Про рашистський фундаменталізм

Тут відомий поет і публіцист Дмітрій Биков на «Современнике» розмірковує над спільними рисами та відмінностями ісламського і православного фундаменталізму. І доходить висновку, що в останнього немає підставової бази, позаяк що, мовляв, об’єднує мусульманина Рамзана Кадирова, патріарха Кірілла, Ігоря Стрєлкова і деенерівську «еліту»?

На перший погляд, воно так. Але, як любить казати один мій знайомець, трішечки не так. Гадаю, фундамент таки є, і його слід шукати у ментальних рисах, які втілилися у діячах схожого ґатунку якнайповніше і найрельєфніше. Дугін, - той, що євразієць і почасти духівник Путіна, - спробував укласти специфічний світогляд рашистів у своїй «фундаментальній праці» «Містерії Євразії». Та от проблема, - і він сором’язливо приховує справжні витоки російської державності, яка, по суті, ніколи й не була російською за своєю природою. Від початків вона спиралася на вертикаль колаборантів Орди, отже, духовні «скрепи», про які так полюбляє згадувати Путін, лежать саме там.

Ординці ж, звісно, не надто толерували запроданців, однак постійне приниження і визиск спонукали гордовитих власників ханських «ярликів» переймати звичаї і повадки «знаті», для якої головним сенсом життя був розбій, насильство і грабунок. Так, з плином століть, постала московська «еліта», «с раскосимі глазамі», як про це написав Алєксандр Блок.

Експансія територіальна, у пошуках нових пасовищ для імперських коней, трансформувалася у експансію духовну. Анексія чужих земель давала підстави для грабунку нематеріального, так «російськими» ставали чужі письменники і мислителі, а навчена українськими монахами церковна верхівка спочатку за хабар купила в Константинополі статус патріархії, а відтак замахнулася на лаври Третього Риму.

Падіння царату аж ніяк не означало смерть деспотії. Вона відродилася у культі більшовицьких вождів, аби дійти своєї кульмінаційної точки на етапі сталінізму. Гасло «Самодержавство, православ’я, народ» ледь підредагували, залишивши партію і народ, причому – народ особливий, якому нічого втрачати, який не має батьківщини, не пов’язаний жодними моральними зобов’язаннями на своєму шляху до Царства Небесного, утіленого в комунізмі. Ординство продемонструвало себе у всій красі під час «визволення» Європи від фашизму, той похід досі із жахом згадують зґвалтовані німецькі жінки…

Коли імперія справді впала у 90-х минулого століття, то це лише загострило вроджене серед росіян почуття несправедливості світу стосовно них – народу-богоносця, народу-месії. Досі вони зі своїм ядерним «уставом» потикалися у будь-які «монастирі» світу, тепер же відчували себе обділеними і приниженими, бо господарі недвозначно вказували їм на двері. І це, вочевидь, тільки сприяло появі на політичній арені Путіна – сірої молі, яка насправді виявилася всесильним монстром-виплодком кадебешно-комуністичного підпілля. Працюючи під прикриттям президента Російської Федерації, ВВХ спочатку тішився славою реформатора серед наївних західних інвесторів, аж поки не відчув, що може диктувати цим «лохам» свої правила гри. Із Чечнею, Північною Осетією та Грузією йому поталанило: Захід не вірив власним очам, перебуваючи в ілюзіях, сформованих російською пропагандою. З Україною, здається, обламалося…

Відповідаючи на врешті-решт адекватне ставлення, Росія не знайшла кращого за ізоляціонізм, зашорення у домостроєвських рамках. Про це влучно написав на «Снобе» Владіслав Інозємцев: «Ми стали провінційними, зосередившись на проблемах, які мають первинно маргінальний характер; різко повернувши навіть від радянського глобалізму до мононаціонального, партикуляристського «русского міра»; добровільно виключивши себе з всесвітнього гуманітарного дискурсу, який ведеться на основі аналіза фактів, а не маячні, і довкола реальних, а не висмоктаних з державного пальця проблем».

А Дмітрій Биков, не зауваживши фундаменту православного фундаменталізму (вибачайте за тавтологію), доходить, однак, до точного висновку. Цей різновид радикального державного тероризму є небезпечнішим, ніж його ісламські побратими. Принаймні тим, що досі тримає ядерну валізку.

Ігор Гулик. Ілюстрація: snob.ru 

Міністерство інтелектуальних радирок

В Україні чимало охочих переписати історію. Обсмоктування подій "днів, давно минулих" до часу залишили на відкуп неголеним ученим і завсідникам "клюмби", натомість взялися за перипретії, що їх пам'ятають школярі молодших класів. Бо чи можна забути "помаранчеве диво", коли учителька вимагала саме так, а не інакше, трактувати перебіг подій Першого Майдану.

Утім, кожен посполитий вільний писати історію для себе і за потреби – боронити свій погляд на неї. Однак, коли чуємо заклики до перегляду знакових моментів нашого з вами спільного минулого з уст персон впливових, щоб не сказати харизматичних, то одразу виникає осторога якогось підтексту. Бо серед численної когорти тих, хто, як зауважено, бажав би дещо підправити розділові знаки у складному синтаксисі подій, є, безсумнівно, такі, хто, мабуть, прочитав таки Орвела. І прочитавши, уподобав собі кілька рецептів незабутнього "1984".

Утішаюся надією, що вчорашнє «зелене світло» від уряду про Мінінформації залишиться на папері. Особливі сподівання на марність заклику майбутнього очільника цього бюрократичного покруча розпочати усе з білого аркуша. Геть усе. Про мене, – хай залишиться все, як є, гірше не буде.

Гірше буде, як, борони Боже, дірвавшись влади, Юрій Стець покладене на міністерський стіл роман Орвела і справді замовить на складі Кабміну кілька тонн відмінного фінського паперу для потреб свого дітища.  Як з чистого аркуша, – то "табула раса" у всьому. Не кажу вже про політичних опонентів, – як без цих персонажів новітня українська історія? Дистильована водичка, – не більше. А провальні воєнні маневри на кшталт Іловайська, – цимус, витерши який урядовою радиркою з скрижалів минувшини, позбавимо нащадків великого задоволення і щирої пишноти за справи предків.

Одіозне відомство інтелектуальних радирок... Тих, кому руки сверблять позбутися будь-яких свідчень їхньої дещо відмінної від нинішньої позиції щодо головного архіваріуса. Роботи у нього буде предостатньо: перейтися сторінками усіх опозиційних режимові газет, видалити деякі особливо вразливі епітети на адресу президента і його команди.

Не маю сумнівів, що затверджувати новий варіант короткого курсу новітньої історії будуть на урочистому засіданні парламенту. З цієї нагоди виступатимуть, либонь, чи не всі приявні. Розповідатимуть про своє агентурне минуле у лавах "регіоналів", про "особливе завдання" – розвалити її зі середини. Чи не так пояснювали у вже далеких 90-х свою присутність у лавах КПРС "підпільники" – рухівці, радикали з УНА – УНСО!  

Не скажу, що й серед опозиційного нині середовища забракне ентузіастів переписати історію. Дехто з них вже сьогодні розкладає яйця у різні кошики, очікуючи, на що ж то вийде. Поодинокі з них вдаються до просторих розумувань про бажання тотальної любові поміж українцями, про привид економічної руїни і таке інше. Як завжди, найбільше голосують про ймовірні негаразди ті, кого вони найменше торкнуться.

А як бути з тими, хто не скаржиться на коротку пам'ять? Для них перепишуть карний Кодекс. Зрештою, навіщо переписувати, коли можна списати. Благо, в архівах та бібліотеках, мабуть, ще збереглися раритети совєтської доби. Але

"істина, яку слід захищати за допомогою Карного кодексу, на повірку, радше виявиться брехнею".

Ігор Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru

Жертви креативу

Якось вже так складається, що після хвилі ентузіазму, солідарності завжди знаходяться ті, хто проспав, або ж, прокинувшись, вирішив не квапитися, а почекати, що ж з того вийде. Відтак, зрозумівши, що втратили момент, ці мудрагелики гучно стрясають повітря своїми філіпіками, намагаючись: а) виправдати власну нерозторопність; б) зробити дурнями всіх, хто адекватно і вчасно зреагував на подію.

Учора в українському сегменті інтеренету почалася лавина хештегів на кшталт Я – не Шарлі, Я – не Волноваха. Автори, зазвичай, втирають у мізки читачів переконання, що, мовляв, йти у всезагальному тренді – це мавпувати чужий креатив. Мовляв, які ж ми – українці – другосортні, не спромоглися придумати щось своє.

По-перше, варто нагадати цим запізнілим розумникам, що гасло «Je suis Charlie» вигадав саме українець, хай французький. По-друге, істерика із запереченням (хоча, у принципі, ніхто нікого не змушує долучатися/не долучатися) у вітчизняних інтернет-спільнотах дивним чином збіглася у часі з шаленою кампанією російських ЗМІ. Причому, найодіозніших з точки зору оборони тамтешнього царя. Наприклад, «Комсомольская правда» смакує коментарями «знамєнітого політіка» Жан-Марі Ле Пен, «Національний фронт» якої не забажали бачити у колоні паризького Мовчазного маршу мільйонів. Саме через ксенофобську програму, ідеологічні постулати якої є чи не найдошкульнішим подразником для мусульман-мігрантів.

По-третє, доморошені «не-Шарлі», «не-Волноваха» свідомо чи ні, зате доволі цинічно переконують всіх (а насамперед – себе) у маргінальності українців. Мовляв, у Парижі загинули відомі журналісти, натомість у якомусь Богом забутому Донбасі під залпами російських Градів полягли нікому не знані особи, можливо, навіть ті, хто вчора кричав «Рассєя пріді!». Це взагалі не вписується у нормальне людське світорозуміння, зрештою, як і головна теза таких естетів, які пробують шукати креатив у природних людських реакціях на чуже горе. Відомі і невідомі, нон-конформісти і навіть ймовірні побутові сепаратисти  були, перш за все, людьми. Це єднає їх, а ще – одна позасумнівна обставина: вони впали від рук терористів. Чи не цей факт подвиг креативних негативістів на доволі істеричні реакції, точніше, намагання його заретушувати, маргіналізувати?

Ще раз наголошу: ідентифікувати себе з якимось явищем, рухом, громадським трендом – справа добровільна. Йдеться лише про те, що така ідентифікація, якщо, звісно, вона є щирою і, як кажуть, без задніх думок, мала б не передбачати принижень опонентів, Адже, наскільки я поінформований, ніхто із них уголос і публічно не дорікнув байдужим за їхню позицію.

І ще про одну драстичну річ. Ці кілька днів у новому році дали надзвичайно яскраві взірці не тільки солідарності, співчуття і розуміння, але й приклади подвійних стандартів, якими послуговуються, здебільшого, політики. У колонах Маршу мільйонів йшли доволі сумнівні персонажі, які ще учора своїми вчинками, розпорядженнями, переслідуванням журналістів були реальним втіленням «Я – не Шарлі». А трагедію французького тижневика вони спритно використали в особистих інтересах. Тепер – що у Франції, що в Україні, - їм дуже кортить накинути імідж дворушництва на все суспільство. Тому й виринають у мережі опуси «жертв креативу», не стільки тішачи власне еgо авторів, скільки виправдовуючи конформізм і колаборацію тих, хто при владі. Тих, чия байдужість обертається трагедіями, – що у Парижі, що на Донбасі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: skomorox.net

P.S. Аби не виникало запитань. Я – Шарлі. І Волноваха...

Я - Волноваха

Малюнок: Юрій Журавель

Проба на зуб

Є явища, які не піддаються розумінню, є вчинки, які логічно важко пояснити. Лихоманка перманентної налаштованості політиків на чергові вибори – взагалі не найліпший контекст для думання, вона, радше, провокує імпульсивні рішення, а відтак коментатори різного штибу намагаються вишикувати їх у якийсь вирозумілий ланцюжок. Це, далебі, не те, про що колись говорив Вінстон Черчілль, мовляв, у серці кожного політика безперестанно «б’ються дві вивірки: вивірка цинічної кар’єри і вивірка совісті», – останнього «звіра» вилучено із міокарда нинішніх діячів. Це, радше, засліплення перспективою влади і наживи або ж гарячкові спроби власного виживання.

Війна триває, і нам, вочевидь, доведеться перейтися витовченим, випаленим бранню полем, яке колись називалося «благословенною Україною». Це, утім, не вже наша війна, але що вдіяти, коли у її продовженні зацікавлені особи, до чиїх кар’єр  ми причетні безпосередньо, ті, кого ми власноруч подвигли на п’єдестали, а тепер ніяк не можемо повірити в помилковість власного вибору.

Нам би опертися на когось, хто є незаплямленим у цій тотальній бойні, розпочатій політиками тоді, коли, за словами Амброза Бірса, вони не знайшли іншого способу «розв’язання політичного вузла, яке не надається язиком», і застосували для цього зуби. Нам би послухати зваженої, авторитетної поради, але хто її дасть серед всезагального політичного заробітчанства, серед суцільної заангажованості учорашніх пророків? І де гарантія, що позірно щирі, альтруїстичні вчинки насправді по суті своїй –провокативні, підлі і нечесні?

Суть, як завжди, ховається за простенькою формулою: кому це на руку? Кому, до прикладу, вигідно тримати країну у підвислому стані між макабричною АТО і майже омріяним (як це не дивно!!!) воєнним станом? І кого зацікавлені обирають для артикуляції дуже «революційного» гасла про «третій Майдан»?

Гадаю, відповіді на ці запитання вже знайдено, як дала себе чути справжня мета головних апологетів радикалізму. Тепер вони говорять про формування «національної опозиції», але, панове, даруйте, ця опозиція буде оперетковою і кишеньковою, про людське око, для створення ілюзії «демократії». Та для наших «героїв» головне – не опінія про них (опінія, на їхню думку, вже залізобетонна, така, що не надається ревізії), головне – вижити серед обставин, уволити власну значущість, хутенько освоїти нішу в новій суспільній конфігурації, і чекати дивідендів.

Вони захищатимуться від справедливої критики випробуваним і, на жаль, ефективним способом – дифамацією, звинуваченнями у замовності кривих слів на їхню адресу, на крайній випадок – оскаржать незгодного у відсутності патріотизму. Хоча самі до ладу не тямлять, що воно таке: чи рясно вишита сорочка, чи, може, елементарне почуття сорому за те, що вони та їхні патрони витворяють із країною. Сорому, який обов’язково змусить незгодних не мовчати.

Ігор Гулик. Ілюстрація: dmitrymitrohin.livejournal.com

   

Я – Чарлі. А хто – «Інтер»?

Кривавий теракт проти колег з Charlie Hebdo і безпрецедентна хвиля солідарності як відповідь на будь-які зазіхання на свободу слова диктують нові підходи до цієї, доволі тонкої грані демократії і в Україні. Розумію, живемо у майже фронтових умовах, у режимі хоч і не проголошеного офіційно, однак відчутного, як мовиться, на дотик воєнного стану. Тому й такою різкою була недавня реакція громадськості на вибрик «Інтера» з його нев’їзними в Україну «звьоздамі» країни-окупанта.

У перші новорічні дні ми ходили на грані більш серйознішого конфлікту, ніж фейсбучна перепалка чи заяви певних політиків. Я думаю, що якась доволі непевна межа пролягала між тим, що відбулося, і ймовірною дією певних корисних ідіотів ВВХ, які цілком реально могли завітати до офісу телекомпанії з гаслами «Слава Україні!» і кількома пляшками випробуваного на Майдані коктейлю Молотова. Цю грань, на щастя, не перейдено, отже, міркувати зараз, як би повівся цивілізований світ, чи став би настільки популярним хештег «Я – «Інтер», не доводиться. Ба більше, є всі підстави припускати, що у світі навряд чи зауважили б такий собі майже невинний інцидент на тлі того, що відбувається в Україні. Принаймні, набагато масштабніші злочини терористів з ЛНР/ДНР аж ніяк не спричинили масових розсилок і репостів на кшталт «Я – Донбас».

Я не є прихильником журналістики аля лівацький Charlie Hebdo, рівно ж як абсолютно не толерую інтерівського контенту. Однак це справа мого особистого смаку, і аж ніяк не стосується права колег на таке, як на мене, специфічне бачення світу. У трагічному випадку «Чарлі...» є одна доволі цікава обставина – демократичні закони, посередництвом яких можна і треба було урегулювати конфлікт інтересів, як і слід було очікувати, виявилися порожнім звуком для Шерифа та Саїда Куаші. В Україні ж, за відсутності писаних законів, руки чешуться підігнати ситуацію у рамки революційної доцільності. Це, як на мене, неприпустимо, хай навіть у ситуації, коли для інтерівського менеджменту порожнім звуком є щоденні жалобні марші на похоронах українських вояків, загиблих на фронті.

І поки таких законів не буде укладено і ухвалено, ми й надалі балансуватимемо на межі. Прагнучи демократії і всіх належних її атрибутів, ми, однак, впадатимемо у крайнощі анархії, яка вже первинно таїть у собі небезпеку зловживань, провокацій та підміни понять. Реально переймаючись свободою слова, ми, попри те, не зможемо її реалізувати уповні, бо згадана вже революційна доцільність нашіптуватиме людям у владі найпростіші і найефективніші, на їхній погляд, рішення. То чим, у принципі, життя по-новому відрізнятиметься від режиму диктаторських «законів 16 січня»?

Я схиляюся до думки, що інтерівський «голубой огоньок» планувався як далекосяжна провокація. Спільнота чудово розуміє, кому була б на руку хутка і жорстка розправа над журналістами. Як, зрештою, цілком зрозумілим є і те, що ті ж журналісти, поставлені в умови вибору, не мали б залишатися статистами у чужій грі. Якби вони вчинили гідно, тоді б, без сумніву, багато хто з колег зміг би  підтримати гасло «Я – «Інтер». Цього не сталося. Тому й ентузіастів захищати «свободу слова» аля «Інтер» не чутно.

Ігор Гулик. Ілюстрація: ukr.segodnya.ua

Вы не ошиблись колонной, г-н Лавров?

Автор: Алєксєй Широпаєв. Джерело: Руфабула

по факту путинская Россия – «традиционалистская, авторитарная, националистическая», объявившая войну Западу, выступает одним фронтом с радикальным исламом, несущим миру новый тоталитаризм (напомню, ещё в 2006 году «Charlie Hebdo» опубликовала манифест 12-и интеллектуалов, сравнивших исламизм со сталинизмом).

Далі: тут

Ілюстрація: censor.net.ua