Коротке есе про лайку

Чи не запропонувати б нашій «еліті» на собі відчути свавілля і дурість тих, хто уособлює собою усю владну вертикаль

                                                                                       Навіяно Коломойським

Можна майже стовітсотково припустити, що незабаром в українському медійному просторі хтось засвітить плівки із записами засідань коаліції. Не думаю, що вони міститимуть дипломатичні пасажі, радше нецензурщину. Все частіше й частіше дається взнаки наближення місцевих виборів, з кожним пленарним засіданням Ради більшає непорозумінь, свар, бійок.  Однак, то лише ілюзорне враження, насправді там чудово знають, хто і за чиєю партитурою виконує свої ролі.

Та наша мова, – не про лексикон народних обранців (хіба варто очікувати іншого від фактично невігласів, дивом ускочивших у ліфт «нагору»), а про дивовижний феномен всеїдства і тотального конформізму у середовищах вітчизняних еліт. Останнім часом відоме гасло Вінстона Черчілля про те, що „Британія не має друзів, Британія має інтереси”, на терені, далекому від похмурих берегів Темзи,  вивершило своє практичне утілення.

Було б пів-біди, якщо б українське чиновництво, – маю на увазі не тільки рафінованих бюрократів на державній службі, але й партфункціонерів різних мастей, – бодай половинило власний інтерес, другою половиною дбаючи на інтерес державний. Але так не бува, Василь Стус влучно охарактеризував цей тип „інтелігента”, бо саме до цього суспільного прошарку найчастіше записують себе урядники: „Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот. Отож, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі, його патріотизм і неглибокий, і ні до чого не зобов’язує. Бо на Україні досі не створено патріотичної гравітації. Введена в систему держави, ця інтелігенція не чує жодного обов’язку перед народом, який так і не забув індивідуального обличчя. (...) Ця інтелігенція офіціозу, прагнучи жити, простує до безславної смерті”.

Хто бачив „Замшевий піджак” на заньківчанській сцені, тому, мабуть, закарбувалася у пам’яті репліка одного з героїв: „Інтелігенти не лізуть на рожон. Вони з ним співіснують...”. Це, мабуть, для російського „разночінца” питання „что дєлать?” і „кто вінават?” актуалізуються, не зважаючи на те, який суспільний уклад за вікном. Російська інтелігенція була породженням імперського мислення, а, отже, дбала, насамперед, про міць і опінію імперії. В Україні ж це був, здебільшого, прошарок колоніального чиновництва, яке опікувалося тим, аби, віддаючи „ясир” всесильному центрові, якимось чином ухитритися відщипнути щось і для себе. І головними питаннями, які свердлили його мізки, були питання „як втриматися на посаді”, „як пристосуватися до режиму”. 

Мені можуть заперечити, мовляв, у стані інтелігентів, окрім службовців, були літератори, художники, науковці. Так, безумовно. Але це був особливий тип вільнодумної еліти, який чи не найбільше потерпав від прокрустового ложа, сотвореного для спільноти все можливими указами, циркулярами, зрештою, так званою „суспільною думкою”.  Дифамації, нагідки, відверті репресії, – вони характеризують методи, якими чиновницька братія боронила себе від „інородного елемента” в лавах інтелігентів, від руйнівників спокою, від зазіхачів на авторитети.

Я міркую собі, що коли українських політиків доймають до глибини душі лише переживання чи почуття глибоко приватного характеру, коли спровокувати їх на лайку може тільки особистий кривдник, то чи не запропонувати нашій «еліті» на собі відчути свавілля і дурість тих, хто уособлює собою усю владну вертикаль. Може, б вони походили жеками, прохаючи довідки, може б, спробували черг у державному нотаріаті, може б наважилися, не „підмазавши”, виграти якусь дріб’язково-побутову справу у районному суді?

Ігор Гулик. Ілюстрація: М. Ларічєв       

Кругова оборона

Учора воскреслий Путін звернувся до російських товстосумів з пропозицією хутчіш повертати свої капітали на «родіну»

Теж не далі, як учора секретар Ради безпеки Російської Федерації Ніколай Патрушев у Петрозаводську заявив про загрозу... фінського націоналізму. Мовляв, через неурядові організації (для таких у Москві вже давненько легітимізували термін «іноземні агенти», на теренах Республіки Карелія активізувалися деструктивні елементи чужої держави. Патрушев змушений, мов Фігаро, мотатися просторами «нєоб’ятной», то там, то сям (минулого тижня – на Північному Кавказі) пояснюючи зміну воєнної доктрини Кремля. Бо українська воєнна афера, попри те, що, завдяки мас-медіа, устабільнилася серед топів новинних стрічок, все ж не вичерпує прихованих арсеналів агресії північного «сусіда». Зрештою, якщо сучасні політики вважають себе заскоченими подіями у Криму чи Донбасі, то радив би їм погортати інтернет, і знайти повідомлення про утаємничену нараду Генерального штабу ЗС Росії, на якій тодішній перший заступник його очільника Юрій Балуєвскій (до речі, народжений у Трускавці) переконував (цитую дослівно): «Росії слід сповідувати незаперечну істину – війни і військові конфлікти триватимуть безперервно, бо вони породжені безперервним суперництвом держав».  Наголошу: це сказано задовго до української кризи, поза контекстом ядерних погроз Кремля, «Іскандерів» у Калінінграді. Тобто – у той такий розмірений час благоденства, коли Америкою правив Буш-молодший і час од часу катав «друга Валодю» ретельно викошеними моріжками свого гольф-клубу...

У Москві й досі не втямили, що цивілізований світ, зазвичай, прагне уникати застосування сили, переорієнтовуючи військове протистояння у царину дипломатії, господарки чи гуманітарних проблем. Усі експерименти, якими рясніє новітня військова історія, як правило, завершуються не на користь тих, хто вважає мілітарну міць універсальним засобом утвердження власних інтересів. Ба більше, характер сучасних воєн все частіше набуває рис конфлікту цивілізацій, оскільки країни з ідентичними чи близькими світоглядними системами давно уклали мирні правила поведінки під час криз.

Учора ж таки воскреслий вождь Путін звернувся до російських товстосумів з пропозицією хутчіш повертати свої капітали на «родіну». Це, мабуть, після того, як британські ЗМІ повідомили про втечу майже 140 мільярдів євро з берегів Москва-ріки на береги Темзи. «Пропозицію» можна розглядати по-різному. Комусь, як от Олєгу Дєріпасці, - більше до смаку запропонований ВВХ варіант «безкоштовної амністії». Утім, спосіб думання у ерефії залежить від місця «сидіння». Дєріпаска, по-перше, - один з фінансових стовпів режиму, по-друге, чомусь не квапиться припиняти бізнес на теренах жертви путінської агресії – в Україні. Комусь «амністія» від Путіна небезпідставно видається черговим «розводом котят», якщо не додатковою обтяжуючою обставиною, коли грошики повернуться у «білокам’яну». А ще хтось, - теж цілком резонно, - сприймає «гуманістичний» і «цивілізований» жест пристаркуватого лідера як натяк на те, що дістатися до своїх капіталів з часом за межами Росії буде дуже і дуже складно.

І навіть не через санкції, які європейські політики перекидають з дня на день, мов гарячу картоплину з руки в руку. Московські стратеги, либонь, добре обміркували подальшу лінію поведінки і головні акценти риторики для внутрішнього вжитку. Довкола вороги, НАТО біля брами, готуймося до важких часів, нам не звикати...

Хоча навряд чи притомні підприємці клюнуть на цю доволі специфічну наживку. Тим паче маючи на своїх робочих столах офіційні прогнози Банку Росії, за якими втеча капіталу за межі країни-парія у 2015 році сягне 111 мільярдів доларів. Ба більше, - майже он-лайн спостерігаючи, як з Росії забираються транснаціональні монстри – Chevrolet, Opel, , SsangYong... Зауважте, це вісті тільки зі «вчорашніх фронтів»...

Люди з 90-х, а саме вони складають кістяк нинішньої російської господарки (не даремно ж кореспондент The Economist у Центральній та Східній Європі Едвард Лукас назвав її «кримінальним капіталізмом»), так от – особи, що заробили перший мільйон у малинових маринарках, надто добре засвоїли одну прописну істину. Те, що нині видається вічним і непохитним, на завтрашній ранок може виявитися нікчемним і не вартуватиме й ламаного гроша. Актуальний кумир під вечір може, у ліпшому разі, - стати найупослідженішим, у гіршому ж його труп гарно і коштовно забальзамують, влаштують помпезний ритуал, аби хутчіш забути.

А ось «бабло» у банківських комірках Заходу – геть інша справа, надійніша, ніж Путін-параноїк з його кагебешною камарильєю. 
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb  

Про приємне без корисного

Самовпевнене "месіанство" розбещує, як і необмежена влада

Довжитель німецького політичного Олімпу Гергард Шрьодер якось зізнався, що "перебувати у владі – приємно". Мені видається. що політик у мізках якого з'являються схожі думки, вичерпав свій потенціал і мав би серйозно замислитися над перспективами дефензиви. Зрештою, зі Шрьодером сталося саме так, і він зумів організувати собі надійний тил, скориставшись приятельськими стосунками з другом Вовою.

Шрьодеру не варто дивуватися, – з його прізвищем пов'язано чимало знакових подій історії возз'єднаної батьківщини. Я подивляю команді наших очільників, які ще не нагрівши владні фотелі своєю присутністю в керівних кабінетах, чомусь вирішили, що їхній статус обмежується лише приємностями та втіхами. Тут мова навіть не про банальщину на кшталт коштовних годинників, дорогих авт та інших принад цього гріховного світу. Мова – про подиву гідний душевний комфорт, написаний на обличчях "небожителів", про дивовижно завищену самооцінку, про непохитне, часами таки тупе, переконання у власній правоті, хай вона межує зі здоровим глуздом, докорінно заперечує традиціям, не вписується у жодні норми пристойності і такту. Завсідники владних кулуарів пошепки розповідають неймовірні історії з життя новопосталих сибаритів, які відтак перекочовують на сторінки "жовтих" видань. Але якщо схожі побрехеньки ходили за всіх влад і президентів, то сьогодні керівна верхівка дивує не стільки позірними ознаками трибу свого буття, а незбагненними мотивами поведінки в умовах війни.

Самовпевнене "месіанство" розбещує, як і необмежена влада. Наразі говорити про останню не доволиться, оскільки важелі впливу щораз перехоплюють ще поки що «партнери». Угоди з ними збудовані на піску ілюзій, що лише загострює непевність ситуації в країні, на місцях урядники також констатують, що контроль за ситуацією витікає, мов пісок, з їхніх рук.

Тихе невдоволення громадянського суспільства вихлюпується флешмобами на вулицях міст, періодичним запалюванням шин під адмінбудівлями, погрозами третього Майдану.

А президент у ролі третейського судді, споглядає на весь цей хаос, час од часу зронюючи чергову сентенцію на кшталт «Ми переможемо, бо у нас – чудовий народ». 

А цей народ дивиться на себе у дзеркало і міркує, чи я насправді такий, чи, може, з мене роблять вар'ята?

Найпевніше, – останнє.

І той же "чудовий народ" починає ненавидіти себе за власну необачність, легковірність і за… потаємні давні мрії. Як у Франка:  "Не люблю я українців. Так мало знайшов я серед них характерів, а так багато дрібничковості, тісного егоїзму, дволичності й гордости, що справді не знаю, за що мав би їх любити".

...Злива слів про потреби моменту, єднання всіх і вся, підступи ворогів і таке інше. Схожа риторика – одне зі свідчень бажання пристосуватися, здобути певні преференції, одне слово, зробити собі приємне.

Однак, як на мене, краще сказати те, що думаєш, аніж потай влаштовувати собі комфортне і спокійне життя, не дбаючи про користь для загалу. Тим паче, за кошт загалу.

Ігор Гулик. Ілюстрація: uraldaily.ru

Валєнса та інтелектуали

Може, війна Москви проти Польщі розпочалася п’ять років тому під Смоленськом?

Так іноді буває, що одного дня в інформаційному полі зринають, на перший погляд, далекі географічно і сенсово, але пов’язані між собою невидимими ниточками звістки. Учора легендарний Лєх Валєнса заявив, що коли Росія зважиться напасти на Польщу, то розвалиться. Колишній лідер «Солідарності», мабуть, забув, що перед тим, як зазіхати на польський суверенітет, російські танки мали б перейтися через усю Україну.

