Штайнмаєр головного мозку

 …Ну от, - знову за рибу гроші. Здавалося б, неприйнятна і відверто ворожа ідея ексміністра закордонних справ Німеччини задля "умиротворення" України, за яку два роки тому, мов за рятівну соломинку, вхопився Зе!президент-початківець, і проти якої відчайдушно виступили усі притомні його опоненти, канула у небуття.

Та ні, нині вона знову на слуху, знову в ОПУ і околицях носяться з нею, мов з писаною торбою. Бо ж якось треба виходити з патової ситуації. Завершення війни на Сході, обіцяне випадковим персонажем на посаді очільника країни, як з'ясувалося, не вирішується помахом чарівної, навіть ебонітової палички. І дитячий тупіт ніжками під акомпанемент мантр "просто перестати стріляти" досі глушиться канонадою із забороненої усілякими ОБСЄ російської зброї на лінії донбаського зіткнення.

Громадяни можуть до нестями обговорювати деталі божевільної путінської псевдоісторичної писанини, шукати конспірологічні складники несподіваного сплеску українофобської активності противників укрмови, підводні течії, що змусили вічно тимчасового міністра внутрішніх справ покласти на стіл "лідерові" заяву про відставку. Квартал і його режисери невтомно підкидатимуть полінець у багаття суспільних дискусій несосвітенними заявами про любов до китайських маоїстів, про легалізацію канабісу (читай – законоплення усієї країни на вже законно проданих латифундистам землях). Але після візиту Зеленського до фрау Меркель усі ці танці з колінцями, уся гучна риторика і довколаполітичне шумовиння виглядає нікчемною димовою завісою, латаною рядниною для прикриття відверто капітулянтських планів. Причому, для камуфляжу цих намірів авторам фантазії не бракує, а от для бодай позірного ретушування старої "формули Штайнмаєра" – вже ні. Ну, бо що модні словечка, на кшталт "кластерів", придумані у Парижі чи Берліні і по-папужому повторені ексактором розважального жанру? Суть же залишається первинною: вживлення у тіло й без того зраненої війною країни ракових пухлин терористичних Л/ДНР, легалізацію бандитів і кадрових російських військових під машкарою "народної міліції", "тригрошові" опереткові вибори під цівками ворожих автоматів і… ефемерний контроль ЗСУ за українським кордоном вже після цього "фарсу демократії". Словом, - "особливий статус" для "народу Донбасу" з майбутньою мультиплікацією таких "статусів" на всю територію зовні унітарної, але у перспективі – клаптикової країни. Статус, який лише підігріватиме агресивні апетити Путіна, полегшить йому аншлюс досі непокірної губернії, і врешті наочно продемонструє усьому цивілізованому світові "неспроможність" українців мати свою хату, зі своєю правдою і волею.

Звісно, відомі демагоги на кшталт Арестовича і Подоляка беруться по-особливому трактувати присутність в українському правовому полі закону про особливий статус, але ціна риторичних вправ цих пройдисвітів відома кожному. І найприкріше, що у вельми непривабливих перспективах вони обирають, як завжди, найлегший шлях: звинувачують "байдужу" і "прагматичну" Європу. Вона чомусь вперто не хоче бачити нас, постсовкових, корумпованих та інфантильних, у своєму колі.

Так, доволі просто перекласти вину за те, що долю України вирішують без України, у чужих столицях, чужі ексміністри, чужими "формулами", на когось стороннього. Але ж, даруйте, хто, як не наші співгромадяни (принаймні, 73 відсотки) дуже хотіли простих рішень складних проблем? Хто, як не вони, надали мандат найвищої влади профанам від політики? Найлегше тицьнути пальцем в умовного "штайнмаєра", а відтак волати на увесь світ, що чергова спроба вирватися із зачарованого історичного кола провалилася, бо, мовляв, весь світ був проти нас…

Та, здається, цього разу не вийде перекласти усе з хворої голови на здорову. Бо на 30-му році незалежності Україна мала велетенський шанс і підтримку цивілізованого довкілля. Інша річ, що наші друзі реально не мають втямливого співрозмовника і надійного партнера. Бо чи можна довіритися особі, яка у вічі говорить одне, а робить геть інше? Чи можна планувати спільні стратегії протидії московській гібридній війні, коли у штабі "союзника" (з переднього краю цієї війни!) засідають російські агенти? Коли демократично обраний очільник країни з гідним кращого застосування азартом руйнує демократичні інституції і суспільні угоди, воює з політичними опонентами, виходить за межі власних повноважень, призначає без вини винних, ба навіть пробує карати їх без суду і слідства.

Зеленський може тішити себе ілюзіями, що досі в очах третини співвітчизників він виглядає "своїм хлопцем". Але цей сумнівний імідж не додає йому ваги у перемовинах зі справді сильними цього світу. Амбіції, виплекані теплою ванною придворних радників, - не аргумент у серйозних геополітичних іграх. Схильність до авторитаризму як засобу вирішення державницьких проблем у демократичній країні свідчить про абсолютне невігластво і профанацію декларованих "цінностей". Про те, що, по суті, вони не є цінностями Зеленського, а лише елементом його актуального сценічного амплуа. Причому, явно невластивого нашому "акторові", схильному до екстравагантних імпровізацій, істерики і незагнузданого нарцисизму.

З такими комплексами бажання "поговорити з Байденом", "погомоніти з Путіним" чомусь більше скидається на вередливе: "побачити Париж і померти…".

Зрештою, політична доля Зеленського мене переймає найменше. Інша річ, - наслідки популістського правління кварталівської зграї зі "штаймаєром головного мозку". Вони, як і комунізм, можуть бути набагато трагічнішими для країни. Якщо не фатальними…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Китайські бовдури з Кварталу

У російській мові є дуже влучний вислів – "китайський болванчик", який, опріч первинного значення (так називали потворні порцелянові фігурки з Піднебесної, модні у дамських салонах Європі XVIII століття), несе й негативно емоційно-оціночне навантаження для характеристики конкретних осіб, носіїв неприйнятних рис. Українською ця фраза звучить жорсткіше – "китайський бовдур".

До чого ці мої лінгвістичні вправи? Бо не можу підібрати влучнішої метафори після розумувань, з дозволу сказати, лідера парламентської фракції "Слуги народу" Давида Арахамії про черговий карколомний ідеологічний кульбіт його політичної сили. Після поневірянь важкими шляхами неолібертаріантства, соціального лібералізму, проголошеними ще одним видатним політологом сучасності – очільником "зеленої" партії Олександром Корнієнком, - популісти зізналися, що їм близькі ідеї… Комуністичної партії Китаю. Так от, Арахамія заявив, що книга лідера КНР Сі Цзіньпіна про державне управління "справила на нього сильне враження" і він сприятиме виданню україномовної версії цього "бестселера", щоб "українці змогли дізнатися, як Китай подолав труднощі й домігся стрімкого зростання економіки". Арахамія додав, що "китайське диво" стало можливим завдяки проведеній КПК політиці.

Але реально такі екзотичні уподобання "Слуг" геть не мотивовані успіхами економіки. Вони диктуються вельми приземленішими інтересами, огидними за своєю суттю і діаметрально протилежними цілям держави.

Китайські симпатії Арахамії – це димова завіса для того, аби якомога ретельніше закамуфлювати чергову аферу Зе!. 6 липня стало відомо про те, що Україна та Китай 30 червня підписали міжурядову угоду про співпрацю у галузі будівництва інфраструктури та реалізації спільних проєктів. За неофіційною інформацією, завдяки їй Київ отримає від Пекіна мільярд доларів.

Зе!режим потребує грошей, - багато грошей, - для власного збагачення, для утримання при владі "китайських бовдурів", для корупційних скруток і брудних афер. З МВФ таке не проходить. Фонд чітко контролює усі витрати із наданих ним кредитів, вимагає непопулярних, часом навіть болючих реформ, наполягає на зменшенні бюджетних витрат, незалежності судової влади, антикорупційних органів. Одне слово, гроші дає, але красти їх – зась. Тому й лунають на Банковій та поза нею мантри вже призабутої пісеньки Ігоря Коломойського про те, що МВФ нам не указ, і що Україна легко може оголосити дефолт для того, аби не повертати й без того назичені у нього кошти.

Звісно, Зе!бовдури могли б взяти кредит у Росії, але на рівні інстинктів вони відчувають наслідки такої оборудки. Досвід Януковича доволі промовистий, і нинішні господарі владних офісів не квапляться наступити на старі граблі, придбавши квитки до Ростова. Та й Кремль виклав на стіл уже фактично усі карти, окресливши таким чином ціну ймовірного кредиту: капітуляція, вживлення у тіло незалежної України ракових пухлин сепаратистського Донбасу із перспективою керованої з путінської Москви київської диктатури на кшталт лукашенківської Білорусі.

Хоча, - якби "зелені" невігласи вчиталися в історію Януковича ретельніше, то з подивом знайшли б там і "китайський слід". Бо 2011-го "вічно легітимний" підписав з Піднебесною контракт на 3,5 мільярда доларів. Того ж таки року партнер "лижних інструкторів", вже призабутий Владислав Каськів Нацпроєктів домовився з Китаєм про залучення 372 мільйонів доларів на будівництво залізничного сполучення між летовищем "Бориспіль" і Києвом в межах національного проекту "Повітряний експрес". Китайці їх давали під концесію дороги. Будували б її китайці, з китайських матеріалів, а ми заплатили б відсотками і дорогою. У результаті Каськів вкрав 80 мільйонів гривень і проєкт заморозили…

Отака вона, історія. Та хто б її вчив? До відома Арахамії і Ко, - якщо вже вони взялися студіювати цитатники Мао Цзедуна, - їхній новий лідер не толерував шахраїв і пустобрехів. "Всі, хто живе хитрістю, хто вважає себе спритним, великим розумником, насправді є глупаками з глупаків, і до добра вони не прийдуть", - писав Великий Кормчий.

Китайський кредит, попри невтішні для української економіки наслідки (такі партнери, як вже зауважено, дають гроші під проєкти, які втілюють своїми ж фірмами і руками своїх же працівників), руйнує і міжнародну співпрацю України з євроатлантичним світом. Тепер, з помпою збираючись до Вашингтона на зустріч з Джо Байденом, Зеленський, вочевидь, отримає відповідь на своє сакраментальне запитання: "Чому нас не беруть у НАТО?". "Тому, що ви хочете у ШОС (Шанхайська організація співробітництва за участю Китаю, Росії, Індії, Пакистану, кількох середньоазійських республік екс-СРСР. – Авт.)", - мабуть, скаже йому господар Білого дому. Тому що ви захищаєте режими, що брутально порушують права людини, голосуєте проти резолюцій ООН, які засуджують репресії Пекіна проти бунтівних уйгурів.

І матиме рацію. По-перше, Америка давно вбачає у Китаї агресивного конкурента, з яким час від часу веде наразі торговельні війни. Бо-друге, проголосивши себе захисником демократії і прав людини, лідер США не може вважати союзником тих, хто, хай навіть опосередковано, толерує протилежні погляди.

А для Зе! та його неотесаних хунвейбінів направду ближчі ідеологічні засади китайських комуністів. Він марить необмеженою владою, і поступово, руйнуючи демократичні інституції, безкарно ігноруючи закони (звісно ж, для "загального добра"), формує автократію "нових" олігархів. Ті ж, хто проти такого вектору, можуть не сумніватися: Зеленський уповні скористається порадою великого Мао: "Щодо явних контрреволюціонерів і елементів, які підривають справу соціалізму, питання вирішується легко: їх просто позбавляють свободи слова". А відтак – і свободи взагалі…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Зелена ідіотократія

Тих, хто віддавна підозрював "проект Зе!" у намірі його сценаристів звести суспільне, політичне, військове життя в Україні до гротеску, ідіотського метання між крайнощами, латентного когнітивного дисонансу у мізках більш-менш притомних мешканців, не варто звинувачувати у недалекоглядності. 

Все відбулося саме так. Спочатку в країні сформували стійке враження відрази до усіх еліт, карикатурно познущалися над поняттям "громадянина" і всім комплексом рис, притаманних цій породі homo sapiens, дискредитували державу, яку власне будували і утримували своїми податками і пасіонарністю ці громадяни, а відтак привели до влади ідіота у класичному (давньогрецькому) сенсі цього слова. Бо тоді, коли демократія щойно народжувалася, так називали осіб з твердою позицією "крайньої хати", байдужих до життя соціуму, - і відповідно, позбавлених права голосу у вирішенні тих чи інших важливих для загалу проблем. Це пізніше термін "ідіот" набув медичних нюансів і негативної конотації, тоді, у давній Елладі, він був цілком нейтральним і прийнятним, щось на кшталт того, як зараз безбарвно виглядає слово "обиватель".

Тому, оцінюючи "двіжухі" Зе!режиму, не варто надто дивуватися екстравагантності, ба навіть – відвертій глупоті певних, з дозволу сказати, "державницьких рішень". Бо як оце недавно зауважив французький філософ і письменник Максім Ровере, узагальнюючи популістські тенденції у глобальному вимірі, "ідіоти роблять політичну кар'єру, бо – на відміну від пересічного загалу – не мають достатньо уяви, щоби знати, що влада їм не до снаги".

Однак "свята глупота" ідіота при владі аж ніяк не означає того, що становище і пов'язані з ним переваги, а ще – дуже зрозуміле внутрішнє бажання того, аби статус кво утримувався якомога довше, - не мотивуватимуть таких персонажів на вкрай небезпечні кроки. Той же Ровере каже, що життя ідіота ніколи не буває легким.  "…Поява нової проблеми робить його ще важчим. Відчуття контролю зникає, що викликає паніку. Тому ідіот стає агресивним. Заперечує, легковажить, старається не бачити. Або намагається одним рухом ліквідувати проблему, що зазвичай у його розумінні означає ліквідувати когось. Є проблеми – мусять бути винуваті. Треба з ними зробити порядок. З людьми, не з проблемами".

А тепер гляньмо на ґенезу української ідіотократії за майже два з половиною роки каденції Зеленського. Хіба вона не є яскравим підтвердженням висновків француза?

Герой сумнівного серіалу, який взявся утілювати кіношний сценарій у реальному житті, доволі хутко відчув смак влади, і тепер – мотивований і справжніми господарями, і особливо оточенням, - неприховано і нагло руйнує інституції і правила, плює на закони і Конституцію. Учорашній квартальний блазень дуже хутко втямив, що має справу не з проблемою – з цілою купою проблем, і став агресивним. Він доволі "мужньо" прибирає перешкоди зі свого шляху, - та ось біда, що тими перешкодами є не якісь надумані "ворогами" ідеологічні чи світоглядні конструкти, а фундаментальні речі, основоположні для будь-якого державного утворення речі – закони, правила, консенсусні угоди, суспільні домовленості.

Для Зеленського вони – фікція, джерело роздратування і об'єкт вихлюпування агресії. Він, за його ж словами, "не має часу будувати демократію", він вередливо, мов підліток-інфантил, потребує-вимагає задоволення своїх захцянок, і не зупиняється ні перед чим, аби уволити власний інтерес.

На думку Зе!кліки, найефективнішим інструментом реалізації своєї авантюрно-авторитарної політики стала РНБО, на підставі рішень якої "лідер сучасності" продукує, мов збожеволілий принтер, свої несосвітенні, на перший погляд, укази. Відтак, аби "правничо забезпечити" їхню сумнівну легітимність, до парламенту, на схвалення "монобільшістю" надходять не менш сумнівні законопроєкти, і голосуються майже у турборежимі.

Але у цій позірно хаотичній катавасії простежується цілком певна логіка. Так званим "законом про олігархів" ("антиахметівським") фактично знищують не демонізованих режимом товстосумів, а малий та середній бізнес. На Банковій чудово розуміють, звідки росли коріння минулих Майданів, - незалежні підприємці-патріоти, здатні не тільки переконати масу, але й утримувати в часі антивладний протест. Фермери, забудовники, власники нерухомості відчують на власній шкірі наслідки владного популістичного свавілля, - зростання податків і не можливість оскаржити рішення фіскалів про стягнення податкових боргів (справжніх чи надуманих чиновниками) у судах.

Ба більше, видається, Зе! страхується навіть на неймовірний випадок непослуху судової системи. Тому до Ради вже внесено законопроект, який мав би заборонити служителям Феміди оскаржувати рішення… РНБО, якими б неприйнятними і агресивними вони не були. Оскільки слухняний дорадчий орган вже використовується майже автократичним режимом для боротьби з політичними опонентами, то, повертаючись до оцінок Ровере, ідіократія готується до наступного кроку: зауваживши проблему, вона вирішуватиме її шляхом наведення "порядку" з людьми, а не з проблемами. Перші симптоми такої небезпеки вже виринули у бажанні "слуг" ухвалити закон, який наділятиме свого "хедлайнера" правом ухвалювати "політико-правові рішення". Тобто, без озирання на закон, визначати "правильних" і "неправильних" співгромадян.

Дрейф зеленої ідіотократії у бік диктатури, ба навіть тиранії лукашенківського взірця очевидний. Він посилюватиметься з наближенням перспективи нарешті визначитися з геополітичними орієнтирами України. Для Зе! вони, як досі видається, неочевидні, навіть попри те, що вони вписані у Конституцію. Але що таке Основний Закон перед "хотєлками" ідіотів і перед їхнім майже тваринним страхом втратити владу, направду нічним жахом в очікуванні моменту, коли за всі свої фокуси доведеться відповідати?  

Ілюстрація: Ігор Кийко

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Як виглядає державна зрада?

Огидно, нестерпно, злочинно…

Не кваптеся з оцінками, - вона може виглядати зовсім по-іншому: гламурно, фривольно і барвисто. До прикладу, так, як подали в телеефірі на олігархічному (!) "1+1" у черговому інтерв'ю ексактора розважального жанру, чинного президента України Володимира Зеленського. Доглянутий моріжок, невимушені пози, - що гостя, що ведучої – Наталії Мосійчук, - претендентки чи на лаври "українського Ларі Кінґа", чи малоросійської копії кремлівської пропагандистки Ольґі Скабєєвої.

Але головне – суть. Як і решта відосиків Зе!, - вона майже неприкрита фіговими листочками пристойності чи принаймні якоїсь подоби цього невластивого вчорашньому блазню відчуття. Я, сподіваюся, небезпідставно,  думаю, що головною метою цього діалогу (якщо можна назвати діалогом розмову з наперед визначеними запитаннями і відповідями, написаними в Офісі президента) було відчайдушне намагання Зеленського "відмазатися" від очевидного факту державної зради, надати йому рис неабиякого дипломатичного маневру задля "репутації України".

Але, як завжди у криворукого, вийшло з точністю до навпаки. Результатом "сповіді", яка реально скидалася на сеанс самовикриття, стала по суті явка з повинною. А ще залишилося нав'язливе відчуття того, що Зеленський досі не усвідомив, як ним маніпулюють, аби прикрити інших персонажів дикої історії під назвою "справа ваґнерівців".

Річ у тому, що перед Зе!Кварталом невблаганно бовваніє липнева перспектива справжнього викриття. Христо Ґрозєв – керівник групи журналістів з Bellingcat, які займалися цією безпрецедентною зрадою українських високопосадовців, заявив, що не має наміру надалі зволікати з прем'єрою фільму-розслідування. Він вийде на платформі Netflix до річниці того "таємничого" дзвінка з Банкової, після якого кількамісячні зусилля українських та західних спецслужб, покладені задля затримання найманців з ПВК "Ваґнер" пішли, м'яко кажучи, коту під хвіст. І ота річниця, за іронією долі, збігається із запланованим візитом нашого "лідера" до Вашингтона. Де Зеленському доведеться пояснювати дуже багато речей, проговорених з Джо Байденом по телефону, а згодом відлуння цієї розмови з Києва не надто гармоніювало з гучним статусом "стратегічних партнерів".

Тому Зе! хтось настійно порадив зіграти на випередження, і взяти на себе сумнівну роль рятівника одіозних персонажів з власного оточення. Особливо Єрмака, цього, з одного боку, випадкового і нелегітимного персонажа, який само проголосив себе ледь не віце-президентом. З іншого, - неприхованого "смотрящого" на Банковій від спаринг-партнера з Кремля Дмітрія Козака та відповідних російських спецслужб. Ще рік тому, коли скандал з "ваґнерівцями" тільки ставав світовою сенсацією, саме на Єрмака впали підозри у прямому дзвінку у Кремль з інформацією про міжнародну спецоперацію із затримання найманців у Києві. Тепер він філігранно викрутився завдяки довгому язикові Зеленського і його не надто втямливим мізкам. Ми почули, по суті, зізнання у державній зраді: "Коли ваґнерівці були на території Білорусі, я подзвонив Олександру Григоровичу, я попросив його, я його попередив, що готовий передати йому всю інформацію щодо цих людей, там були прізвища, ми розуміли, хто це такі. Тим не менш, він сказав мені по телефону: "Я розумію, дорогий Володимире Олександровичу, я не підведу, все буде нормально, я розберусь". Я був впевнений, що він передасть нам цих вбивць. Але потім відбулось те, що відбулось". А далі ми почули якусь дивну, притягнуту за вуха паралель із затриманням у Мінському аеропорту білоруського опозиціонера Романа Протасєвіча: "Ми з вами бачили, що було в Білорусі, як посадили літак, чим це закінчилось, чим закінчуються такі спецоперації тієї чи іншої країни. Тож, це точно не була наша операція. Я точно розумію, що ця ситуація, ідея цієї операції була інших країн, точно не України і те, що Україну максимально затягували в це питання – це правда". 

Зеленський, мабуть, таки розуміє, що його версія шита білими нитками і що тільки наївний може сприйняти її за чисту монету. Бо ж усі пам'ятають, кого мали затримати у Борисполі того минулорічного липня. Серед потенційних заарештованих були учасники збиття "Боїнґа" МН-17, знищення Іл-76 в Луганському аеропорту та АН-26 поблизу Луганська. І слова президента, що це "точно не Україна" якось не корелюються з учасниками таємної наради на Банковій, де обговорювалися останні деталі майбутньої операції. Їх небагато, і, сподіваюся, на майбутньому судовому процесі вони не мовчатимуть. Принаймні вже ексначальник ГУР МО Василь Бурба, перший заступник голови СБУ Руслан Баранецький, перший заступник секретаря РНБО - глава комітету з розвідки Руслан Демченко, заступник голови ОП з питань оборони Роман Машовець. Бо всі вони, окрім Єрмака, тоді наполягали на завершенні початого у Мінську…

Після таких зізнань, а ще самого факту розмови Зеленського з дозволу сказати журналісткою "коломойського" телеканалу (це після галасу на весь світ про "безжальну боротьбу з олігархами"!), стає зрозумілішою мета ще одного вибрику Банкової і її "слуг". Йдеться про поданий провладними нардепами законопроєкт 5672 "Про внесення змін до Кримінального кодексу". Цим документом Зеленському хочуть надати право "приймати політико-правове рішення як виключно кримінально-правову дію". Для розуміння – право визначати, кого садити, а кого ні. В умовах слухняного парламенту, який обрали після антиконституційного розгону попереднього, за паралізованого такими ж незаконними "фокусами" Зе! Конституційного суду, слухняної РНБО, яка перебрала роль і прокурорів, і виконавців вироків, матимемо ще й таке, з дозволу сказати, правосуддя. Точніше, творчу інтерпретацію "тройок" часів Сталіна в одній особі.

Тепер, сподіваюся, зрозуміло, як насправді виглядає державна зрада…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Другий термін чи перший строк?

В українському політикумі і середовищах, які намагаються вибудовувати майбутні поведінкові моделі нинішньої клоунократичної, а, отже, цілком непрогнозованої влади, у розпал літа всерйоз заговорили про… президентські вибори. 

Так-так, хоча перша каденція Володимира Зеленського не добігла ще й екватора, і буквально кілька тижнів тому президент з розгніваною міною на акторському обличчі погрожував парламенту розпуском у разі неухвалення його "антиоліхаргічного законопроєкту". Тепер, кажуть, що то була, так би мовити, увертюра до "тригрошової опери", кодою якої мало б стати 24 серпня.

Отже, за порядком. На Банковій і околицях цілком усвідомлюють, що ідея "другого терміну" для фронтмена Кварталу нереальна і може залишитися ідеєю-фікс, не більше. Те, що Зеленський і його кліка накоїли за два роки урядування, не піддається жодним притомним оцінкам, причому навіть з поправками на форс-мажорні обставини пандемічних локдаунів. Ба більше, за лаштунками цих справжніх, невигаданих бід нові "господарі українського життя" казково збагатилися, освоюючи досі невідомі їм схеми. Для цього власне й залучалися до владних кабінетів одіозні фігури януковичівського розливу, які чудово орієнтуються, на який "потічок" слід поставити цінного кадра, аби той і начальству догоджав, і про благодійників не забув.

Однак масштаби корупції, а, отже, й грошових потоків значно звужені, не в останню чергу тому, що за роки правління ненависних попередників в країні таки народилися і зміцніли які-неякі інструменти протидії – антикорупційні інституції та громадянське суспільство. Саме вони перетворилися на об'єкти постійних владних атак Зе!режиму. Через них Україна ризикує втратити міжнародних партнерів, зацікавлених у прозорих, демократичних процесах, а не черговому підкилимному дерибані національного багатства, прикритому тонесенькою плівкою декларативних дзвінких фраз та обіцянок.

На "внутрішньому фронті" у "свого 73-відсоткового хлопця" також не все гаразд. Точніше, - не гаразд зовсім. Число його прихильників, - здебільша, легковірних, інфантильних обивателів, здатних повірити у найнесосвітенніші байки про 4 тисячі доларів для вчителів, мир і дружбу з тими, хто майже щодня убиває українців на Східному фронті і "манну небесну", - тане, мов роса на сонці. До слова, оті гротескні 4 тисячі настільки застрягли у мізках "бухгалтерів" з ОПУ, що знову зринули – цього разу в обіцянках зарплат викладачам ефемерного "університету майбутнього".

Прозріння є безжальним, але обнадійливим для країни. За два роки свого, з дозволу сказати, президентства Зеленський втратив понад половину свого електорату: станом на червень 2021-го за нього готові проголосувати усього 30 відсотків громадян.

Щось треба з цим робити, - бо ще три роки, і останніх прихильників Зе! доведеться шукати зі свічкою серед білого дня. Ба більше, за влучним висловом політолога Карла Волоха, з травня 2019 року і досі вчорашній актор розважального жанру "нацарював" собі років на 150 тюрми, якби українська правова система, на кшталт американської, сумувала терміни за всі скоєні недолугим правителем злочини. А сидіти Зеленському, природно, не хочеться…

Нехтування законом і зловживання повноваженнями почалися прямо на інавгурації новоспеченого "лідера", коли він без усіляких на те підстав розпустив Верховну Раду. І пішло-поїхало. Немотивовані звільнення, руйнація державних інституцій, підміна понять і перебирання невластивих обов'язків. Свідомий правовий нігілізм Зеленського виглядає особливо кричущим зараз, коли в країні РНБО (дорадчий орган) перетворилася на "несвяту інквізицію", наділивши себе правом селекції громадян за майновим статусом, ба більше, - позасудовим покаранням тих, на кого покаже перст всемогутній…

Зеленський йде далі – тепер своїми указами він взявся визначати… посадові оклади бюджетникам!  Мовляв, хочу, щоб лікарі отримували по 10 тисяч! І наказую зробити це Кабміну! Те, що уряд взагалі-то призначається Верховною Радою, а винагорода держслужбовцям та працівникам державних установ регламентується законами, зокрема бюджетом, ухваленими знову ж таки парламентом, - для популіста взагалі паралельна реальність.

Але, як я вже зауважив, не все так просто. Свавільні укази з небаченими обіцянками, щотижнева поява Зеленського у черговій серії мильних опер "РНБО", "Форуму "Україна.30", надимання щік перед візитом до Вашингтона повільно підштовхують обивателя до сприйняття головної події року. Коли 24 серпня, у День незалежності, президент заявить про своє рішення… піти на дочасні вибори. Мовляв, реформи пробуксовують, "олігархи" снують павутини антивладних змов, деякі з них ладні на "путч", народ втомився від війни, яку слід негайно припинити будь-якою ціною. Америка і Європа нас зрадили з Північним потоком-2 і змушують робити те, що непритаманне українській природі… Тому, аби надалі "наближати світле майбутнє", хочу підтвердження президентського мандата!

Ось такий кульбіт у спекотному серпневому повітрі. Зібравши залишки своїх прихильників, застукавши зненацька головних опонентів (попередньо вщент дискредитованих, як не дивно, телеканалами, власниками яких є олігархи-дисиденти!), Зеленський спробує "обнулити" сам себе. Як це зробив його кумир Путін. І, до слова, чинний очільник "Офісу простих рішень" (іронія долі?) Міхеїл Саакашвілі. Чи не експрезидент Грузії нашептав Зеленському банальний рецепт утримання влади?

Ба більше, вигравши нелегітимні за суттю вибори, Зеленський на хвилі успіху знову витягне у Верховну Раду значну когорту "слуг". І все почнеться спочатку…

Ризиковано скажете? Так. Але коли перед тобою дилема: "другий термін чи перший строк?", - не до перебирання "харчами".   

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Параліч вибору

Почну здалеку, з відомого канадського автора численних романів Дуґласа Коупленда, у яких він береться за майже неможливе – пробує з'ясувати закономірності і бодай якісь константи нашого релятивного часу. 

Так от, однією з рис своїх сучасників він вважає "параліч вибору". У бестселері "Покоління Х", Коупленд так визначає цю, на мою думку, недугу: "Параліч вибору: ухилення від будь-якого вибору навіть за його існування".

Мені видається, що режим української клоунократії з його фронтменом та численними квартальними слугами, які зодягнули тепер цілком респектабельні костюми і осіли в кабінетах, що геть не личать ні їхньому смаку, ні, тим паче, компетенціям, попри епідемію ковіду, потерпає ще й від коуплендівського паралічу вибору. Симптоми щораз частіше виринають на люди не тільки в улюбленому жанрі Зеленського – "відосіках", по суті, комічних репризах, де він постає у звичному для себе амплуа актора розважального жанру. Вони ріжуть вухо і в численних інтерв'ю поважним виданням, яких зараз побільшало. Особливо ж коли "свій хлопець" з Кривого Рогу пробує оповити серйозні, майже геополітичні сентенції у словесну оболонку жартів чи, з дозволу сказати, метафор. Бо навряд чи можна вважати метафорою кричущу банальність, сіру побутовістику, нашвидкуруч загримовану в грайливі плоскі анекдоти.

На провідних сценах світової політики справжні лідери та їхні альтер его (насамперед Джо Байден і Владімір Путін) з'ясовують не тільки стосунки між собою, а й долю України у тих стосунках. Бо саме вона є одним із найбільших каменів спіткання демократії та тиранії. Президент Сполучених Штатів, приховавши вочевидь невдоволену міну після підліткових запитань Зеленського ("а чому ми не в НАТО?", "а чому МВФ не дає нам грошей?") висуває російському "самодержцю" "16 балів", тобто 16 ультиматумів, серед яких – чимало "українських". Що робить у цей час наш "найвидатніший лідер сучасності"?  Аплодує, висловлює підтримку, демонструє вдячність? Далебі… Він затягує стару пісеньку – про "зустріч посередині", про нестримну жагу "зазирнути у вічі" Путіну. Путіну, у погляді якого вже, на жаль, покійний друг України, сенатор-республіканець Джон Маккейн давно відчитав три літери "К.Ґ.Б", а Байден вловив зловісний сталевий відблиск убивці.

У Зе!пісенці "чудове все". Ось відповідь на сакраментальне запитання про "Путіна-убивцю": "Не можна ставити такі питання і не можна на них відповідати, навіть коли тобі дуже хочеться…", "Воно дуже некоректне". Ну, по-перше, сучасний політик на те й політик, щоб відповідати на будь-які запитання, навіть найнекоректніші. По-друге, не вказувати журналістам, про що запитувати, а про що "мовчати у ганчірочку". І, по-третє, називати речі своїми іменами, особливо, коли йдеться про агресора, який снить і бачить твою країну поневоленою і вбиває для цього руками своїх опричників твоїх же співгромадян. Натомість Зеленський, перейшовши при цьому на зрозумілу "омріяним партнером" мову, просторікує:  "Я говорю – надо просто уважать друг друга, и все будет нормально". Одне слово: "просто надо перестать стрєлять"… Наслідки маємо ледь не щодня, бо із зони ООС надходять розпачливі повідомлення про чергову смерть або каліцтво наших молодих захисників.

Зеленський мовчить, коли Путін розповідає про Україну, мов якусь "недоречність" на мапі Європи, коли повторює давні чорносотенські вигадки про "австрійський генштаб, у нетрях якого вигадали українців", коли єхидно порівнює демократичну Україну з нацистською Німеччиною. І, звісно, мабуть, у глибинах своєї інфантильної, совкової душі аплодує, чуючи кремлівські оцінки Майдану, як "державного перевороту", через який трапився відтак і Крим, і Донбас. І за позірного бажання "у НАТО", "в Європу", стриманий конституційними пересторогами, вписаними туди ненависними йому "попередниками", змушений ковтати, як, мабуть, і Путін, гірку пілюлю від Байдена про те, що ні анексований Крим, ні тимчасово окупований росіянами Донбас не стануть перешкодою для вступу України у Північноатлантичний Альянс. Тільки б того щиро, а не лицемірно й фальшиво, як Зе!режим, бажала нормальна українська влада.

А ця, на жаль, не бажає ні чути, ні бачити більш ніж прозорих натяків. Зеленський міцно сидить на гачку проросійської агентури, прислухається до нашіптувань Єрмака, якого у Ващингтоні вважають настільки ефесбешно-токсичним, що навіть не хочуть чути його голосу у телефоні. Принаймні, радник Байдена Джейк Салліван гидливо переадресовує єрмаківські дзвінки на якихось 15-х чиновників.

Зеленський, попри "боротьбу з олігархами", й надалі молиться на Коломойського, - афериста і шахрая, мабуть, найодіознішого тепер для американського правосуддя. Зеленський потерпає від паралічу вибору, хоча насправді для притомного і головне – відповідального політика, - вибір очевидний, ось він – на долоні.

Зеленський тупо не бажає бачити, що почав стрибати "пеньками Януковича". Той також мав вибір, як і чинний президент, - між Росією та Європою, між НАТО і Кремлем. Але коли дійшло до реперної точки у Вільнюсі, - зрадив справжніх союзників, купився на хабар від Москви. Я думаю, що для Зеленського його "Вільнюс" (тобто точка неповернення) вже доволі чітко бовваніє на горизонті. Йому варто поквапитися з усуненням прикрої недуги – паралічу вибору. Бо понад половина його співгромадян однозначно висловлюються за євроатлантичне майбутнє країни, і, у першу чергу, - з міркувань безпеки перед загарбником. Тому вдалий, як на думку невибагливого Зе!-популіста, жарт про послідовність дій ("коли, вибачте, хочеш, то спочатку треба зняти штани, а потім сходити"), може обернутися для Зеленського доволі печально. Може трапитися так, що й "штани зняти" не встигне…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

"Полудєржавний властєлін"

Серед моїх знайомих про останні гучні інтерв'ю кремлівського самітника – що американському телеканалу NBC News, що "России-1", - оцінюють по-різному. Є такі, що іронічно констатують клінічний діагноз на межі старечого маразму, є й прихильники нових теорій змов, мовляв, Путін вже про все домовився із Заходом (принаймні, з європейськими потугами). Ще інші схильні вважати, що деякі екстравагантні філіппіки російського "царя" адресовані лише для місцевої публіки.

Істина, як завжди, лежить десь посередині. Точніше, - там, де її і слід шукати. У середовищі, якого раніше ВВП уникав та зневажав, оскільки його каґебешне нутро на дух не переносило усіляких там "дисидентів", бо реально ліпило з цих людей, до прикладу, з того ж таки Дуґіна, "збоченців" і "самошедших". Але тепер, з прином літ та зі змінами геополітичної ситуації, саме вони – закоренілі імперці, що снять "Містеріями Євразії", ті, хто систематично злітаються, мов на відьомські шабаші, на збіговиська у Валдаї чи "Ізборском клубє", стали для Путіна живильним середовищем його "державництва".

Путін надимає щоки перед зустріччю з Джо Байденом, прагнучи заздалегідь залякати майбутнього візаві непередбачуваністю і брутальністю своєї поведінки. Він у стилі пітерського гопника відверто принижує чинного господаря Білого дому, вдаючись до не вельми дипломатичних порівнянь з "друзякою Трампом". Внутрішнє усвідомлення власної ницості, вторинності і жалюгідного безсилля штовхає Путіна на екстраординарні вчинки. Як ото колись Алєксандра Даніловіча Мєньшікова, - фаворита "Пєтра Вєлікаго", який по смерті патрона зазіхнув на престол. Цікаво, що, за версією Алєксандра Толстого, Мєньшіков теж був "пітєрскім" і до миті, коли запав у пам'ять майбутнього імператора, торгував пирогами у "Сєвєрной Пальмірє". Так ось саме цього вискочку у своїй українофобській поемі "Полтава" ще один імперець Пушкін назвав "полудєржаним властєліном".

Путін цілком усвідомлює, що його імперські амбіції реальні лише у його власному, здрібнілому до умовних меж вже й без того розваленої Росії. Тому хизується прізвиськом "убивця", яке на весь світ безстрашно проартикулював Байден. Тому й втікає від прямої відповіді, як говоритиме з цією категоричною у думках і висловах людиною. "Словесний пронос", - ось і все, на що спромігся Путін, відповідаючи на пряме запитання про оцінку американського лідера. Знаючи ставлення Байдена до попередника, кремлівський блазень прагне роз'ятрити саме цей світоглядний конфлікт, наполягаючи на "неповноцінності" нинішнього президента США – "кар'єриста, якому може забракнути імпульсивності". "Навіть зараз я вважаю, що колишній президент США пан Трамп - екстраординарна особистість, талановита особистість, інакше він не став би президентом США".

Я не даремно вжив у стосунку Путіна слово "блазень". Хитрий владолюбний маніяк, він прагне вскочити у мейнстрим сучасної геополітики, у якій гору бере шоу, видовища на межі фарсу, балаганна естетика та нічим необмежений популізм. Кому-кому, а українцям, які необережно повелися на схожі візуально-лінгвістичні ефекти і мають тепер при владі клоунократію, такий тренд вже залив сала за шкіру, хоча не минуло ще й половини каденції Зе!.

Однак Путін, цей "полудєржаний властєлін" йде далі. Прагнучи підкреслити власну, виплекану і необґрунтованими амбіціями, і запопадливими "холопами" велич, він береться аналізувати НАТОвські перспективи України. "Можливо, просто вони йому (Зеленському. – Авт.) сказали: "Знаєш що, ти зарано виліз, рано ще про це говорити. І не до місця ти виліз, тому що зараз намічається зустріч на вищому рівні двох президентів. Чого ти нам заважаєш? Псуєш нам обстановку перед самітом?". Гей би він, - Путін, - рівня Байдену, і здатен змінити його думку про важливість України – форпосту боротьби з необольшевицькою Росією.

Необольшевизм вилізає з путінської маячні, мов шило з мішка. Він усюди, - у його історичних догмах, у поглядах на світову політику, у ставленні до російської опозиції, мабуть, і в побутових практиках. "Більшовики, організовуючи Радянський Союз, створили, в тому числі, союзні республіки і Україну", - вальяжно розпатякує Путін.  І наголошує: росіяни (у його розумінні – нащадки большевиків, мабуть) є корінним народом України. А заперечувати це – "не просто некоректно, це смішно і безглуздо". "Як бути? Сам Зеленський єврей за національністю, я не знаю, у нього, може, там кров намішана. Що робити ось з цими людьми? Їм що, зараз, як у нацистській Німеччині, мірятимуть черепи, інші частини тіла циркулем і визначати, як там визначали справжнього арійця чи несправжнього? Визначати справжнього українця чи несправжнього?".

Ну, важливо, щоб "справжністю – несправжністю українців" опікувалися інші, - лише не Путін. Про такий штиб опіки ми знаємо зі своєї кількасотрічної історії, особливо зі семи літ сучасної російсько-української війни. І те, що Путін намагається подавати як суто фашистський винахід, насправді було щоденною, щогодинною практикою його духовних наставників з ЧК-ОГПУ-МҐБ-КҐБ. Вони успішно ділили людей на "першосортних і другосорних", застосовуючи при цьому критерії лояльності і партійності.

Тому зараз, після чергових одкровень "полудєржавного властєліна" надзвичайно важливими є відповіді на кілька запитання: "Пане Зеленський, це оцій особі ви так прагнули зазирнути у вічі? Це з цим персонажем з минулого ви хотіли домовлятися "десь попередині"? Це ви казали про можливість "миру" з Росією Путіна?". 

Чи здатен Зеленський, зі всім своїм акторським талантом, відверто відповісти на ці запитання? Чи знову, за звичкою, сховається у "доміку", вважаючи що "я – не я, і хата – не моя"? ДумайТЕ, - пане президенте…

Ілюстрація: Сєрґєй Йолкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал