Про нормальну владу

«Нормальна влада бореться за нормальні стандарти життя, а ненормальна влада бореться за владу». Оце і є відповідь на риторичне запитання про наших провідників

Запитання, на яке доведеться відповісти чинній владі на місцевих виборах, зависло в повітрі. Запитання про те, чи, бува, нинішні очільники України не схожі на дурнів. Країна, гадаю, делікатно промовчить…

Що відповісти? Що сказати людям, свято переконаним у тому, що у нас, якщо й крадуть, то «на 5 копійок»; які цілком серйозно вважають символом змін кількаразове зростання тарифів; які, зрештою, загубилися в часі десь між кучмовим прем’єрством і ющенковою «українізацією»?

Сказати, що влада у нас нормальна? Що там сидять не ідіоти, які безустанно громадять національні борги, при тому тримають на банківських рахунках нечувані гроші? Лауреат Нобелівської премії 1970 року у царині економіки Пол Ентоні Самуелсон сказав колись, що «нормальна влада бореться за нормальні стандарти життя, а ненормальна влада бореться за владу». Оце і є відповідь на риторичне запитання про наших провідників.

Але вони знають, що роблять. Запитуючи українців про свою адекватність, вони кокетують, бавляться із ментальністю затурканого виборця, для якого будь-який чиновник – це Бог, цар і володар в одній особі. Тому схожі мовні конструкції покликані лише наголосити на власній значущості, а водночас вказати критикам, що саме вони мусять приміряти на себе роль дурнів.

Теза Самуелсона рівною мірою стосується не тільки чинної владної команди. Ті, що нині їй опонують, мали б визнати, що кілька літ тому вони були у ролі Порошенка,  Яценюка і К, і, зрештою, мали  усі важелі для того, аби схилити шальки симпатій українців на свою користь. Вони нині просторікують, що, мовляв, автократичні замашки гаранта – то кара Божа для нації, то могли б бодай якось артикулювати й власну відповідальність за цю «чуму». Отже, й вони були «ненормальною» владою, для якої стандарти життя пересічного громадянина були справою надцятою, для якої доля всієї країни не важила ані йоти. Важило тільки бажання втриматися на верхівці, всеохопна зажерливість і зиск.

Утім про абсолютне банкрутство політичних еліт в Україні сказано чимало. Як і про те, що тут не могли вирости інші, кращі, жертовніші, принаймні раціональніші. Бо усіх, як не крути, обирав народ. Вони – утілення його смаків, уявлень, зрештою, надій. Бо, зрештою, народ, ми з вами, терпимо усі вибрики наших владоможців.

Ігор Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru

Трансформери

Є привід вкотре замислитися над специфічною рисою національного партбудівництва – пристосуванством політиків, звичкою «лягати» під очевидного переможця, грітися у проміннях слави чергового вождя

Один з містечкових аналітиків, вочевидь, заангажований, знайшов цікавий викрутас із нинішньої ситуації у партійному будівництві та вітчизняному політикумі назагал. Мовляв, гляньте, яким родючим виявився грунт Майдану: з нього ледь не щодня виходять нові й нові лідери, рухи, структури. І «Народний фронт» Яценюка, і «БПП» Порошенка, і ось «Народний контроль»… Мабуть, перелік триватиме, у міру просування до стартового свистка виборчої кампанії.

Але, як на мене, тут не надто особливо аплодувати і вигадувати неіснуючу «колиску демократії». Радше, є привід вкотре замислитися над специфічною рисою національного партбудівництва – пристосуванством політиків, звичкою «лягати» під очевидного переможця, грітися у проміннях слави чергового вождя. Адже легкість, з якою новоспечені рухи і структури, а також їхні провідники (зауважимо, не останні на сцені Майдану і поза нею) рвуть материнську пуповину, свідчить або про безперспективність ідеї тотальної єдності, або про те, що її прапори були використані «дезертирами» з суто кон’юнктурною метою.

Українська політика назагал у сенсі народження, розвитку і вмирання партій поставлена з ніг на голову. Тобто природний процес передбачає ініціативу знизу, певне коло сповідувачів певних ідей, які, розуміючи, що в країні число їхніх симпатиків достатнє для об’єднання у партію, проголошують заклик до створення структури. У нас же навпаки: спочатку міркують про спонсора, якому партія може знадобитися для захисту бізнесових чи владних інтересів, відтак знаходять більш-менш знакових осіб, охочих очолити її, формують штаби на місцях і починають вербувати до своїх лав «потрібних людей», читай агентів впливу, бажано з того ж таки підприємницького середовища, з владних кабінетів. Вже потім приходить черга «сірої маси», статистичного елементу для реєстрації проекту Мінюстом.

Щодо ідеології, то тут також все просто: її підбирають, примірюючи до потреб, реалій часу, роблячи поправку на настрої електорату, додавши до цього міксу дрібку популізму.

Ось так і отримуємо структури, розраховані на одноразове використання, у ліпшому разі здатні пережити важкі (тобто позавладні) часи у стані «консерв» або ж товару на продаж, – охочому до змагань за депутатські мандати чи навіть президентське крісло. Ось так з'являються на українських політичних видноколах парадоксальні угруповання, діячі яких сповідують іноді кардинально протилежні погляди, – від радикально-лівих до консервативно-правих, – маючи стержнем лише невтілене прагнення влади і наживи.

Тому говорити про ідеологічний аспект будь-якої з більш-менш поважних українських партій не доводиться. Як і не слід дивуватися, що вчорашні провідні діячі однієї політичної сили завтра оселяться у штаб-квартирі іншої, на не менш високій партпосаді. Це – трансформери, яким бракує навіть естетики конструкторів «Лєго».

Ігор Гулик. Ілюстрація: svoboda.org

Убити буржуя

Благі гасла трансформуються у специфічну філософію, яка ще кілька десятиліть тому втілилася у большевизмі

Нині Україна переймається тарифними проблемами, переймається іноді так, що чутно на всю державу. Трапилося побувати на Хрещатику акурат тоді, коли там палили автомобільні шини, мітингуючи за „долар по 5”. І проблема навіть не у специфічності, як на вітчизняні стандарти таких акцій, бо їдкий дим від паленої гуми доймає навіть найбайдужіших перехожих, проблема – не у макабричних мотивах галасливих невдоволених. Уже вкотре маємо справу з братією, яка відверто і недвозначно скандує: „Убий буржуя!”.

Досі ми стежили за різного роду радикалами дещо зверхньо і навіть схвально. Неординарність, навіть екстравагантність їхніх вчинків додавала елемент екстриму до нашого флегматичного споглядання владних борсань. Але коли цього екстриму, – справжнього, а не вигаданого кріейторами маргіналів, – підкинула ще й криза, коли перед конкретним обивателем цілком непристойно забовваніла перспектива безробіття, злиднів, коли у свідомості того ж таки „маленького українця” зринули спогади про катастрофу 90-х, – саме тепер ми почули знайоме до болю: „Убий буржуя!”.

Цікаво, що публіка, яка вигукує ці гасла, чимось схожа на ту, котра поставила Україну дибки на Майдані. Намети, багатобарвні прапори, вогнища і вимога справедливості. Однак... Справедливість кожен розуміє на свій штиб. Зрештою, великий відсоток Майдану складали якраз ті, кого нині закликають „убити” столичні протестувальники. Адже для маргінала, викинутого на узбіччя процесу, „буржуй” – поняття надто широке: це і власник гігантської корпорації, і приватний підприємець, який тримає хлібний кіоск у спальному районі свого потенційного „убивці”. Для палія автошин – „буржуй” – людина діяльна, а, отже, неприйнятна, взагалі небезпечна. Вона несе у собі ризик необхідності праці, а це – незрозуміло і навіть дико для того, хто звик почувати себе захищеним за кошт інших.

Але столичні протестувальники наразі – це лише верхівка айсберга. Їх може переслідувати міліція і «диванна сотня», однак, якщо пильніше придивитися до процесу, то можна з подивом зауважити, як елементи радикальності щоденно вбиваються у мізки українських громадян голосами найвищих посадових осіб. „Багаті змушені поділитися...”, „багаті мусять угамувати непомірні апетити...”, „ми змусимо їх дбати про незахищених...”. Соціалізм квітне у полум’яних промовах владних популістів. Доки він дістанеться „низів”, його благі гасла трансформуються у специфічну філософію, яка ще кілька десятиліть тому втілилася у большевизмі.

Мабуть, не варто нагадувати, що тоді заклик „убий!” не обмежився конкретним соціальним прошарком. „Буржуї” впали першими і, мабуть, їм таки поталанило, бо вже не бачили того, що було далі...

Ігор Гулик. Ілюстрація: db.chgk.info

Основний виклик

Проблема України полягає акурат у незмінності системи реалізації владних повноважень

Тепер важко вірити тим, хто свого часу піднімав невдоволених гаслом «Україна без Кучми». Л.Д.К. пішов із президентської посади, але чи можемо ми із упевненістю констатувати, що маємо Україну без Кучми? Навпаки, перебуваючи у комфортному затінку, екс-президент так чи інакше втручається у суспільно-політичне життя: за допомогою зятя, у руках якого зосереджено могутній медіа-арсенал, руками учорашніх підлеглих, що ними аж кишить у владних коридорах, зрештою, через посередників, у ролі «дипломата-миротворця».

Проблема України полягає акурат у незмінності системи реалізації владних повноважень. Не тих, що чітко-нечітко виписані на папері, а тих, які цілком резонно було б назвати «звичаєвим правом»: правом сильного бути свавільним, правом керівника брати усе, що заманеться. Ось основний виклик, який, у кінцевому підсумку виливається у мимовільне зізнання колишнього керівника президентського секретаріату, знаменитої «баби Віри», Віри Ульянченко: «Основним викликом перед Україною є існування самої України, існування демократії в Україні». Правда, тепер перед цією, майже демонічною колись персоною, яка нашіптувала колись президентові якісь не надто адекватні поради, забовванів інший виклик, - кримінальне провадження у справі «Сухолуччя»…

Іноді складається враження, що всі, кому доручено здійснювати українську владу, намагаються робити це від протилежного, мовби випробовуючи на міць власний народ і надто вже незрілу державність. «Нумо спробуймо ще й так!» – звучить рефреном поміж рядками президентських указів, розпоряджень уряду, проектів Верховної Ради. Причому, це не експеримент заради експерименту, це банальне бажання насолити супернику, підірвати його авторитет, відкусити шмат його електорального поля. Якби ж то експерименти ставилися задля обрання найправильнішого шляху, – слів немає, було б важко, але, принаймні, була б надія на позитив.

Президент оприлюднив і взявся реалізовувати власне бачення майбутніх змін до Конституції. Чудово, але, скажіть-но, чому цей жест зроблено акурат напередодні старту виборчого марафону, чому саме під час політичних дебатів і сварок пересічний громадянин має мізкувати над тим, що написане, якщо вірити Порошенкові, ще із рік тому? Якщо це програма, з якою президент вирішив залатати діри власного іміджу, то навіщо вбирати її у шати проекту Основного Закону. Ось так з’ясовується, що Конституція – лише банальна забавка у руках політтехнологів, звідси й нігілістське ставлення і до неї, і до решти законів з боку загалу.

Основним викликом для України є її влада – невміла, вайлувата, зарозуміла і далека від потреб тих, на чиї гроші вона існує. Позначена чорними мітками кумівства, корупції, злодійства та обману. Скомпрометована перед світом і в очах власних громадян. Таку владу, без сумніву, слід міняти. Бодай на таку, якої заслуговує цей народ.

Ігор Гулик. Ілюстрація: kvit.ukma.edu.ua

ЄСон

Чи потрібна чинному гарантові Європа? Зрештою, чи потрібна вона українській верхівці взагалі?

Чергова виборча фішка Порошенка луснула, як мильна бульбашка. Чинний президент пожинає збіжжя чи то власних ілюзій, чи завищеної самооцінки, чи просто мусить позичати очі в Сірка через прорахунки своїх політтехнологів.

Українцям було обіцяно безвізовий режим з Європейською Унією до кінця 2015 року, поза тим, надворі вже серпень, а Старий об’єднаний світ скрушно хитає головами, висловилюючши не тільки стурбованість, але й утому Україною. Проблем, з’ясувалося, купа – від біометричних паспортів до війни на Сході. Поступу – жодного, крім ілюзії демократії, деформованої безконечними чварами місцевої політеліти і незбагненним бажанням допекти політичним опонентам навіть коштом майбутнього нації. Ось і тепер, чуючи від європейців делікатне „ні”, президент тицяє пальцем то на уряд, то на парламент, то на Правий сектор...

Влада чомусь свято переконана, що в Україні досі борються дві концепції: повної євроінтеграції України, яку уособлює тільки і тільки він сам, і повернення країни у минуле, – це сповідують її конкуренти.

Але влада йде далі, окрім опонентів усередині країни, вона, як поганий танцюрист, знайшла собі й іншу причину невдачі. У Києві гадають, що сам ЄС мав би дати лад у своєму домі, підмести долівку, постелити червону килимову доріжку, а вже відтак запрошувати Київ.

Я жодним чином не маю наміру кепкувати із таких легковажних мрій. Зрештою, про Європу снить не тільки Порошенко, Яценюк із челяддю, а й, здається, відсотків вісімдесят українців. Але принциповими у нашому випадку є не мрії, а прагнення, втілені у конкретику. Президент, який готується до звіту перед виборцями, мав би мати всі важелі і засоби, аби бодай трішки наблизити країну до такої бажаної Європи. Міністри закордонних, внутрішніх справ – його креатури. А ще купа міністрів з, так би мовити, непрофільних відомств. Зрештою, прискорити ухвалення потрібних законів та корекцій мій би й сам Петро Олексійович, оскільки є суб’єктом законодавчої ініціативи.

Але чи потрібна чинному гарантові Європа? Зрештою, чи потрібна вона українській верхівці взагалі? Гадаю, ні, оскільки навіть отримавши асоційоване членство, Україна, точніше, її провідники, набули собі зайвих клопотів.

Воно їм було треба? Треба, але у певний момент. Коли виборець, вкотре спокушений пустопорожніми обіцянками, безтямно вкинув у скриньку бюлетень із необхідною позначкою. Далі мова про Європу не йде.

Ігор Гулик. Ілюстрація: golovko.livejournal.com

Без гарантій

Влада зосереджує свої зусилля та інформаційний ресурс для того, аби укласти правила гри, перш за все, для себе

Процес конституційної реформи, започаткований в Україні, буде тяглим. Не тому, що еліти, зацікавлені у ньому, прагнуть розтягнути собі задоволення, повправлятися у риториці і використати ще одну нагоду для політичного піару. Радше, тому, що первинно влада зосереджує свої зусилля та інформаційний ресурс для того, аби укласти правила гри, перш за все, для себе. На цьому основний акцент – на переділі повноважень, на з’ясуванні форматів стосунків, на підконтрольності, підзвітності і таке інше.

У наразі ще кволих дискусіях, спричинених, далебі, існуванням хвилевих, тобто важливіших, зазвичай, проблем, навіть поодинокі голоси не ставлять доволі важливе, як на мене. запитання: для кого пишеться ця Конститція, і чи, з огляду на симптоми, згадані вище, потрібна вона взагалі? Адже в умовах консенсусного суспільства гілки влади завжди зможуть домовитися. Навіть якщо серед чиновницької братії знайдеться якийсь невіглас або неслух, то йому завжди вкажуть на місце у кутку, згадавши про зобов’язання, економічний чи партійний інтерес. І на кожного суддю, що керуючись геть не правовими мотивами, ухвалить тим паче неправове рішення, знайдеться інший суддя, який скасує його, спонуканий іншими неправовими речами або ж політичними уподобаннями.

Гадаю, значно важливішим є нині вироблення, а відтак ухвалення суспільного пакту між загалом громадян і владою, який би зосереджувався на нових засадах стосунків між ними, які народилися з поступом вітчизняної демократії. Отже, владу, природно, слід трактувати лише як продукт цих стосунків. І тому її проблеми, очевидно, є вторинними.

Зрештою, пересічному громадянинові начхати, належить його задавнена проблема до компетенції президента чи уряду. Йому вкрай необхідно знати свої права, – інструмент полагодження цієї проблеми самотужки, і гарантії цих прав. Він воліє бути переконаним, що ніхто, навіть Гарант, не зазіхатиме на його особистісний суверенітет, на коло прав, якими він володіє, а у випадку свавілля цей громадянин має знати чіткий орієнтир: куди йому йти, аби покарати кривдника.

Уміння самотужки давати собі раду з власними клопотами, – це не просто риса характеру, «моторність» чи «підприємливість». Це – мотив активності кожного члена спільноти, який, у висліді, дасть підстави говорити про громадянське суспільство. Легко і вигідно записати у Конституції, що джерелом влади є народ, читай – конгломерат осіб, розрізнених не тільки приватним інтересом, але й ідеологічними смаками, геополітичними орієнтирами. Яку владу може породити таке різношерсте згромадження? Жодної або лише її симулякр. Спільнота самодостатніх має шанси стати джерелом демократичної влади, ще Віктор Гюго наголошував, що «усвідомлення права розвиває усвідомлення обов'язку. Загальний закон — це свобода, яка закінчується там, де починається свобода іншого».

Влада, яка починає з написання законів для себе, аж ніяк не може називатися демократичною. Ба більше, вона вдається до спекуляцій на своєму сакральному характері, даючи «темним масам» зрозуміти, що її правові акти – то «Мойсеєві скрижалі», істина в останній інстанції, а не продукт загального порозуміння. Секуляризована спільнота з іронією сприйматиме такі фальсифікації, водночас розуміючи, для чого запущений їхній механізм.

Мені зауважать, що у будівлі уряду зріє проект референдуму на предмет майбутньої Конституції. Але, по-перше, організатором плебісциту виступатимуть знову ж таки автори Закону, по-друге, ніхто не позбавляв їх адміністративного та медійного ресурсів, а, відтак, можливостей формування «потрібної» громадської думки.

Аби зарадити справі, міркую, варто було б поставити все з голови на ноги: ініціювати всенародне обрання конституанти – найавторитетніших діячів, наділених не тільки мудрістю, але й довірою людською, – надати їм інтелектуальну групу правників-законників, і у цьому середовищі виробити кістяк Основного закону, який згодом і став би предметом для всенародного обговорення та схвалення.

Ігор Гулик. Ілюстрація: blprizrak.livejournal.com

Компромат назавжди

Найрадикальнішими виявляються ті, кого банально купили за гроші для вистоювання на мітингах чи провокацій на кшталт підпалів партійних осередків

У провінційному болгарському Поморії, де мені випало якось збавити частину відпустки, як і в Україні, теж готувалися до виборів. Там теж обирали місцеві органи влади, але масштаб агітаційної роботи не до порівняння. Але за кілька днів мого побуту там я зауважив лише одну (!) виборчу листівку на загумінковій вуличці, і цей документ свідчив про стурбованість правих радикалів мусульманською загрозою, яка причаїлася під боком, за дві години доброї їзди до кордону з Туреччиною.

Перетнувши українську межу, я одразу ж відчув на собі погляди майбутніх державців, які переконували всіх у наближенні едемських часів локального масштабу. Гарні гасла супроводжували мене від митниці аж до Львова, правда, серед усієї цієї пишноти раз-у-раз траплялися й неоковирно виготовлені зразки чорного піару, якого, видається нам не уникнути й цього разу.

Безумовно, передвиборча боротьба є запеклим протистоянням, а не картярською забавою „на сірники”. Тільки у цивілізованих країнах змагаються програми та ідеології. У нас же – здебільшого, особи, з їхньою постільною білизною, задзеркальним буттям, не надто вишуканим минулим і часто вигаданими підступними планами. Причини різні, але, як на мене, проблема лежить у площині фактичної порожнечі адептів тієї чи іншої політичної сили, поза як зауважено, і не раз, що учасники передвиборчих перегонів фактично не різняться між собою артикульованими ідеями, вони змагають, здебільшого, на соціальному полі, спекулюючи на негараздах пересічного обивателя, відкриваючи перед ним, злиденним і зневіреним, захмарні перспективи, які, до того ж, є первинно фантазійними. Єжи Лєц дуже доречно зауважив, що „коли міф зіштовхується з міфом, ця сутичка є цілком реальною”, і, у принципі, саме креативні міфи, вигадані у партійних штабах, стають відтак підґрунтям для реального протистояння, оскільки незадоволений натовп завжди прагне певної ідеологічної „легалізації” своєї злоби та обурення. Втім Лєц продовжує, що „найвідданіше підтримують міфи найманці”, і хіба ми вже не мали зразків, коли найрадикальнішими виявлялися ті, кого банально купили за гроші для вистоювання на мітингах чи провокацій на кшталт підпалів партійних осередків?

Характерно, що в усіх українських виборах останнього часу присутній так званий „чинник Мельниченка”. Тепер він навряд чи може стати свідченням харизми колишнього майора, який відважився „писати” Леоніда Кучму. Радше навпаки, – дивна реінкарнація майора вказує на законсервованість вітчизняної еліти, яка, по суті, залишається незмінною з часів раннього Л.Д. К. У принципі, перспектива постати у негативному світлі своїх розмов з колишнім президентом не надто лякає чергових «жертв» чергового «Мельниченка». Електорат вже звик до сенсацій із захалявних фонотек, він переймається не стільки справами давно минулих днів, як тим, що може скористати під час чергової політичної бійки.

І вічні теми українських виборів –мова, ймовірний розкол держави, точніше, жупел цього розколу, тепер ще й війна. У період затишшя, яке, на жаль, випадає вкрай рідко, з’ясовується, що не ними живе громада, однак з легкої руки партійних політтехнологів вони знову зринають на поверхню, створюючи враження неодмінного атрибуту будь-якої політичної діяльності. Цей стереотип знаходить таку ж стереотипну реакцію у свідомості обивателя, який досі, з вини тих же політиків, так і не втямив, чому йому слід говорити саме українською, які преференції здобуде від вступу чи не вступу до Північноатлантичного альянсу, чи полегшає йому, до прикладу, східнякові, від того, що сепарується Галичина?

Виробивши такі світоглядні штампи, учасники перегонів можуть спочивати на лаврах. Ознаки „свого” і „чужого” усталені, мету визначено і, що найголовніше, її можна законсервувати на кілька виборчих періодів, оскільки носії головних месиджів також засиділися на своїх посадах надовго.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов