Балансовий постскриптум

Саме тут, на стику Євросоюзу і Раші, має постати, за задумом Америки й НАТО, нова стіна, й українці, виснажені боротьбою спочатку проти власного диктатора (правда, і його важко назвати «власним», адже ніхто й не сумнівався, хто смикає за ниточки Януковича), а відтак і відвертою конфронтацією з Москвою, з тероризмом, - не проти такої перспективи

Представники НАТО зачастили до Києва. В Україні ще й не встигають перетравити заяв цих «яструбів», а от у Москві вже поквапилися охарактеризувати їх як «балансовий постскриптум» до ідеї подальшого нагнітання стосунків між Росією та США. Певна річ, іншого й очікувати було не варто, позаяк Кремль і надалі переконаний, що коли там стрижуть нігті, в Україні рубають пальці.

Та проблема, однак, не в смакових оцінках. Вона сидить значно глибше, а вибухнувши може спричинити геть протилежні враження, ба навіть певний розпач Кремля. Природна м’якість Обами – позірно заспокійлива і миротворча, однак навряд чи російські чиновники (здебільшого, спецслужбовці) вміють ефективно упоратися з феноменом «м’якої сили”. Те, що саме Обама-демократ заговорив про потребу порятунку «світопорядку», наштовхує на не надто звичні алюзії з ідеєю горбачовської «перестройкі», активно підтриманої республіканцем Рейґаном. Тільки Роналд Вілсон починав навпаки – до краю загостривши стосунки із «імперією зла» (його ж термін), він відтак спровокував Міхаїла Ґорбачова на руйнацію Берлінського муру. Це йому належать слова, сказані під цією стіною, але «не до стіни»:  «Пане Ґорбачов, відчиніть цю браму! Пане Ґорбачов, зруйнуйте цей мур!».

Обама взявся за інший край проблеми. Він хотів порозумітися із росіянами на мові демократів, він прагнув знайти з ними точки дотику. Але, не знайшовши порозуміння, він натиснув на ці точки. І замість деструкції стіни його завданням стане спорудження нової.

Тому, на мою думку, не варто казати про «балансовий постскриптум». Радше, слід поміркувати над продовженням курсу, який адміністрація Обами не випадково проклала через український терен.

Саме тут, на стику Євросоюзу і Раші, має постати, за задумом Америки й НАТО, нова стіна, й українці, виснажені боротьбою спочатку проти власного диктатора (правда, і його важко назвати «власним», адже ніхто й не сумнівався, хто смикає за ниточки Януковича), а відтак і відвертою конфронтацією з Москвою, з тероризмом, - не проти такої перспективи. Мені іноді видається, що мине ще трохи часу, і ми погоджуватимемося на все, аби лиш покласти край кровопролиттю і непевності. Але це «все» аж ніяк не означатиме повернення до СССР чи нового формату імперії. Ба більше, навряд чи ми дамо згоду на подальший статус «сірої зони» (навіть якщо того дуже бажатимуть політики по обидва боки фронту), позаяк донбаський конфлікт переконав нас у тому, що «хата скраю» палає першою.

Якщо «доктрина Рейґана» увінчалася поваленням Берлінського муру, перемогою польської «Солідарності» і врешті – розвалом СРСР, то «доктрина Обами», хай там як її не оцінюють зараз, у недалекому майбутньому цілком може зруйнувати саме «ерефію». Тепер мова не йтиме про змагання ресурсу (порівнювати США і Росію геть некоректно), тепер воно перейшло у гарячу фазу. Чи здатні на такий формат чинні московські лідери, – питання. Принаймні, вони, за звичкою, наразі перекладають проблеми, згенеровані власною недолугістю, на російський народ (див. указ ВВХ про обмеження імпорту). Так було завжди, пише Алєксандр Подрабінек: «Тепер Росії оголосив голодування нелегітимний президент країни. Він таким робом повідомляє Заходу, що країна може хоч спухнути від голоду, а він своєї політики не мінятиме. І це не порожні слова і не перебільшення. Нелюди путінского гарту легко знищували мільйони людей під час колективізації і Голодомору, у масових репресіях, спалювали у топках воєнних битв».

Злість від фіаско на зовнішньополітичному векторі трансформується у ВВХ у у тотальну злобу проти всіх, проти росіян серед інших. Філософія убивці не потребує коментарів. Вона потребує гамівної сорочки, аби він, принаймні, не нашкодив тим, хто поруч. Або кулі…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Ще один розпад СРСР?

Світ постав перед потребою урізноманітнення поведінкових стереотипів, перед складною але водночас поліваріантною системою людських взаємин

Хто про що, – а провідні аналітики світу не втомлюються говорити про українську кризу. Мабуть, жодна з тем, що стають предметом дискусії не тільки на представницьких форумах, самітах чи просто у кулуарах, але й дістаються курилок та кухонь, не мала останнім часом стількох інтерпретацій, історичних алюзій, ба навіть анекдотів.

Доволі оригінальним, – до слова, як завжди, – виявився фінансист Джордж Сорос. Опонуючи європейським «утомленим Україною», Сорос заявив, що на сьогодні землі від Чопа до Хутора Михайлівського є найціннішим ресурсом континенту, а щодо Росії, то, на думку філантропа, тут годиться паралель з розпадом Радянського Союзу.

Доволі давня доповідь Сороса у Колумбійському університеті з приводу кризи 2008-го років натомість була вельми песимістичною. Мільярдер заявив, що світова економіка продовжує тривале падіння, і говорити про «дно» цієї ями ще надто рано. Але порівняння з розпадом СРСР, ужите знаним фахівцем з ринків, – дає бодай йоту оптимізму. Скажу чому: є надія, що українська криза, як і колапс комуністичної імперії, дадуть світові нову модель мислення, підштовхнуть народи та уряди до думки про «мізерність» глобальності, про те, що весь світ, з його найглухішими загумінками і найрозвиненішими мегаполісами – одне ціле, що уваги спільноти, якщо вона хоче просуватися далі, заслуговують не тільки і не стільки витончені технологічно цивілізації, але й країни, що ледь стали на шлях сучасного розвитку.

Справді, падіння «залізної завіси», а відтак – «імперії зла», наочно продемонструвало плинність консервативних уявлень про двополюсний світ, про те, що розвиток може базуватися лише на протистоянні протилежних систем. Комфортна модель, за якої усі міждержавні стосунки вибудовувалися на підставі симпатій чи антипатій до двох устроїв економіки, яка володіла єдиним інструментом вирішення усіх проблем – інструментом сили, одного чудового дня виявилася непотрібною, недолугою та неповноцінною. Натомість  світ постав перед потребою урізноманітнення поведінкових стереотипів, перед складною але водночас поліваріантною системою людських взаємин.

Якщо нинішня криза «вагітна» саме такими змінами, то, попри усі її негативи і виклики, вона направду означатиме вибір. Гадаю, що ми станемо свідками не тільки зубожіння чи побутових проблем, але й зможемо переконатися у можливостях людського генія, здобути неоціненний досвід. Він стосуватиметься  не тільки шляхів виживання, власне – найголовнішим у ньому стане уміння пошуку свого місця у світі. Ймовірні, звичайно, й не надто добрі повороти: особливо це стосується країн, у яких демократія перебуває щойно у зародковому стані. Тут цілком можливі пошуки легкого виходу через запровадження режимів «важкої руки». Однак, – це життя, і що б не трапилося з нами усіма, мусимо сприймати його таким, як воно є.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

«…У нас гроші голосно говорять»

Криза безкарності зайшла вже надто далеко, втягнувши у своє порочне коло не тільки «недоторканих», але й кишенькових прокурорів, суддів

Цю фразу, влучну і просту, взято з давнього інтерв’ю Владики Любомира Гузара. Можна шукати чимало пояснень (і, без сумніву, знаходити їх) тим чи іншим учинкам дійових осіб вітчизняної політичної драми, можна передбачати високі наміри (чи відсутність таких), що створюють мотивації певних партійних середовищ, але не можна заперечити фундаментального – «У нас гроші голосно говорять».

Можемо називати це будь-як, відомий старець, до прикладу, пояснює це тим, що чомусь, не зважаючи на руйнацію комуни, ми тягнемо своє життя за принципом войовничого матеріалізму; але направду за кожним політичним гаслом, за кожним жестом бовваніє привид банкноти. Тому іноді, натрапивши на поодинокого співрозмовника, який хоче і знає що і як робити в умовах зливи пусто-порожніх слів, ми, особливо журналісти, шукаємо серед його симулянтів, перш за все, голий меркантильний інтерес. Справді, коли чуєш чи бачиш щось, спершу запитай, – кому воно на руку? Знову ж таки до Любомира Гузара:  «Це люди (скоробагатьки – Авт.), які не вміють собі дати раду з багатством. Гроші скоріше контролюють їх, ніж навпаки. А це, відповідно, контролює наше суспільство, і тоді починаються розмови про хабарництво, корупцію».

Найгірше, що приховані мотиви тих, хто заради збагачення рветься до влади, під час нинішніх виборчих перегонів також, виринають на поверхню значно пізніше, і суспільство фактично не має важелів, аби зупинити наділених мандатами чи портфелями осіб у їхньому свавіллі і безвідповідальності. Слабка спроба позбавити депутатів імунітету, попри гучність своєї артикуляції на всіх можливих комунікаційних каналах, залишається фікцією. Позаяк криза безкарності зайшла вже надто далеко, втягнувши у своє порочне коло не тільки «недоторканих», але й кишенькових прокурорів, суддів. Ба більше, – симулякри так званого «громадянського суспільства», – проплачені фонди, асоціації, форуми – зазвичай не просто діють в інтересах своїх спонсорів, вони дискредитують саму перспективу громадського контролю за владою, її інституціями, слугують тим каналом, через який владоможці випускають невдоволену пару суспільного спротиву.

Я не кажу, що це недуга специфічно українська. Тією чи іншою мірою вона вразила усі спільноти демократичного вибору. Але, по-перше, від цього не легше. А, по-друге, значно суттєвішою є різниця між механізмом зміни еліт в Україні і на Заході. Тут конституційно освячено фактичне право на владу для тих, хто має значний фінансовий ресурс. Партійна належність, без якої, в умовах пропорційної системи, прорив у владу є фікцією, по суті, не має значення. Партії в Україні – радше бізнес-проекти, а, отже, симулякром партквитка є знову ж таки банкнота. Вона ж – чудовий замінник харизми, оскільки нею проплачено й іміджеві заходи, і «благодійність» про людське око, і технологію здобуття потрібного крісла.

Зміна еліт у країнах досвідченої демократії, втім теж не позбавлена матеріального чинника. Однак там він – не перший і не головний. Любомир Гузар пояснює це просто, як священик на проповіді: «Хто є правдиво багата людина? Та, яка виросла з багатством, для якої гроші не є вершиною всього, яка має кошти і вміє з ними жити, вміє їх уживати. Така людина буває правдиво побожна. Бо гроші не є метою чи змістом її життя».

Чи є в Україні товстосуми у третьому-четвертому поколіннях? Звідки їм узятися – з «цеховиків» пізньосовєтського часу, які не спали ночами, очікуючи на «ОБХС»? З колишніх голів колгоспів, що пустили своїх односельців з голим задом на заробітки, а самі жирують на чужій кривавиці? З вокзальних ошустів, які тепер корчать з себе новітню шляхту? З неотесаних «мєнтів», що рекетували «перестроєчні» кооперативи?.. «Ми дійшли до того, про що писав 1918 року Грушевський: біда України в тому, що нею правлять ті, кому вона не потрібна.

Коли я дивлюся на оцю зграю української «еліти», мені направду стає страшно. Від того, до чого довели велику і розумну націю, яка тепер змушена плазувати на захцянки покидьків.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Читаючи Скарґу

З кожним роком загал переконується в неефективності того, що пропонує йому верхівка. Справжні цінності людства зазнають дедалі більшої дискредитації та фальшування

Професорка Барбара Скарґа відійшла у вічність у вересні шість років тому, і залишила нам свій заповіт. Слова, до яких варто прислухатися, бо людина, яка артикулювала їх, мала достатньо підстав та досвіду, аби так казати. За плечима видатної польки – підпілля АК, сибірське заслання, а вже відтак – наукова, публіцистична діяльність. Предмет її зацікавлень – філософія людини посттоталітарного суспільства, свідомість, роздерта конфліктами минулого та хвилевих інтересів, мозок, засмічений спрощеними схемами комуни і маніпуляціями «демократичних» політиків.

Саме тому, зупинившись серед галасливої заідеологізованої риторики, серед буття, яке щораз підкидає нам оберемки проблем, серед негативу, пропагованого медіями, зосередьмося на тому, що написала Барбара Скарґа. «Чи варто жити в світі, де підступ важливіший, ніж довіра, провокація важливіша, ніж лояльність, а ворожість… важливіша, ніж дружні контакти? У світі, де моральні принципи не відіграють жодної ролі, а навпаки – до них ставляться як до перешкоди для ефективних дій? Сумний то був би світ. Світ, звідки вигнана була б справедливість і базова для неї мораль, не був би гідний існування» (цит. за  Gazeta Wyborcza, 19 вересня 2009 р.).

Чи можемо щось змінити? Щось зрушити у застиглому, здавалося б, назавжди, стані речей? Чи приречені бути вічними заручниками політиків, які давно зневажили етику, бо вона «загалом підважує почуття помсти й відплати. Вона не терпить сили. Вона не йме віри державі, зосередженій на владі». Як же їм, павукам у банці, відмовитися від сили, навіщо їм тоді влада, якщо її не можна використати для помсти опонентам?

Чи можна узгодити етику і політику, – ось питання, яке ставить Барбара Скарґа, і, на жаль, досвід не дає на нього позитивної відповіді. Тут мова не лише про Україну чи десяток постсовєтських держав. Питання стосується усіх без винятку народів, бо яким би тяглим не був демократичний досвід тієї чи іншої нації, мусимо визнати, що етика політиків – найслабше їх місце. «Демагог у своїй жадобі влади не любить обмежуватися законом. Про закон він майже безугавно говорить, але закону не дотримується. Щоб здобути підтримку для своїх незаконних дій серед народу, він намагається йому догодити», – пише Барбара Скарґа.

Міркую, що найближчими десятиліттями людство навряд чи наблизиться до вимріяного Скарґою ідеалу. Однак те, що її тестамент актуальний, – не викликає сумнівів. З кожним роком загал переконується в неефективності того, що пропонує йому верхівка. Справжні цінності людства зазнають дедалі більшої дискредитації та фальшування, і робиться це на догоду персонажам, не вартих уділених їм повноважень. І щораз потужніше звучать голоси тих, хто прагне перебудувати світ, аби його перспектива була справедливою та гідною людства.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  newzar.wordpress.com

Бандера і Сталін

Провідник і Тиран, а відтак їхні послідовники – українські патріоти й «ватна» Росія, утілена в особі екс-кадебіста Путіна, – це два ключі до розуміння сучасного світу

В історії є постаті, які реально ніколи не перетиналися, однак невидимими узами пов’язані між собою. Цей феномен є чинником морального, психологічного, ідеологічного рівня, аніж просто фіксацією факту нерозривності таких осіб.

Уся історія із героїзацією Степана Бандери Віктором Ющенком, відтак скосуванням одіозного указу командою його наступника, дискусією на європейському рівні про сутність цінностей Провідника ОУН і сучасної унійної реальності Старого світу розвивалася паралельно із іншим процесом: реабілітацією постаті Сталіна у Росії. Тепер, коли в Україні постать Провідника почали сприймати більш-менш адекватно, як те й належить, Сталін для Росії перетворився на фата-морганний образ колишньої могутності, мотиваційний чинник агресії і диктату.

Отже, Бандера і Сталін… Звичайно ж, антиподи, з точки зору українців, що більш-менш знаються на власній історії, і з точки зору росіян, які також щойно починають вивчати свою справжню минувшину. Але антиподи не тільки за фізичного свого життя, але й по смерті. Алєксандр Мотиль,  професор політології університету Рутґерз у Ньюарку, написав статтю «Україна, Європа і Бандера», у якій поміж рядками можна прочитати генезу цього протистояння. Шанований науковець стверджує, що цей конфлікт особистостей можна висловити цілком математично: «За період між 1944-м і 1955 рр. націоналісти втратили понад 150000 людей, тоді як через них радянські війська та міліція втратили 30000 (привіт Табачніку, який твердить: „У боротьбі з ОУНівськими партизанськими загонами (німці) втратили значно меншу кількість, що обчислюється кількома сотнями загиблих і, може, тисячами” – Авт.). Сотні тисяч людей, які симпатизували націоналістам, були депортовані або ув’язнені в ГУЛАГу». Але є більш прихований пласт антагонізму Бандери і Сталіна, і Алєксандр Мотиль, свідомо чи ні, проводить дивну паралель:  «Коли… президент Жак Ширак нагороджував Великим хрестом ордену Почесного легіону російського президента (Владіміра Путіна – Авт.), він фактично реабілітував одну з найкривавіших таємних поліційних організацій і зневажив мільйони тих, хто загинув у радянських концтаборах».

Таким чином дискусію довкола цінностей ЄС та ідей Провідника ОУН, видається, вичерпано. Однак постає питання іншого плану: Провідник і Тиран, а відтак їхні послідовники – українські патріоти й «ватна» Росія, утілена в особі екс-кадебіста Путіна, – це два ключі до розуміння сучасного світу. З його подвійними стандартами, сфальшованими стандартами і меркантильним інтересом. Ці світи перетинаються на помежів’ї – в Україні. Саме тут розгортається чи не найзапекліша ідеологічна війна новітніх часів, поєдинок, від результатів якого залежатиме не тільки шлях самої України, але, видається, цілого континенту. «Толерантні» європейці воліють мовчати, що кремлівський режим є прямим спадкоємцем Йосифа Сталіна. Хто чинитиме спротив?      

Ігор Гулик. Ілюстрація: Сальвадор Далі

Христос із виборчого списку

Реакція львівського бургомістра Садового на нагінку з боку церковних «мудреців» взагалі скидається на молитву фарисея…

Те, що церква, – не тільки в Україні, – є політично заангажованою організацією, досі вважалося табуйованою темою для дискусій. Так, іноді ми чули певні публічні натяки у ЗМІ про симпатії того чи іншого владики, але те було нічим у порівнянні з відвертою політичною пропагандою, що невпинним потоком полилася під час «казань» під церковними банями або ж «проповідей» з телеекранів.

Однак заява єрм. Юстина Бойка через «богохульне» інтерв’ю Ірини Магдиш про реальний клерикальний терор у Львові, здатні перевернути уявлення про незаангажованість кліру і впевнити його відвертому бажанні упливати на вибір своєї пастви. Ба більше, - реакція самопомічного бургомістра Садового взагалі скидається на молитву фарисея (Лука, 18:9-14)…

Взагалі клір неодноразово висловлював сумніви у тому, що «Христос з Божою Матір’ю кидатиме бюлетені в скриньки…», і  «тому ми не дріматимемо, а працюватимемо, щоб кожна віруюча людина мала тверду національну позицію і вибирала патріота України, який вболіватиме за українську державність», то хочеться запитати цього кліриків про сенси біблійного постулату про усіляку (!) владу від Бога.

Зрозуміла річ, – Церква (з великої літери) має бути національним організмом, одним з символів самоідентифікації етносу. Але це ніяк не означає того, що відділена від держави, вона, по-перше, почувається взагалі поза правовим полем ("церква починає на цьому жирувати і зловживати страшним чином". - Ірина Магдиш), а, по-друге, береться судити тих, хто відвідує храми, за політичними чи іншими переконаннями.

Певно ж, питання місця української церкви в українській державі та школі, попри свою сакральну та національну складову, містить і ложку дьогтю меркантильності кліриків. Здавалося б, пані Магдиш боронить закон, закидаючи церковникам і надто ревним у вірі освітянам надмірну присутність у школі релігійних символів. То за що тоді Садовий «м’яко натякнув» Ірині Святославівні на небажаність її особи у мерії? Відповідь одна – вибори та правовірний електорат Андрія Івановича. За великим рахунком, скандальне інтерв’ю львівської культуртрегерки – не про церкву і школу, а про провальні стратегії нинішньої команди з Ратуші у справі формування міського простору галицької столиці. Саме цій проблематиці присвячено левову частку розмови пані Магдиш і Єкатєріни Сєргацкової. Тож самопомічний бургомістр лише використав месидж єрм. Юстина Бойка для того, аби затулити рота надто балакливій чиновниці…

Ще одне. Закиди про «державність церкви» досі, зазвичай, часто використовували у полеміці із РПЦ, наголошуючи, що головним мотивом її непоступливості та українофобій є страх перед утратою половини парафій, а, отже, загроза особливій (досі) ролі у православ’ї назагал.

Але схоже звинувачення можемо адресувати й представникам чи не всіх, а особливо - домінуючих - релігійних згромаджень у самій Україні, позаяк більшість із них так і пнеться стати об’єктами особливих милостей із боку сильних цього світу. Якщо говорити метафорами, то чимало церковних діячів не проти просунути у виборчі списки впливових партій «свого Христа», аби відтак скористати із можливостей причетності до влади.

Але, даруйте, так не буває. Принаймні, через головну заповідь Спасителя, яку вміло оминають наші богобоязливі державні мужі, а услід за ними – й церковна братія найрозмаїтішого штибу. Наразі вона ще тішиться довірою пересічних співвітчизників, яку вже давно втратили її владні патрони. Та на все свій час, – як там в Еклезіяста – «час стоїть, минаєте ви».

Ігор Гулик. Ілюстрація: censor.net.ua

Різнолика демократія

Брутальність «радикалів», візантійщина БПП і традиційна зловтіха Тимошенко не дають політичному класові діяти на власний розсуд

На пострадянському просторі відбуваються речі, які можна цілком порівняти з подивуванням малюка, який намагається пояснити світ через нечисленні речі, які йому відомі завдяки куцому досвідові. Особливо взялися вправлятися з поняттям демократії, намагаючись окреслити те, що реально відбувається на посттоталітарному терені, не виходячи за рамки заданих параметрів. Вони є простими – комусь наснилося, а, може, дуже кортить уважати, що поневолені комунізмом народи обрали за орієнтир цивілізовані схеми людського співжиття, простіше кажучи, західну демократію. Але, позаяк еталон далекий від взірців, то для цих останніх слід, на думку особливо «просунутих» епігонів ліберальної думки застосувати прийнятні епітети.

Так у Росії з’явився дивакуватий покруч «суверенної», «керованої» демократії, який мав би, з одного боку, заспокоїти обнадіяний певним сурогатом реформ світ, а, з іншого, – укоськати розмаїті політичні середовища, які не вміють правити країною без насильства, цензури і контролю спецслужб. Ба більше, послуговуючись епітетами зі стелі, можна претендувати на роль винахідників «свого шляху», наполягаючи на національній специфіці, менталітетові, особливостях історичної традиції.

Україна, упевнений, минула цей відтинок освоєння термінів значно раніше від своєї сусідки. У нас також були спроби «третього шляху», кілька привселюдних пологів так званих «третіх сил». Перша, що приходить на пам’ять, то «Вперед, Україно!» часів Мусіяки, відтак «третім» захотів бути Олександр Мороз, змагаючи за крісло Президента перед другою каденцією Кучми. Але на тому, видається, й сталося…

Однак слід зауважити, що коли щось не проростає на вітчизняному грунті, то його пробують прищепити ті ж невгамовні сусіди. А акурат тепер чомусь приходить на думку Станіслав Бєлковскій з його концепцією «харизматичного режиму», тобто харизматичної демократії, «де все визначає воля лідера, як би не називалася формально його поточна посада».

Я не акцентуватиму увагу на наслідках такої трансформації за Бєлковскім, зауважу лише, що вони направду убивчі. Тільки от є кілька зауважень, оминати які, як на мене, не варто.

По-перше, Україна мала вже справу з харизматиком, таким був, принаймні, на початку свого правління Віктор Ющенко. Не думаю, що відсутність харизми цього лідера на лівому березі Дніпра суттєво позначилася на конкретних його практичних кроках. Інша річ, що Президент, хоч-не-хоч, але змушений був чинити згідно із тими правовими рамками, які сформувалися унаслідок недолугої політичної реформи. У результаті від харизми залишилося геть мало, якихось кілька відсотків симпатій колишнього електорату…

По-друге, будувати прогнози, по вуха зав’язнувши у російській «бєзнадьогє», проблематично. Там маємо повну відсутність парламентської опозиції, у нас же – брутальність «радикалів», візантійщина БПП і традиційна зловтіха Тимошенко не дають політичному класові діяти на власний розсуд. Так, еліта може після кількох провалів звинувачувати всіх і вся (серед офірних цапів, не сумніваюся, буде й Президент), але її маневри завжди будуть обмежуватися доволі серйозними запобіжниками.     

Тим часом в Україні міцнітиме демократія. Без жодних епітетів. Така, як є. Єдине, у чому має рацію пан Бєлковскій, так це у тому, що «тієї України, яку ми звідали в останні роки, можливо, більше не буде. Буде інша країна».

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb