Жертви креативу

Якось вже так складається, що після хвилі ентузіазму, солідарності завжди знаходяться ті, хто проспав, або ж, прокинувшись, вирішив не квапитися, а почекати, що ж з того вийде. Відтак, зрозумівши, що втратили момент, ці мудрагелики гучно стрясають повітря своїми філіпіками, намагаючись: а) виправдати власну нерозторопність; б) зробити дурнями всіх, хто адекватно і вчасно зреагував на подію.

Учора в українському сегменті інтеренету почалася лавина хештегів на кшталт Я – не Шарлі, Я – не Волноваха. Автори, зазвичай, втирають у мізки читачів переконання, що, мовляв, йти у всезагальному тренді – це мавпувати чужий креатив. Мовляв, які ж ми – українці – другосортні, не спромоглися придумати щось своє.

По-перше, варто нагадати цим запізнілим розумникам, що гасло «Je suis Charlie» вигадав саме українець, хай французький. По-друге, істерика із запереченням (хоча, у принципі, ніхто нікого не змушує долучатися/не долучатися) у вітчизняних інтернет-спільнотах дивним чином збіглася у часі з шаленою кампанією російських ЗМІ. Причому, найодіозніших з точки зору оборони тамтешнього царя. Наприклад, «Комсомольская правда» смакує коментарями «знамєнітого політіка» Жан-Марі Ле Пен, «Національний фронт» якої не забажали бачити у колоні паризького Мовчазного маршу мільйонів. Саме через ксенофобську програму, ідеологічні постулати якої є чи не найдошкульнішим подразником для мусульман-мігрантів.

По-третє, доморошені «не-Шарлі», «не-Волноваха» свідомо чи ні, зате доволі цинічно переконують всіх (а насамперед – себе) у маргінальності українців. Мовляв, у Парижі загинули відомі журналісти, натомість у якомусь Богом забутому Донбасі під залпами російських Градів полягли нікому не знані особи, можливо, навіть ті, хто вчора кричав «Рассєя пріді!». Це взагалі не вписується у нормальне людське світорозуміння, зрештою, як і головна теза таких естетів, які пробують шукати креатив у природних людських реакціях на чуже горе. Відомі і невідомі, нон-конформісти і навіть ймовірні побутові сепаратисти  були, перш за все, людьми. Це єднає їх, а ще – одна позасумнівна обставина: вони впали від рук терористів. Чи не цей факт подвиг креативних негативістів на доволі істеричні реакції, точніше, намагання його заретушувати, маргіналізувати?

Ще раз наголошу: ідентифікувати себе з якимось явищем, рухом, громадським трендом – справа добровільна. Йдеться лише про те, що така ідентифікація, якщо, звісно, вона є щирою і, як кажуть, без задніх думок, мала б не передбачати принижень опонентів, Адже, наскільки я поінформований, ніхто із них уголос і публічно не дорікнув байдужим за їхню позицію.

І ще про одну драстичну річ. Ці кілька днів у новому році дали надзвичайно яскраві взірці не тільки солідарності, співчуття і розуміння, але й приклади подвійних стандартів, якими послуговуються, здебільшого, політики. У колонах Маршу мільйонів йшли доволі сумнівні персонажі, які ще учора своїми вчинками, розпорядженнями, переслідуванням журналістів були реальним втіленням «Я – не Шарлі». А трагедію французького тижневика вони спритно використали в особистих інтересах. Тепер – що у Франції, що в Україні, - їм дуже кортить накинути імідж дворушництва на все суспільство. Тому й виринають у мережі опуси «жертв креативу», не стільки тішачи власне еgо авторів, скільки виправдовуючи конформізм і колаборацію тих, хто при владі. Тих, чия байдужість обертається трагедіями, – що у Парижі, що на Донбасі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: skomorox.net

P.S. Аби не виникало запитань. Я – Шарлі. І Волноваха...

Я - Волноваха

Малюнок: Юрій Журавель

Проба на зуб

Є явища, які не піддаються розумінню, є вчинки, які логічно важко пояснити. Лихоманка перманентної налаштованості політиків на чергові вибори – взагалі не найліпший контекст для думання, вона, радше, провокує імпульсивні рішення, а відтак коментатори різного штибу намагаються вишикувати їх у якийсь вирозумілий ланцюжок. Це, далебі, не те, про що колись говорив Вінстон Черчілль, мовляв, у серці кожного політика безперестанно «б’ються дві вивірки: вивірка цинічної кар’єри і вивірка совісті», – останнього «звіра» вилучено із міокарда нинішніх діячів. Це, радше, засліплення перспективою влади і наживи або ж гарячкові спроби власного виживання.

Війна триває, і нам, вочевидь, доведеться перейтися витовченим, випаленим бранню полем, яке колись називалося «благословенною Україною». Це, утім, не вже наша війна, але що вдіяти, коли у її продовженні зацікавлені особи, до чиїх кар’єр  ми причетні безпосередньо, ті, кого ми власноруч подвигли на п’єдестали, а тепер ніяк не можемо повірити в помилковість власного вибору.

Нам би опертися на когось, хто є незаплямленим у цій тотальній бойні, розпочатій політиками тоді, коли, за словами Амброза Бірса, вони не знайшли іншого способу «розв’язання політичного вузла, яке не надається язиком», і застосували для цього зуби. Нам би послухати зваженої, авторитетної поради, але хто її дасть серед всезагального політичного заробітчанства, серед суцільної заангажованості учорашніх пророків? І де гарантія, що позірно щирі, альтруїстичні вчинки насправді по суті своїй –провокативні, підлі і нечесні?

Суть, як завжди, ховається за простенькою формулою: кому це на руку? Кому, до прикладу, вигідно тримати країну у підвислому стані між макабричною АТО і майже омріяним (як це не дивно!!!) воєнним станом? І кого зацікавлені обирають для артикуляції дуже «революційного» гасла про «третій Майдан»?

Гадаю, відповіді на ці запитання вже знайдено, як дала себе чути справжня мета головних апологетів радикалізму. Тепер вони говорять про формування «національної опозиції», але, панове, даруйте, ця опозиція буде оперетковою і кишеньковою, про людське око, для створення ілюзії «демократії». Та для наших «героїв» головне – не опінія про них (опінія, на їхню думку, вже залізобетонна, така, що не надається ревізії), головне – вижити серед обставин, уволити власну значущість, хутенько освоїти нішу в новій суспільній конфігурації, і чекати дивідендів.

Вони захищатимуться від справедливої критики випробуваним і, на жаль, ефективним способом – дифамацією, звинуваченнями у замовності кривих слів на їхню адресу, на крайній випадок – оскаржать незгодного у відсутності патріотизму. Хоча самі до ладу не тямлять, що воно таке: чи рясно вишита сорочка, чи, може, елементарне почуття сорому за те, що вони та їхні патрони витворяють із країною. Сорому, який обов’язково змусить незгодних не мовчати.

Ігор Гулик. Ілюстрація: dmitrymitrohin.livejournal.com

   

Я – Чарлі. А хто – «Інтер»?

Кривавий теракт проти колег з Charlie Hebdo і безпрецедентна хвиля солідарності як відповідь на будь-які зазіхання на свободу слова диктують нові підходи до цієї, доволі тонкої грані демократії і в Україні. Розумію, живемо у майже фронтових умовах, у режимі хоч і не проголошеного офіційно, однак відчутного, як мовиться, на дотик воєнного стану. Тому й такою різкою була недавня реакція громадськості на вибрик «Інтера» з його нев’їзними в Україну «звьоздамі» країни-окупанта.

У перші новорічні дні ми ходили на грані більш серйознішого конфлікту, ніж фейсбучна перепалка чи заяви певних політиків. Я думаю, що якась доволі непевна межа пролягала між тим, що відбулося, і ймовірною дією певних корисних ідіотів ВВХ, які цілком реально могли завітати до офісу телекомпанії з гаслами «Слава Україні!» і кількома пляшками випробуваного на Майдані коктейлю Молотова. Цю грань, на щастя, не перейдено, отже, міркувати зараз, як би повівся цивілізований світ, чи став би настільки популярним хештег «Я – «Інтер», не доводиться. Ба більше, є всі підстави припускати, що у світі навряд чи зауважили б такий собі майже невинний інцидент на тлі того, що відбувається в Україні. Принаймні, набагато масштабніші злочини терористів з ЛНР/ДНР аж ніяк не спричинили масових розсилок і репостів на кшталт «Я – Донбас».

Я не є прихильником журналістики аля лівацький Charlie Hebdo, рівно ж як абсолютно не толерую інтерівського контенту. Однак це справа мого особистого смаку, і аж ніяк не стосується права колег на таке, як на мене, специфічне бачення світу. У трагічному випадку «Чарлі...» є одна доволі цікава обставина – демократичні закони, посередництвом яких можна і треба було урегулювати конфлікт інтересів, як і слід було очікувати, виявилися порожнім звуком для Шерифа та Саїда Куаші. В Україні ж, за відсутності писаних законів, руки чешуться підігнати ситуацію у рамки революційної доцільності. Це, як на мене, неприпустимо, хай навіть у ситуації, коли для інтерівського менеджменту порожнім звуком є щоденні жалобні марші на похоронах українських вояків, загиблих на фронті.

І поки таких законів не буде укладено і ухвалено, ми й надалі балансуватимемо на межі. Прагнучи демократії і всіх належних її атрибутів, ми, однак, впадатимемо у крайнощі анархії, яка вже первинно таїть у собі небезпеку зловживань, провокацій та підміни понять. Реально переймаючись свободою слова, ми, попри те, не зможемо її реалізувати уповні, бо згадана вже революційна доцільність нашіптуватиме людям у владі найпростіші і найефективніші, на їхній погляд, рішення. То чим, у принципі, життя по-новому відрізнятиметься від режиму диктаторських «законів 16 січня»?

Я схиляюся до думки, що інтерівський «голубой огоньок» планувався як далекосяжна провокація. Спільнота чудово розуміє, кому була б на руку хутка і жорстка розправа над журналістами. Як, зрештою, цілком зрозумілим є і те, що ті ж журналісти, поставлені в умови вибору, не мали б залишатися статистами у чужій грі. Якби вони вчинили гідно, тоді б, без сумніву, багато хто з колег зміг би  підтримати гасло «Я – «Інтер». Цього не сталося. Тому й ентузіастів захищати «свободу слова» аля «Інтер» не чутно.

Ігор Гулик. Ілюстрація: ukr.segodnya.ua

Вы не ошиблись колонной, г-н Лавров?

Автор: Алєксєй Широпаєв. Джерело: Руфабула

по факту путинская Россия – «традиционалистская, авторитарная, националистическая», объявившая войну Западу, выступает одним фронтом с радикальным исламом, несущим миру новый тоталитаризм (напомню, ещё в 2006 году «Charlie Hebdo» опубликовала манифест 12-и интеллектуалов, сравнивших исламизм со сталинизмом).

Далі: тут

Ілюстрація: censor.net.ua

По законам военного времени: расстрел

Автор: Ольга Богомолець. Джерело: Новое время

Думаете, мир спрятан в сундуке с нашим оборонным бюджетом? Все более выгодным делом для некоторых становится война. А закона о военной экономике, запрещающего прибыли в оборонной отрасли и фронтовом обеспечении в военное время – нет. Да и реальных реформ в МО и МВД пока никто не увидел, как, собственно говоря, и конкретной чистки кадров. Где военно-экономические законы, в которых по условиям военного времени должны быть предусмотрены пожизненное заключение или расстрел для тех, кто посягнет на обороноспособность страны, засунув руку в карман армии, посылая безусых ребят в котлы вдоль мнимой границы - без аптечек, без жетонов, без систем защиты? Кто будет выступать гарантом их прав, если сегодня у них нет нормальных выплат, довольствия, льгот, социального обеспечения их семей?

Далі: тут

Ілюстрація: firtka.if.ua

Коротке есе про манірність

Є кілька проблем, які, власне, серед цивілізованого люду аж ніяк не стосуються політики, а в наших містечкових реаліях перетворюються на своєрідні „фішки”, варті не те що уваги, але й гіпертрофованого громадського інтересу. Галичина, через обставини, мабуть, від неї незалежні, має ходити поміж краплями осіннього дощу, оскільки перед нею завжди бовваніє перспектива укотре стати полігоном для певних, не надто вишуканих технологій. 

З цього погляду не дивними виглядають асоціації, логічний (алогічний?) ланцюг яких незмінно впирається у совкове трактування регіону, тиражоване досі не тільки „добросусідськими телеканалами”, не тільки прожоване тамтешніми ж „філософами”, а й „великоукраїнськими”, здебільшого донецько-слобожанськими адептами нафталінових ідей.
Добра звістка з Франківщини, де спромоглися нарешті відкрити спільний меморіал і поховати на одному „гектарі” українських партизанів і воїнів червоної армії, обов’язково має бути спотвореною синхронами невдоволених – глухих маргіналів, які й стосунку до порядної справи не мають.
Годі прикладів, бо, направду, шкода часу. Однак стиль подачі оцих, з дозволу сказати, знахідок вартує ретельнішої оцінки, оскільки відзначається, на перший погляд, невластивою для агресивних медій гламурністю і, я б сказав, манірністю. Така собі зневажлива зверхність, мовляв, що візьмеш із зациклених на ідеї-фікс галичан? А ще спроби запаралелити справді дещо оскомне акцентування тутешньої інтелігенції на своїй причетності до Європи із часто надуманими елементами „європейського космополітизму”. Ось – терпимий понад міру Старий світ, а ось – кваснопатріотична Галичина, з її ксенофобією та задавненими комплексами.
Не скажу, що такий погляд цілком позбавлений підстав. Є ситуації, коли щось заважає нам зважитися на стрибок, аби побачити світ довкола нашого паркану. Іноді нам видається, що мотивації, які визріли у наших мізках, є не те що прийнятними, але обов’язковими для усіх; хробачок месіанства – він не гризе душу, а навпаки – здіймає її на невиправдано далекі висоти. Ярослав Грицак в одному зі своїх інтерв’ю дуже конкретно зауважив цю рису на прикладі культурного простору: Вся ж історія Львова - це безперервна спроба одної панівної культури (німецької, польської, радянської) здомінувати міський простір і відтиснути інших на периферію до статусу "етнічного ґетто"... Думаю, що це значною мірою тупикова лінія розвитку”.
Однак мушу зауважити, що толерантне (у жодному випадку – не манірне) ставлення до думок інших у доконечній мірі передбачає адекватність цих інших. Бо інакше матимемо або діалог глухого з німим, або ж монолог сильнішого. Якщо ж такої взаємності не подибуємо. Принаймні, зараз, то це аж ніяк не означає, що мусимо замкнутися у власній резервації і діяти абияк, лише б у піку тим, хто артикулює інші думки. Бо вибори минули, зрештою, їх буде ще багато, а нам доведеться жити і в спокійніші часи, коли пристрасті відійдуть на другий чи надцятий план, натомість звільнивши місце для значно важливішого.
Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru