Право на „приватний закон”

Наша проблема – у постсовковій патерналістській ролі, якою ми наділяємо державу. Ми мусимо мати лідера, якого можна підносити до хмар, рівно ж як відтак списати на нього всі гріхи, навіть власні

Якось The Economist опублікував результати дослідження Джоріс Леммерс із Тільбурзького університету в Нідерландах і Адама Галінскі з Північно-західного університету в Іллінойсі. Певна річ, що учені не мали наміру якось вплинути на події в Україні, але те, що вони виснували із своїх експериментів, дуже актуальне для розуміння психології влади та внутрішніх механізмів, які рухають особами, охочими до неї.

Отже, стверджують Леммерс та Галінскі, „люди з владою, яка, як вони думають, належить їм по праву, порушують правила не тільки тому, що це може зійти їм це з рук, а й також тому, що на певному інтуїтивному рівні відчувають, буцім мають право взяти те, що хочуть”.

Іншими словами, особи, наділені високими повноваженнями, вважають їх привілеєм („приватним законом”). І, відповідно, цілком переконані, що іншим („нижчим”) до нього зась. Аби мати повну картину, скажемо, що, у принципі, діставшись бажаного плоду влади, чимало осіб взагалі намагаються „приватизувати” закони, написані до них, або ж пристосувати їх для зручного приватного зиску.

Зауважимо також, що експерименти західних учених провадилися у контексті демократичних країн, тут, далебі, не ходить про цілком зрозумілі привілеї феодала. Тобто мова про цілком цивілізованих, освічених та креативних лідерів ХХІ століття, які часто виступають на трибунах форумів, тусуються на ділових ланчах чи відвідують важливі саміти. Так чи інак, „приватний закон” вилазить, мов шило із мішка, – то тут, то там чутно про скандальні подробиці коханок на посадах секретарок, про утриманок за кошт держави і таке інше. Однак, якщо на Заході всі ці історії завершуються майже нудно, бо майже однаково, то в Україні високопосадовцям сходять з рук і не такі „пустощі”.  

Наша проблема – у постсовковій патерналістській ролі, якою ми наділяємо державу. Ми мусимо мати лідера, якого можна підносити до хмар, рівно ж як відтак списати на нього всі гріхи, навіть власні. Леммер та Галінскі кажуть, що такі суспільства, як, до прикладу, наше, платять за те, що їх очолюють чоловіки-вожаки (а подекуди домінантні жінки), корупцією та лицемірством.

„Альтернативою, хоча й чистішою, є керівництво, яке складається з нудних посередностей”, – стверджують учені. Але що робити, коли посередність намагається видати себе за вожака, і що робити, коли спільнота погоджується на його забаганку? Мабуть, ставить себе на його місце, і несподівано з’ясовує, що потрапивши туди, поводилася б схожим чином.

Ігор Гулик. Ілюстрація: vk.com

Замкненість системи

Нас укотре забули запитати про наше бачення проблеми, вирішивши, що з нас буде Майданів, а „царською справою” мусить займатися купка обраних

Міркуючи над тим, що відбувається нині, ми певним чином впадаємо у блуд, навіяний нам телевізійними пророками, провідниками різних партійних мастей, смаками майданної публіки. Оперуючи загальноприйнятими, стертими, мов мідяки штампами, ми лише ускладнюємо ситуацію замкненої системи, у якій, по суті, доводиться жити.

Трапилася дивна річ, – після відкритості постреволюційного періоду, після хвилевого усвідомлення своєї належності до загальносвітової спільноти, після того, як вона, ця спільнота врешті-решт покинула власні побутові справи, власні комплекси і фобії, і почала відкриватися нам, ми чомусь, з якогось дива, вирішили, що варитися у власному горщику спідручніше і зискніше. Власне, вирішували й не ми, нас укотре забули запитати про наше бачення проблеми, вирішивши (і скажу, – цілком резонно), що з нас буде Майданів, а „царською справою” мусить займатися купка обраних.

Активні учасники історичного (не побоюся високих слів) преображення нації зійшли на узбіччя, хто виштовхнутий авторитетом вождів, хто повернувшись до звичного стану „маленьких українців”. Це стосується не тільки „майданутих”, але й „ватників”, бо, на моє глибоке переконання, Майдан став точкою відліку єднання двох Україн, кожна з яких усвідомила 2014-го, що об’єктивно не зможе жити без іншої. Попри розчарування, втрати і задавнені образи, перед лицем національної катастрофи, зрештою, перед російською агресією.

Усе, що відбувалося потім, – на совісті політиків. Попри позірне прагнення до змін, вони хутко зрозуміли комфортність саме замкненої системи, яка гарантує специфічні методи залагодження проблемних питань, яка, у принципі, плодить конфлікти інтересів, оскільки передбачає обмежене коло учасників на цілком вузькому полі владних повноважень. Але брак місця під сонцем для відпрацьованого матеріалу зламав ілюзію закритості, і нова влада щораз то частіше змушена була виправдовуватися за свої не надто праведні справи.

Пошук офірних цапів спровокував політиків на застосування випробуваних ще у доісторичні часи методів, звідси й традиційна для українського суспільного конфлікту схема загострення стосунків між різними сегментами суспільства. „Ми” і „вони”, – така легковажна формула, за допомогою якої ділять націю на „патріотів” і „манкуртів”, на „європейців” та „азійщину”, на „бандерівців” і „кацапів”. „Національна гра” бродіння мінним полем, повтикуваним застереженнями попередників, перетворилася на макабричний театр абсурду, на клоунаду політиканів, що корчать різні гримаси перед різними категоріями глядачів. Фактично вислідом такої практики стала тотальна маргіналізація еліти, яка, за висловом британця  Альберта Хаурані, означає „жити у двох або більше світах одночасно і не належати до жодного з них, бути спроможним прибирати зовнішні форми, які визначають належність до певної національності, релігії чи культури без справжнього оволодіння ними, тобто не мати власної системи цінностей, а лише імітувати чужу, і навіть не імітувати правильно, бо така імітація передбачає певну оригінальність”.

Так, світогляд наших провідників, на жаль, надто релятивний. Що ж до середньостатистичного українця, то усталеність трибу його життя давно не надається до суттєвих змін. Однак політики вигадали собі дивну ілюзію, яку знав ще Франклін Делано Рузвельт: „Громадська думка не знає історії”. До відчаю вождів, цей слоган вже давно ревізували. Громадська думка є нині носієм історії, вона фіксує не тільки видатні ціхи на шляху досягнень, але й найдрібніші грішки наділених владою.

І коли міра цих грішків перевершує міру терпцю, замкненість владної системи стає ілюзорною, крихкою та ненадійною. Бо її межі визначають не ті, хто всередині, а ті, хто назовні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Між краплями дощу

Корупція процвітатиме у нас доти, доки держава братиме плату у вигляді податків за невиконану роботу. Тобто, – не гарантуватиме прав платникам, не забезпечуватиме належного рівня безпеки, не упорядкує систему правосуддя і таке інше. Податки у нашому випадку можна розглядати як хабар, бо, заплативши їх, українець резонно розраховує на лояльність держави у випадку його не надто правомірних вчинків

Ситуація із вибором з-поміж двох бід стає традиційною для української спільноти. Це ж, у свою чергу, означає дві речі: перша з них очевидна –  країні потрібна, як повітря, ротація еліт; друга – трохи прихована: держава досі не має стратегії, хоча за 25 років незалежності її пересічні громадяни вбухали у цей яловий механізм шалені кошти.

Щодо зміни еліт, то її, на жаль, не передбачається. Навіть на позачергові парламентські вибори (за прогнозом опозиціонерів-оптимістів, – через щонайбільше півроку) ми підемо, взявши актуальний нині анекдот: „Два пси зібралися на вибори. „За кого голосуватимеш?”, – запитує один. „А мені байдуже – чи за Герасима, чи за академіка Павлова...”.

Переконання про тяглість ситуації „вибору між поганим і гіршим” грунтується на тесті, який недавно пройшли львів’яни. Їм також, з’ясувалося, долеко не байдуже, хто із ймовірних президентів мав керувати містом. Прагматичні політтехнологи Садового вправно вивели у другий тур «свободівця» Руслана Кошулинського, і за всієї симпатії до вояка АТО, значна частина галицької інтелігенції фактично бойкотувала другий тур. Бо чудово пам’ятає «блиск і злидні» «свободівської» більшості у міськраді минулої каденції.

Оскільки вибору у схожих ситуаціях фактично немає, то ми робимо свій, – життєвий, приземленіший і зручніший. Голосуємо емоціями. Зневіра та апатія сягає апогею, бо висловитися проти всіх – теж вибір, який не спричинить особливих наслідків. За когось віддасть голоси лише дорога родина, і якщо вона чисельніша від челяді опонента бодай на одну особу, то матимемо «репрезентанта». І система працюватиме, – із корупцією ще вищого порядку, позаяк сімейні узи пов’язуватимуть обранця ще міцніше.

До слова, про корупцію. Вона процвітатиме у нас доти, доки держава братиме плату у вигляді податків за невиконану роботу. Тобто, – не гарантуватиме прав платникам, не забезпечуватиме належного рівня безпеки, не упорядкує систему правосуддя і таке інше. Податки у нашому випадку можна розглядати як хабар, бо, заплативши їх, українець резонно розраховує на лояльність держави у випадку його не надто правомірних вчинків.

Вірус недовіри до всіх і вся лише стверджує невеселу висновок: за роки незалежності жоден із владних мужів, жодна державна інституція не доклали потрібних зусиль до формування так званого суспільного капіталу. Про власні статки вони дбали, без сумніву, усі. А суспільний капітал – це щось нематеріальне, це власне і є ота довіра: платника податків до влади, клінта до банкіра і навпаки, пацієнта до лікаря, читача – до журналіста... Маючи його, можна думати й про вибір, і про стратегію. Втративши або ж не здобувши – нидіти у безвиході і депресії. Хто із кандидатів бодай заікнувся про суспільний капітал? 

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Спокуса автократії

Коротка пам’ять українського суспільства породжена тим же совковим стереотипом, що про все мають турбуватися володарі. Поміж тим, не варто забувати уроків Нікколо Макіавелі: «Щоб з’ясувати, що  має трапитися, достатньо простежити, що вже було...»

Ресурс обидвох визначальних гравців української політичної сцени явно обмежений. Долучення до традиційних команд маргінальних середовищ, відкинутих виборами, додає родзинок до цього театру абсурду, зводить ситуацію до банальної парадигми „сам дурень!”. За прикладами не варто далеко ходити: колишні з табору «регіоналів», хутенько перефарбувавшись у нові партійні кольори різних гатунків, звинувачують Порошенка у співпраці з олігархами ще кучмового розливу. Той же, набравши одіозних персонажів куди тільки міг, підкидає спільноті модель дивного порозуміння між антагоністами, окрім тих, з ким сам не воліє дружити.

Повноваження – ось що формує нині стосунки влад – виконавчої та президентської,  і рельєфним чином проектується на діяльність влади законодавчої. Причому, що ПОП, що Яценюк, -- обоє не зазирають далі свого „уділу” – першого явно хилить до повернення президентсько-парламентської республіки, другого вже навіть не приваблює роль канцлера з всесиллям депутатської коаліції. Куди з таким рейтингом?

Цікаво, що виборці, умовно конфліктуючи за симпатіями, абсолютно не зважають на свій особистий досвід. Варіант Порошенка вже випробуваний в часи „проклятого кучмізму”, повторений Януковичем і К, однак власне індивідуальний „почерк” Леоніда Даниловича не є визначальним для усієї системи президентсько-парламентської республіки як такої. А модель „канцлерства” приховує у собі такі сюрпризи, що годі й подумати. Вже сьогодні дехто з експертів називає події в Україні „парламентською автократією”.

Коротка пам’ять українського суспільства породжена тим же совковим стереотипом, що про все мають турбуватися володарі. Поміж тим, не варто забувати уроків Нікколо Макіавелі: „Щоб з’ясувати, що  має трапитися, достатньо простежити, що вже було... Це відбувається тому, що всі людські справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті і тому обов’язково мусять давати схожі результати”.

Не буду аналізувати схильності перших постатей українського Олімпу до методів управління „міцною рукою”. Лише скажу, що зіткнення ліберальних поглядів чинного Президента і псевдо-радикальної риторики прем’єра можуть виплодити такого монстра, який і не снився Східній Європі. Білоруський „бацька” має, принаймні, консолідовану країну, і тому ймовірність „гарячого” громадянського конфлікту там значно нижча, ніж в Україні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: politrada.com

Олег Баляш у програмі ТРК "Львів" "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих
Я вже наголошував, що свідомо викладаю ці відео після виборів, аби не було підозр у заангажованості чи піарі. Однак знати тих, чиї імена на слуху, ближче, - теж не зайве

Кінець соціального?

Симуляція цілковито замінила собою репрезентацію. Симуляція «демократичності», реформ, симуляція прагнення порядку. Не варто говорити й про те, що, у принципі, більшість, її опінія, її досвід, поступилися спочатку перед натиском команди переможців, однак тепер і вона – як колективний розум, – починає задкувати перед авторитетом і волюнтаризмом однієї особи

Мені вже доводилося писати про дивовижну річ, – ідеологія і практика чинної української влади, хоч із деяким запізненням від європейського досвіду, цілком відповідає постмодерністським уявленням про світ довкола. Причому, кроки владних команд останнього часу є послідовним утіленням того, про що писали у середині минулого століття найповажніші представники постмодерністської школи, зокрема Жан Бодріяр. 

«Мовчазна більшість (якою є маси) є уявним референтом. Це не означає, що вона існує. Це означає, що вона не може мати жодної репрезентації. Маси не є референтом, оскільки ніяк не виражають себе. Вони не виражають себе – їх зондують. Вони не рефлектують – їх тестують, – писав цей геніальний француз, маючи за плечима досвід неспокійного 1968 року. – Політичний референт поступився перед референдумом (організатором постійного, безперервного референдуму стали засоби масової інформації). Однак зондування, тести, референдум, засоби масової інформації працюють як механізми, які діють уже в сфері симуляції, а не репрезентації».

Хіба не нагадує вам, шановний читачу, ця цитата із бодріярової праці «У тіні мовчазної більшості. Кінець соціального», українські реалії? Принаймні, потуги зробити більшість «мовчазною», позбавити її будь-якої «репрезентації», постійне зондування хай навіть несусвітніми месиджами її рефлексій, її здатності до опору тощо, – все це вже не дивує, а, радше, стало ознакою буденності.

Симуляція цілковито замінила собою репрезентацію. Симуляція «демократичності», реформ, симуляція прагнення порядку. Не варто говорити й про те, що, у принципі, більшість, її опінія, її досвід, поступилися спочатку перед натиском команди переможців, однак тепер і вона – як колективний розум, – починає задкувати перед авторитетом і волюнтаризмом однієї особи. Я зовсім не натякаю на автократизм системи, однак можливість такого розвитку подій є цілком прогнозовано, особливо за умови збереження тенденції. «Репрезентанти» більшості, якими, за визначенням, мали б бути депутати усіх рівнів, займають ніші, відповідні їхнім життєвим інтересам, уряд «ущільнюється», перш за все, за рахунок тих підрозділів, які ще недавно «відповідали за громадянське суспільство». 

Отут, мабуть, і приховано відмінність між європейським вектором розвитку постмодерністського суспільства та українськими трендами. Офіційному Києву видається ефективнішою російська модель організації влади. Однак ми все ж ближче до Європи, та й Майдан, війна не минули безслідно. Тому маємо доволі макабричний симбіоз постмодернізму та зародкової автократії, таку собі «напіввагітну» систему, яка наразі зависла між крайніми полюсами організації суспільства: між тиранією та демократією.   

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Василь Шкляр у програмі ТРК "Львів" "Профілі з Ігорем Гуликом"