Утім, з’ясовується, необов’язково. Учора ж таки офіційна інформагенція Росії ТАСС повідомила, що тамтешнє міністерство оборони перекидає до Криму стратегічні бомбардувальники Ту-22М3 і тактичні ракетні комплекси "Іскандер" в Калінінградську область (курсив мій – Авт.). Отож, за найгіршого сценарію (для Польщі, звісно), Валенса може й не побачити «розвалу Росії».

Я не схильний ображатися на колишнього польського лідера. Гданський електрик розпочинав свою кар’єру у часи, коли найпереконливішими аргументами для натовпу були його відвертий антикомунізм і дивний доказ власного альтруїзму (у мене немає нічого за душею, окрім пари дірявих шкарпеток-:)).  Просто, засуджуючи Захід у його «вічній стурбованості» діями Путіна, Валєнса впадає у блуд самозаспокоєння і легковажності.

«Іскандери» в Калініграді, - хіба ще вчора хтось міг уявити собі схожий зигзаг подій? Зрештою, як і рік тому нікому й до голови не прийшло, що Москва наважиться анексувати Крим. А хіба місяць тому найвикінченіший песиміст міг припустити, що ВВХ сам, без зайвого спонукання, висповідається перед телекамерами, заявивши, що, - ні-ні, навіть не сумнівайтеся, - ми окупували Крим, причому під моїм безпосереднім керівництвом. Скажете, - квиток до Гааги? До Гааги ще слід дійти, і на цьому шляху кремліський «Шива» може покласти під каток війни мільйони життів, знищити те, чим досі пишалася європейська еліта – власне, єдність «континенту без війн і конфліктів».

Про це, на відміну від Валєнси, - учора ж таки нагадали 130 чеських і словацьких інтелектуали. Їхній лист під промовистою назвою «У Європі війна: не повторюйте мюнхенську зраду 1938-го» застерігає світ від чергового танцю настарих граблях. Хто-хто, а саме чехи і словаки мають дуже болісний історичний досвід умиротворення агресора. Хоча, у принципі, й Валєнса не мав би забути, як кромсали його батьківщину два хижаки. А якщо й забув, то автори листа говорять без метафор і словесної полови: «Війна в Європі вже йде. Її навряд чи вдасться зупинити поставками перев'язувального матеріалу і ковдр Україні, яка зазнала нападу, а також безперервними поступками безжалісному і цинічному агресору. Чи дозволить демократичний світ стекти кров'ю Україні, а агресору і далі розширювати агресію - це рішення знаходиться у ваших руках, й історія буде судити вас».

Ми, як і Валєнса, можемо сподіватися на диво. Зрештою, це особиста справа кожного – вважати, що Путін і Росія впадуть під тиском фінансових санкцій, військових витрат, обурення тамтешнього поспільства «вантажами 200». Перелік таких, як на мене, фантастичних надій, можна доповнити інтригами кремлівського двору, конфліктом «федералов» і «кадировцев», зловтіхою від недуг головного персонажа. Але все, згадане тут, з розряду рожевих окулярів, заспокійливе для тих, кого війна наразі стосується ну ду-у-уже опосередковано. Насправді ж «війна вже в Європі». І першою кров’ю, пролитою у цій війні, була українська кров.

І польська... Я розумію, - те, що напишу далі, - буде дещо цинічним. Але хай Валєнса і інші «делікатні європейські політики», розмірковуючи про намір «зберегти добрі стосунки з Росією», пригадають літакотрощу у лісах під Смоленськом. 10 квітня мине п’ять років з часу загибелі польської еліти на чолі з президентом Качінскі, від Катині-2.  Може, війна проти Польщі розпочалася ще тоді? І досі Росія не розвалилася...

Ігор Гулик. Ілюстрація: svoboda.org

Коротке есе про мотивації

На чому стоїть українська державність, кого вона потрактовує як героїв, до кого ставиться, як до негідників

Кілька літ тому майже три тисячі рукописних аркушів із детальними звітами про діяльність повстанців 1946 – 1951 років віднайдено у молочному бідоніпро мотивації неподалік Тернополя. Назвали той скарб «Озернянським архівом». З огляду на те, що серед пожовклих паперів були доповідні списки зрадників, «стукачів» та енкаведистів, які видавали себе за бандерівців, компетентні органи сучасної України засекретили «Озернянський архів». Опублікували ж аж у Канаді, в чергових томах «Літопису УПА»…

Коли архів з Озерної став набутком громадськості, чимало хто в Україні якось так фальшиво переймався не стільки фактом оприлюднення утаємничених матеріалів, скільки спробували звернути суспільну увагу на моральний аспект справи. Мовляв, видавці не зважили на те, що видрукувані томи «Літопису…» можуть спричинити чергову хвилю протистояння у самій Україні. Мовляв, неетично це – розповідати про слабкодухих чи перевертнів, називаючи їх поіменно, у той час, коли ще живі їхні діти чи онуки. Як їм тепер жити далі?

А як було жити Софрону Кутному і його родині, на яких упродовж півстоліття лежав тягар відповідальності за збереження постанської таємниці? Не кажу вже про тих, кого унаслідок зради просто ліквідували, без суду і слідства. І, -- що гірше, – мордували, як от Катерину Штогрин, тривалими ув’язненнями. Як було жити їхнім дітям – дітям «ворогів народу», упослідженим, гнаним?

Перепрошую за надто емоційний пасаж, але якщо тверезо і зважено, то, мабуть, не нам вирішувати ступінь моральності видавців «Літопису…» чи їхніх опонентів. Взагалі, історія з «Озернянським архівом» провокує на історичну алюзію із публікаціями «шістдесятників», коли за межі імперії потрапляли мініатюрні паперові клаптики із віршами Стуса, із публіцистикою «Хроники текущих событий». Зрештою, відомий роман Боріса Пастернака, удостоєний Нобеля, також не їхав на Захід з дипломатичною поштою тодішніх совєтських функціонерів від культури.

Як на мене, акурат до місця поговорити про мотиваційні чинники учасників дискурсу. Розмови про ефемерну «єдність нації», з мого погляду, залишатимуться розмовами доти, допоки та ж нація не отримає від еліт (інтелектуальних, владних, бізнесових) чіткого сигналу: на чому стоїть сучасна українська державність, кого вона потрактовує як героїв, до кого ставиться, як до негідників, що вважає за свої цінності, від чого бажала б позбутися? Погодившись із таким баченням консолідуючого процесу, мусимо зрозуміти й шлях, яким просуватимемося далі. І на цьому шляху з усією категоричністю і невідворотністю перед нами постане проблема люстрації, яку наразі в Україні намагаються загорнути у дешеві папірці псевдогуманних принципів.

Мені вже не раз і не двічі доводилося писати про люстрацію, і щоразу хапаю себе на думці, що, попри болісність і очевидну контраверсійність такої перспективи, вона все ж матиме значний оздоровчий вплив на спільноту.

Ще Конфуцій зауважив, що «у важких ситуаціях благородний муж набуває твердості, а слабка людина перетворюється у калюжу». Можна було, до прикладу, по-різному ставитися до вчинку Станіслава Вельґуса, який фактично поламав собі релігійну кар’єру, зізнавшись у співпраці зі спецслужбами комуністичного режиму. Для Ватикану варшавський архієпископ, яким так і не став Вельґус, є неслухом, але для мирян, принаймні для тих, хто адекватно сприймав польські реалії, – людиною вчинку.

Акурат таких бракує у сучасній Україні, серед провідників якої вельми шанують кон’юнктуру, вміння пристосуватися, спостерігати за плином життя, аби не втрапити, не дай, Боже, проти течії. Тож, може, бодай війна на Сході розпочне серед спільноти дискусію, серед іншого, про нові цінності і тих, хто має моральне право про них говорити.

Ігор Гулик. Ілюстрація: tsn.ua

Ігри олігархів

Розклади на політичному кону змінюються, як нинішня погода

Політичні ігри довкола реформ, війни не мусять утверджувати загал на думці, що справа стосується лише вояцьких онуч чи одностроїв майбутньої поліції. Як на мене, доволі атракційна ідея Гройсмана про перемовини Києва із місцевими депутатами Донбасу, обраними ще 2010-го, зовсім несподівано може трансформуватися в деконструктивний елемент перенесення обіцяних місцевих елекцій на весну 2016-го. Це, по-перше, грубо порушить умови коаліційної угоди, компрометуватиме слівність президента, і навряд чи сприятиме довговічності коаліції, яка, до речі, вже почала тріщати по швах. І справа не тільки у радикалах Ляшка, але й почасти – Самопомочі, яка що раз то відвертіше демонструє певну за ангажованість перед цілком певним олігархом. Хай навіть патріотом…

Особливою буде історія стосунків пропрезидентської фракції і політичного представництва у парламенті від прем’єра. Я не маю наміру вдаватися до довколамілітарних міркувань, оскільки, як вже зазначив, не у них, зрештою, суть. Суть у тому, що ні президент, ні його адміністрація, ні найвпливовіші залаштункові гравці БПП первинно не налаштовані надалі прикривати огріхи Народного фронту і, відповідно, його глави уряду. Навпаки, - підозрюю, що вже незабаром з тамтешнього середовища залунають єрихонські труби нещадної критики. Досі була популістська полова, призначена для легковірів, які сьогодні проковтнуть резони «поміркованих», а завтра зі схожим ентузіазмом віритимуть Яценюкові, який просторікуватиме, що «він хотів, але йому не дали». Причому, така постава буде тільки на користь Арсенію Петровичу, оскільки зробить його жертвою президентських інтриг. А роль жертви у форматі перевиборчої країни – більш ніж вигідна.

Гадаю, що команда фронтовиків свідомо грала на грані наукової фантастики. За великим рахунком, Яценюку наразі справді некомфортна прем’єрська посада, оскільки не вона є квінтесенцією його справжніх намірів. Цей фотелик різною мірою знадобився б оточенню лідера НФ, апетит якого щойно розпалився на владному бенкеті. Але особисто Яценюку набагато зручніше залишатися зараз в «конструктивній» опозиції, розігрувати роль «птахи, якій підрізали крила», щоб виграти в країні ще одну виборчу кампанію, на цей раз локальну. Бо там ділитимуть архіважливий регіональний ресурс, який стане після реформи місцевого самоврядування (бюджетної, між іншим, теж) зручним стартовим майданчиком для стрибка у президентське крісло. Гроші від МФВ, воно – звісно, добре, але Яресько і Гонтарєва – ці два порошенківських цербери, не підпустять до них функціонерів з квоти Яценюка. Тим паче, що закордонних сторожових псів теж не бракуватиме…

Прем’єр чудово розуміє, що БПП бавиться з ним у піжмурки. Причому, не тільки кулуарні радники президента, але й нібито лояльні «самопомічники». Ніхто ж не леліє ілюзій, у чому причина майже суголосних заяв речників родом зі Львова і впертості пана Яценюка у питанні про «Укрнафту». Вона – у Дніпропетровську.

Маю підозру, що за загального несприйняття Яценюка у ролі глави уряду після непопулярних тарифних і фіскальних революцій, у середовищі БПП заговорили про майбутнього технічного прем’єра. Однак для цього потрібні парламентські багнети, тому, подейкують, що все частіше гору у цьому дискурсі беруть то «нетерплячі», які не проти усунути Яценюка вже й негайно і відформатувати коаліцію по-новому, залучивши туди декого із так званих «незалежних»; то «резонери», які кажуть: «Зачекаймо, – хай Арсеній остаточно попечеться на прем’єрському кріслі, хай розлютить обивателя не на жарт, а відтак…». Відтак БПП гримне дверима у коаліційному домі, і не факт, що місцеві вибори доведеться відкласти перед алярмовою потребою позачергових парламентських.

Однак… Розклади на політичному кону змінюються, як нинішня погода. Адже Порошенко зможе скористатися з війни і протиснути через парламент додаткові повноваження. Для себе, звісно… І ця обставина може стати незайвим козирем у перемовинах з олігархами, які серйозно налаштовані на реставрацію «окаянних днів». Коли вони – Фірташ, Пінчук, Ахмєтов, той же Порошенко, - правили у своїх вотчинах і періодично гризлися за ласі шматки. Недвозначні сигнали з Відня про дивну ініціативу «головного роботодавця України» і водночас клієнта американських борців з відмиванням коштів, - наштовхують на певні роздуми. У грі, яка закономірно також зводитиметься до майбутніх президентських перегонів, поза тусовкою опинився лише дніпропетровський губернатор. Утім, чи можна не трактувати його сповідь на засіданні Контрольної комісії ВР, як стартовий постріл у цьому виснажливому марафоні?

Оте б завзяття і креатив, та й для іншого. Того, чого чекає країна, що наближають тисячі на фронті і сотні тисяч у тилу. Вони, тільки вони, можуть зіпсути олігархам і утаємничені схеми і настрій. Вказавши їм на місце у відвойованій і вільній країні. Здобутій для всіх, а не для обраних.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  veselahata.com   

Чому Путін таки «вмер»?

Парадокс, але цілком можливо, що «зайвим» виявився творець системи

Із 86 відсотків обожнювачів ВВХ, як те твердять офіційні кремлівські соціологи, не знайшлося жодного «мужичка», який би, - після бурі у соціальних мережах, після фантасмагоричних версій, здебільша, «летального» змісту, - вийшов на Красну площу, запросивши однодумців попити чайку. І водночас запитати владу: «Де цар?». Що ж це за симпатики, яким «по барабану» доля свого кумира?

Святослав Шевчук написав колись про те, що «кожна тоталітарна ідеологія, до певної міри, витворює феномен зайвої людини – хтось є зайвий, хто не підпадає під чиїсь вузько корпоративні інтереси». Парадокс, але цілком можливо, що «зайвим» виявився творець системи. Вона вже настільки самодостатня, що не потребує втручання винахідника.

Устоп’ятсоте повертаючись до збитого штампу «Україна – не Росія», наголошу, - саме у цьому найвиразніше виявляється ментальність громадян обох країн. Коли Янукович у Вільнюсі дозволив собі «відтермінувати» підписання угоди з ЄС, на Майдан вийшли тисячі. Коли режим вирішив, що має право розігнати невдоволених силою, - там був мільйон. Та, погодьтеся, вчинок Януковича, - дрібниця, порівняно з тим, що відбувається (відбулося?) у Москві. А «расіянє» мовчать. Їм справді байдуже, хто правитиме державою, що замислили собі Путін/Патрушев/Кадиров/Іванов. Їм якось нецікаво, що трапилося з учорашнім божком, який упродовж півтора десятка літ улещував їхні імперські фантазії.

Тому Путін «умер», незалежно від того, з’явиться він на публіці живим чи світові покажуть його труп. Оце справді «сакральна жертва», позаяк інцидент зі зникненням першої особи держави не спричинив жодної більш-менш притомної рефлексії серед загалу. Користувачі Фейсбука, Твіттера тощо – мізерна крапля, ті, хто бодай якимось чином (хай навіть злорадством) висловив своє зацікавлення. Народ же мовчить, бо «благоденствує»?

Далебі, ні. Нафту не купують, пармезан не завозять, за кордон не пускають. У мізках наших сусідів править колективний Путін, тобто коло осіб, яким «положено» розпоряджатися долями співвітчизників, вирішувати питання війни і миру, життя і смерті, матеріального достатку чи продуктових карточок для посполитих. Росіянин навіть у сні не може собі уявити ситуації, в якій владу не те, що треба, а можна спитати: що ж ви коїте, «товаріщі»? Про те, що «товаріщей» варто контролювати, - це вже геть поза межами розуміння.

...Він, звісно, може вийти на Красну площу, навіть піднятися на трибуну Мавзолею. До прикладу, 18 березня, акурат у річницю злочинної анексії Криму. Може ще раз погріти власне самолюбство оваціями зібраних спеціально для цього спектаклю «антимайдановцев» (де вони зникли, коли пропав їхній «отец»?), може повісити на груди «гоблінів» чергові брязкальця в Георгієвській залі Кремля. Але всі розумітимуть, що промовлятиме до них живий труп, що нагороджуватиме таких же, як і сам, зомбі. Всі знатимуть, що його поведінка – то просто наслідок вмілої маніпуляції тих, хто дозволив йому цю виставу. Що будь-якої миті цей невидимий режисер може тицьнути йому у руку цидулку з однією фразою: «Я ухожу...». І єльцинська драма 1999 року повториться, хоч ніхто і не волатиме на біс... І «ходи пам’яті Путіна не буде» (Станіслав Бєлковскій). Буде наступник, якому тут же намалюють несусвітні рейтинги, всенародну любов і мрію про підняту з колін «родіну». 

І буде Росія, - велетенська загадкова і упокорена земля, населена мешканцями, яким байдуже, де і як минають їхні дні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: besttoday.ru