Шарм деструкції

Цьогоріч, вочевидь, матимемо справу з деструкцією у царині саме соціальній

Якось я спробував викласти свої погляди на те, як вітчизняний політикум, можливо, сам того не підозрюючи, заперечуючи власні декларації і публічно про артикульовані наміри, використовує форсмажор для власних, іноді хвилевих цілей. Однак деструкція, взаємопоборювання, не бажання прислухатися до, можливо, й конструктивних ідей опонента притаманні не тільки для трактувань подій і явищ, але й для тієї царини, яку умовно можна назвати ідеологічною складовою партійних середовищ. Умовність тут, як на мене, є цілком виправданою, оскільки у документах, зафіксованих головними політичними гравцями на українському кону у вигляді програм, ви не зауважите суттєвих відмінностей: соціальні декларації засвідчують полівіння не тільки найзнаковіших осіб, але й їхнього електорату; тези про національний інтерес чи поступ нерідко зводяться до банального переліку гасел; зовнішньополітичні вектори окреслені, зазвичай, загально, причому з явними реверансами у бік «стратегічних партнерів».

Цьогоріч, вочевидь, матимемо справу з деструкцією у царині саме соціальній. Згадане вже полівіння спільноти перетворило українські партії на підвиди соціал-демократії, не залежно від того, як вони самі позиціонують себе, намагаючись відрізнятися від опонентів. Стартовим пострілом для соціальної деструкції стали, закономірно, реформи, які урядові речники і іміджмейкери з Банкової поквапилися донести до чи не кожного освіченого українця. Але ці панове, зазвичай, лише світять карти. І ось у середовищах невизначеної опозиції, зокрема «Батьківщині» та «Самопомочі», розпочалася справжня аукціонна гра деструкції: хто більше?

Шкідливість таких критиканських перегонів полягає у тому, що, по-перше, вони підкріплені доволі сумнівними аргументами з не менш сумнівних уст; по-друге, у випадку з астрономічними як для українських реалій стрибками тарифів, що їх декларує так звана «реформа», одразу ж постає запитання про колотнечу довкола скасування пільг. І, по-третє, найдеструктивніше: гучні обіцянки лише розхолоджують активну частину спільноти, плекають у її мізках дещо призабуту ідею совка про обов’язкових патерналізм держави, провокують її на апатію, а згодом, коли надії на світле майбутнє виявляться банальною брехнею, на протест і знову ж таки деструкцію. Що більше,  взявшись за калькулятор, пересічний обиватель, якщо йому не забракне терпцю, цілком самостійно може з’ясувати для себе і розповісти сусідові справжню ціну захмарних перспектив. Можливо, взявши до уваги галопуючу інфляцію і чергові ноу-хау фіскалів, а, можливо, просто порахувавши вартість передвиборчих шоу, влаштованих політиками на своїх з’їздах…

Складається враження, що вітчизняним елітам припала до смаку забава у «доброго» і «злого» поліцейських, і єдина проблема, яка не дає їм спати  – це те, як поділити ці ролі між собою. Звична градація – на владу і опозицію – з природно притаманними їм ознаками (влада – зла; опозиція – хороша) вже не підходить. Свідчення цьому – присутність «опозиціонерів» у коаліції, вони, по суті, всі - партії влади. Можливо, час на Олімпі ще не дає підстав для цілком категоричних оцінок, але, судячи з рейтингів президентської та прем’єрської сил, володіння майже усіма повноваженнями не надто додало їм симпатиків.     

Нездатність надійно зафіксувати за собою статус «доброго» чи «злого» викликав до життя потребу хаотичної зміни ролей. А хаос, однак, не є конструктивним елементом, тим паче, що він просто таки злить загал своєю невизначеністю і не прогнозованістю. Ігри патріотів, а новітнє диспонування усіх політичних сил не дає підстав вважати якусь з них «патріотичнішою», а якусь «манкуртською», – ці грища є первинно деструктивними, грою заради гри, азарту, апломбу, не більше.

Безвихідь ситуації, у яку потрапила спільнота, і яку вона уповні усвідомить лише згодом, цілковито переконавшись у фактичній відсутності змін «на горі», штовхатиме країну у смугу перманентних виборів, так званих «коротких парламентів». Допоки політики не знайдуть точок дотику своїх інтересів, або ж допоки виборець не зможе самостійно визначатися зі своїми уподобаннями.

Ігор Гулик. Ілюстрація: texty.org.ua

Непорозуміння з примиренням

Мешканцям довіреного Порошенкові терену вже випадала історична нагода мати «батьків» нації

Напередодні річниці завершення Другої світової війни в Європі пересічні українці, на відміну від минулих схожих дат, не надто переймалися проблемами примирення ветеранів, які воювали у різних шанцях. Хіба що на одному з телеканалів зробили спробу з’ясувати, хто мав би бути «perpetum mobile» цього процесу. І виявилося, що ледь не половина учасників нерепрезентативного опитування кивають на державу. Ось, мовляв, президент підпише відповідний закон, директивно накаже колишнім воякам червоної армії та ОУН-УПА потиснути руки і все, – в Україні запанує мир і благодать. Така собі постсовкова традиція полагоджувати справи, «йдучи назустріч...».

Президент, поза тим, закону підписувати чомусь не квапиться. Може, тому, що бажання стати «батьком» для усіх українців, на жаль, а, може, на щастя, м’яко кажучи, наразі не надто збігається з можливостями. Ремарка «на щастя» до того, що мешканцям довіреного Порошенкові терену вже випадала історична нагода мати «батьків». А почуття жалю виникає у кожного більш-менш політичного заангажованого українця під час споглядання невдалих спроб примирити недавніх учасників «майданної команди».

Як не сьогодні, то завтра нам вкотре пообіцяли покінчити з корпуцією. Зволікання з цією процедурою, яке недолуго намагаються пояснити, киваючи на досвід цивілізованого світу, тієї з Німеччини, спричинене, як на мою думку, все ж не цим. Президентові залежить на посиленні керованості депутатської більшості. А поєднати в одній упряжі несумісні інтереси частини БПП, Народного фронту і сумнівну незалежність Ляшка та «Самопомочі» започаткує новий виток нестабільності усіх державних інституцій.

Мені можуть закинути гіперболізацію світоглядних та інтересових засад учасників коаліції, позаяк в Україні давно склалася цілком під ставова думка, що новітні партійні структури, – це своєрідні бізнес-клуби за інтересами. Так міркують і ті, хто бачить у партійних списках лише «донорів», не зауважуючи за їхніми меркантильними інтересами справжнього налаштування публічних гравців на політичному кону, і пересічний люд, який не надто вникає у деталі. А в них – дрібницях, - знано, ховається нечистий.

Один з головних теоретиків сучасного українського солідаризму Юрій Збітнєв у праці «Німецький експеримент», аналізуючи закономірність появи у поствеймарівській Німеччині фашизму, пише: «Виразний патріотизм та крайній націоналізм Гітлера мали дуже мало спільного із споглядальною залюбленістю германофілів у народ. У боротьбі за майбутнє Німеччини він, на відміну від пересічних “фелькіше”, котрі не спромоглися піднестися вище усяких фольклорних гуртків, партійок і товариств ветеранів, був готовий до якнайвідчайдушніших дій».  

Готовність до «якнайвідчайдушніших дій» – хіба не характеристика загнаних у кут олігархів, що утримують левову частку бундючних нардепів не за «гарні очі»? Вони, вочевидь, не вирізняються «виразним патріотизмом і крайнім націоналізмом», зате уповні компенсує цю відсутність соціальною приправою до обіцянок «хліба і масла»?

Я далекий від уявлення про певних комбатів як майбутніх «диктаторів». Однак переконаний, що вони ідеологічно близькі до тих, хто вибудовує свою стратегію, озираючись на досвід російської керованої демократії. Тим паче, що путінська система – доволі ефективний рецепт «примирення нації», – хто не з нами, той проти нас...

Порошенкові, безумовно, важко, попри його позірну непричетність до коаліційних «танців», зважитися на вибір. Імідж ліберала заважає йому уповні втілити підсвідоме бажання бізнесовця розрулити все звичним способом тиску. Моральні ж уявлення все більшої частини українців підказують, що так і слід чинити.

От і спробуй мирити ветеранів, коли у власній голові сум’яття...

Ігор Гулик. Ілюстрація: timer-odessa.net

Про натяки і наміри

На Сході України посиленими темпами морозять конфлікт, вагітний перспективами тривалого протистояння

Не знаю, що пили у Сочі Керрі з Лавровим, але закусували, ясна річ, помідорами з картоплею. Не даремно ж Сєргєй Вікторовіч приволік цю провізію на цілком офіційну зустріч. Однак цікавішим для нас є не меню двох керівників зовнішньополітичних відомств, а заяви, зроблені ними після дипломатичних раутів.

Серед інших звертає на себе увагу різкий окрик керівника Держдепу на адресу Порошенка. Джону Керрі чомусь не сподобалася фраза українського президента про те, що Донецький аеропорт (місце, з недавнього часу символічне не тільки для України, але, маю гадку, для всієї Європи) обов’язково буде поверненим і відбудованим. Як, - Порошенко не уточнив. Натомість Керрі побачив у фантазіях союзника чомусь мілітарний підтекст, і порадив «добре подумати», перед тим як вдатися до силових дій… Можливо, тому, що американський чиновник вважає: «…зараз - критичний момент для того, щоб Росія та сепаратисти показали свої дії щодо виконання Мінських домовленостей».

Український «голуб миру» утім навряд чи мав на увазі негайний наступ сил АТО на позиції бойовиків з метою захоплення історичного летовища. Він більше схильний до дипломатичного вирішення проблем, які, - про це свідчить досвід, - не надаються до такого способу полагодження. Якщо ж врахувати контекст сказаного, - то що мав казати Порошенко перед «кіборгами» живими і родинами загиблих? Про остаточну здачу фортеці?..

Реакція Керрі цілком годилася б, коли б він нагадав своєму візаві пасажі Дмітрія Кісєльова про «ядерний попіл» чи, зрештою, цілком конкретні дії російської воєнщини у царині мілітаризації Криму, і намагання перетворити півострів на нетонучий авіаносець з атомною зброєю. Однак у всіх цих випадках американці обмежилися вже осоружним «глибоким занепокоєнням».

Випадок у Сочі, - це, так би мовити, епізод великої геополітики, у якій натяки і наміри можуть геть не збігатися з реальним планом дій або ж стратегією. Більше того, релятивність подій, а також непевність власного становища (як у випадку Керрі з його патроном, фактично «кульгавою качкою») вносить свої корективи у, здавалося б, досконало вибудувані конструкції поведінки. Америка назагал не зацікавлена у тектонічних зрушеннях на колись «одній шостій» земної кулі, тим паче, з ядерною валізкою. Це – зайвий клопіт і непередбачуваний результат. Хоча, заради справедливості скажемо, що у випадку України Вашингтон суттєво підправив свою традиційну політику.

Але обурення голови Держдепу може бути спричинене й іншою обставиною, про яку наразі ще не говорять уголос, але ознаки якої вже важко загорнути в яскраві папірчики офіційних заяв. Йдеться, як на мене, таки про перегляд кордонів, тобто реальне відторгнення ДНР/ЛНР від «материкової» України. Люди, які в курсі, стверджують, що по периметру АТО споруджують фортифікації, які мало схожі на лінію оборони, радше – на повноцінний державний кордон. Речники ЄС напередодні Ризького саміту вкотре запевняють Київ у перспективі запровадження безвізового режиму 2016-го, але за умови надійного кордону з… сепаратистськими невизнаними республіками. Агов, Арсенію Петровичу, «бронежилет» дірявий… «Лідери» ж Лугандону щодень плодять фантастичні і неприйнятні для Києва за своєю суттю «пропозиції» щодо територіального устрою України і її позаблокового статусу, чим, ясна річ, не сприяють мирному процесові.

Додайте сюди і наміри Луганська провести позачерговий референдум з питанням про приєднання до Росії, - і картина стане більш-менш зрозумілою. На Сході України посиленими темпами морозять конфлікт, вагітний перспективами тривалого протистояння. А, може, воно й на краще? Олександр Мотиль, до прикладу вважає, що «імплозія Донбасу фактично означає, що той, хто контролює анклав, є в програші. А оскільки людиною, що володіє анклавом — і, виглядає, володітиме ним в осяжному майбутньому — є Владімір Путін, то він і програв. Це знають і Росія, і Україна».

А будь-які натяки на «реванш» мали б адекватно сприйматися архітекторами цього хитромудрого плану як неприпустимі. Хай навіть сказані задля піару.

Ігор Гулик. Ілюстрація: moonofalabama.org

Між брехнею та піаром

Смерть країни починається з брехні, яскравої і квітчастої, але від цього жахливішої своїм відчайдушним хамством

Тішимо себе ілюзією, що війна та криза – невічні, що вони зникнуть, розтане, випаруються з першими променями літнього сонця. У крайньому випадку, дивимося на рік уперед: з початком 2016-го всі наші негаразди виглядатимуть смішними й жалюгідними.

Поміж тим, поведінка багатьох знакових постатей вітчизняного політикуму саме в умовах кризи дає підстави для значно похмуріших прогнозів. Світова практика, досвід останніх криз та воєн нічого не навчили доморощених провідників, і вони, наперекір здоровому глузду, продовжують вибудовувати перед зневіреним народом піщані замки.

Річ у тім, що народові у скрутні часи варто казати правду, аби не прокинутися якось уранці від брязкоту розбитих шибок і революційних вигуків юрби. Томас Ворд описував такі прогнози дещо апокаліптично: „Смерть країни – як це парадоксально не звучить – починається не зі смерті народу, що тягне цю країну, як баржу широкою рікою... Смерть країни починається з брехні, яскравої і квітчастої, але від цього жахливішої своїм відчайдушним хамством”.

Мені видається, що саме скрута мала б змусити наших державців до правди. Може, вони бояться, що їхні симпатики вжахнуться реалій, відсахнуться від політичних сил, яких досі вважали конструктивними? Але варто усвідомити, що криза – на те й криза, що не зволікатиме з наслідками: у такі часи усе утаємничене досить швидко виринає на поверхню, і поставши перед лицем смерті країни, не матимемо часу для „розкрутки” чергової піар-кампанії. До того ж, політикам не варто обманюватися: результати соціологічних зрізів громадської думки вже давно свідчать про негативний крен у бік остороги до всього і вся, – залишилися лише хіба церква і родина, яким ще ймуть віри.

Найгірше, що у тотальній навалі брехні та піару тонуть здорові думки та ініціативи – вони просто відкидаються, девальвуються стрімкіше за гривню. Все, як у казці про хлопчика, що лякав односельців вовками...

Ми кажемо про потребу нової еліти, нових ідей, а як відрізнити їх від банального самовихваляння чи прагнення заробити політичні бонуси? Та й чи чутно голос невідомих „рятівників” нації, позбавлених доступу до телеканалів, газет, не підкріплених грошовими ін’єкціями залаштункових олігархів?

Ми хочемо суспільного очищення, і нам пропонують розмаїті рецепти такого катарсису: від анархії до „сильної руки”. Усе в „яскравих та квітчастих” обгортках, усе – зі стовідсотковою гарантією. Але прискіпливіше гляньмо на тих, хто озвучує ці пропозиції, чи не зауважимо, бува, знайомих персонажів? Переформатувавшись (перефарбувавщись?) у блоки та різнобарвні рухи, вони виконуватимуть волю тих же господарів-грошодавців, знову годуватимуть обіцянками, а відтак – не виконавши їх, спишуть все на наше з вами розчарування та нездатність до змін.

Ігор Гулик. Ілюстрація: caesarion.ru

Закон один. А їх багато...

Проект про скасування імунітету чекає своєї долі у Конституційному суді. От тільки члени цього дивовижного органу першими мали б втратити недоторканність

Свого часу у Польщі Качинських – прем’єра і президента – категорично розрубали гордіїв вузол стосунків з тоталітаризмом. У всесвітню павутину завантажили списки громадян, які в недалекому соціалістичному вчора співпрацювали з органами держбезпеки ПНР. Документацію  розмістили в Інтернеті, її надали з архівів Інституту національної пам`яті (ІНП). Брати при владі пояснили такий жест прагненням “остаточно вирішити питання комуністичного минулого”.

Особисто мене вже тоді дещо непокоїли формулювання на кшталт „остаточне вирішення того чи іншого питання”. Може, це нездорові історичні алюзії, але чомусь пам’ять навертається у 30-і роки минулого століття, коли також певні сили і певні персонажі артикулювали приблизно такі ж сенсові конструкції.

Занепокоєння моє базувалося ще й на тому, що у реєстри „клятих комуністичних агентів”, попри сільських бухгалтерів, неугодних журналістів, прибиральниць, середньої руки науковців, чомусь не потрапили... увага! – імена тих, хто мав намір кандидувати на позачергових парламентських виборах. Обіцяли, що лише по завершенні перегонів цей недолік усунуть, і якщо серед обраних депутатів сейму знайдуть кілька паршивих овечок, то їх негайно виставлять на всезагальний осуд. Але... Обіцянка залишилася цяцянкою.

Якщо брати за формальність факт належності Польщі до Європейського союзу (читай, – цивілізованого світу), то такі подвійні стандарти у підходах до минулого своїх співгромадян відгонять радше середньовічним єзуїтством, аніж дотриманням демократичних процедур. Зрозумілими були й тодішні мотиви ініціаторів люстрації, – тримати на гачку своїх головних опонентів з Громадянської платформи Дональда Туска, оскільки упродовж кількох років для цієї політичної сили ретельно формувався імідж „рожевих”, їй закидали флірт із, зокрема, Союзом демократичної лівиці.

Поза тим, в Україні, де ухвалено пакет декомунізаційних законів щойно зараз, можемо бачити ситуацію приблизно „до навпаки”. Маю на увазі вимогу скасування депутатської недоторканності. Питання, що не кажіть, задавнене й болюче. Його бралися полагодити ще «помаранчеві», з політичних, - а як же інакше?, - міркувань. Ющенко хотів відсікти від майбутнього депутатства тих, хто вже мав проблеми із законом і прагнув використати мандат для втечі від відповідальності. Не вдалося. Тепер проект про скасування імунітету чекає своєї долі у Конституційному суді. От тільки члени цього дивовижного органу першими мали б втратити недоторканність. Через потурання державному перевороту Януковича...

Уявімо майже неймовірне: КС позитивно оцінить документ (хай навіть з міркувань власного збереження). Чи голосуватимуть у парламенті за скасування депутатського імунітету? Чи знову, - задля політичних цілей, зокрема, перед перспективою розвалу коаліції, - знайдуть для саботажу тисячі відмовок? І чи запрацює „люстрація” бодай на рівні законослухняності громадян? Бо про очищення від колишніх компартійно-комсомольських функціонерів в Україні ще годі говорити. Радше доведеться чекати доки вони самі не відійдуть „природнім шляхом”. Хоча таких багато, тож слід набратися терпцю.

До слова, „люстрація” у давньому Римі означала сакральне очищення воїнів від скверни кровопролиття. В українських умовах необережна поквапливість може спровокувати акурат останнє.        

Ігор Гулик. Ілюстрація: rollingvogue.com

Демократія натовпу?

То лише на майданах обиватель готовий до змін, у буденному ж житті він умощується у комфортний кокон

Полум’яні промови з високих трибун, спроба сформувати у суспільних мізках загальний тренд якнайпалкішої відданості ідеям демократії хибують одним ганджем. Вони – волання до публіки, яка, у принципі, не тільки ні у що не вірить, але й, за великим рахунком, нічого не хоче знати. Я не кажу про фундаментальні знання високих наук, - ясна річ, не годен пересічний обиватель легко оперувати, до прикладу, теорією струн. Я маю на увазі цілком прикладні знання, що знадобилися б, у першу чергу, тому ж таки обивателю.

Тому, як не гірко, однак в Україні цілком виправданим і вдалим є уальдівське визначення демократії: «Демократія - це не що інше, як залякування юрбою юрби в інтересах юрби». Залишається лише достеменно з’ясувати поняття «інтересу юрби».

Якби він, - цей інтерес, - справді полягав у прагненні розвитку, якби зосередився спочатку на тому, аби визначити керунок руху, а вже відтак закумулювати ресурси – матеріальні, інтелектуальні, людські, - задля поступового, щоденного, хай покрокового поступу до бажаного, - ми мали б геть іншу картину. Однак, слід нарешті втямити, що більшість не бажає чекати, що для багатьох (серед них і цілком щирих патріотів) притаманною є звичка не жити, а «готуватися жити», що наше поспільство абсолютно переконане: варто вийти на Майдан, варто вистояти там, скільки треба, - і наступного ранку після падіння чергового злочинного режиму з неба сипоне манна господня.

Якщо цього не трапилося (цілком логічно, мушу зауважити), якщо життя по революції починає набувати звиклих ритмів і осоружної щоденної нудьги, якщо учорашній мітингар з’ясовує, що для сповнення його мрій потрібен не тільки час, але й люди, які керуватимуть процесом, - суспільство впадає у дивну депресію. «Не за те стояли...», «зрада», «нас зливають», - звучить рефреном тепер не тільки на кухнях, ринках, у кнайпах, але й у соцмережах. Там снують жахливі сценарії підлої влади (обраної не марсіанами, а учасниками дискусій), там починається «залякування юрбою юрби», там, як це не парадоксально, починається справжня контрреволюція. Бо то лише на майданах обиватель позірно готовий до змін і офір задля них, у буденному ж житті він умощується у комфортний кокон, з якого стільки й світу, що у вікні.

Влада ж уміло жонглює революційними гаслами. Вона, може, й схильна до впровадження деяких з них. Тим паче, що обставини диктують цю нагальну потребу, бо без руху - країні гаплик, а, отже, і владі теж. Однак суспільні інтерпретації владних намірів (особливо, якщо взяти до уваги тотальну недовіру всіх до всіх), цілковите нерозуміння того, що задля цих змін слід чимось офірувати (наприклад, власним добробутом, спокоєм), змушують провідників до застосування звичних інструментів.

Таких є, принаймні, два. Перший – популізм, ризики якого добре засвоєні вітчизняним істеблішметом, однак ефективність наразі переважає над негативом наслідків. Другий, - нагнітання пристрастей, «залякування юрби», тобто мелодія, цілком співзвучна тій, яку заводять «низи».

Не варто особливо наголошувати на тому, що в умовах гібридної війни така, з дозволу мовити, «демократія», - це свідоме балансування на лезі бритви. З одного боку, - владна істерика з приводу мілітарної небезпеки дозволяє їй сяк так мобілізувати частину суспільства. З іншого, - істерика мас, у яких – своя правда, точніше – мільйони правд, - формує ще один фронт, вагітний неприємними сюрпризами для режиму.

У цій какофонії тонуть не тільки голоси здорового глузду, під її супровід кожен вільний діяти, як йому заманеться. От і діють, - чиновники під шумок крадуть, як підірвані, обиватель нагромаджує жовч і шукає чергового офірного цапа.

Тільки де у цій каші «інтерес юрби»? Він залишився там, - на Майдані.

Ігор Гулик. Ілюстрація: noev-kovcheg.ru    

Бурі у склянках

„Шведська сім’я” українських владоможців зовсім вичерпала потенціал не тільки ідей, але й придворних інтриг

Травнево-святкове затишшя не надто зворохобилося кількома штучними сплесками політичних емоцій. Попри обмежене коло осіб, які, зрештою, заробляють собі на хліб коментарями та аналітичними (доволі часто псевдо-) припущеннями, пересічна громадськість не здала собі труду належним чином поміркувати над скандальними відвертостями Фірташа або ж над струсами повітря довкола ризиків на «Дєнь Побєди». Є підозри, причому небезпідставні, що реакція тієї ж пересічної громадськості не є вислідом вік-ендівської розніженості чи ліні, а свідченням доволі багатого досвіду спільноти у розпізнаванні сенсових наповнень політичних месиджів. А оскільки ні сенсу, ні алярмової потреби у згаданих „подіях” не було, то власне кажучи, їхні сценаристи отримують свої гонорари за відверту халтуру.

Ба більше, у цивілізованих країнах таких кріейторів давно б гнали у три шиї, бо у випадку з Фірташем вони явно схибили з аудиторією: офісний планктон, який полюбляє блукати нетрями мережі, – у коротких відпусках, а телеглядачів в Україні – що рік то меншає. Що ж до 9 травня, то його, вочевидь, калькують із стереотипів попередніх років, а вони, погодьтеся, явно не пасують до контексту країни, змушеної відбивати навалу агресора. За відвертий плагіат схожого штибу, правда, не садять, але й не платять...

У принципі, маємо готуватися до численних збурень у передвиборчих склянках, бо майбутній електоральний марафон не обіцяє втішити чимось абсолютно незвіданим чи вражаючим. „Шведська сім’я” українських владоможців – за раннім Луценком – настільки вичерпала потенціал не тільки ідей, але й придворних інтриг, адюльтерів, змов, що навіть у царині підлоти схожа на пляжну публіку, з голів якої спека і тривале байдикування випарували геть усі бажання.

Та найголовніше – не у „приколах” чи проколах. Найголовніше у тому, що суспільству навіть не спробують натякнути на бодай якусь перспективу, – усе погляне чорний „піар” і банальна показуха. З урахуванням того, що за локальні мандати найодчайдушніше змагатимуться дві провладні сили, «потьомкінські села» від президента та прем’єра, звісно, виглядатимуть привабливіше для ока і кишені, зате вкрай непереконливо для мізків. Обіцянки ж від кандидатів „середньої ланки” та очевидної підтанцьовки вабитимуть хіба лише невиправних оптимістів або маргінальних типів, охочих на будь-яку дармовину, аби вже і негайно.

І ше одне, - на мій погляд, парадоксальне, бо у цьому сенсі ми мало чим відрізняємося від росіян. Попри нашу цілковиту переконаність у протилежному. Артємій Троїцкій написав недавно в «Новой газете», що «людям, звиклим до тотальної брехні, стало просто нецікаво знати правду».

Як на мене, то перегони’2015 не дають Україні того шансу, який сяк-так вимальовувався з огляду на перспективу децентралізації. Те, як неохоче і вайлувато ухвалюються зміни до виборчого законодавства, свідчить про спробу улити старе вино у вже зношеніші міхи. Бурі у склянках і все. За великим рахунком...

Ігор Гулик. Ілюстрація: onmounty.blog.tut.by