Між брехнею та піаром

Смерть країни починається з брехні, яскравої і квітчастої, але від цього жахливішої своїм відчайдушним хамством

Тішимо себе ілюзією, що війна та криза – невічні, що вони зникнуть, розтане, випаруються з першими променями літнього сонця. У крайньому випадку, дивимося на рік уперед: з початком 2016-го всі наші негаразди виглядатимуть смішними й жалюгідними.

Поміж тим, поведінка багатьох знакових постатей вітчизняного політикуму саме в умовах кризи дає підстави для значно похмуріших прогнозів. Світова практика, досвід останніх криз та воєн нічого не навчили доморощених провідників, і вони, наперекір здоровому глузду, продовжують вибудовувати перед зневіреним народом піщані замки.

Річ у тім, що народові у скрутні часи варто казати правду, аби не прокинутися якось уранці від брязкоту розбитих шибок і революційних вигуків юрби. Томас Ворд описував такі прогнози дещо апокаліптично: „Смерть країни – як це парадоксально не звучить – починається не зі смерті народу, що тягне цю країну, як баржу широкою рікою... Смерть країни починається з брехні, яскравої і квітчастої, але від цього жахливішої своїм відчайдушним хамством”.

Мені видається, що саме скрута мала б змусити наших державців до правди. Може, вони бояться, що їхні симпатики вжахнуться реалій, відсахнуться від політичних сил, яких досі вважали конструктивними? Але варто усвідомити, що криза – на те й криза, що не зволікатиме з наслідками: у такі часи усе утаємничене досить швидко виринає на поверхню, і поставши перед лицем смерті країни, не матимемо часу для „розкрутки” чергової піар-кампанії. До того ж, політикам не варто обманюватися: результати соціологічних зрізів громадської думки вже давно свідчать про негативний крен у бік остороги до всього і вся, – залишилися лише хіба церква і родина, яким ще ймуть віри.

Найгірше, що у тотальній навалі брехні та піару тонуть здорові думки та ініціативи – вони просто відкидаються, девальвуються стрімкіше за гривню. Все, як у казці про хлопчика, що лякав односельців вовками...

Ми кажемо про потребу нової еліти, нових ідей, а як відрізнити їх від банального самовихваляння чи прагнення заробити політичні бонуси? Та й чи чутно голос невідомих „рятівників” нації, позбавлених доступу до телеканалів, газет, не підкріплених грошовими ін’єкціями залаштункових олігархів?

Ми хочемо суспільного очищення, і нам пропонують розмаїті рецепти такого катарсису: від анархії до „сильної руки”. Усе в „яскравих та квітчастих” обгортках, усе – зі стовідсотковою гарантією. Але прискіпливіше гляньмо на тих, хто озвучує ці пропозиції, чи не зауважимо, бува, знайомих персонажів? Переформатувавшись (перефарбувавщись?) у блоки та різнобарвні рухи, вони виконуватимуть волю тих же господарів-грошодавців, знову годуватимуть обіцянками, а відтак – не виконавши їх, спишуть все на наше з вами розчарування та нездатність до змін.

Ігор Гулик. Ілюстрація: caesarion.ru

Закон один. А їх багато...

Проект про скасування імунітету чекає своєї долі у Конституційному суді. От тільки члени цього дивовижного органу першими мали б втратити недоторканність

Свого часу у Польщі Качинських – прем’єра і президента – категорично розрубали гордіїв вузол стосунків з тоталітаризмом. У всесвітню павутину завантажили списки громадян, які в недалекому соціалістичному вчора співпрацювали з органами держбезпеки ПНР. Документацію  розмістили в Інтернеті, її надали з архівів Інституту національної пам`яті (ІНП). Брати при владі пояснили такий жест прагненням “остаточно вирішити питання комуністичного минулого”.

Особисто мене вже тоді дещо непокоїли формулювання на кшталт „остаточне вирішення того чи іншого питання”. Може, це нездорові історичні алюзії, але чомусь пам’ять навертається у 30-і роки минулого століття, коли також певні сили і певні персонажі артикулювали приблизно такі ж сенсові конструкції.

Занепокоєння моє базувалося ще й на тому, що у реєстри „клятих комуністичних агентів”, попри сільських бухгалтерів, неугодних журналістів, прибиральниць, середньої руки науковців, чомусь не потрапили... увага! – імена тих, хто мав намір кандидувати на позачергових парламентських виборах. Обіцяли, що лише по завершенні перегонів цей недолік усунуть, і якщо серед обраних депутатів сейму знайдуть кілька паршивих овечок, то їх негайно виставлять на всезагальний осуд. Але... Обіцянка залишилася цяцянкою.

Якщо брати за формальність факт належності Польщі до Європейського союзу (читай, – цивілізованого світу), то такі подвійні стандарти у підходах до минулого своїх співгромадян відгонять радше середньовічним єзуїтством, аніж дотриманням демократичних процедур. Зрозумілими були й тодішні мотиви ініціаторів люстрації, – тримати на гачку своїх головних опонентів з Громадянської платформи Дональда Туска, оскільки упродовж кількох років для цієї політичної сили ретельно формувався імідж „рожевих”, їй закидали флірт із, зокрема, Союзом демократичної лівиці.

Поза тим, в Україні, де ухвалено пакет декомунізаційних законів щойно зараз, можемо бачити ситуацію приблизно „до навпаки”. Маю на увазі вимогу скасування депутатської недоторканності. Питання, що не кажіть, задавнене й болюче. Його бралися полагодити ще «помаранчеві», з політичних, - а як же інакше?, - міркувань. Ющенко хотів відсікти від майбутнього депутатства тих, хто вже мав проблеми із законом і прагнув використати мандат для втечі від відповідальності. Не вдалося. Тепер проект про скасування імунітету чекає своєї долі у Конституційному суді. От тільки члени цього дивовижного органу першими мали б втратити недоторканність. Через потурання державному перевороту Януковича...

Уявімо майже неймовірне: КС позитивно оцінить документ (хай навіть з міркувань власного збереження). Чи голосуватимуть у парламенті за скасування депутатського імунітету? Чи знову, - задля політичних цілей, зокрема, перед перспективою розвалу коаліції, - знайдуть для саботажу тисячі відмовок? І чи запрацює „люстрація” бодай на рівні законослухняності громадян? Бо про очищення від колишніх компартійно-комсомольських функціонерів в Україні ще годі говорити. Радше доведеться чекати доки вони самі не відійдуть „природнім шляхом”. Хоча таких багато, тож слід набратися терпцю.

До слова, „люстрація” у давньому Римі означала сакральне очищення воїнів від скверни кровопролиття. В українських умовах необережна поквапливість може спровокувати акурат останнє.        

Ігор Гулик. Ілюстрація: rollingvogue.com

Демократія натовпу?

То лише на майданах обиватель готовий до змін, у буденному ж житті він умощується у комфортний кокон

Полум’яні промови з високих трибун, спроба сформувати у суспільних мізках загальний тренд якнайпалкішої відданості ідеям демократії хибують одним ганджем. Вони – волання до публіки, яка, у принципі, не тільки ні у що не вірить, але й, за великим рахунком, нічого не хоче знати. Я не кажу про фундаментальні знання високих наук, - ясна річ, не годен пересічний обиватель легко оперувати, до прикладу, теорією струн. Я маю на увазі цілком прикладні знання, що знадобилися б, у першу чергу, тому ж таки обивателю.

Тому, як не гірко, однак в Україні цілком виправданим і вдалим є уальдівське визначення демократії: «Демократія - це не що інше, як залякування юрбою юрби в інтересах юрби». Залишається лише достеменно з’ясувати поняття «інтересу юрби».

Якби він, - цей інтерес, - справді полягав у прагненні розвитку, якби зосередився спочатку на тому, аби визначити керунок руху, а вже відтак закумулювати ресурси – матеріальні, інтелектуальні, людські, - задля поступового, щоденного, хай покрокового поступу до бажаного, - ми мали б геть іншу картину. Однак, слід нарешті втямити, що більшість не бажає чекати, що для багатьох (серед них і цілком щирих патріотів) притаманною є звичка не жити, а «готуватися жити», що наше поспільство абсолютно переконане: варто вийти на Майдан, варто вистояти там, скільки треба, - і наступного ранку після падіння чергового злочинного режиму з неба сипоне манна господня.

Якщо цього не трапилося (цілком логічно, мушу зауважити), якщо життя по революції починає набувати звиклих ритмів і осоружної щоденної нудьги, якщо учорашній мітингар з’ясовує, що для сповнення його мрій потрібен не тільки час, але й люди, які керуватимуть процесом, - суспільство впадає у дивну депресію. «Не за те стояли...», «зрада», «нас зливають», - звучить рефреном тепер не тільки на кухнях, ринках, у кнайпах, але й у соцмережах. Там снують жахливі сценарії підлої влади (обраної не марсіанами, а учасниками дискусій), там починається «залякування юрбою юрби», там, як це не парадоксально, починається справжня контрреволюція. Бо то лише на майданах обиватель позірно готовий до змін і офір задля них, у буденному ж житті він умощується у комфортний кокон, з якого стільки й світу, що у вікні.

Влада ж уміло жонглює революційними гаслами. Вона, може, й схильна до впровадження деяких з них. Тим паче, що обставини диктують цю нагальну потребу, бо без руху - країні гаплик, а, отже, і владі теж. Однак суспільні інтерпретації владних намірів (особливо, якщо взяти до уваги тотальну недовіру всіх до всіх), цілковите нерозуміння того, що задля цих змін слід чимось офірувати (наприклад, власним добробутом, спокоєм), змушують провідників до застосування звичних інструментів.

Таких є, принаймні, два. Перший – популізм, ризики якого добре засвоєні вітчизняним істеблішметом, однак ефективність наразі переважає над негативом наслідків. Другий, - нагнітання пристрастей, «залякування юрби», тобто мелодія, цілком співзвучна тій, яку заводять «низи».

Не варто особливо наголошувати на тому, що в умовах гібридної війни така, з дозволу мовити, «демократія», - це свідоме балансування на лезі бритви. З одного боку, - владна істерика з приводу мілітарної небезпеки дозволяє їй сяк так мобілізувати частину суспільства. З іншого, - істерика мас, у яких – своя правда, точніше – мільйони правд, - формує ще один фронт, вагітний неприємними сюрпризами для режиму.

У цій какофонії тонуть не тільки голоси здорового глузду, під її супровід кожен вільний діяти, як йому заманеться. От і діють, - чиновники під шумок крадуть, як підірвані, обиватель нагромаджує жовч і шукає чергового офірного цапа.

Тільки де у цій каші «інтерес юрби»? Він залишився там, - на Майдані.

Ігор Гулик. Ілюстрація: noev-kovcheg.ru    

Бурі у склянках

„Шведська сім’я” українських владоможців зовсім вичерпала потенціал не тільки ідей, але й придворних інтриг

Травнево-святкове затишшя не надто зворохобилося кількома штучними сплесками політичних емоцій. Попри обмежене коло осіб, які, зрештою, заробляють собі на хліб коментарями та аналітичними (доволі часто псевдо-) припущеннями, пересічна громадськість не здала собі труду належним чином поміркувати над скандальними відвертостями Фірташа або ж над струсами повітря довкола ризиків на «Дєнь Побєди». Є підозри, причому небезпідставні, що реакція тієї ж пересічної громадськості не є вислідом вік-ендівської розніженості чи ліні, а свідченням доволі багатого досвіду спільноти у розпізнаванні сенсових наповнень політичних месиджів. А оскільки ні сенсу, ні алярмової потреби у згаданих „подіях” не було, то власне кажучи, їхні сценаристи отримують свої гонорари за відверту халтуру.

Ба більше, у цивілізованих країнах таких кріейторів давно б гнали у три шиї, бо у випадку з Фірташем вони явно схибили з аудиторією: офісний планктон, який полюбляє блукати нетрями мережі, – у коротких відпусках, а телеглядачів в Україні – що рік то меншає. Що ж до 9 травня, то його, вочевидь, калькують із стереотипів попередніх років, а вони, погодьтеся, явно не пасують до контексту країни, змушеної відбивати навалу агресора. За відвертий плагіат схожого штибу, правда, не садять, але й не платять...

У принципі, маємо готуватися до численних збурень у передвиборчих склянках, бо майбутній електоральний марафон не обіцяє втішити чимось абсолютно незвіданим чи вражаючим. „Шведська сім’я” українських владоможців – за раннім Луценком – настільки вичерпала потенціал не тільки ідей, але й придворних інтриг, адюльтерів, змов, що навіть у царині підлоти схожа на пляжну публіку, з голів якої спека і тривале байдикування випарували геть усі бажання.

Та найголовніше – не у „приколах” чи проколах. Найголовніше у тому, що суспільству навіть не спробують натякнути на бодай якусь перспективу, – усе погляне чорний „піар” і банальна показуха. З урахуванням того, що за локальні мандати найодчайдушніше змагатимуться дві провладні сили, «потьомкінські села» від президента та прем’єра, звісно, виглядатимуть привабливіше для ока і кишені, зате вкрай непереконливо для мізків. Обіцянки ж від кандидатів „середньої ланки” та очевидної підтанцьовки вабитимуть хіба лише невиправних оптимістів або маргінальних типів, охочих на будь-яку дармовину, аби вже і негайно.

І ше одне, - на мій погляд, парадоксальне, бо у цьому сенсі ми мало чим відрізняємося від росіян. Попри нашу цілковиту переконаність у протилежному. Артємій Троїцкій написав недавно в «Новой газете», що «людям, звиклим до тотальної брехні, стало просто нецікаво знати правду».

Як на мене, то перегони’2015 не дають Україні того шансу, який сяк-так вимальовувався з огляду на перспективу децентралізації. Те, як неохоче і вайлувато ухвалюються зміни до виборчого законодавства, свідчить про спробу улити старе вино у вже зношеніші міхи. Бурі у склянках і все. За великим рахунком...

Ігор Гулик. Ілюстрація: onmounty.blog.tut.by    

Одержимість жертви

Не варто плекати ілюзій про контраверсійність нинішнього сприйняття Росії – правонаступниці жертви і агресора в одній іпостасі

У ці меморіальні дні начитаєшся стільки версій подій 70-річної давності, стільки людських історій, сповнених трагізму і тріумфу, відчаю і злетів, смертей і воскресінь. А ще – карколомні алюзії, які кидають звідти, - із середини минулого століття, - довгі і густі тіні на наш день.

Оце недавно один із відомих інтелетектуалів спробував пояснити труднощі зі сприйняттям путінської Росії, особливо, у контексті перемоги над нацизмом, тим, що вона, мовляв, одночасно була у ролі жертви і ката. Гляньмо, - направду, СРСР склав у Другій світовій неймовірні офіри (не тільки людські). З іншого боку, - веде далі наш автор, - із визволителя радянське військо стало окупантом, жорстоким, безкарним, всесильним. Наїзником, що тримав за горло пів-Європи, погрожуючи світові ядерною зброєю, цинічно насаджуючи свої правила гри, свою антигуманну «релігію», тероризуючи інших...

Можливо, у такій світоглядній конструкції є своя частка рації. Однак, як на мене, таким робом можна виправдати ледь не всю історію Російської імперії. Питання у тому, що і царі, і генсеки, і президенти Московії свідомо чи ні (радше таки цілком осмислено) спочатку прирікали країну на роль мучениці. Аби відтак, скориставшись іміджем, який, звісно, пробуджує в інших співчуття і бажання допомогти, повернути події так, аби набути статуту мучителя.

Про причини наполеонівського нашестя ті, хто перебував поза зоною досяжності російської пропаганди, знали давно. Однак мешканці однієї шостої суші щиро вважали агресором саме французького імператора, не допускаючи й думки, що саме Алєксандр І змусив корсиканця до гри м’язами. Саме він, російський самодержець, зламав Тільзітський мир, чим, мабуть, надихнув Бісмарка на його коронну фразу про угоди з Росією і папір, на якому їх написано...

Наполеон уникав сутички з Росією до останнього, і погнала його на Схід аж ніяк не амбіція стати новим Македонським. Кілька разів він давав зрозуміти московському агресорові, що здатен з’їздити по пиці (зокрема, під Аустерліцем), але щоразу «жертва» демонструвала явну нехіть до примирення. Бонапарту не залишалося виходу, лише спробувати «остаточно вирішити» питання. Як закінчилася ця спроба – відомо усім. Та після поразки французів Росія стала жандармом доброго шмату Європи.

Друга світова – мовби продовження історії. Так, СРСР став жертвою нападу нацистської Німеччини, але уся логіка його політичної поведінки, усі ці пакти Молотова – Ріббентропа, спільні паради вермахту та ЧА, - неухильно вели до відомої  розв’язки. Європейський «буцефал» не міг вивезти двох диктаторів – Гітлера і Сталіна, - і сутичка між ними спровокована амбіціями обох. «Однією рукою в долоні не ляснеш», - влучно кажуть китайці.

Однак наприкінці війни – у 45-у, - СРСР набув уже статусу ката, і подальша історія тільки утвердила його. У Румунії, Угорщині, Чехословаччині...

Тому, як на мене, не варто живити ілюзій про контраверсійність нинішнього сприйняття Росії – правонаступниці жертви і агресора в одній іпостасі. Доцільніше було б проаналізувати те, що трапилося опісля, зокрема, ті військові конфлікти, в яких совєти вже не церемонилися з рольовими іграми: для Кореї, Єгипту, В’єтнаму, Афганістану аплуа зобидженого виявилося непотрібним. Відтак світ мав би остаточно упевнитися в очевидній агресивній імперській природі рашизму. Яким би він не був – царським, совєтським чи, як от зараз, - путінським.

Тепер дехто теж намагається пояснити поведінку Кремля тим, що він став жертвою «зверхнього ставлення» США та ЄС у відповідь на свою «відкритість», що Вашингтон не вважав за потрібне брати до уваги «життєві інтереси» Москви на пострадянському просторі тощо. Що ж, статус «потерпілої від всесвітньої змови» закономірно для Росії набув ознак статусу ката – в Україні, зокрема, у Криму й на Донбасі. Але досі знаходяться поодинокі «естети», що, як писав Лєц «не бажають відчути смак дріжджів у тісті, яке на  них виросло». Смак одержимості жертви перспективами стати мучителем...

Ігор Гулик. Ілюстрація: torturesru.org

Діти Кучми

Політичні бренди в Україн фактично є модифікованими аналогами культу особистості

Особисто я млію, коли з уст сивих патріархів української політики чую модні словечка на кшталт «бренд», «позиціонування», «креатура». Їм, можливо, личать костюми від Гуччі, краватки за тисячу баксів, але аж ніяк не лексика нинішніх тінейджерів. Їм більше пасує фразеологія давніх, не знаних народженим в незалежній Україні постанов ЦК чи міжрайонних летючок партгоспактиву.

Моя реакція на «ненормативну» для ще комуністичних динозаврів лексику приблизно така ж, як і реакція комп’ютерного редактора, – ось зараз він ніяк не хоче сприймати слово «партгоспактив».

Я вже писав про те, що політичні бренди в Україні, як, зрештою, на всьому постсовєтському просторі, фактично є модифікованими аналогами культу особистості. Інакше, мабуть, не могло й бути, оскільки політичну культуру на цьому терені формували, здебільшого, колишні ідеологічні секретарі сільських райкомів КПСС. Єдиним з пост«червоних», хто зумів таки піднятися над партійною догматикою і поглянути на плинний та релятивний світ сучасними очима, є, на мою думку, Борис Олійник. Мабуть, тривале перебування серед європейських парламентарів, а ще поетичний склад розуму, живий інтерес до модернової літератури і філософії зробили Бориса Ілліча креативною постаттю серед чудовиськ юрського періоду. Інші «краснобаї і баламути» зі стану «лівих», через зашореність і боягузтво, - епігони. Вони завжди неоковирні, незграбні і смішні. Відповіді Симоненка після кожного виклику у ГПУ свідчить, що поза джентльменським набором стандартних фраз «лідер» скомпрометованої партії почувається не вельми впевнено.

На загал, лише сьогодні, після сотень смертей на Донбасі, після Криму і безпосередніх інструкцій Зюганова для КПУ стають зрозумілими справжні наслідки зради вітчизняних «червоних». Свого часу і Мороз зумів об’єднати колишній «червоний директорат», репрезентований Партією регіонів і солідарних з ними за духом екс-партфункціонерів. Леонід Данилович завжди прагнув такої єдності, але тоді йому вадила або надмірна амбіційність соціалістичного вождя, або ж інтриги Петра Симоненка, який диспонувався президентом та його адміністрацією за приручену, слухняну опозицію. Окрім того, увесь цей конгломерат «учорашніх» є нічим іншим, як класичним відтворенням «пізнього брежнєвізму», з економістами на кшталт Азарова, «ліберальними» партійцями номенклатурного типу, українофобними ідеологами аля Табачник.

Натомість, варто визнати ще один прикрий факт. Нинішня влада теж ухиляється від визнання того, що і її союзники не надто «переросли» епоху Кучми. Можна, звичайно, пошукати аргументів на догоду усталеній позиції, що таким робом можна вижити серед візантійщини та інтриг опонентів.  Але це – словоблуддя, від якого втомилися всі, і тривалий характер втоми свідчить бодай про один позитив – епоха «дітей Кучми» неодмінно мине.

Ігор Гулик. Ілюстрація: artes-almanac.in.ua

Трохи про наш геоцентризм

Усі больові точки української історії, повернуті нині із забуття, є незвичними для сучасного меркантильного світу

Чому жодна з гучних, на перший погляд, подій не знаходить такого розголосу, як, до прикладу, намір української влади вшанувати мільйони загиблих в часи Голодомору або ж ще недавно – рішення про остаточну декомунізацію? Чи це просто так видається нам, в Україні, чи, направду, світові нічим більш захоплюватися чи обурюватися, лише нашими внутрішніми справами?

Якщо питання – у першому вимірі, то справи кепські. Українці потрапили у замкнене інформаційне поле, вони пережовують інтерпретації вітчизняних медій, і навіть світовий розголос про наше буття подається вже препарованим київськими чи містечковими редакторами. Але уважати так немає чи майже немає підстав, оскільки навіть після вимкнення російських телеканалів у пересічного громадянина залишилося ще купа джерел інформації з-поза меж України.

Але направду, мабуть, відповідь слід шукати у другому варіанті постановки питання. Усі больові точки української історії, повернуті нині із забуття, є незвичними для сучасного меркантильного світу, суспільства споживачів і циніків. Вони повертають спільноту до пронизливо людських за своєю суттю категорій добра і зла, моралі і ницості, до високих злетів духу і незмірних за глибиною розпачу маленьких трагедій. Це вам не гламурна картинка голлівудського фільму про Другу світову, це – відкрита рана, сльози над якою не потребують гліцерину в очах акторів. Це, якщо бажаєте, вимір дистанції, що пролягла поміж нами і довкіллям, враженим глобалізацією. Це – наш хутір, з якого ми не вибралися досі, це – свята наївність аборигенів, яка вражала своєю безпосередністю „цивілізованих” колонізаторів.

Інші народи вже давно „народили” своїх героїв, ми ж лише починаємо презентувати своїх, справжніх. Інші у незапам’ятні часи перемололи в свідомості жахи середньовіччя, залишивши нащадкам відкореговані легенди. Наша „чума” поруч – якихось неповних сто літ тому, і переказів про неї катма, оскільки майже всі дотеперішні оповідачі завершували, зазвичай, Сибіром. А народження нових героїв та нових легенд завжди непокоїть комфортне і спокійне життя інших, забирає у декого сон, у декого – надії на спокійну старість, у декого – вироблений упродовж літ імідж пристойності. Тому й реагують на українську воскреслу пам’ять не завжди доброзичливо й адекватно. Тому й намагаються кпити з неї, забуваючи, що той, хто насміхається над минулим, – або ідіот, або викінчений негідник.

І хай ця влада – невправні державні менеджери. Перетнувши межу неповернення до забуття історії народу, змусивши світ прислухатися до Києва, вона піде. Але одного кроку більш ніж достатньо, аби залишитися в тій минувшині назавжди.

Ігор Гулик. Ілюстрація: vk.com