Приватні відмінності

Проблема полягає у тому, що привид ІІІ Інтернаціоналу й досі бродить постсовєтським тереном, даючися взнаки щораз рідше, але щораз агресивніше

Коли мова точиться довкола того, чим відрізняється європейський спосіб мислення від, скажімо, постсовєтського, доцільно було б прочитати книгу Лінні Олсон „Збунтовані торі й пан Гітлер”. Наразі маємо лише одну згадку про неї у вітчизняних ЗМІ: інтернет-ресурс Західної аналітичної групи якось передрукував рецензію з Gazeta Wyborcza.

Так от, коли Велика Британія оголосила війну Гітлерові після його нападу на Польщу, – пише Лінні Олсон, – Лео Емері, один із найстаріших і найшанованіших парламентарів-торі умовляв британського міністра авіації, щоб королівська авіація (RAF) розбомбила Шварцвальд, де німці мали численні оборонні підприємства. "Чи Ви усвідомлюєте, що це приватна власність?", – вигукнув обурений міністр Вуд. У результаті до кінця війни у Польщі, та й ще довго після того, RAF бомбардував Німеччину тільки листівками, причому, як каже анекдот, стежачи, щоб скидати їх тільки врозсип, а не, боронь Боже пачками, бо пачка могла когось убити.

Коли російські війська завзято бомбардували справжніми боєзарядами грузинський порт Поті, вони не надто замислювалися над тим, що нищать приватну власність. Доки і причали цього чорноморського міста є приватною власністю одного з арабських шейхів. Командири, які віддавали наказ про руйнівні атаки, зрештою, не мали ю замислюватися над тонкощами світової економічної коньюнктури. Однак політичне керівництво Росії на чолі з головкомом-президентом мало б враховувати їх. Однак не зробило цього, не тільки через імперський синдром у мізках, а й через те, що крім нього у головах превалює совкове сприйняття дійсності, з її зневагою до приватності як основоположного постулату демократії. Хронічність недуги циклічно повторилася на Донбасі, у Криму, а тепер ось - у Сирії. 

Зрештою, усе сказане стосується не тільки матеріальної царини. Проблема полягає у тому, що привид ІІІ Інтернаціоналу й досі бродить постсовєтським тереном, даючися взнаки щораз рідше, але щораз агресивніше. Дивакувате з відстані півтори тисячі кілометрів трактування історії адептами євразійства, які прописалися не тільки на сторінках видань типу „Профиль”, але й у кремлівських коридорах, важко ув’язати з риторикою того ж таки Путіна про «миролюбні» наміри Росії.

Натомість британський дипломат Роберт Купер чудово охарактеризував європейську поставу до цієї проблеми: „Європейська Унія – це вічна історія того, як держави зцілюють свої фобії і дізнаються про те, що їхні міфи є не більше, ніж міфами. Британія воювала майже з усіма державами-членами ЄС. Та це залишилося у минулому. Найкращий спосіб впоратися зі своїм минулим – це розповісти про цього правду. Цей спосіб Фройд вважав найліпшим для подолання людських фобій”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: kotsubynske.com.ua

Демократія. Постмодерн

Демократія готує нам чимало сюрпризів. Їх можна сприймати, можна заперечувати. Але найголовніше, що вона дає нам право цього вибору

Можливо, Україні доведеться подолати довгий шлях до заповітного суспільного укладу, який для більшості її громадян вже встиг набити оскомину або перетворитися у своєрідну інтерпретацію комуністичного завтра, яке постійно втікає з виднокола. Однак, попри те, що таки мусимо певним чином реформувати, якщо геть не реконструювати наш посткомуністичний побут, аби, принаймні, знаходити спільну мову з найближчим оточенням, маємо також достеменно знати, що чекає нас там, за обрієм. Аби бодай передбачити, що нас влаштовуватиме там, а що слід приймати як не скажу – фатальне, але таки неуникне.

Я міркую, що таких небезпек є кілька, але, зрештою, ризиками вони можуть бути лише в уяві не надто балуваного демократією індивіда, у свідомості ж тих, хто живе у так званому „вільному світі” і не знає навіть з історії про можливість існування іншої моделі, ці небезпеки цілком можуть видаватися ілюзорними. Та все ж... Зважаючи на укоріненість у ментальних підмурках українського суспільства якраз „історичного елементу”, можемо вже наперед прогнозувати певний бунт „япі”, – феномену західної культури, якщо розуміти під словом культура увесь комплекс людського трибу. Кілька разів цитований мною Бодріяр в „Америці. Кінець могутності” характеризував цей суспільний конгломерат характерів як „радісну зміну. Відносно попереднього покоління не було жодної болючої ревізії – просто ампутація, амнезія, відпущення гріхів – трохи ірреальне забуття, що змінює надзвичайно яскраву подію. Япі – це не перекинчики з табору бунтівників, це нова, впевнена в собі раса – амністована, виправдана, яка легко трансформується в перформативну, байдужа за своїм світоглядом до будь-якої іншої мети, крім зміни та промоушена (промоушена всього: товарів, людей, досліджень, кар’єр, способу життя)… І якщо Америка воскресла – значить, знищення індіанців не було, не було В’єтнаму”. Годі уявити собі українство з ампутованою історією, тоді зникнуть усі сенси діяльності нинішніх політичних партій, усі маніпулятивні технології. Але разом з ними пропаде, вивітриться і національна ідентичність. Ідентичність, до речі, досі несформована і не артикульована втямливо, конкретно і без нашарувань популізму.

Що мені дуже імпонує, – так це довільне трактування демократії, як можливості заробляти гроші на тій же демократії, абсолютно узгодивши свій меркантильний інтерес з головними постулатами пошанівку прав людини, толерації приватної ініціативи. Десь у Флориді, повідомляють телеканали, креативні підприємці заснували фірму, яка за кількасот тисяч баксів укладе на ваше бажання будь-який закон, що більше, – організує місцевий референдум на предмет цього закону з великим відсотком ймовірності його ухвалення. Тобто пересічний громадянин перетворюється на законодавця, і опираючись на волевиявлення таких же, як і він, може цілком серйозно впливати на ситуацію у своєму регіоні. Чи це заперечення парламентаризму, без якого демократія виглядає уціненим, недоукомплектованим виродком, принаймні останні півтисячоліття років, чи. може, „парламентаризм без меж”? Як на мене, такий стан речей цілком годився б для України, в якій, знано, „кожен Іван має свій план”.

У тій же Америці, неподалік Лос-Аджелеса, на кошти одного мільярдера споруджено місто для ортодоксальних католиків. Там ви не зустрінете повій, не побачите порно на місцевих телеканалах, і годі придбати у тамтешній крамниці засоби для контрацепції. Все чудово як для глибоко віруючих. Однак, з іншого боку, це скидається на добровільну сегрегацію, проти якої невтомно боролися чорношкірі мешканці Штатів і найдемократичніші представники білої раси. Але мені видається, що цей етап Україною успішно пройдено на початку – в середині 90-х, коли на хвилі відродження УГКЦ цілі села пережили локальні „релігійні війни”, у висліді яких конфесійний пейзаж не відзначався багатим спектром.

Демократія готує нам чимало сюрпризів. Їх можна сприймати, можна заперечувати. Але найголовніше, що вона дає нам право цього вибору.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Базові свободи

Єдиний, хто насправді має право на Майдан, а, отже, на всі цінності української революції, – це громадянин, загалом народ. Апеляції окремих політиканів до спадщини київського повстання – фальшиві та недолугі

Зворохоблене суспільство множить гіпотези того, що буде після Генеральної асамблеї ООН та сирійської авантюри Путіна. Головне залишається осторонь цього дискурсу, і це найважливіше полягає, як на мене, не у наслідках фактичного переформатування  стосунків у світі, а у тому, як спільноті поводитися далі.

"Існує великий розрив між надто захопленими гіпотезою, аби вникнути у докази, і не готовими цього зробити. Єдиний спосіб зменшити цей розрив полягає в апеляції до авторитету", – стверджує знаний теолог і філософ Девід Рей Гріффін.

Авторитетів, на жаль, не залишилося, а поодинокі постаті, які бодай дають підстави для натяків на певну харизму, відкинуті на маргінес з усіма наслідками такої сепарації. Ба більше, тотальна недовіра всіх до всіх пожирає щодень крихти колишньої опінії, лише посилюючи моральну кризу звиклого до патерналізму загалу.

У низку понять, явищ і осіб, які активно ревізуються зараз, потрапили не тільки вчорашні кумири та провідники, але й базові категорії, до яких українці почали звикати лише кілька років тому. "Двоголова опозиція" (не зрозуміло, яка опозицій ніша – ОБ чи РПЛ?), вже точно, обрала об'єктом для маніпуляції суспільною свідомістю не той об'єкт. Господарка навчилася вже працювати в умовах відсутності від детермінізму з політикою, щонайменше жодні парламентські чи урядові дискусії не впливають на природній ринковий стан речей у цій царині. "Опозиціонери" мали б, у першу чергу, поміркувати над виходом з психологічної кризи, однак, самозрозуміло, що гучна назва – лише яскрава обгортка  для не надто креативних намірів.

"Світ невільний", – висновок американського агентства State of World Liberty, експерти якого помістили Україну на 87-е місце у рейтингу світового індексу свободи, не мусить бути підставою для чергового спалаху апатії в країні, де базові свободи після оборудки 3 червня опинилися перед загрозою.  Мабуть, саме час зрозуміти, що захисниками цих понять не можуть зараз бути ні Президент (через відсутність маневру і тотальну недовіру з боку левової частини вчорашнього електорату), ні тим паче чинний Кабмін (навпаки, утисків зазнають насамперед підприємці), ні Верховна Рада, охоплена внутрішніми чварами і ймовірною низкою чергових «зрад».

Єдиним оборонцем базових свобод, серед яких – і свобода слова, – залишається громадянське суспільство. Та позаяк в Україні воно ще кволе, то, мабуть, можна і треба говорити про поставу громадянина, особистості в обороні свого невід'ємного права бути вільною людиною. Саме він, – громадянин, виборець, – реалізувавши своє право обирати, і відчуваючи себе зрадженим, зневаженим і не почутим, – цілком закономірно плекатиме у собі бажання змінити стан справ. Тут мова не про почуття помсти "владі", – зазвичай, ним керуються саме владці, – тут мова про усвідомлення самодостатньості і можливостей самореалізації у скутому табу і заборонами довкіллі, про розуміння можливостей спротиву і переконання у тому, що цей спротив злу приречений на перемогу.

Єдиний, хто насправді має право на Майдан, а, отже, на всі цінності української революції, – це громадянин, загалом народ. Апеляції окремих політиканів до спадщини київського повстання – фальшиві та недолугі. Можна помилятися у виборі лідера, у виборі шляху, але майже ніколи оманливими не бувають почуття.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru         

Про минущість вражень

Історики та інтелектуали вимушені стати вчителями початкових класів для еліти

Гьоте колись зауважив одну дуже просту річ, – „веселку, яка тримається понад чверть години, перестають помічати”. Справді, у нестримному вирі релятивного життя, ми лише краєм зачіпаємо знакові події, а відтак постаємо ошелешеними новим, досі небаченим, нечутим. Годі нам зупинитися: є осторога не встигнути, не зрозуміти, не осягнути! А насправді, таке поверхове долучення до сучасності, не розуміння, не осягнення, а лише шматочок вражень, витертий згодом, як дешевий мідяк на битому шляху.

Враження мілішають не тільки через невпинний плин часу. Є поняття, затерті словами, – порожніми, артикульованими на потребу моменту, – без огляду на суть окресленого, іноді таки важливу.

Пригадую час, коли українство лише починало знайомитися зі своєю правдивою історією, витирати, як полюбляли тоді пишно говорити, „білі плями”. Цьому сприяла і відносна свобода преси, і видавничий інтерес, оскільки книги із незнаними фактами знаходили вдячного читача.

Сьогодні маємо геть іншу ситуацію, як на мене, витворену штучно, бо ще не всі нюанси вітчизняної історії належно зафіксовано, не про все сказано, далебі не на всьому належно акцентовано. Однак, як твердить знаний історик Володимир Сергійчук, „сьогоднішня влада, я так розумію, не дуже хотіла, щоб про видатних українців, тих, хто справді працював на Україну, для українського майбутнього, щоб про них справді знали широкі кола”.

Натяк на „сьогоднішню владу” у пана Сергійчука можна сприймати двояко. Безумовно, визначальною рисою усіх посткомуністичних українських урядів є відсутність тяглості урядництва. З кожною новою командою держава отримує і новий формат світоглядних цінностей та засад, не кажучи вже про „смакові правки” окремих посадовців.

Гірше інше: часто історія стає розмінною монетою у політичній грі, і тоді направду важко спрогнозувати, як поведуть себе типово українські „націонал-патріоти” чи, скажімо, космополіти з розмаїтих середовищ. Баш на баш, – цей принцип застосовують не тільки щодо голосувань за потрібне рішення, не тільки у кадровій політиці, а й доволі успішно – у фундаментальних підходах до минувшини. Легко панові Сергійчуку радити владцям, мовляв, „треба, щоб українська історіографія не оглядалася на сусідів, а писала українську правду, та й усе”. Але коли на сусідів (що зі Сходу, що із Заходу) оглядається левова частка вітчизняного електорату, тоді політикові слід або офірувати своєю кар’єрою, або вносити корективи у власну програму. Зазвичай, наші чомусь обирають друге. Принаймні, наразі.

Історики та інтелектуали вимушені стати вчителями початкових класів для еліти. Вони, виглядає, не проти, а от еліта, здебільшого, використовує їхні поради лише тоді, коли бачить у цьому зиск. Якщо взагалі розуміє, про що їй намагаються розповісти.

Ігор Гулик. Ілюстрація: timer-odessa.net

Утікачі

Розуміючи шкідливість корупції для держави загалом і особи зокрема, українці все ж вважають за можливе для вирішення особистих питань тішитися нагодою полегшити собі життя за допомогою тієї ж корупції

Один мій давній знайомий дуже полюбляє вислів, який, годиться, мабуть, для пересічного обивателя пост-комуністичної доби. Діагноз «просторовий кретинізм, помножений на усвідомлення реалій» по-саркастичному мудро передає ті умонастрої, що домінують серед розшарпаної змінами спільноти. Коли китайці вживали найстрашніше прокляття («аби ти жив у час змін!») вони, либонь, і не передбачали які ягідки зав’яжуться із навіяних ними квіточок.

Недавно Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та соціологічна служба Центру Разумкова оприлюднили результати своїх досліджень, згідно із якими, 75% українців вважають, що в країні «зашкалює» рівень корупції. Не вдаючись у деталі, одразу ж висловлю припущення, що левова частка цих трьох чвертей свідомого населення (бо у соцопитуваннях таки беруть участь активніші громадяни), ставляться до такого стану речей як, скажімо, ставляться до погоди. Мовляв, воно то так, але що вдієш…

Якщо вже на побутовому рівні корупція як явище дістала не тільки легітимізацію, але й до певної міри сакралізацію, якщо корупціонерів (назагал – хабарників, телефонних «позвоночників» etc.) ненавидять, однак бояться і шанують, мов священних корів, то це. погодьтеся, справді, діагноз.

Ба більше, усталеною є думка, що, у принципі, так воно й має бути, оскільки не даремно ж людина витрачалася на освіту, зв’язки, аби діставшись «хлібної посади», демонструвати зразки альтруїзму.

Тобто погодившись із тотальними лапувками, кумівством, знайомствами, більше того, розуміючи шкідливість схожих практик для держави загалом і особи зокрема, українці все ж вважають за можливе для вирішення особистих питань тішитися нагодою полегшити собі життя за допомогою тієї ж корупції. Нема на то ради, як на дощ…

Насправді ж маємо яскравий зразок спроби втечі від безвиході, коли утікати, зрештою нікуди. Просторовий кретинізм, помножений на усвідомлення реалій. Це – не наслідок ментальних рис, і, на жаль, не спадок тоталітаризму. Це – набуті звички посткомуністичної доби, упродовж якої країна живе не завдяки, а всупереч запропонованих їй законів, коли правий нігілізм одних породжує «пофігізм» інших, а відтак, навіть потребуючи захисту Феміди, особа має цілком тверезо розуміти, що й вона не свята серед цього сонму грішників.

Вразливість такої позиції – очевидна. «Блакитного злодюжку», який колись недоплатив податківцю, «кинув» бізнесового партнера, відкусив шмат землі, давши на лапу кому слід, спробуй тепер потягнути до суду. Він починає волати про тиск, про політичні переслідування, відгавкуватися чарівною фразою «сам дурень», розповідати, що ось, мовляв, тому можна, а чому мені зась? І найгірше, що формально, про людське око він має рацію. Бо хто його судитиме? Такі ж як і він, утікачі у замкнутому просторі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: censor.net.ua

Апломб всезнайки

Усезнайство влади, готові відповіді на все і вся, навіть на найскладніші філософські питання, провокують на роздуми. Наприклад, про те, чому ж ми досі, з такими «енциклопедистами», перебуваємо на задвіках світу

Щойно той чи інший персонаж української політики дістанеться певного щабля влади, як у нього, з’ясовуємо, є відповіді на всі запитання. Це – страшно і небезпечно, бо одна справа, коли таким всезнайкою є ваш сусід чи сільський вуйко, що не може відірватися від телевізора, і зовсім інша – коли це особа, на яку покладено обов’язок ухвалювати певні рішення.

Драма «всезнайства» у нинішніх умовах поглиблюється ще й через те, що у нас вкрай мало фахових менеджерів, та й узагалі – до керівництва тими чи іншими галузями стають, зазвичай, не ті, що здобували знання предмета на практиці, долаючи кар’єрні висоти з нульового рівня, а ті, хто вмів пристосуватися, налагодити знайомства або ж просто має серед родичів впливових панів.

Недавно мене вразила оповідь одного зі знайомців про те, як він, тяжко гаруючи в Америці, заробив не тільки на навчання своїх дітей, але й на те, аби вони, вийшовши з правничого факультету, вже мали офіс своєї адвокатської контори у центрі Львова. Тепер тато приїхав поглянути, як майстри вивершують ремонт цього, скажемо прямо, палацу…

Я особисто не звернувся б за послугами до таких «адвокатів», позаяк і грошей шкода, та й ефект від їхньої допомоги сумнівний. Але чи всі майбутні клієнти знатимуть про те, що без батьківських заощаджень цей правник не ступить й кроку?

Усезнайство влади, готові відповіді на все і вся, навіть на найскладніші філософські питання, провокують на роздуми. Наприклад, про те, чому ж ми досі, з такими «енциклопедистами», перебуваємо на задвіках світу, чому, коли й справді слід дискутувати довкола якихось важливих проблем, режим воліє застосувати міліцейські кийки проти інакодумців, чому, врешті-решт, усе помітнішою стає на наших телеекранах і в друкованих ЗМІ фільтрація новин? Тому, що, мабуть, насправді наші очільники не знають нічого, а, радше, створюють видимість компетентності, «пудрять мізки» мудрими словами, за якими – порожнеча.

«Дурень може навіть одержати Нобелівську премію, – пише Умберто Еко. – Глупота оточує нас зусебіч... Вся історія логіки зводиться до пошуків такого визначення глупоти, з яким ми могли б погодитися» (курсив наш – Авт.).

Та найприкріше, – погоджуємося навіть без визначень. І вони настільки входять у роль, що з часом пробують втілювати артикульовані ними бздури у практику. І тоді вже проблема невігластва стає не тільки їхньою, вона починає діставати усіх тих, чиїм інтересам шкодить владне свавілля.

Тому спротив,  базований на здоровому глузді і нормальних людських почуттях – найнебезпечніший із усіх. Досі ми мали приклади опозиції, зав’язаної на політичних, бізнесових інтересах, але, вочевидь, переконалися в неефективності такого варіанту. Бо чи є різниця, коли на зміну одному прийде інший «всезнайко»?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Артур Полєвой

Публічність брехні

Безкарність нечистоплотності штовхає високих клерків на своєрідне змагання поміж собою: хто нахабніше збреше, хто зуміє віртуозніше викрутитися, коли його схоплять на гарячому, тобто викриють облудність його аргументів

Про сумну традицію вітчизняного політичного класу говорити одне, думати інше, а чинити – геть протилежне, сказано чимало. Ця згубна звичка вже давно набула рис традиції, а від того, мабуть, і втратила елемент ризику для тих, хто так чи інакше причетний до ухвалення рішень в Україні. Брехати, брехати і ще раз брехати, – заради хвилевих вигод, на потребу моменту, аби зберегти обличчя перед виборцем, аби здобути його прихильність. На гадку навертається порівняння з сумновідомим міністром пропаганди Третього райху, але, даруйте, Геббельс – це персонаж іншої опери, який не надто прагнув, аби його вважали «своїм» демократичні лідери решти світу, натомість наші очільники, здається, ще не міняли своїх зонішньополітичних орієнтирів. Принаймні, про людське око.

Я не відаю, яким чином українці мають здолати цю ваду свого провідництва, але знаю, що вона, якщо не буде викорінена, спричинить загальний колапс людських стосунків навіть на побутовому рівні. Оскільки пересічний обиватель, зазвичай, схильний виправдовувати власні не надто шляхетні вчинки киванням убік «ясновельможних». Мовляв, вони брешуть по-крупному, то чому мені заказано покривити душею в дрібницях.

Утім, у дрібницях ховається знано хто. І «мізерна неправда» з уст «маленького українця» часто вилазить йому боком у прямому сенсі цього слова, тобто регламентована усією суворістю цивільного чи карного кодексів. А ось брехня, що нестримним потоком ллється з телеекранів та радіоприймачів, вихлюпується з газетних шпальт, брехня, яку не тільки толерують, але й інтенсивно практикують у владних ешелонах, ще жодного разу не стала прецедентом судової практики і лише в поодиноких випадках будила громадський осуд у його публічному виразі. Складається враження, що безкарність нечистоплотності штовхає високих клерків на своєрідне змагання поміж собою: хто нахабніше збреше, хто зуміє віртуозніше викрутитися, коли його схоплять на гарячому, тобто викриють облудність його аргументів.

Коли б схожа поведінка стосувалася лише «брехунців-самітників», то, мабуть, справа не вартувала б і виїденого яйця. Гірше інше, – брехню окремих персонажів заповзято покривають: а) партії, до яких належать ці панове; б) державні структури, у яких вони незле поживають на кошт платників податків; в) бізнес-парнери, які послуговуються чиновницьким дахом для власних оборудок. Список можна продовжити до безконечності. Все залежить від рангу і «потрібності» брехуна.

Але ж ми з вами, ті, хто, у принципі, вважають себе порядними і слухають, якщо не священицькі проповіді, то власне сумління, прекрасно розуміємо, що із брехнею світ пройдеш, та назад не повернешся. З яких це пір нам стало  комфортно серед публічної брехні?

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru