Основний виклик

Проблема України полягає акурат у незмінності системи реалізації владних повноважень

Тепер важко вірити тим, хто свого часу піднімав невдоволених гаслом «Україна без Кучми». Л.Д.К. пішов із президентської посади, але чи можемо ми із упевненістю констатувати, що маємо Україну без Кучми? Навпаки, перебуваючи у комфортному затінку, екс-президент так чи інакше втручається у суспільно-політичне життя: за допомогою зятя, у руках якого зосереджено могутній медіа-арсенал, руками учорашніх підлеглих, що ними аж кишить у владних коридорах, зрештою, через посередників, у ролі «дипломата-миротворця».

Проблема України полягає акурат у незмінності системи реалізації владних повноважень. Не тих, що чітко-нечітко виписані на папері, а тих, які цілком резонно було б назвати «звичаєвим правом»: правом сильного бути свавільним, правом керівника брати усе, що заманеться. Ось основний виклик, який, у кінцевому підсумку виливається у мимовільне зізнання колишнього керівника президентського секретаріату, знаменитої «баби Віри», Віри Ульянченко: «Основним викликом перед Україною є існування самої України, існування демократії в Україні». Правда, тепер перед цією, майже демонічною колись персоною, яка нашіптувала колись президентові якісь не надто адекватні поради, забовванів інший виклик, - кримінальне провадження у справі «Сухолуччя»…

Іноді складається враження, що всі, кому доручено здійснювати українську владу, намагаються робити це від протилежного, мовби випробовуючи на міць власний народ і надто вже незрілу державність. «Нумо спробуймо ще й так!» – звучить рефреном поміж рядками президентських указів, розпоряджень уряду, проектів Верховної Ради. Причому, це не експеримент заради експерименту, це банальне бажання насолити супернику, підірвати його авторитет, відкусити шмат його електорального поля. Якби ж то експерименти ставилися задля обрання найправильнішого шляху, – слів немає, було б важко, але, принаймні, була б надія на позитив.

Президент оприлюднив і взявся реалізовувати власне бачення майбутніх змін до Конституції. Чудово, але, скажіть-но, чому цей жест зроблено акурат напередодні старту виборчого марафону, чому саме під час політичних дебатів і сварок пересічний громадянин має мізкувати над тим, що написане, якщо вірити Порошенкові, ще із рік тому? Якщо це програма, з якою президент вирішив залатати діри власного іміджу, то навіщо вбирати її у шати проекту Основного Закону. Ось так з’ясовується, що Конституція – лише банальна забавка у руках політтехнологів, звідси й нігілістське ставлення і до неї, і до решти законів з боку загалу.

Основним викликом для України є її влада – невміла, вайлувата, зарозуміла і далека від потреб тих, на чиї гроші вона існує. Позначена чорними мітками кумівства, корупції, злодійства та обману. Скомпрометована перед світом і в очах власних громадян. Таку владу, без сумніву, слід міняти. Бодай на таку, якої заслуговує цей народ.

Ігор Гулик. Ілюстрація: kvit.ukma.edu.ua

ЄСон

Чи потрібна чинному гарантові Європа? Зрештою, чи потрібна вона українській верхівці взагалі?

Чергова виборча фішка Порошенка луснула, як мильна бульбашка. Чинний президент пожинає збіжжя чи то власних ілюзій, чи завищеної самооцінки, чи просто мусить позичати очі в Сірка через прорахунки своїх політтехнологів.

Українцям було обіцяно безвізовий режим з Європейською Унією до кінця 2015 року, поза тим, надворі вже серпень, а Старий об’єднаний світ скрушно хитає головами, висловилюючши не тільки стурбованість, але й утому Україною. Проблем, з’ясувалося, купа – від біометричних паспортів до війни на Сході. Поступу – жодного, крім ілюзії демократії, деформованої безконечними чварами місцевої політеліти і незбагненним бажанням допекти політичним опонентам навіть коштом майбутнього нації. Ось і тепер, чуючи від європейців делікатне „ні”, президент тицяє пальцем то на уряд, то на парламент, то на Правий сектор...

Влада чомусь свято переконана, що в Україні досі борються дві концепції: повної євроінтеграції України, яку уособлює тільки і тільки він сам, і повернення країни у минуле, – це сповідують її конкуренти.

Але влада йде далі, окрім опонентів усередині країни, вона, як поганий танцюрист, знайшла собі й іншу причину невдачі. У Києві гадають, що сам ЄС мав би дати лад у своєму домі, підмести долівку, постелити червону килимову доріжку, а вже відтак запрошувати Київ.

Я жодним чином не маю наміру кепкувати із таких легковажних мрій. Зрештою, про Європу снить не тільки Порошенко, Яценюк із челяддю, а й, здається, відсотків вісімдесят українців. Але принциповими у нашому випадку є не мрії, а прагнення, втілені у конкретику. Президент, який готується до звіту перед виборцями, мав би мати всі важелі і засоби, аби бодай трішки наблизити країну до такої бажаної Європи. Міністри закордонних, внутрішніх справ – його креатури. А ще купа міністрів з, так би мовити, непрофільних відомств. Зрештою, прискорити ухвалення потрібних законів та корекцій мій би й сам Петро Олексійович, оскільки є суб’єктом законодавчої ініціативи.

Але чи потрібна чинному гарантові Європа? Зрештою, чи потрібна вона українській верхівці взагалі? Гадаю, ні, оскільки навіть отримавши асоційоване членство, Україна, точніше, її провідники, набули собі зайвих клопотів.

Воно їм було треба? Треба, але у певний момент. Коли виборець, вкотре спокушений пустопорожніми обіцянками, безтямно вкинув у скриньку бюлетень із необхідною позначкою. Далі мова про Європу не йде.

Ігор Гулик. Ілюстрація: golovko.livejournal.com

Без гарантій

Влада зосереджує свої зусилля та інформаційний ресурс для того, аби укласти правила гри, перш за все, для себе

Процес конституційної реформи, започаткований в Україні, буде тяглим. Не тому, що еліти, зацікавлені у ньому, прагнуть розтягнути собі задоволення, повправлятися у риториці і використати ще одну нагоду для політичного піару. Радше, тому, що первинно влада зосереджує свої зусилля та інформаційний ресурс для того, аби укласти правила гри, перш за все, для себе. На цьому основний акцент – на переділі повноважень, на з’ясуванні форматів стосунків, на підконтрольності, підзвітності і таке інше.

У наразі ще кволих дискусіях, спричинених, далебі, існуванням хвилевих, тобто важливіших, зазвичай, проблем, навіть поодинокі голоси не ставлять доволі важливе, як на мене. запитання: для кого пишеться ця Конститція, і чи, з огляду на симптоми, згадані вище, потрібна вона взагалі? Адже в умовах консенсусного суспільства гілки влади завжди зможуть домовитися. Навіть якщо серед чиновницької братії знайдеться якийсь невіглас або неслух, то йому завжди вкажуть на місце у кутку, згадавши про зобов’язання, економічний чи партійний інтерес. І на кожного суддю, що керуючись геть не правовими мотивами, ухвалить тим паче неправове рішення, знайдеться інший суддя, який скасує його, спонуканий іншими неправовими речами або ж політичними уподобаннями.

Гадаю, значно важливішим є нині вироблення, а відтак ухвалення суспільного пакту між загалом громадян і владою, який би зосереджувався на нових засадах стосунків між ними, які народилися з поступом вітчизняної демократії. Отже, владу, природно, слід трактувати лише як продукт цих стосунків. І тому її проблеми, очевидно, є вторинними.

Зрештою, пересічному громадянинові начхати, належить його задавнена проблема до компетенції президента чи уряду. Йому вкрай необхідно знати свої права, – інструмент полагодження цієї проблеми самотужки, і гарантії цих прав. Він воліє бути переконаним, що ніхто, навіть Гарант, не зазіхатиме на його особистісний суверенітет, на коло прав, якими він володіє, а у випадку свавілля цей громадянин має знати чіткий орієнтир: куди йому йти, аби покарати кривдника.

Уміння самотужки давати собі раду з власними клопотами, – це не просто риса характеру, «моторність» чи «підприємливість». Це – мотив активності кожного члена спільноти, який, у висліді, дасть підстави говорити про громадянське суспільство. Легко і вигідно записати у Конституції, що джерелом влади є народ, читай – конгломерат осіб, розрізнених не тільки приватним інтересом, але й ідеологічними смаками, геополітичними орієнтирами. Яку владу може породити таке різношерсте згромадження? Жодної або лише її симулякр. Спільнота самодостатніх має шанси стати джерелом демократичної влади, ще Віктор Гюго наголошував, що «усвідомлення права розвиває усвідомлення обов'язку. Загальний закон — це свобода, яка закінчується там, де починається свобода іншого».

Влада, яка починає з написання законів для себе, аж ніяк не може називатися демократичною. Ба більше, вона вдається до спекуляцій на своєму сакральному характері, даючи «темним масам» зрозуміти, що її правові акти – то «Мойсеєві скрижалі», істина в останній інстанції, а не продукт загального порозуміння. Секуляризована спільнота з іронією сприйматиме такі фальсифікації, водночас розуміючи, для чого запущений їхній механізм.

Мені зауважать, що у будівлі уряду зріє проект референдуму на предмет майбутньої Конституції. Але, по-перше, організатором плебісциту виступатимуть знову ж таки автори Закону, по-друге, ніхто не позбавляв їх адміністративного та медійного ресурсів, а, відтак, можливостей формування «потрібної» громадської думки.

Аби зарадити справі, міркую, варто було б поставити все з голови на ноги: ініціювати всенародне обрання конституанти – найавторитетніших діячів, наділених не тільки мудрістю, але й довірою людською, – надати їм інтелектуальну групу правників-законників, і у цьому середовищі виробити кістяк Основного закону, який згодом і став би предметом для всенародного обговорення та схвалення.

Ігор Гулик. Ілюстрація: blprizrak.livejournal.com

Компромат назавжди

Найрадикальнішими виявляються ті, кого банально купили за гроші для вистоювання на мітингах чи провокацій на кшталт підпалів партійних осередків

У провінційному болгарському Поморії, де мені випало якось збавити частину відпустки, як і в Україні, теж готувалися до виборів. Там теж обирали місцеві органи влади, але масштаб агітаційної роботи не до порівняння. Але за кілька днів мого побуту там я зауважив лише одну (!) виборчу листівку на загумінковій вуличці, і цей документ свідчив про стурбованість правих радикалів мусульманською загрозою, яка причаїлася під боком, за дві години доброї їзди до кордону з Туреччиною.

Перетнувши українську межу, я одразу ж відчув на собі погляди майбутніх державців, які переконували всіх у наближенні едемських часів локального масштабу. Гарні гасла супроводжували мене від митниці аж до Львова, правда, серед усієї цієї пишноти раз-у-раз траплялися й неоковирно виготовлені зразки чорного піару, якого, видається нам не уникнути й цього разу.

Безумовно, передвиборча боротьба є запеклим протистоянням, а не картярською забавою „на сірники”. Тільки у цивілізованих країнах змагаються програми та ідеології. У нас же – здебільшого, особи, з їхньою постільною білизною, задзеркальним буттям, не надто вишуканим минулим і часто вигаданими підступними планами. Причини різні, але, як на мене, проблема лежить у площині фактичної порожнечі адептів тієї чи іншої політичної сили, поза як зауважено, і не раз, що учасники передвиборчих перегонів фактично не різняться між собою артикульованими ідеями, вони змагають, здебільшого, на соціальному полі, спекулюючи на негараздах пересічного обивателя, відкриваючи перед ним, злиденним і зневіреним, захмарні перспективи, які, до того ж, є первинно фантазійними. Єжи Лєц дуже доречно зауважив, що „коли міф зіштовхується з міфом, ця сутичка є цілком реальною”, і, у принципі, саме креативні міфи, вигадані у партійних штабах, стають відтак підґрунтям для реального протистояння, оскільки незадоволений натовп завжди прагне певної ідеологічної „легалізації” своєї злоби та обурення. Втім Лєц продовжує, що „найвідданіше підтримують міфи найманці”, і хіба ми вже не мали зразків, коли найрадикальнішими виявлялися ті, кого банально купили за гроші для вистоювання на мітингах чи провокацій на кшталт підпалів партійних осередків?

Характерно, що в усіх українських виборах останнього часу присутній так званий „чинник Мельниченка”. Тепер він навряд чи може стати свідченням харизми колишнього майора, який відважився „писати” Леоніда Кучму. Радше навпаки, – дивна реінкарнація майора вказує на законсервованість вітчизняної еліти, яка, по суті, залишається незмінною з часів раннього Л.Д. К. У принципі, перспектива постати у негативному світлі своїх розмов з колишнім президентом не надто лякає чергових «жертв» чергового «Мельниченка». Електорат вже звик до сенсацій із захалявних фонотек, він переймається не стільки справами давно минулих днів, як тим, що може скористати під час чергової політичної бійки.

І вічні теми українських виборів –мова, ймовірний розкол держави, точніше, жупел цього розколу, тепер ще й війна. У період затишшя, яке, на жаль, випадає вкрай рідко, з’ясовується, що не ними живе громада, однак з легкої руки партійних політтехнологів вони знову зринають на поверхню, створюючи враження неодмінного атрибуту будь-якої політичної діяльності. Цей стереотип знаходить таку ж стереотипну реакцію у свідомості обивателя, який досі, з вини тих же політиків, так і не втямив, чому йому слід говорити саме українською, які преференції здобуде від вступу чи не вступу до Північноатлантичного альянсу, чи полегшає йому, до прикладу, східнякові, від того, що сепарується Галичина?

Виробивши такі світоглядні штампи, учасники перегонів можуть спочивати на лаврах. Ознаки „свого” і „чужого” усталені, мету визначено і, що найголовніше, її можна законсервувати на кілька виборчих періодів, оскільки носії головних месиджів також засиділися на своїх посадах надовго.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов 

В обороні фобій

Україна і є глибокою кишенею для тих, хто допався до влади. Тільки от постійно знаходяться конкуренти, які можуть сягнути туди глибше, і пригорщні у них – більші й захланніші

Дивні діла твої, Господи, особливо похідні, вчинені Твоїм «найдосконалішим» творінням. «Закон про петиції», тобто про можливість скаржитися президентові лише на перший погляд демонструє європейськість і витонченість нашої еліти. Я ж скажу інше – так вилізали на люди лицемірство, конформізм і огидна «обачність». Бо виникає принаймні два запитання: до кого апелюватимемо і що захищатимемо, панове?

Шукатимемо правди у президентських покоях, стіни яких є свідками небачених навіть за часів Леоніда Кучми  візантійщини та інтриганства? Саме тут клялися на вірність ідеалам Майдану, аби, вийшовши у сусідній апартамент, укладати угоди з тими, хто лаштував військо на придушення того Майдану. Саме звідти, з Банкової, до нації лунали слова про єдність, натомість потай готувалися угоди з майбутніми натхненниками сепаратистів. Тут, у президентському офісі, надихали нинішніх реваншистів, повертаючи  в омріяні фотелі «вишколені кадри», нагороджуючи орденами вчорашніх прокурорів, «підрахуїв» «за внесок у розбудову держави».

Добре порядкувати у тихому галицькому болоті під омофором буцімто «свого» президента, а зараз, перед осінніми виборами, ці деньки спливають. Зараз «патрійоти» здіймають галас не через те, що їм болить Україна. Дуже вже часто чуємо декларації, що її слід любити не до глибини душі, а до глибини кишені. А вона – Україна – і є глибокою кишенею для тих, хто допався до влади. Тільки от постійно знаходяться конкуренти, які можуть сягнути туди глибше, і пригорщні у них – більші й захланніші.

Нікколо Макіавеллі у «Роздумах про першу декаду Тита Лівія» доволі чітко виписав механізм, яким, до речі, послуговуються й ті, хто навіть не зазирав у твори великого флорентійця. Він каже, що змова проти владоможця починається з «нагнітання всезагальної ненависті, адже державець, що викликає загальну ненависть, за логікою речей, є мішенню певних приватних осіб, найбільше ним ображених і спраглих помсти».

Найцікавіше те, що публічно демонструючи власні фобії, галицьке провідництво таким чином намагається проектувати їх на всю спільноту. Ба більше, – пошук ворога, для загалу, зазвичай, байдужого, бо пересічному громадянину, зрештою, наплювати, кого призначили, до прикладу, податковим клерком, – активізується для того, аби замаскувати всенародну фобію до влади, не важливо, які кольори на її знаменах. Постмайданні дні переконали публіку, що сподіватися на «доброго царя», навіть силоміць всадовивши «ангела» на трон, не варто, навіть собі на шкоду. І це – не розчарування. Це перший крок до цивілізованого суспільства, де влада спілкується поміж собою зверненнями, а народ не бавиться петиціями, не тішить себе ілюзією вибору, а займається влаштуванням власної долі, як кому до вподоби.  

Ігор Гулик. Ілюстрація: psycompas.ru

Коротке есе про манірність

Є ситуації, коли щось заважає нам зважитися на стрибок, аби побачити світ довкола нашого паркану

Є кілька проблем, які, власне, серед цивілізованого люду аж ніяк не стосуються політики, а в наших містечкових реаліях перетворюються на своєрідні „фішки”, варті не те що уваги, але й гіпертрофованого громадського інтересу. Галичина, через обставини, мабуть, від неї незалежні, має ходити поміж краплями осіннього дощу, оскільки напередодні виборів перед нею завжди бовваніє перспектива укотре стати полігоном для певних, не надто вишуканих технологій.

З цього погляду не дивними виглядають асоціації, логічний (алогічний?) ланцюг яких незмінно впирається у совкове трактування регіону, тиражоване досі не тільки „добросусідськими телеканалами”, не тільки прожоване тамтешніми ж „філософами”, адептами нафталінових ідей. Варто було колись кіношникам декорувати фасад Опери нацистськими банерами (для зйомок історичного фільму), як „доброзичливе” око одразу ж помістило у їхній контекст листівку із зображенням вояків УПА в одностроях, які виголошують свою підтримку одній з популярних на Заході України політичних сил.

Добра звістка з Франківщини, де спромоглися нарешті відкрити спільний меморіал і поховати на одному „гектарі” українських партизанів і воїнів червоної армії, обов’язково має бути спотвореною синхронами невдоволених – глухих маргіналів, які й стосунку до порядної справи не мають.

Годі прикладів, бо, направду, шкода читацького терпцю. Однак стиль подачі оцих, з дозволу сказати, знахідок вартує ретельнішої оцінки, оскільки відзначається, на перший погляд, невластивою для агресивних медій гламурністю і, я б сказав, манірністю. Така собі зневажлива зверхність, мовляв, що візьмеш із зациклених на ідеї-фікс галичан? А ще спроби запаралелити справді дещо оскомне акцентування тутешньої інтелігенції на своїй причетності до Європи із часто надуманими елементами „європейського космополітизму”. Ось – терпимий понад міру Старий світ, а ось – кваснопатріотична Галичина, з її ксенофобією та задавненими комплексами.

Не скажу, що такий погляд цілком позбавлений підстав. Є ситуації, коли щось заважає нам зважитися на стрибок, аби побачити світ довкола нашого паркану. Іноді нам видається, що мотивації, які визріли у наших мізках, є не те що прийнятними, але обов’язковими для усіх; хробачок месіанства – він не гризе душу, а навпаки – здіймає її на невиправдано далекі висоти. Ярослав Грицак в одному зі своїх інтерв’ю дуже конкретно зауважив цю рису на прикладі культурного простору: «Вся ж історія Львова - це безперервна спроба одної панівної культури (німецької, польської, радянської) здомінувати міський простір і відтиснути інших на периферію до статусу "етнічного ґетто"... Не треба бути ґеніальним мислителем, щоб бачити, що сучасна українська влада пробує робити те саме. Думаю, що це значною мірою тупикова лінія розвитку”.  

Однак мушу зауважити, що толерантне (у жодному випадку – не манірне) ставлення до думок інших у доконечній мірі передбачає адекватність цих інших. Бо інакше матимемо або діалог глухого з німим, або ж монолог сильнішого. Якщо ж такої взаємності не подибуємо, принаймні, зараз, то це аж ніяк не означає, що мусимо замкнутися у власній резервації і діяти абияк, лише б у піку тим, хто артикулює інші думки. Бо вибори минуть, зрештою, їх буде ще багато, а нам доведеться жити і в спокійніші часи, коли пристрасті відійдуть на другий чи надцятий план, натомість звільнивши місце для значно важливішого.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Розкоші злиднів

Ми приречені на вічну поразку, оскільки досі не спромоглися вичавити з власних мізків дику азійську звичку – платити владі лише за те, що вона влада

„Ми працюємо, ви відпочиваєте...” – рекламний телеслоган з присмаком оскоми цілком годиться для окреслення нинішніх відносин загалу і обраної ним влади. Міркую, що лише в поодиноких країнах світу звичною і терпимою є ситуація, за якої працедавець платить найманому робітникові за невиконані завдання, та ще й відпускає його на вакації, знаючи, що той не впорався з найнагальнішими обов’язками.

А ми платимо депутатам, платимо щедро, не рахуючи копійок, не зважаючи на те. що вони не тільки зручно всілися нам на карк, але й бовтають безтурботно ногами.

...Поблизу мого багатоквартирного будинку щонайменше раз на два тижні тече рукотворна ріка. Упродовж кількох літ поспіль з одного й того ж місця вона виринає за подиву гідним графіком, і так само стабільно і систематично аварійна бригада водоканалу бореться з наслідками прориву. Добре всім – робітникам, які сяк-так залатають дірку, керівництву, яке справно „закриває

наряди”, виправдовуючи власну потрібність, керівництву керівництва, яке тішить львів’ян ілюзіями цілодобового водопостачання, не забуваючи при цьому стабільно нарощувати тариф за послуги.

Добре, та не усім. Бо купа грошей для полагодження наперед відомої аварії, не менша купа -- для водних „промокампаній” виймається з міської скарбниці, яку справно чи не дуже поповнюємо ми з вами, з власних кишень.

Здавалося б, що є простішого: раз і назавжди дати лад тій осоружній течі, забути про неї і зосередитися на інших, не менш важливих проблемах. Ан ні! Хто добровільно позбудеться невичерпного джерела статків, знаючи, що цілком прогнозовано і цілком за графіком на вулиці Мідній заб’є джерело прибутку? Скільки таких джерелець у Львові?

Рівно ж і на найвищих щаблях нашої влади. Гра, звичайно, захоплююча, сповнена інтриг, гра, у якій високі ставки і не менш шалені втрати, -- ось сенс щоденного проїдання чотирма з половиною сотнями депутатів наших з вами податків. Тільки з малесеньким нюансом – спонсори цих забав, тобто ми з вами, не маємо до виграшу жодного стосунку. Ми приречені на вічну поразку, оскільки досі не спромоглися вичавити з власних мізків дику азійську звичку – платити владі лише за те, що вона влада. Платити з поклоном, цілуючи пантофлю, оздоблену до того ж символами, молодкими для „справжнього українця”. Платити, насолоджуючись обивательським відчуттям виконаного обов’язку.

Обов’язку перед ким? Перед тими, хто нас дурить?

Ігор Гулик. Ілюстрація: pda.anekdot.ru