Земні небожителі

Сентенція про «чисто людський витвір» акурат годиться для означення суб’єктивності і приватної мотивації рішень, що їх ухвалюють наші судді

Коли мені, на мої втомлені вуха починають вішати локшину, – з екрана телевізора, з радіо ефіру чи просто у розмовах з посадовцями, які лише з великою часткою умовності можна назвати приватними, – про те, що кожен, навіть най упосліджений громадянин України може захистити свій інтерес чи своє право у суді, я вимикаю свої рецептори слуху, аби втриматися від злослів’я. Відтак мені на пам’ять приходить історія судді Василенка, який свого часу відважився порушити карну справу проти Леоніда Кучми, і цей життєпис є найміцнішим аргументом проти пустопорожньої фразеології про верховенство права, про закон, писаний для усіх в цій країні. Суддя Василенко вже давно на пенсії, а справа проти екс-президента зависла, мов груша-дичка, що ніяк не впаде навіть за найлютіших морозів.

Якщо за часів розвинутого соціалізму життєвою мудрістю найвищого ґатунку була фраза, що, мовляв, лікуватися задурно – значить дурно лікуватися, то тепер вона вимагає певної корекції у правовому аспекті. Тепер, навіть маючи кошти, навіть вдаючись до протиправних, з точки зору антикорупційного законодавства, дій, як от, підкуп, хабар судді, не варто дуже розраховувати на перемогу у юридичному конфлікті. Бо ваш опонент може диспонувати значно більшими грошима, або ж мати надійні зв’язки у владних кабінетах, дзвінок з яких до районного суду важить набагато більше, ніж дух і літера закону.     

Це, так би мовити, у побутовому випадку. Якщо ж ви вирішили судитися з владою, то телефон працюватиме у зворотньому керунку. Як свідчить досвід деяких наших суддів, вони не ухвалюватимуть рішення, попередньо не порадившись з чиновником, вчинки якого є предметом позову.

Служителі Феміди уповні можуть вважати себе небожителями, оскільки доволі часто від їхнього рішення залежить не тільки доля того чи іншого суб’єкта, але й загальний клімат у державі. Власне, коли йдеться про з’ясування стосунків між важковаговиками політичного рингу, то уявіть собі ступінь самооцінки якогось провінційного стряпчого, коли йому до рук потрапляє позов про нелегітимність Закону про Кабмін. Ясна річ, наш гачкотворець не демонструватиме своєї пихи перед замовниками заздалегідь узгодженого рішення, але ви тільки спробуйте собі уявити, з яким апломбом і якою ногою він відчинятиме двері до тамтешніх князьків!

П’єр Манан зауважує, що  "закон – це чистий людський витвір, що є найчіткішим чином зовнішнім щодо кожного, він не змінюється, не стежить за індивідуальними атомами, він обмежує їх у своєму русі, щоб гарантувати їм мирне співіснування". Це з царини фантастики витонченого ліберала, проте сентенція про «чисто людський витвір» акурат годиться для означення суб’єктивності і приватної мотивації рішень, що їх ухвалюють наші судді.  

Натомість оця «приватність», заангажованість, поводження із законом, як з дишлом геть перекреслюють основний принцип демократії, – «моя свобода закінчується там, де починається твоя свобода», – провокують конфлікти, що аж ніяк не уписуються у формулу «гарантій мирного співіснування» індивідів. Втім, а чи зацікавлений хтось з владної еліти у порозумінні різних суспільних середовищ в ситуації, коли «правити поділяючи» є дуже комфортно і дає широке поле для маневру?

Прекрасно і легко бути розумником у країні, де, либонь, половина повносправних мешканців в очі не бачили Конституції. Чудово розводитися про потребу її змін перед публікою, значна частина якої досі не усвідомила, що такі питання мала б вирішувати вона, а не ті, хто прагне підрихтувати Основний закон на потребу часу і посаді. Зручно і безпечно послуговуватися принципом: «Друзям все, ворогам – закон», особливо за умови, коли поняття «приятелів» і «супротивників» відносні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: 2002.novayagazeta.ru

Про творчий елемент Руїни

Мабуть, запорукою успішності досьогоднішніх спроб опозиції осідлати владу (і під час Майдану зокрема) була тривала «владна біографія» її діячів

Тарас Кузьо, політолог з діаспори, не зациклений на ідеї заокеанського месіанства щодо України, якось висловив не нову, але, гадаю, контраверсійну думку про те, що переживаємо епоху Руїни. Як на мене, доречніше було б говорити про певні ознаки хаосу. Але з безладу, як відомо, завжди постає щось нове, і на цьому, знано, збудовано чи не всі філософські уявлення про світ.

Творчий елемент нинішньої Руїни (підемо за п. Кузьом у його визначенні) захований у поодиноких симптомах народження якісно небувалої і тому не апробованої на вітчизняному ґрунті системи стосунків між владою та її джерелом – народом, між окремими пагонами влади, які досі у свідомості пересічного громадянина внутрішньо сприймалися за єдине ціле, а тому збивали з пантелику не надто обізнаних з природою апаратних ігор. Упродовж сімдесяти з лишком літ і дядько із захованого у поліських нетрях хутора, і столичний інтелігент вели мову про владу як про цілісного, ніким неконтрольованого, а звідси й всесильного ідола, з яким не варто сперечатися, якому не надто безпечно протистояти, якого втім безперспективно зрушити з місця. Зрештою, так воно й було, через тотальну підконтрольність урядів, карикатурного парламенту і опереткових судів одній-єдиній організації під назвою ВКП(б) – КПСС, та радше, тріаді ВЧК – МГБ – КГБ. Система виглядала цілісною, майже довершеною і нездоланною акурат через свій світський «монотеїзм», і якщо поодинокий індивідум зважувався щось у ній змінити чи щось піддавати сумніву, то це виглядало як замах на конфортне і бездумне існування усіх, як атестат на світовидні основи, як єресь супроти «бога».

Недавно, провадячи неквапну розмову у колі добрих друзів, ми раптом почали дискутувати на тему громадянського суспільства і його активного елементу. Дехто наполягав на тому, що потенціал спільноти має перебувати геть поза політикою, оскільки царина людської діяльності здатна спаплюжити найчистіші помисли і найкращі натури. Дехто, серед них і я, намагалися переконати своїх опонентів, що так не буває, оскільки варіант, коли «кузнею кадрів» для провідників і державців є партійні середовища, – найгірший з припустимих. Як бути тоді з феноменом «Солідарності», яка з хаотичного, розрізненого, ба більше, – підпільного спротиву системі фактично витворила нинішні польські реалії, не кажучи вже про цілу когорту державних очільників, починаючи з Валенси.

Проблема полягає у тому, що наші опозиціонери (слово, мабуть, надто претензійне, швидше, – ті, хто має свій, відмінний від офіційного погляд на реалії і перспективи) приходять до влади, добре знаючи її залаштункові механізми, важелі і можливості. Мабуть, запорукою успішності досьогоднішніх спроб опозиції осідлати владу (і під час Майдану зокрема) була тривала «владна біографія» її діячів. Саме вона давала «революціонерам» широке поле для критики підвалин системи, її головних недуг. Саме вона відтак дозволяла колишнім «руйнівникам» режимів втримувати віжки процесу, зафіксувати себе у владі. Але вона була для них комфортною, освоєною, вивченою до найменших деталей, отже, ніхто з них не наважувався ламати того, проти чого декларативно і гаряче виступав напередодні.  Усувалися лише поодинокі персоналії, відбувався переділ власності, поверталися фінансові потоки і все, революція на тому завершувалася.

Тепер, через обставини, що склалися суб’єктивно, Україна постала перед потребою демонтажу системи. Легковірна надія переможців на те, що й цього разу вони покрутять законом, як дишлом, випарувалася через затятий спротив громадського середовища, яке втратили надто багато і не захотіли миритися з хвилевим фіаско. Так чи інак, з бажання чи з примусу, але зміни є невідворотніми. Але ці трансформації не є руїнними. Вони лише означатимуть, що тепер час для відповідальної і активної роботи громади. Шлюзи відкрито, досвід є, синців та ґуль набито доволі. Шанс спільнота не повинна втратити, тим паче збавити його на черговий танець на граблях.

Ігор Гулик. Ілюстрація: urbanist.today

Батурин чи Полтава?

Іван Степанович Мазепа повернувся на місце своєї переможної «поразки»

Узагалі-то, ці топоніми знакових для українця міст мали б стояти у зворотньому порядку. Спочатку була Полтавська битва 27 червня 1709 року, а вже відтак – жорстока помста Петра за „зраду” Мазепи.

Рівно ж як українська влада, запізніло «дозволивши» пам’ятник гетьманові-просвітителю, мала б нарешті вибудувати логічний зв’язок між його «зрадою» і усвідомленням європейської ідентифікації народу. 

Відповідь, мабуть, варто шукати в особливостях національних орієнтацій еліти. Зовсім недавно відомий російський учений та громадський діяч Юрій Афанасьєв спробував зрозуміти феномен нинішньої кремлівської верхівки у розрізі її трактування історії. І дійшов висновку, який, гадаю, цілком можна застосувати й до сучасних мешканців Печерських пагорбів у Києві. „Глибинний сенс заклопотаності влади вітчизняною історією, – пише він, – у тому, що історія для влади – найважливіший і сьогодні чи не єдиний спосіб власної легітимації”. Інших, модерних, актуальних способів нема.

Путін і К намагаються вибрати з минулого зразки „героїки”, без огляду на справжній стан справ чи опінію тих чи інших історичних персонажів. Для них Сталін – вправний державний менеджер, а Друга світова війна – його і тільки його перемога. Для них Невський – не ординський підкаблучник, а звитяжець.

Київ діє схожим чином, тільки з точністю до навпаки. І Порошенко, і його однодумці легітимізують своє перебування при владі, спираючись на кроки до незалежності, датовані не тільки революцією 1917 – 1921 років, але й сивою давниною. От тільки всі ці порухи усамостійнення були провальними, а від того виникає сумнів у позитивному висліді нинішніх спроб. Провальними через те, що за традицією, не знано ким утвердженою, українство завжди на перший план ставила національну поразку, а вже відтак – перемогу. Тому давні вікторії аж ніяк не надихають поспільство, оскільки воно їх елементарно не знає…

Тому й постійні двозначності: Мазепа – як державець, але жертва обставин. Бій під Крутами – українські Термопіли, але... вислід абсолютної безвідповідальності Центральної Ради. Навіть пам’ять про битву під Конотопом було змарновано дипломатичними реверенсами у бік Москви.

Я не закликаю до заглади історичної правди, до забуття речей, які само собою слід пам’ятати. Я волів би, аби влада, якщо вже й легітимізує себе коштом минулого, взяла звідти позитиви. Але, видається, це не завжди на руку. Бо тоді доведеться прямо й відверто сказати про УПА, а не прикриватися непевними словесними фігурами, тоді варто згадати про Сагайдачного, і не приховувати його московський похід на поляків. Тоді, зрештою, варто говорити про українськість Кубані, а не вести нескінченні дискусії про морські кордони на Азові...

І ще сотня таких «тому», вчасні відповіді на які могли б, на моє переконання, унеможливити кровопролиття на Сході. Однак історія, попри зручність у користуванні для можновладців, не визнає умовностей.

Ігор Гулик. Ілюстрація: tsn.ua

Терплячість лицарів і демагогів

Навіть скупим пошанівком поодиноких очільників щодо вояків УПА, чиновники, як не парадоксально, тільки виокремлюють комбатантів у якусь замкнену касту паріїв

Щороку напередодні Покрови вухо пересічного українця налаштовується слухати черговий серіал заяв, дискусій і розумувань довкола статусу ветеранів УПА. І щороку, -- принаймні, так було досі, -- політичні сили, які дбають бодай про позірний імідж патріотичних чи близьких до народу, не втомлюються заявляти про наміри врешті-решт подолати історичну неспроведливість супроти людей похилого віку, знищених роками, нестатками і репресіями.

Щороку напередодні Покрови вкотре одурені, але не розчаровані, колишні вояки  УПА прасують старі однострої, видобувають зі скринь дорогі серцю прапори і штандарти, аби хоча б раз на рік нагадати державцям і політикам про те, що вони ще живі.

Обидві сторони демонструють подиву гідну терплячість, от тільки природа цієї риси у них різна. У владоможців терпець, я б сказав, філософського ґатунку, – його можна окреслити як очікування того, що з роками разом з людьми, які наразі є проблемою, зникне й сама проблема.

Ясна річ, ми всі відходимо, але хотілося б, щоб цей відхід був принаймні людським. Я підозрюю, що терплячість боївкарів і зв'язкових у тихому відстоюванні своїх вимог пов'язана, насамперед, із потребою гідно померти, усвідомивши і втішившись немарнотою попередніх зусиль і страждань. Матеріальні виміри і легковажна слава для тих, хто не раз-не двічі зазирав смерті в обличчя, хто перейшов таборові наругу і ницість, кого намагалися звести до рівня без'язикого і упослідженого вигнанця "соціалістичного суспільства", – категорії невизначальні та суєтні.

І найбільшим гріхом політиків перед цими людьми є методичне й терпляче очікування їхньої смерті. Тут мова не про християнську чесноту, втілену у п'ятій заповіді, а про одверте нехтування карбами долі, яка вперто доводить, що усіляке зло, заподіяне ближньому, неодмінно повернеться проти тебе.     

Є й інший аспект цих передпокровських міркувань, – те, що навіть скупим пошанівком поодиноких очільників щодо вояків УПА, вони, як не парадоксально, тільки виокремлюють комбатантів у якусь замкнену касту паріїв. А головними героями у цих випадках чомусь виглядають не винуватці торжеств з нагоди вручення чергових 20 гривень, а ті, хто надзвичайними зусиллями, нерідко під софітами телевізійників, виривав цей дріб'язок з ненаситної бюрократичної горлянки.

Старі ж – мов діти. Розчулені увагою, яка є навіть не крихтами сумління, а так, – чиновницьким ритуалом, щонайбільше – мусовим ходінням в народ, вони ладні незліченно разів умерти за долю України, яка, по суті, – і це жорстока дійсність, – геть не така, за яку вони вже вмирали у криївках і розстрільних камерах енкаведе. Можливо, ритуальні сто грамів, а ще брязкіт самотужки виготовлених бойових відзнак зроджують у старечій уяві те мерехтливе видиво України, яким вони жили молодими.

Цинізм політиків завжди виправдає преса і телебачення. У крайньому разі, згодом його можна пояснити потребами моменту, важливістю мети. Насправді ж він лише спотворює орієнтири та базові цінності спільноти, поглиблює зневіру і недовіру між паріями і раджами, плодить збайдужіння та апатію. Ветеранам УПА важко усвідомити такі речі, позаяк їхня молодість припала на часи правдивих героїв і не менш правдивих негідників, вони знали чужу підлу владу і своїх шляхетних її опонентів. І тому не варто вимагати від них барвистого сприйняття світу. Вони звично сприймають у ньому лише чорні й білі кольори. Це, мабуть, залишиться з ними довіку.

…Колись один з львівських часописів умістив на першій шпальті малюнок чинного тоді президента Крачука з німецьким "шмайсером" і недвозначним підписом "УПА зродилась на Волині". Кілька днів тому пан Кравчук заявив, що незабаром мітинги колишніх вояків-повстанців перестануть хвилювати владу "через фізичні обставини". Я розумію, старіємо… Але ж, перепрошую, не всі слабують на склероз.

Ілюстрація: ben4ik.livejournal.com

Балансовий постскриптум

Саме тут, на стику Євросоюзу і Раші, має постати, за задумом Америки й НАТО, нова стіна, й українці, виснажені боротьбою спочатку проти власного диктатора (правда, і його важко назвати «власним», адже ніхто й не сумнівався, хто смикає за ниточки Януковича), а відтак і відвертою конфронтацією з Москвою, з тероризмом, - не проти такої перспективи

Представники НАТО зачастили до Києва. В Україні ще й не встигають перетравити заяв цих «яструбів», а от у Москві вже поквапилися охарактеризувати їх як «балансовий постскриптум» до ідеї подальшого нагнітання стосунків між Росією та США. Певна річ, іншого й очікувати було не варто, позаяк Кремль і надалі переконаний, що коли там стрижуть нігті, в Україні рубають пальці.

Та проблема, однак, не в смакових оцінках. Вона сидить значно глибше, а вибухнувши може спричинити геть протилежні враження, ба навіть певний розпач Кремля. Природна м’якість Обами – позірно заспокійлива і миротворча, однак навряд чи російські чиновники (здебільшого, спецслужбовці) вміють ефективно упоратися з феноменом «м’якої сили”. Те, що саме Обама-демократ заговорив про потребу порятунку «світопорядку», наштовхує на не надто звичні алюзії з ідеєю горбачовської «перестройкі», активно підтриманої республіканцем Рейґаном. Тільки Роналд Вілсон починав навпаки – до краю загостривши стосунки із «імперією зла» (його ж термін), він відтак спровокував Міхаїла Ґорбачова на руйнацію Берлінського муру. Це йому належать слова, сказані під цією стіною, але «не до стіни»:  «Пане Ґорбачов, відчиніть цю браму! Пане Ґорбачов, зруйнуйте цей мур!».

Обама взявся за інший край проблеми. Він хотів порозумітися із росіянами на мові демократів, він прагнув знайти з ними точки дотику. Але, не знайшовши порозуміння, він натиснув на ці точки. І замість деструкції стіни його завданням стане спорудження нової.

Тому, на мою думку, не варто казати про «балансовий постскриптум». Радше, слід поміркувати над продовженням курсу, який адміністрація Обами не випадково проклала через український терен.

Саме тут, на стику Євросоюзу і Раші, має постати, за задумом Америки й НАТО, нова стіна, й українці, виснажені боротьбою спочатку проти власного диктатора (правда, і його важко назвати «власним», адже ніхто й не сумнівався, хто смикає за ниточки Януковича), а відтак і відвертою конфронтацією з Москвою, з тероризмом, - не проти такої перспективи. Мені іноді видається, що мине ще трохи часу, і ми погоджуватимемося на все, аби лиш покласти край кровопролиттю і непевності. Але це «все» аж ніяк не означатиме повернення до СССР чи нового формату імперії. Ба більше, навряд чи ми дамо згоду на подальший статус «сірої зони» (навіть якщо того дуже бажатимуть політики по обидва боки фронту), позаяк донбаський конфлікт переконав нас у тому, що «хата скраю» палає першою.

Якщо «доктрина Рейґана» увінчалася поваленням Берлінського муру, перемогою польської «Солідарності» і врешті – розвалом СРСР, то «доктрина Обами», хай там як її не оцінюють зараз, у недалекому майбутньому цілком може зруйнувати саме «ерефію». Тепер мова не йтиме про змагання ресурсу (порівнювати США і Росію геть некоректно), тепер воно перейшло у гарячу фазу. Чи здатні на такий формат чинні московські лідери, – питання. Принаймні, вони, за звичкою, наразі перекладають проблеми, згенеровані власною недолугістю, на російський народ (див. указ ВВХ про обмеження імпорту). Так було завжди, пише Алєксандр Подрабінек: «Тепер Росії оголосив голодування нелегітимний президент країни. Він таким робом повідомляє Заходу, що країна може хоч спухнути від голоду, а він своєї політики не мінятиме. І це не порожні слова і не перебільшення. Нелюди путінского гарту легко знищували мільйони людей під час колективізації і Голодомору, у масових репресіях, спалювали у топках воєнних битв».

Злість від фіаско на зовнішньополітичному векторі трансформується у ВВХ у у тотальну злобу проти всіх, проти росіян серед інших. Філософія убивці не потребує коментарів. Вона потребує гамівної сорочки, аби він, принаймні, не нашкодив тим, хто поруч. Або кулі…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Ще один розпад СРСР?

Світ постав перед потребою урізноманітнення поведінкових стереотипів, перед складною але водночас поліваріантною системою людських взаємин

Хто про що, – а провідні аналітики світу не втомлюються говорити про українську кризу. Мабуть, жодна з тем, що стають предметом дискусії не тільки на представницьких форумах, самітах чи просто у кулуарах, але й дістаються курилок та кухонь, не мала останнім часом стількох інтерпретацій, історичних алюзій, ба навіть анекдотів.

Доволі оригінальним, – до слова, як завжди, – виявився фінансист Джордж Сорос. Опонуючи європейським «утомленим Україною», Сорос заявив, що на сьогодні землі від Чопа до Хутора Михайлівського є найціннішим ресурсом континенту, а щодо Росії, то, на думку філантропа, тут годиться паралель з розпадом Радянського Союзу.

Доволі давня доповідь Сороса у Колумбійському університеті з приводу кризи 2008-го років натомість була вельми песимістичною. Мільярдер заявив, що світова економіка продовжує тривале падіння, і говорити про «дно» цієї ями ще надто рано. Але порівняння з розпадом СРСР, ужите знаним фахівцем з ринків, – дає бодай йоту оптимізму. Скажу чому: є надія, що українська криза, як і колапс комуністичної імперії, дадуть світові нову модель мислення, підштовхнуть народи та уряди до думки про «мізерність» глобальності, про те, що весь світ, з його найглухішими загумінками і найрозвиненішими мегаполісами – одне ціле, що уваги спільноти, якщо вона хоче просуватися далі, заслуговують не тільки і не стільки витончені технологічно цивілізації, але й країни, що ледь стали на шлях сучасного розвитку.

Справді, падіння «залізної завіси», а відтак – «імперії зла», наочно продемонструвало плинність консервативних уявлень про двополюсний світ, про те, що розвиток може базуватися лише на протистоянні протилежних систем. Комфортна модель, за якої усі міждержавні стосунки вибудовувалися на підставі симпатій чи антипатій до двох устроїв економіки, яка володіла єдиним інструментом вирішення усіх проблем – інструментом сили, одного чудового дня виявилася непотрібною, недолугою та неповноцінною. Натомість  світ постав перед потребою урізноманітнення поведінкових стереотипів, перед складною але водночас поліваріантною системою людських взаємин.

Якщо нинішня криза «вагітна» саме такими змінами, то, попри усі її негативи і виклики, вона направду означатиме вибір. Гадаю, що ми станемо свідками не тільки зубожіння чи побутових проблем, але й зможемо переконатися у можливостях людського генія, здобути неоціненний досвід. Він стосуватиметься  не тільки шляхів виживання, власне – найголовнішим у ньому стане уміння пошуку свого місця у світі. Ймовірні, звичайно, й не надто добрі повороти: особливо це стосується країн, у яких демократія перебуває щойно у зародковому стані. Тут цілком можливі пошуки легкого виходу через запровадження режимів «важкої руки». Однак, – це життя, і що б не трапилося з нами усіма, мусимо сприймати його таким, як воно є.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

«…У нас гроші голосно говорять»

Криза безкарності зайшла вже надто далеко, втягнувши у своє порочне коло не тільки «недоторканих», але й кишенькових прокурорів, суддів

Цю фразу, влучну і просту, взято з давнього інтерв’ю Владики Любомира Гузара. Можна шукати чимало пояснень (і, без сумніву, знаходити їх) тим чи іншим учинкам дійових осіб вітчизняної політичної драми, можна передбачати високі наміри (чи відсутність таких), що створюють мотивації певних партійних середовищ, але не можна заперечити фундаментального – «У нас гроші голосно говорять».

Можемо називати це будь-як, відомий старець, до прикладу, пояснює це тим, що чомусь, не зважаючи на руйнацію комуни, ми тягнемо своє життя за принципом войовничого матеріалізму; але направду за кожним політичним гаслом, за кожним жестом бовваніє привид банкноти. Тому іноді, натрапивши на поодинокого співрозмовника, який хоче і знає що і як робити в умовах зливи пусто-порожніх слів, ми, особливо журналісти, шукаємо серед його симулянтів, перш за все, голий меркантильний інтерес. Справді, коли чуєш чи бачиш щось, спершу запитай, – кому воно на руку? Знову ж таки до Любомира Гузара:  «Це люди (скоробагатьки – Авт.), які не вміють собі дати раду з багатством. Гроші скоріше контролюють їх, ніж навпаки. А це, відповідно, контролює наше суспільство, і тоді починаються розмови про хабарництво, корупцію».

Найгірше, що приховані мотиви тих, хто заради збагачення рветься до влади, під час нинішніх виборчих перегонів також, виринають на поверхню значно пізніше, і суспільство фактично не має важелів, аби зупинити наділених мандатами чи портфелями осіб у їхньому свавіллі і безвідповідальності. Слабка спроба позбавити депутатів імунітету, попри гучність своєї артикуляції на всіх можливих комунікаційних каналах, залишається фікцією. Позаяк криза безкарності зайшла вже надто далеко, втягнувши у своє порочне коло не тільки «недоторканих», але й кишенькових прокурорів, суддів. Ба більше, – симулякри так званого «громадянського суспільства», – проплачені фонди, асоціації, форуми – зазвичай не просто діють в інтересах своїх спонсорів, вони дискредитують саму перспективу громадського контролю за владою, її інституціями, слугують тим каналом, через який владоможці випускають невдоволену пару суспільного спротиву.

Я не кажу, що це недуга специфічно українська. Тією чи іншою мірою вона вразила усі спільноти демократичного вибору. Але, по-перше, від цього не легше. А, по-друге, значно суттєвішою є різниця між механізмом зміни еліт в Україні і на Заході. Тут конституційно освячено фактичне право на владу для тих, хто має значний фінансовий ресурс. Партійна належність, без якої, в умовах пропорційної системи, прорив у владу є фікцією, по суті, не має значення. Партії в Україні – радше бізнес-проекти, а, отже, симулякром партквитка є знову ж таки банкнота. Вона ж – чудовий замінник харизми, оскільки нею проплачено й іміджеві заходи, і «благодійність» про людське око, і технологію здобуття потрібного крісла.

Зміна еліт у країнах досвідченої демократії, втім теж не позбавлена матеріального чинника. Однак там він – не перший і не головний. Любомир Гузар пояснює це просто, як священик на проповіді: «Хто є правдиво багата людина? Та, яка виросла з багатством, для якої гроші не є вершиною всього, яка має кошти і вміє з ними жити, вміє їх уживати. Така людина буває правдиво побожна. Бо гроші не є метою чи змістом її життя».

Чи є в Україні товстосуми у третьому-четвертому поколіннях? Звідки їм узятися – з «цеховиків» пізньосовєтського часу, які не спали ночами, очікуючи на «ОБХС»? З колишніх голів колгоспів, що пустили своїх односельців з голим задом на заробітки, а самі жирують на чужій кривавиці? З вокзальних ошустів, які тепер корчать з себе новітню шляхту? З неотесаних «мєнтів», що рекетували «перестроєчні» кооперативи?.. «Ми дійшли до того, про що писав 1918 року Грушевський: біда України в тому, що нею правлять ті, кому вона не потрібна.

Коли я дивлюся на оцю зграю української «еліти», мені направду стає страшно. Від того, до чого довели велику і розумну націю, яка тепер змушена плазувати на захцянки покидьків.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb