й від коуплендівського паралічу вибору. Симптоми щораз частіше виринають на люди не тільки в улюбленому жанрі Зеленського – "відосіках", по суті, комічних репризах, де він постає у звичному для себе амплуа актора розважального жанру. Вони ріжуть вухо і в численних інтерв'ю поважним виданням, яких зараз побільшало. Особливо ж коли "свій хлопець" з Кривого Рогу пробує оповити серйозні, майже геополітичні сентенції у словесну оболонку жартів чи, з дозволу сказати, метафор. Бо навряд чи можна вважати метафорою кричущу банальність, сіру побутовістику, нашвидкуруч загримовану в грайливі плоскі анекдоти.

На провідних сценах світової політики справжні лідери та їхні альтер его (насамперед Джо Байден і Владімір Путін) з'ясовують не тільки стосунки між собою, а й долю України у тих стосунках. Бо саме вона є одним із найбільших каменів спіткання демократії та тиранії. Президент Сполучених Штатів, приховавши вочевидь невдоволену міну після підліткових запитань Зеленського ("а чому ми не в НАТО?", "а чому МВФ не дає нам грошей?") висуває російському "самодержцю" "16 балів", тобто 16 ультиматумів, серед яких – чимало "українських". Що робить у цей час наш "найвидатніший лідер сучасності"?  Аплодує, висловлює підтримку, демонструє вдячність? Далебі… Він затягує стару пісеньку – про "зустріч посередині", про нестримну жагу "зазирнути у вічі" Путіну. Путіну, у погляді якого вже, на жаль, покійний друг України, сенатор-республіканець Джон Маккейн давно відчитав три літери "К.Ґ.Б", а Байден вловив зловісний сталевий відблиск убивці.

У Зе!пісенці "чудове все". Ось відповідь на сакраментальне запитання про "Путіна-убивцю": "Не можна ставити такі питання і не можна на них відповідати, навіть коли тобі дуже хочеться…", "Воно дуже некоректне". Ну, по-перше, сучасний політик на те й політик, щоб відповідати на будь-які запитання, навіть найнекоректніші. По-друге, не вказувати журналістам, про що запитувати, а про що "мовчати у ганчірочку". І, по-третє, називати речі своїми іменами, особливо, коли йдеться про агресора, який снить і бачить твою країну поневоленою і вбиває для цього руками своїх опричників твоїх же співгромадян. Натомість Зеленський, перейшовши при цьому на зрозумілу "омріяним партнером" мову, просторікує:  "Я говорю – надо просто уважать друг друга, и все будет нормально". Одне слово: "просто надо перестать стрєлять"… Наслідки маємо ледь не щодня, бо із зони ООС надходять розпачливі повідомлення про чергову смерть або каліцтво наших молодих захисників.

Зеленський мовчить, коли Путін розповідає про Україну, мов якусь "недоречність" на мапі Європи, коли повторює давні чорносотенські вигадки про "австрійський генштаб, у нетрях якого вигадали українців", коли єхидно порівнює демократичну Україну з нацистською Німеччиною. І, звісно, мабуть, у глибинах своєї інфантильної, совкової душі аплодує, чуючи кремлівські оцінки Майдану, як "державного перевороту", через який трапився відтак і Крим, і Донбас. І за позірного бажання "у НАТО", "в Європу", стриманий конституційними пересторогами, вписаними туди ненависними йому "попередниками", змушений ковтати, як, мабуть, і Путін, гірку пілюлю від Байдена про те, що ні анексований Крим, ні тимчасово окупований росіянами Донбас не стануть перешкодою для вступу України у Північноатлантичний Альянс. Тільки б того щиро, а не лицемірно й фальшиво, як Зе!режим, бажала нормальна українська влада.

А ця, на жаль, не бажає ні чути, ні бачити більш ніж прозорих натяків. Зеленський міцно сидить на гачку проросійської агентури, прислухається до нашіптувань Єрмака, якого у Ващингтоні вважають настільки ефесбешно-токсичним, що навіть не хочуть чути його голосу у телефоні. Принаймні, радник Байдена Джейк Салліван гидливо переадресовує єрмаківські дзвінки на якихось 15-х чиновників.

Зеленський, попри "боротьбу з олігархами", й надалі молиться на Коломойського, - афериста і шахрая, мабуть, найодіознішого тепер для американського правосуддя. Зеленський потерпає від паралічу вибору, хоча насправді для притомного і головне – відповідального політика, - вибір очевидний, ось він – на долоні.

Зеленський тупо не бажає бачити, що почав стрибати "пеньками Януковича". Той також мав вибір, як і чинний президент, - між Росією та Європою, між НАТО і Кремлем. Але коли дійшло до реперної точки у Вільнюсі, - зрадив справжніх союзників, купився на хабар від Москви. Я думаю, що для Зеленського його "Вільнюс" (тобто точка неповернення) вже доволі чітко бовваніє на горизонті. Йому варто поквапитися з усуненням прикрої недуги – паралічу вибору. Бо понад половина його співгромадян однозначно висловлюються за євроатлантичне майбутнє країни, і, у першу чергу, - з міркувань безпеки перед загарбником. Тому вдалий, як на думку невибагливого Зе!-популіста, жарт про послідовність дій ("коли, вибачте, хочеш, то спочатку треба зняти штани, а потім сходити"), може обернутися для Зеленського доволі печально. Може трапитися так, що й "штани зняти" не встигне…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

"Полудєржавний властєлін"

Серед моїх знайомих про останні гучні інтерв'ю кремлівського самітника – що американському телеканалу NBC News, що "России-1", - оцінюють по-різному. Є такі, що іронічно констатують клінічний діагноз на межі старечого маразму, є й прихильники нових теорій змов, мовляв, Путін вже про все домовився із Заходом (принаймні, з європейськими потугами). Ще інші схильні вважати, що деякі екстравагантні філіппіки російського "царя" адресовані лише для місцевої публіки.

Істина, як завжди, лежить десь посередині. Точніше, - там, де її і слід шукати. У середовищі, якого раніше ВВП уникав та зневажав, оскільки його каґебешне нутро на дух не переносило усіляких там "дисидентів", бо реально ліпило з цих людей, до прикладу, з того ж таки Дуґіна, "збоченців" і "самошедших". Але тепер, з прином літ та зі змінами геополітичної ситуації, саме вони – закоренілі імперці, що снять "Містеріями Євразії", ті, хто систематично злітаються, мов на відьомські шабаші, на збіговиська у Валдаї чи "Ізборском клубє", стали для Путіна живильним середовищем його "державництва".

Путін надимає щоки перед зустріччю з Джо Байденом, прагнучи заздалегідь залякати майбутнього візаві непередбачуваністю і брутальністю своєї поведінки. Він у стилі пітерського гопника відверто принижує чинного господаря Білого дому, вдаючись до не вельми дипломатичних порівнянь з "друзякою Трампом". Внутрішнє усвідомлення власної ницості, вторинності і жалюгідного безсилля штовхає Путіна на екстраординарні вчинки. Як ото колись Алєксандра Даніловіча Мєньшікова, - фаворита "Пєтра Вєлікаго", який по смерті патрона зазіхнув на престол. Цікаво, що, за версією Алєксандра Толстого, Мєньшіков теж був "пітєрскім" і до миті, коли запав у пам'ять майбутнього імператора, торгував пирогами у "Сєвєрной Пальмірє". Так ось саме цього вискочку у своїй українофобській поемі "Полтава" ще один імперець Пушкін назвав "полудєржаним властєліном".

Путін цілком усвідомлює, що його імперські амбіції реальні лише у його власному, здрібнілому до умовних меж вже й без того розваленої Росії. Тому хизується прізвиськом "убивця", яке на весь світ безстрашно проартикулював Байден. Тому й втікає від прямої відповіді, як говоритиме з цією категоричною у думках і висловах людиною. "Словесний пронос", - ось і все, на що спромігся Путін, відповідаючи на пряме запитання про оцінку американського лідера. Знаючи ставлення Байдена до попередника, кремлівський блазень прагне роз'ятрити саме цей світоглядний конфлікт, наполягаючи на "неповноцінності" нинішнього президента США – "кар'єриста, якому може забракнути імпульсивності". "Навіть зараз я вважаю, що колишній президент США пан Трамп - екстраординарна особистість, талановита особистість, інакше він не став би президентом США".

Я не даремно вжив у стосунку Путіна слово "блазень". Хитрий владолюбний маніяк, він прагне вскочити у мейнстрим сучасної геополітики, у якій гору бере шоу, видовища на межі фарсу, балаганна естетика та нічим необмежений популізм. Кому-кому, а українцям, які необережно повелися на схожі візуально-лінгвістичні ефекти і мають тепер при владі клоунократію, такий тренд вже залив сала за шкіру, хоча не минуло ще й половини каденції Зе!.

Однак Путін, цей "полудєржаний властєлін" йде далі. Прагнучи підкреслити власну, виплекану і необґрунтованими амбіціями, і запопадливими "холопами" велич, він береться аналізувати НАТОвські перспективи України. "Можливо, просто вони йому (Зеленському. – Авт.) сказали: "Знаєш що, ти зарано виліз, рано ще про це говорити. І не до місця ти виліз, тому що зараз намічається зустріч на вищому рівні двох президентів. Чого ти нам заважаєш? Псуєш нам обстановку перед самітом?". Гей би він, - Путін, - рівня Байдену, і здатен змінити його думку про важливість України – форпосту боротьби з необольшевицькою Росією.

Необольшевизм вилізає з путінської маячні, мов шило з мішка. Він усюди, - у його історичних догмах, у поглядах на світову політику, у ставленні до російської опозиції, мабуть, і в побутових практиках. "Більшовики, організовуючи Радянський Союз, створили, в тому числі, союзні республіки і Україну", - вальяжно розпатякує Путін.  І наголошує: росіяни (у його розумінні – нащадки большевиків, мабуть) є корінним народом України. А заперечувати це – "не просто некоректно, це смішно і безглуздо". "Як бути? Сам Зеленський єврей за національністю, я не знаю, у нього, може, там кров намішана. Що робити ось з цими людьми? Їм що, зараз, як у нацистській Німеччині, мірятимуть черепи, інші частини тіла циркулем і визначати, як там визначали справжнього арійця чи несправжнього? Визначати справжнього українця чи несправжнього?".

Ну, важливо, щоб "справжністю – несправжністю українців" опікувалися інші, - лише не Путін. Про такий штиб опіки ми знаємо зі своєї кількасотрічної історії, особливо зі семи літ сучасної російсько-української війни. І те, що Путін намагається подавати як суто фашистський винахід, насправді було щоденною, щогодинною практикою його духовних наставників з ЧК-ОГПУ-МҐБ-КҐБ. Вони успішно ділили людей на "першосортних і другосорних", застосовуючи при цьому критерії лояльності і партійності.

Тому зараз, після чергових одкровень "полудєржавного властєліна" надзвичайно важливими є відповіді на кілька запитання: "Пане Зеленський, це оцій особі ви так прагнули зазирнути у вічі? Це з цим персонажем з минулого ви хотіли домовлятися "десь попередині"? Це ви казали про можливість "миру" з Росією Путіна?". 

Чи здатен Зеленський, зі всім своїм акторським талантом, відверто відповісти на ці запитання? Чи знову, за звичкою, сховається у "доміку", вважаючи що "я – не я, і хата – не моя"? ДумайТЕ, - пане президенте…

Ілюстрація: Сєрґєй Йолкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Чому для Зе! "не важливі слова"? Бо він бреше

Історія з хамською фальсифікацією Офісом Зеленського телефонної розмови "лідера" з президентом Сполучених Штатів Джо Байденом, яку досі обговорюють не тільки у кулуарах та зацікавлені політикою, але й на поважних медійних майданчиках, могла б стати апогеєм усієї дотеперішньої практики популістичного режиму клоунократії. 

Могла б, якби я цілком не усвідомлював невичерпного ресурсу "масовиків-затійників" з Банкової та їхнього хедлайнера, які насправді тупо використовують інструменти недавнього сценічного фаху і вважають, що у політиці це зійде їм з рук.

Майже тридцять років тому, 1992-го, на американські і світові екрани вийшов кінобестселер Джонатана Лінна "Визначний джентльмен" з Едді Мерфі у головній ролі. 2021-го у Києві вирішили актуалізувати історію провінційного шахрая Томаса Джефферсона Джонсона, який, користуючись ідентичністю свого імені та прізвища з недавно померлим конгресменом, обирається до Конгресу. Викритий, він нагло заявляє: "Я маю намір балотуватися у президенти!" і ламає "четверту стіну" – уявну перепону між актором і глядачами.

Зеленський і Ко забули, що історія, втілена Едді Мерфі, - це кіно. Рівно ж, як переплутали свого виборця-інфантила з прискіпливою і зубатою західною "четвертою владою", яка не дає спуску новоявленим "джонсонам". Більше того, на Банковій виявилися не готовими до такого несподіваного (звикли ж безвідповідального ставлення до власних висловлювань) повороту. Настільки не готовими, що у відповідь на шквал звинувачень у відвертій брехні, наш "найвидатніший лідер сучасності" спромігся лише на жалюгідне белькотіння, мовляв, "не важливі слова"…

І, знаєте, ця відповідь стала для вчорашнього блазня і маріонетки такого ж пройдисвіта (принаймні, у тій же Америці це чудово усвідомлюють, ба більше, - взялися за правову оцінку його афер) Ігоря Коломойського, сеансом самовикриття. Бо направду, якщо "слова неважливі", то, виявляється, що лінгвістичні еверести обіцянок, маніпуляцій, завдяки яким Зеленський з кварталом дістався влади, - фікція, ілюзія, туман. Що досі "нові обличчя" успішно вішали на вуха своїм співгромадянам кольорову локшину, а ті, наївні та невибагливі, вірили всьому, що виходило з невтомних ротів шахрайського збіговиська. Починаючи з "кінця епохи бідності" і закінчуючи мільярдом дерев, якими Зеленський має намір запатичкувати всю країну.

Бо популістська брехня, на жаль, множинна на варіанти. Цю рису зауважив ще Монтень: "Якщо би брехня, схоже, як істина, була одноликою, наше становище було б набагато легшим. Ми вважали б достеменним протилежне тому, про що говорить брехун. Але протилежність істині має сотні тисяч облич і не має меж". Ось Зеленський викручується після конфузу з Байденом: "Отримає Україна, нарешті, ПДЧ чи ні – це питання бажання лише самого Альянсу. Якщо отримає – значить, нас там дійсно бачать. Якщо не отримає – це теж цілком конкретна відповідь". Але ж насправді Альянс не розкидається ні ПДЧ, ні членством, особливо для країн, які: а) не бажають сповідувати і виконувати певні критерії, обов'язкові для всіх; б) толерують у вищих ешелонах влади осіб, готових у будь-яку хвилину "злити" секретну інформацію потенційним противникам НАТО.

Ось Зеленський розпачає на сторінках Axios, що, мовляв, США ведуть подвійну гру у справі "Північного потоку-2", не інформуючи про це Україну (стратегічного, на думку Зе!, партнера). А ось та ж Axios, відома своїми зв'язками з Білим домом, цитує Державний департамент, що той "регулярно співпрацює з українськими офіційними особами щодо "Ппівнічного потоку-2". Напередодні передачі останньої доповіді в Конгрес Державний департамент повідомив українського посла у Вашингтоні та високопосадовців у Києві, включаючи керівника офісу президента, про зміст звіту".

Ось Зеленський втюхує українцям, що розповів голові Венеційської комісії Джанні Букіккіо про зусилля, спрямовані на проведення прозорих і відкритих конкурсів на зайняття посад у КСУ та в органах суддівського врядування. А ось сам сеньйор Букіккіо без евфемізмів і пістрявих обгорток каже, що підготовлені Верховною радою, у якій Зеленський має "монобільшість", зміни до закону "Про судоустрій і статус суддів", у разі їхнього ухвалення, вб’ють судову реформу.

Виглядає на те, що декларуючи патріотизм у війні з Росією, непримиренність до "реєстрових олігархів", незмінність євроатлантичного курсу, Зеленський тихцем від народу (і того, що його обрав, і того, що був категорично проти) гне лінію на розвал країни, її державних інституцій, руйнацію партнерства із західним світом. Бо, мовляв, перед нами – вибір: або "байдужа Америка", або Росія, з якою ми завжди домовимося…

Таємна війна проти України цілком очевидно узгоджена з Кремлем і його господарем, який за сім років агресії проти сусідньої країни, що вирішила йти своїм шляхом, зрозумів – війною Україну йому не здобути. Її можна тільки зруйнувати руками самих українців та обраних ними "своїх хлопців", - недалекоглядних, брехливих, жадібних до наживи, неперебірливих у засобах, безвідповідальних паяців.

І Путіну поки що це вдається. Перший результат – скасування зустрічі Джо Байдена із Зеленським, яка планувалася перед самітом американського лідера з президентом Росії. Тобто у липні, якщо Зеленський знову щось не збреше по-крупному, Байден говоритиме з ним, маючи у вухах і мізках позицію Москви. Москви, що не омине нагоди прямо сказати про неспроможність українців господарювати у власному домі, стару байку про failed state і про те, що, мовляв, навіщо Америці зайва мігрень з народом, який обирає собі таких брехливих недотеп у провідники. 

Ілюстрація: Алєксандр Лісафьїн

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Кого не буде у "списку олігархів"?

Характерна риса блазне-популістів, зрештою, як і всіх, хто спекулює на легковажності та інфантилізмі обивателя, - відкладати важливі речі "на потім", обіцяючи "світле майбутнє". Мовляв, оце подолаємо нинішній складний період, а відтак… 

Правда, довгі язики таких обіцяльників часто грають з ними у гіркі жарти. Так трапилося і з міністром юстиції Денисом Малюською, який взявся трактувати законопроєкт "самого Зе!" про олігархів. Цей, м'яко кажучи, дивний персонаж української політики фактично визнав, що документ, народжений у нетрях ОПУ, є нецивілізованим. "Законопроєкт про олігархів – тимчасовий. Тому що протягом періоду дії закону про олігархів будуть впроваджені цивілізовані механізми, такі самі як на Заході", - сказав Малюська.

Слід розуміти, що "зеленим слугам" так кортить "вау-ефектів", що заради них вони готові на "тимчасово нецивілізовані" кроки. Біда лише в тім, що принцип "мета виправдовує засоби" давно скопрометований, що все тимчасове, зазвичай, стає вічним, і задля того, аби розгребти плоди бурхливої діяльності "врємєнщіков" іноді доводиться класти людські життя.

Рівно ж, як і Олексій Данілов, секретар РНБО, - структури, перетвореної Зеленським у макабричну реінкарнацію середньовічної інквізиції чи винайдене у большевицьких сховках "ОГПУ", теж обіцяє, що у "списку олігархів", передбаченому цим, з дозволу сказати, "законопроєктом", не буде випадкових людей. Звісно, не буде. Туди, судячи з критеріїв і довільності їх застосування, потраплять лише ті, на кого вкаже перст "найвидатнішого лідера сучасності". А як же інакше, - президент – голова РНБО, що фактично формує порядок денний щоп'ятничних серіалів, і сам особисто повідомляє про наслідки бурхливої дільності дорадчого (на цьому наголошу особливо!) органу, якому ні сіло ні впало наділено небачені для цивілізованої країни повноваження: карати і милувати.

Але повернімо питання інакше: якщо у "списку олігархів" не буде випадкових людей, то хто ж гарантовано не потрапить у цей сумнівний реєстр?

Відповідь є однозначною – лояльні. Що цікаво, правові підстави для тих, хто готовий "гаряче полюбити" чинну владу вже готові. Минулого тижня у парламенті було успішно поховано головні принципи електронного декларування, досі обов'язкового для кожного держслужбовця. Усього дві маленькі правки до закону про е-декларування, але вони також дають можливість повертати ним, мов дишлом. Відтепер "державні мужі" не зобов'язані декларувати свої статки, і їм за це "нічого не буде". І ще – вони позбулися потреби "світити" статки родичів, якщо ті… не дали на це згоди.

"Деолігархізація" по-зеленськи лише зовні схожа на броунівський рух. Насправді вона укладається у вельми продуманий ланцюжок логічних, з точки зору сценаристів, кроків. Зміни до закону про чиновницькі декларації – такий собі медяник для потенційних союзників. А ось відосік, записаний актором розважального жанру, який за сумісництвом підпрацьовує на посаді президента, містить можливі "батоги" для тих, хто спробує демонструвати глибоке занепокоєння неправильністю його політики. Мовляв, якщо хтось спробує бунтувати проти ухвалення його "антиолігархічного" дітища, то на цього неслуха впадуть усі кари небесні.

Зеленський чудово розуміє: парламентські перспективи папірця, який він та його Квартал пропонує до розгляду під куполом, вельми туманні. Насамперед через те, що більшість народних депутатів потрапили туди задля того, аби лобіювати та проштовхувати інтереси тих таки олігархів. На жаль, у сучасній Україні важко уявити собі законотворчість іншого штибу. Навіть у монофракції "Слуг…", яким насамперед адресований спіч президента, рельєфно помітні групи, що служать далебі не народові, і не стільки самому лідеру, як окремим щедрим багатіям, реальним "роботодавцям". Тому годі уявити, що ті, хто годується зі "щедрих рук", з якогось дива почнуть ці руки "кусати".

Але є й інша річ. Днями колишній "слуга", нардеп Гео Лерос, відомий так званими "плівками Єрмака", розповів про "додаткове стимулювання" пропрезидентської фракції, про зарплати у "конвертах". Він переконує, що суми, які щомісячно лягають до кишень "народних обранців" коливаються від 20 до 50 тисяч доларів. "Це шалені гроші, яких ніколи в житті ці люди не отримували і після депутатства не будуть отримувати", - розповів Лерос в ефірі одного з телеканалів.

Зеленський фактично шантажує своїх ненаситних нуворишів з фракції, розповідаючи, що у випадку провалу законопроєкту, він оголосить всенародний референдум. Тобто, натякає на перспективу розпуску парламенту, а, отже, припинення "конвертованої благодійності" для вчорашніх фотографів, аніматорів і просто "хороших хлопців".

Тож відповідь на запитання: "Хто не потрапить до реєстру олігархів?" лежить на поверхні. Ті, кому поталанить потрапити до іншого списку. Цей список формує сам Зе, - схваленням згаданих поправок до закону про е-декларування і пильним відстеженням поведінки "слуг". По-суті, Зеленський взявся за побудову "державного олігархату", наразі звично маскуючи власні плани популістськими "фішечками" і згодовуючи ними наївну публіку. Відтак, коли його затія вдасться, він, звісно, знову вийде перед телекамеру, аби зізнатися: "Даруйте, можливо, ми діяли не надто шляхетно й цивілізовано, але все ж заради всезагального блага". Але тоді з-за його спини визиратиме легіон вірних преторіанців, вигодуваних, вимуштруваних та відданих лідерові. Їх не називатимуть олігархами чи іншими "поганими словами". Та й державний устрій в Україні теж називатиметься по-іншому…

Ілюстрація: Сєрґєй Йолкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

"Зелені" університети

Режим клоунократії направду дістав смак у намірах зруйнувати все "до основанья, а затєм…". З першою маніакальною пристрастю деструкції все наразі виходить, з огляду на справді необмежені можливості моновлади, якій море по коліна, оскільки президентську вертикаль тепер можна на цілковитому серйозні уважати єдиною гілкою влади в Україні. 

Бо і регіональні еліти не надто демонструють непокірність, уряд взагалі ручний та сповнений "квартальними" фахівцями, силові відомства не втомлюються демонструвати свою лояльність задля втримання на посадах деяких міністрів. Хтось уже два роки "на випробувальному терміні", хтось пройшов цей "стражденний шлях" ще у часи бурхливої гастрольної діяльності "вождя". Суди традиційно в Україні сервільні і слухняні, хоч, за потреби, здатні ревно захищати честь мантій, якщо над нею необережно спробують поглумитися деякі надто самовпевнені чиновники. І парламентська монобільшість з трускавецькими дипломами, хоча й час від часу демонструє так звану "власну думку" (яка насправді є думкою тих, хто фінансує ненаситні апетити нуворишів), але у "критичні дні", коли захцянки Банкової стають ідеями-фікс, голосує за помахом руки сучасних "чечетових". Був колись, за Януковича, такий вправний диригент, кар'єра якого завершилася доволі печально…

А от з тим, що "затєм…", важче. І проблема не у бажанні змін, яких направду бракує Україні. Проблема у доцільності запропонованих кроків, у тому, що у шалі нігілізму ніхто не помічає підвалин, давно вибудованих і, головне, виправданих світовими практиками. Проблема, зрештою, у мотиваціях авторів цих, з дозволу сказати, реформ. Бо направду, аби відповісти на запитання "навіщо?", слід спочатку знайти точні відповіді на інше – "кому вигідно?". Зрештою, як казав колись один мудрий чоловік: бувають запитання, змістовніші за відповіді на них…

От, скажіть, заради якої високої мети було вщент розгромлено Академію державного управління? Для того, аби відтак президент мав привід для чергової своєї "фішечки" – ідеї створення так званого університету майбутнього, - озвученої ним у черговій серії надцятого сезону "Слуги народу" – Форумі "Україна.30"? Виглядає саме на це. Так, вустами Зеленського хоч мед пити, але дозвольте запитати, звідки у найбіднішій країні Європи візьмуться зайві 7 мільярдів, аби від фундаменту звести школу найгеніальніших та найобдарованіших? Не скажу, що почила у Бозі Академія була взірцевим вузом, до Сорбонни чи Гарварду їй, звісно, було, як до неба рачки. Але чи не варто було б скористатися її напрацьованим роками досвідом, запровадити там світові методики, найняти справді талановитих і визнаних у наукових спільнотах викладачів? І чи є потреба множити число вишів (серед них, як мені видається, левова частка "фейкових"), бо за статистикою, в Україні десь три сотні університетів, академій та інститутів (!). Для порівняння: у Франції з населенням 67 мільйонів налічується 80 університетів…

Так воно виглядає на хлопський розум, але з точки зору послідовників Дмитра Табачніка, які тепер знову розгулюють кулуарами МОНу під орудою Шкарлета, - то справа невдячна. По-перше, оті, "найняті", не надто слухатимуться міністерських директив і вказівок, бо навряд чи міститимуть вони найвищі злети менеджерської думки. По-друге, для сірих чиновників присутність незаангажованих, самодостатніх і головне – мудріших "підлеглих" є справжньою катастрофою і постійною мігренню. По-третє, за таких умов оці розумники обов'язково згадають про принцип автономності університетів, яких поволі, але впевнено приживався в Україні ще за недавніх часів, але якось тихо і кулуарно зійшов на пси… І наостанок, хоча насправді це головний мотив, - з обіцяними сімома мільярдами можна "попрацювати" визнаним майстрам корупційних оборудок, щоб їх левова частка осіла у кишенях зацікавлених осіб…

І тут, як на мене, корінь проблеми. Оскільки мусимо говорити про мотивації тих, хто мав би навчатися в українських вишах, і в тому ж таки ефемерному "зеленому" університеті майбутнього. Молоді, зазвичай, дуже уважно помічають речі, які для нас, дорослих, видаються звичними, прогнозованими і буденними. Вони чудово розуміють, що для того, аби зробити успішну кар'єру в Україні, не обов'язково лупати граніт науки, не спати ночами у пошуках знань. Для цього є значно простіший, а головно, - перевірений шлях. В країні, де купуються дипломи і наукові знання, де за гроші можна посісти будь-яку посаду, в країні, де стати президентом завиграшки може або зек з трьома ходками, або балаганний блазень, які певної чудової для них миті потрапили у поле зору "сильних" цього світу, - освіта навіть зайва. Не даремно ж духовний і не тільки вчитель нинішнього очільника МОЗу Табачник розлого просторікував на сторінках вже забутої газети "2000", розвиваючи свою, призначену для "малоросів", теорію "кухарчиних дітей". Оті "кухарчині", напівосвічені діти, витягнуті на світ Божий волею випадку, освоївши "ази" публічно проклятої, але тихцем толерованої, бо дуже зручної системи, тепер ухвалюють закони, "рулять" економікою (точніше – "схематозами"), "зблискують" макабричними "фішками" на міжнародній арені.

Влада, перетворена на бізнес, розбещує молодих, деформує їхні світоглядні цінності, спотворює бачення майбутнього. Я не знаю, чи стане реальністю чергова затія популіста-"затєйніка" з університетом майбутнього. Радше, забудеться, як стоп'ятсот його піар-вибриків, призначених для збурення обивательських мізків. А от мабутнє після Зе!режиму мені видається не вельми світлим. Бо комусь таки доведеться розбирати завали і будувати на випаленому полі щось притомне.  

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Революційно доцільний Зеленський

"Я не можу сам воювати з цілим світом", - заявив очільник країни на недавній зустрічі із журналістами. У цій фразі – квінтесенція Зеленського на екваторі каденції. 

Він, по-перше, не керує, а "воює". І, зауважмо, не із відкритим ворогом, який анексував Кримський півострів і відрізав частину Донбасу, всадивши там маріонеткові терористичні режими. Ні, Зеленський розпочав боротьбу з тими, хто цілком можливо буде заважати йому втілити власну рожеву мрію – виграти наступні президентські вибори, аби й надалі паразитувати разом з кварталом "Слуг".

По-друге, Зеленський – не сам, оскільки вчорашній актор розважального жанру, на жаль, не здатен бути самостійною фігурою у хитросплетіннях політики, державного управління, міжнародних стосунків. Він оточив себе не менш цинічною, аніж він сам, - що на сцені, що, як з'ясувалося, і в житті, - зґраєю пройдисвітів і відвертих лакуз, які насамперед дбають про "інформаційну гігієну" гаранта, лестячи його наполеонівським ілюзіям, а паралельно працюють на власний інтерес, який частенько дивним чином збігається з інтересами сусіда-агресора. Ця компанія теж не проти (радше – за) другого терміну свого патрона, оскільки чудово розуміє, що тільки з таким керованим босом можна провертати розмаїті не вельми чисті оборудки.

Ба більше, - переймаючись перспективою ймовірного звіту за вже скоєне, Зеленський запровадив принцип колективної відповідальності, притаманний далебі не демократичним системам, а, радше, автократіям і диктатурам. У "генсека" Зе! тепер власне "політбюро", - Рада національної безпеки та оборони, керівник якої з систематичністю телесеріалів, виходить в ефір "по п'ятницях", аби вчергове ошелешити публіку якимись несосвітенними зиґзаґами сюжету.

Зеленський і Ко – далеко не системні люди. Вони були такими, коли хедлайнер 95-го Кварталу йшов до влади, такими й залишилися по двох роках його недолугого правління. Контрсистемність Зеленського – це симулякр "революційності", і у намаганні "правити" так, як заманеться, команда "свого хлопця" ламає інституції, руйнує безпекову складову, не озирається на якийсь сміховинний, з її точки зору, принцип розподілу повноважень і гілок влади. У демократичній системі, яка, погодьмося, таки є в Україні, схожий нігілізм і геростратство виглядають так, як би мали виглядати, - прожектерством і свавіллям. І тому Зе!, що "не може сам воювати зі всім світом", взяв на озброєння вже не раз і не двічі скопрометований принцип "революційної доцільності". Тільки ж така "доцільність" має цілком певну мету, і ця мета кардинально протилежна інтересам суспільства.

Спочатку "під віник" загнали Конституційний суд. Який-не який, він все ж міг стати бодай картонним заборолом проти апетитів та правового "безпредєлу" популістів. У всякому випадку, над кожним сумнівним указом чи ухваленим "монобільшістю" законом за умовчанням нависав дамоклів меч його оскарження в КСУ. Тепер лише легковірні наважаться подаватися у будівлю на Жилянській, оскільки ніхто з тамтешніх мешканців не бажає собі долі вчорашнього голови…

А Офіс президента і Секретаріат РНБО в поті чола працюють над "законодавчими" актами, якими фактично цементуватимуть моновладу, зосереджену у руках Зеленського. Коли у ЗМІ виринув майбутній проєкт так званого "закону про олігархів", Банкова запопадливо взялася дезавуювати цей "витік". І не випадково, оскільки цей, ще наразі папірець, більш ніж прозоро вказує на вельми недемократичну тенденцію розвитку "клоунократії", її поступове переродження на авторитаризм, на кшталт лукашенківського режиму або ж путінської диктатури.

І, як завжди, у війні за правду першою жертвою стає свобода слова. Тому й "антиолігархічний закон" мав би прописати "правила гри" для власників найбільших медій. Зеленському дуже добре відома сила ЗМІ, власне вони й уможливили його злет на владний олімп. І, зібравшись у похід за другу каденцію, він не може ігнорувати потенційну медіазагрозу. Тому власники медіаімперій у випадку нелояльності прогнозовано будуть записані до реєстру "олігархів", з усіма наслідками, передбаченими цим, ще не виписаним, але без сумніву, драконівським статусом. Якщо хтось вважає такі висновки завчасними і безпідставними, то рекомендую ретельніше придивитися до змін на медійному ринку України і за дивною трансформацією риторики окремих, досі, м'яко кажучи, не вельми "зелених" телеканалів. Наприклад, фірташівського "Інтера", який заплющує очі на "репресії" проти одного зі своїх мажоритарних акціонерів Медведчука, а навпаки – інколи вже курить фіміамом довкола постаті "повелителя мух".

Далі більше. Зеленський досі жодним словом не обмовився на тему, яка не сходить з перших шпальт світових газет і прайм-таймів телеканалів – про терористичний акт у небі над Білоруссю і про методи "Луки" у боротьбі з політичними опонентами. "Дипломатична обережність"? Куди там. Не даремно ж урядовці на прямі запитання про санкції щодо Мінська загадково обертають очима, розповідаючи про частку нафти та нафтопродуктів з Білорусі (читай – Росії), і про ймовірний колапс у випадку припинення постачань. Найгірше, що їм доволі суголосно взялися підспівувати експерти зовні ліберальні і демократичні, забувши, однак, як вони досі бештали Європу за те, що там ставлять пріоритетом "економічні зв'язки" з Путіним, зраджуючи Україну. Чи не варто таки визначитися у дилемі "ціни чи цінності", тим паче, що вже очевидно, що хтось на Банковій гарненько присів на білоруську "трубу", і стриже купони, збираючи кошти на майбутній президентський марафон Зеленського.  

Ось так "революційна доцільність" борця "за світле майбутнє без олігархів" стає, по суті, інструментом побудови геть іншого "майбутнього". Без демократії і свободи.   

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Чому НАТО Україну "заміж не бере"

Дивній риториці українських високопосадовців з приводу наших північноатлантичних перспектив традиційно задав тон хедлайнер цього "кварталу" своїм знаним запитанням до Джо Байдена: "Чому ми досі не в НАТО?". 

І, мабуть, несподівано для сценаристів цієї дивної історії ця мовна фігура виявилася, далебі, нериторичною: президент США, ледь не загинаючи пальці, пояснив невтямливим київським "державцям" що й до чого.

Але аргументація Байдена, звично для місцевих слухачів, пролетіла повз їхні ніжні до критики вуха. Принаймні, тих, хто мав би, навпаки, дуже чутливо вловлювати сигнали стратегічного партнера, тобто очільника зовнішньополітичного відомства.

Дмитро Кулеба, однак, не грішить бодай поверховим знанням Святого Письма, або ж не надто розважав над притчею про багатьох запрошених і мало обраних. Напередодні чергового саміту НАТО, який розпочнеться 14 червня у Брюсселі (і без участі України), наш головний дипломат знову взявся дорікати господарям "весілля" за те, що вони залишили Україну "за порогом": "Ми абсолютно не розуміємо, як можна проводити закритий саміт НАТО на тлі агресивних дій Російської Федерації проти України в Чорноморському регіоні та проти членів Альянсу. Я маю на увазі останні результати розслідування в Чеській Республіці. Цього ми зрозуміти не можемо - як можна не запросити Україну,  як можна не знайти формат участі України у цьогорічному саміті".

По-перше, такі пасажі звучать дивно з уст переконаного скептика у питанні євроатлантичних перспектив України, яким пан Кулеба був ще зовсім недавно. У травні наш міністр висловив сумнів, що Києву запропонують ПДЧ, оскільки "декілька країн серед союзників керуються логікою не провокувати Росію і вважають, що сидіти і нічого не робити – це найкращий спосіб тримати Росію в спокої".  Роль Томи Невірного, звісно ж, є зручною, особливо коли зважити, що вона насамперед зумовлена власною бездіяльністю і відвертим небажанням зауважувати релятивність позицій міжнародних структур на тлі неадекватної поведінки Кремля. Скажімо, той же Європейський Союз усерйоз замислюється над ревізією принципу "загального консенсусу", зрозумівши, що поведінка деяких його членів, зокрема Угорщини, не вельми сприяє єдності Унії перед лицем гібридної загрози. Тому цілком логічним було б припустити, що і позиція Альянсу теж не є канонічною, оскільки головний супротивник НАТОвського майбутнього України також сидить у Будапешті.

По-друге, пану Кулебі давно слід навчитися читати між рядків, зрештою, саме цього вимагає його основний фах і компетенції. Захід давно і більш ніж прозоро натякає Банковій на те, що допоки її коридорами гулятимуть російські агенти, а у головному кабінеті ОПУ сидітиме причетний до "справи вагнерівців" Андрій Єрмак, доти розмови про більш-менш відверту співпрацю залишатимуться лише розмовами. Бо і в НАТО, і в США давно визначилися з джерелами найбільшої загрози, і головним з них є саме Москва. Чи стануть вони ділитися таємницями з тими, хто одним дзвінком "злиє" їх у ефесбешну "контору"? Звісно, ні.

Проблема ворожої агентури загострилася після відверто маніпулятивних парламентських маневрів зі створенням Тимчасової слідчої комісії, яка, за первинним задумом, мала б вивчити справу держради з "вагнерівцями". В результаті вийшов потенційно закритий від громадськості каральний орган для політичних опонентів влади, який, до того ж, просто заговорить проблему. Ба більше, - з легкої руки "Слуг", лідер який імітує "русофобію" бутафорними нагінками на кума Путіна, у цій, з дозволу сказати, ТСК заправлятимуть такі одіозні персонажі як Ренат Кузьмін та Нестор Шуфрич…

По-третє, найвидатніший лідер сучасності, забувши, що серед фундаментальних принципів лідерства є вміння за будь-яких обставин тримати слово, послуговується іншим принципом: "моє слово, хочу даю, хочу беру". Після такої жаданої розмови з Джо Байденом, коли придворна свита і наближені до Банкової ЗМІ захлиналися від шалу "перемоги", Зеленський вийшов до журналістів і з прямотою "свого хлопця" дав зрозуміти, що "своїх не здає", що ніхто йому не указ, а "квартальна зграя" – зразок державників і патріотів. За іронією долі акурат у ті дні "ідеологічний гуру" монобільшості у парламенті Руслан Стефанчук протиснув приведення до присяги ще одного "патріота" – відвертого сепаратиста, організатора проросійського псевдореферендуму у Новодонецьку, громадянина РФ Андрєя Аксьонова.   

Якщо Дмитрові Кулебі замало міжнародних та безпекових нюансів нехоті НАТО до "одруження" з Україною, то, вочевидь, він мав би знати, що критерії участі в Альянсі не обмежуються мілітарними аспектами. Узагалі в пріоритеті – цінності та доброчесність, якими, на жаль, не "хибує" чинний український популістський режим. У розмові з Джо Байденом, та й не тільки, Києву намагалися пояснити, що корупція є не менш небезпечною, ніж зовнішня агресія. І що в результаті? Повне свавілля у справі корпоративного управління (приклад зі звільненим Коболєвим ще свіжий), макабричні списки "олігархів", потуги запровадити у правове поле дивні дефініції і ще дивніші "ознаки" цих осіб. І поруч - повне сприяння охочим нагодувати ненаситні апетити "нових облич", які з кожним днем звикло "старіють", протекціонізм та кумівство, жага наживи будь-яким коштом і на будь-чому.

Тому скарги на "невизначеність" НАТО, на те, що Альянс "любить, але заміж не бере", Дмитро Кулеба, як, зрештою, і всі охочі висловитися на цю тему, мали б адресувати не Брюсселю чи Вашингтону, а собі - хорошим і та велемовним. І глухим…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал