Упорядкування системи
Якою б непевною була перспектива вступу України до НАТО,
однак те, що Київ квапиться це зробити, свідчить бодай вчорашня заява Яценюка.
Квапитися варто, удосконалюючи своє правництво, господарку, гуманітарну та
оборонну сфери. Ми й так плентаємося у хвості, постійно наздоганяючи тих, хто,
своєю чергою, також не стоїть на місці.
До слова, правнича казуїстика та еквілібристика термінами
дещо свідчить про рівень демократії у середовищі тих, хто, зазвичай, полюбляє
повчати українців, як то воно, – жити цивілізовано. І окреме застереження до
провідників європейських держав, які досі нехтують рівнем російської загрози,
зводячи «українське питання» до вже карикатурних погроз агресору. Зрештою, це
стосується і натовських верховодів, що доволі прохолодно зреагували на заклик України
про військову допомогу. Хоча варто таки почекати підпису президента Обами під
«Актом на підтримку свободи України», аби окремі висловлювання того ж таки Єнса Столтенберга склалися у більш-менш втямливу мозаїку. Гадаю, що до цього очільника НАТО
підштовхне і учорашня істерична маячня Лаврова...
Тепер про ЄС, з яким в Україні, на перший погляд, поки що
склалося... Колись британська Guardian написала про
євроконституцію (так званий Лісабонський пакт) таке: «Сама
собою вона нічого не зможе зробити, щоб переконати громадян Європи або решту
світу у перевагах Європейського Союзу. Але вона допоможе ЄС робити речі, які
можуть їх переконати…».
Речі, які можуть переконати Київ, полягають у тому, що з
ним варто розпочинати розмову про справжнє місце в Євроунії. Про що йде мова?
Мова про те, що ще у Лісабоні започатковано цікавий процес, який ще одне
видання, на цей раз голландське, сформулювало таким чином: «Дефіцит демократії ЄС може бути розв’язано,
лише якщо політична еліта матиме успіх у формулюванні та проголошенні «виразної
європейської ідеї». Той же дефіцит керівники країн-членів ЄУ намагалися
подолати, зафіксувавши у новій угоді відсутність права вето за конкретними суб’єктами Союзу. Тож поки «виразна європейська ідея» народиться в офісах Брюсселя, матимемо
доволі невизначену картину стосунків Унії зі своїми сусідами. Їх багато – від
Марокко в Африці до Росії за арктичним колом. І якщо Франції, скажімо, особливо
важитимуть добрі стосунки з Лівією, то зв’язки на лінії
Париж – Київ будуть, очевидно, другорядними. Я вже не кажу про традиційне
російське лобі, завжди доволі успішне у Франції.
Найпроблематичніше, – відсутністю «єдиної європейської
ідеї» хибують не тільки політичні еліти країн-членів спільноти, що стосується
мешканців, то вони також по-різному визначають свої пріоритети. Коли ми кажемо,
що Варшава є адвокатом Києва в Євроунії, то чинник спільного кордону тут цілком
умовний, адже Україна межує і з Румунією, яку, радше, можна назвати «прокурором».
Неконсолідованість європейського громадянства – ось те, що слід подолати, коли
йдеться про успішність українських зусиль.
