Зе!"Шатун"

Коли секретар РНБО Олексій Данілов озвучує меседжі на кшталт "вільного Татарстану" за нашого з вами життя, для мене вони чомусь асоціюються з деклараціями талановитого публіциста і не менш талановитого провокатора Дмитра Корчинського про те, що "СРСР, по суті, був українською імперією". 

А ще таку несосвітенщину, як правило, артикулюють персонажі, певні, що насправді справи виглядають рівно навпаки, і войовнича риторика – це спосіб дезавіювати страх перед очевидним. Бо визнання того, що мантра кількарічної давності, оформлена у "смішні" репризи 95-го Кварталу, мантра, якою зомбували інфантильний електорат, намагаючись спокусити його перспективою "міра, дружби і жвачкі" – "Путін нападьот!", з усією невблаганністю постало перед авторами цієї несамовитої легковажності.

Тепер вони ретельно рахують зростання чисельності російських військових угруповань біля українських кордонів, звітують даними розвідки про масове перекидання важкої техніки Кримським мостом на окупований український півострів. А ще – висловлюють "глибоку стурбованість" ледь не щоденними втратами на фронті, знекровленому, деморалізованому, демотивованому їхньою ж політикою "розведення військ". Тепер учорашній "оптиміст" Кравчук розповідає, що у міській ТКГ росіяни категорично відмовляються повертатися до режиму повного припинення вогню, тягнуть у зум-етери люмпенів з терористичних ДНР/ЛНР. І Руслан Хомчак лякає невідь кого (а, швидше за все, - стрясає повітря) розповідями про 28 батальйонних груп кадрових російських військових уздовж окупованого Донбасу і безпосередньо на його території.

А ще у Зеленського, заламуючи руки, розповідають про те, що, мовляв, як же так – "найвидатнішого лідера сучасності" не пустили на віртуальний поріг зустрічі Путіна, Меркель та Макрона, що про Україну знову розмовляють без України.

І з острахом чекають на черговий коментар вусатого рота Путіна Дмітрія Пєскова. Той не втомлюється повторювати, що в Україні точиться "громадянська війна", що офіційні особи з Києва і не менш офіційні, на думку Москви, персонажі з Донецька мусять сісти за стіл переговорів. Камуфлюючи провокативну передислокацію власних військ під кордони України, той же Пєсков переймається тим, що "українська сторона може піти на провокаційні дії, які призведуть до війни. Звісно, не хотілося б цього побачити".

Усе це, звісно, бачать і чують на Печерських пагорбах. Ба більше, - західні партнери надсилають недвозначні сигнали напівглухому Зеленському, слухові рецептори якого нашорошені… на "дзвінок від Байдена". Тим часом, зосереджену тишу на Банковій настійно руйнують повідомлення New York Times про те, що європейське командування збройних сил США привело війська у бойову готовність найвищого рівня після того, як окупанти на Донбасі порушили режим припинення вогню і вбили чотирьох українських військових, і Росія почала стягувати війська до кордону з Україною. Про те, що терміново збираються посли НАТО, аби констатувати рівень загрози нашому суверенітету до "потенційної неминучості кризи". Про те, що Сполучені Штати, а не Зеленський (!), застерігають Росію від залякування Києва.

Можливо,  через броньовані вікна ОПУ ще не долинає рев американських та британських винищувачів, які останнім часом систематично піднімаються у повітря, перехоплюючи російські літаки, але, повірте, це явище тимчасове.

А що Верховний Головнокомандувач? Уживається у роль? Навряд чи. Бо навіть після того, як приструнчена ним "монобільшість" відверто назвала події на Сході "російсько-українським конфліктом" (дійшло нарешті після резолюцій ООН, заяв Держдепу, документів Європейського Союзу!), у Зеленського не повертається язик чітко вказати на джерело і причини агресії. Днями він взявся оприлюднити цифри українських втрат. І прогнозовано помилився, принаймні, на п'ять осіб. І вкотре змовчав про те, чому гинуть наші вояки…

Щоб зрозуміти мотиви і ймовірні наслідки політичної логіки Зе!, слід знову повернутися на кілька років навспак, коли Зеленський був Голобородьком, а тодішнє керівництво наполягало на тому, що Росія підготувала і втілює в Україні план хаосу та дестабілізації під кодовою назвою "Шатун". До слова, ці заяви також були об'єктом зубоскальства і глузливих скетчів інфантильної "какоразнічной" публіки, але реальність підкидала тоді нам чіткі підтвердження такого сценарію. Пригадаймо, як інтенсивно велася тоді антимобілізаційна кампанія, скільки "російських консерв" вибухнули, передчасно засвітившись… А чому б не припустити, що Зеленський зі своїм Кварталом, з його частими гастролями не тільки в ерефії, але й на вже окупованих територях Донбасу, не був частиною цього пекельного плану? Чому б не поміркувати, що сценарій останнього сезону "Слуги народу" писався з прицілом, що план "Шатун" очолить реальний "Голобородько" – промотор і натхненник хаосу, інституційної руїни, управлінського безладу? По суті, герострат антиросійської міжнародної коаліції, угодовська маріонетка в руках олігархів, підвислих на російських бізнес- і ефесбешних гачках? Слухняний ерзац-губернатор, оточений надійними "смотрящімі" на високих посадах, які, не криючись, працюють на ворога?

З такої точки зору ситуація виглядає логічною. І не варто, мабуть, гадати, чи розпочне Росія широкомасштабний наступ, чи просто пограє м'язами, руйнуючи психічне здоров'я "квартальної" кліки. Розпочне, - коли зрозуміє, що офіційний Київ у комі, міжнародні партнери-реаніматори повиходили з операційної, втративши надію на порятунок. Коли знатиме напевно, що Україна впаде Путіну до ніг, як стигла груша.

І єдиною перепоною на шляху цього плану може стати, як завжди, пасіонарна меншість. Саме тому зусилля режиму зараз зосереджено на репресіях проти випробуваних Майданом та війною патріотів. І саме під цим ракурсом слід розглядати неймовірну позірну активність "недодиктатора", який чомусь вирішив, що переріс роль маріонетки.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Нова роль знайомого блазня

Зеленський вживається у нове амплуа, яке, однак, йому не під силу. Антиросійські випади, санкції проти кума Путіна та його медіаресурсу, а також проти низки діячів часів Януковича, імітація "боротьби з олігархами". 

Така різка зміна траєкторії Банкової спровокувала політичних оглядачів та публіцистів на використання вже заїждженого твердження про те, що кожен український президент так чи інак приречений ставати антагоністом Москви. Сумнівний постулат, оскільки "проффесор" таким не став, та й Кравчук з Кучмою "зустрічалися десь посередині" з ерефією… А щодо Зеленського, то варто ретельніше придивитися до мотивів його "русофобії", щоб зрозуміти – це чергова роль колишнього коміка, яку він змушений вивчати, аби досягти певних, цілком прогнозованих цілей.

По-перше, вчорашній хедлайнер Кварталу 95 досі не зрозумів однієї простої істини: застосувавши трюк "простого хлопця"-популіста, він вже ніколи не зможе позбутися хронічної залежності від очікувань таких же, як і він – інфантилів. Йому б, до прикладу, проштудіювати Олександра Мотиля, який стверджує, що "люди хочуть усього й одразу. Навіть якщо політики і прагнули б дати їм усе, вірус, глобальне потепління і дедалі більші видатки на силові структури в ситуації міжнародної багатосторонності відбиратимуть ресурси від народу та його вимог. Подальше невиконання народних бажань, мабуть, запрограмоване". В арсеналі Зеленського – дуже сумнівні інструменти – відосіки, прямі звернення до "народу", сумнівні з точки зору закону рішення РНБО, перетворені відтак у ще сумнівніші укази.

Щодо останніх, то власне їхня правова нікчемність (бо кожен з них будь-якої миті може бути оскарженим у будь-якому суді), сталять жирну крапку на уявленні про "найвидатнішого лідера" як державника і "ворога" Росії. Зеленський, можливо, не має "зеленого поняття" (даруйте за тавтологію) про розподіл повноважень між гілками влади, про власні повноваження як президента, і слухняно йде на короткому повідку тих, хто переслідує цілком конкретну мету – знищення України як суб'єкта міжнародної політики, перетворення її у failed state, невизначену сіру зону, територію, на якій Схід і Захід з'ясовуватимуть свої відносини коштом тубільного населення.

Ба більше, - стрясаючи повітря іграшковим мечем з реквізиту Кварталу, "гарант" Основного Закону свідомо і керовано руйнує основи конституційного ладу. Можна по-різному ставитися до Олександра Тупицького чи Олександра Касмініна як осіб, але, даруйте, суддів КСУ не можна звільняти указом президента. Можна ухвалювати хоч мільйон санкцій проти Медведчука, Іванова, Петрова, але коли звинувачення у фінансуванні тероризму не підкріплені врученням підозр, обвинувальними актами і врешті-решт – вироком чи рішенням суду, то гріш ціна такій "русофобії".

По-друге, Зеленський так і не зміг вирішити для себе просту дилему: "бути чи здаватися". Зрештою, це певною мірою можна списати на його артистичний фах, але так є, що інфантили, навіть у поважному віці, живуть з таким от роздвоєнням особистості. Отож, здаватися "русофобом", виголошувати гучні спічі проти "п'ятої колони Москви", ба навіть ухвалювати рішення щодо переслідувань колаборантів, ще не означає внутрішнього переконання чи усвідомлення нагальної потреби таких дій. Якщо ж врахувати, що певні персонажі, яких у світі відкрито, без дипломатичних реверансів називають агентами Москви і викладають аргументовані докази ворожої Україні місії цих осіб, досі працюють у президентському Офісі, володіють парламентськими мандатами, вже не кажучи про клерків середньої міністерської ланки, то "антиросійські" Зе!репризи не витримують жодної критики, по-народному, - сходять на пси. А страх перед майбутнім масовим сеансом прозріння (маю на увазі вихід на Netflix фільму про "ваґнерівців" і високопосадових "щурів", які злили спецоперацію проти цих "пташок Пріґожіна") лише множить нічні кошмари Зе! І гучні заяви Данілова про "вільний Татарстан" навряд чи є ефективним снодійним…

По-третє, Зеленський панічно боїться відповідальності за вже скоєне. Згадані антиконституційні укази у певний час можуть стати приводом для кримінального переслідування за ст. 109 ККУ (частина 1): "Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади". Санкція – позбавлення волі строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої. Бажання ж "сховатися у доміку", рятуючись від дуже непрогнозованих наслідків діяльності "майстрів спорту з боротьби з ковідом", породило у надрах ОПУ таку ж інфантильну, як і сам президент, стратегію: все вирішує місцева влада. Я не кажу вже про обмежений ресурс цієї місцевої влади, бо астрономічні кошти вбухали "у асфальт", розікравши при цьому левову частку. Мова про некерованість процесу, про анархію і свавілля в регіонах, зрештою, про посилення місцевих еліт, а, отже, відцентрових рухів у країні, яка фактично стоїть на порозі повномасштабного вторгнення агресора. То кому на руку такий, з дозволу сказати, "патріот"?

І ще про "русофобію" Зеленського. Її декоративність особливо помітна на тлі переслідувань патріотів і рукотворних провокацій, завданням яких є дискредитація, маргіналізація не тільки політичних опонентів, але й усього ветеранського середовища. Такі речі є неприпустимими, коли лідер усвідомлює, що саме ці люди, як і на початку війни, є реально здатними чинити опір російській інвазії, навчити інших і мотивувати їх до боротьби.

Отож, роль "патріота" і "антиросійського президента" для Зеленського є непідйомною. Не той ранжир, ментальність, масштаб особистості. Він і надалі залишається Голобородьком, який, пам'ятаємо зі серіалу, завершив  логічно – у в'язниці.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Олігархи – "наші" і "не наші"

З подивом прочитав на одному зовні пристойному львівському ресурсі "популярне пояснення" причин Революції Гідності. Мовляв, "олігархи, яким вигідніша була торгівля з ЄС, за підтримки вулиці, посунули олігархів, орієнтованих на бізнес-зв'язки з Росією". 

Як усе просто і банально! Як по-косметичному заретушовано все, що було насправді! Право народу на повстання, коли влада ламає суспільний договір, відторгнення "зека", який намагався підім'яти під "Сім'ю" все, що дихало і розвивалося в країні, російську культурну, ідеологічну та мілітарну експансію. Зрештою, народний зрив проти свавілля, несправедливості і беззаконня. Просто отак – "підкилимний герць олігархів" – "наших" і "не наших".

Висновок не випадковий, з огляду на те, що постійно виринає саме тепер, після перших серйозних вуличних акцій, які не на жарт налякали режим Зеленського. Йому і без того, мабуть, сняться "жахи" майбутнього Майдану, а оточення, знай, нагнітає "лідерську істерію". Не даремно ж під ОПУ, разом із обуреними суддівським свавіллям протестантами, невідь звідки взялися провокатори з фаєрами, нереалізовані "художники" стріт-арту, а у вікна президентської резиденції полетіли каменюки. Як і неспроста правоохоронці мирно "курили" у куточку, споглядаючи на все це дійство. А відтак кілька днів поспіль у господарського "відділу" Офісу руки не доходили, щоб відмити "образливі графіті" зі стін, які, за словами спікера парламенту Дмитра Разумкова, "не дають здачі". Ні, увесь цей пофігізм – і поліції, і комунальників, - був призначений для того, аби переконати першу особу країни у тому, що "папєрєднік" готує новий "путч", і що людей, на які може покладатися боягуз на троні, можна полічити на пальцях. А ще – для того, щоб продемонструвати, що галас у "відосіках", які регулярно викидає в інтернет-простір майстер розважального жанру, галас про "антиолігархічну боротьбу", про "кровопивців"-товстосумів і намір покласти край їхній всемогутності, логічно провокує цих осіб на "фінансування" протестів.

Але проблема Зеленського – не у "папєрєдніку", не у страху перед відповідальністю за те, що він та його Квартал витворяють з країною. І, можливо, навіть не у тому, що вчорашній блазень апріорі не здатен керувати країною, а його рішення балотуватися – це наслідок хворобливої самовпевненості, гіпертрофованих амбіцій, систематичного психолінгвістичного програмування з боку зацікавлених персонажів. Справжня його біда у тому, - що він сам, як би те не намагалися комуфлювати його піарники і він особисто, - продукт олігархічної змови. Змови реальної, осяжної і по-своєму зрозумілої, якщо розглядати її з точки зору історичних реалій сучасної України.

Тут немає олігархів, "орієнтованих на ЄС", тут правлять бал олігархи, "зачаровані на Схід". Хто б що не говорив, але всі сучасні "сильні світу цього" заробили свої астрономічні статки, прогинаючись перед Росією, виконуючи захцянки тамтешніх вождів, нафто- і газових магнатів, гігантів військово-промислового комплексу. Хто заперечить, що Дмитро Фірташ, до прикладу, міг би зіп'ятися на ноги, не замочивши рук у сибірську нафту. Чи, може, Віктор Пінчук виробляє у Росії жувальні гумки, а не труби для її ж газогонів. Чи, зрештою, Коломойський і Ко, яку зараз виловлюють у всьому світі, - усі ці дубілети, яценки та їже з ними, - вони з космосу? Та ні, - "комсомольський квартал", який разом із своїми "великодержавними вождями" потрапили у потрібне місце і потрібний час, щоб мародерствувати на "безхозній" совєтській економіці. Як і Сергій Тігіпко, Сергій Тарута, Юрій Бойко, зрештою, Віктор Медведчук…

Усі вони, - так чи інакше, - вклалися у перемогу Зеленського, усі вони після Революції Гідності почувалися обділеними, ображеними, усунутими від влади і, - відповідно, - від державної цицьки, яку доти безлімітно і безкарно смоктали, попри справжнє зубожіння більшості. Їм потрібна була Європа, з її цивілізованими законами, антимонопольним, антикорупційним заборолами, законами, а не "понятіями", мотиваційністю, а не кумівством та непотизмом? Аж ніяк, категорично не потрібна!

А каґебешно-ефесбешній Росії завжди потрібні були людці, яких можна прикупити, акуратно поскладавши відтак розписки про оборудку у надійні шухлядки на Луб'янці, аби потім маніпулювати ними, як циган світом. Їй потрібні були слухняні виконавці і ще слухняніший, бажано жадібний та інфантильний, боягузливий губернатор Малоросії, здатний на будь-що, аби лише втриматися у кріслі, годуватися з рук "господарів" і сподіватися на багнет окупанта у критичну мить.

Зеленський чудово розуміє, що будь-який його жест, який завдасть шкоди його "благодійникам", спричинить миттєву реакцію. Він розмахує дерев'яним каральним "мечем" санкцій "проти олігархів", наперед знаючи, що вони недієві, порожні і сміхотворні для обізнаних. Він далі пише сценарій "Слуги народу", мовби підтверджуючи висновок британця Террі Іґлтона про те, що "коли не кинути масам кілька романів, вони можуть відповісти киданням каміння з барикад". Найвдалішим рішенням наразі, правда, виглядає металевий паркан довкола ОПУ, - хоч він і проти невдоволених опозиціонерів, але й від олігархів за ним можна "сховатися"…

Він досі сподівається на "лохів", на інфантилів, яким "какая разніца", на тих, хто аплодуватиме його бутафорній "державотворчості", "антиолігархічній революції", іншим гучним репризам. Але фанатів щораз меншає, оскільки навіть найдовірливіші вже на власних гаманцях і власних шкурах відчувають фальш і брехню свого вчорашнього кумира. Як і його ляльководів – олігархів, "наших" і "не наших"…   

Ілюстрація: Георгій Держалін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Дуже холодна війна

Історичні збіги ніколи не бувають випадковими. Що б там не казали скептики, але у кожній алюзії чи позірній випадковості закладено свою внутрішню логіку розвитку подій, детерміновану значно глибшими і потужнішими за окремі фрагментарні факти.

5 березня 1946 року Вінстон Черчілль виголосив свою знамениту промову у Вестмінстерському коледжі у США, яку відтак назвали "Фултонівською" і, зазвичай, вважають першим пострілом так званої "холодної війни" між цивілізованим Заходом і країнами совєтського блоку, - точніше сталінською російською імперією.

18 березня 2021-го, через 75 років після Фултона, відповідаючи на запитання ведучого телеканалу ABC News Джорджа Стефанопулоса, американський президент Джо Байден висловив своє ставлення до кремлівського диктатора: "Він – убивця". Це – теж реперна точка, і, мабуть, колись байденівську оцінку Владіміра Путіна також вважатимуть стартом нової холодної війни, вже у ХХІ столітті.

Хоча, як на мене, попри розмаїті "перезавантаження", "примирення" та інші пропагандистські речі, навряд чи між двома конфліктами був направду "міжвоєнний період". Бо головні принципи Заходу, окреслені саме Черчіллем, залишалися незмінними. "Ми безупинно мусимо мужньо проголошувати великі принципи свободи і прав людини, які є спільною спадщиною англомовного світу і які через Велику хартію вольностей, Білль про права, Габеас корпус, суд присяжних і англійське загальне право знаходять своє найвідоміше вираження в американській Декларації незалежності".

А константою російської зовнішньої політики тоді, як і зараз, була агресія, експансія, війна, приниження людської гідності і гідності інших народів. Хоч реалізовували цю політику під різними символами і штандартами – то під п'ятикутною зорею, то під запозиченим ще з царської Росії – імперським орлом.

Першу фазу війни Росія програла. Джолрдж Фрідман, засновник приватної розвідувально-аналітичної організації Strategic Forecasting Inc. (відомої як Stratfor), у книзі "Наступні десять років" коротко виклав причини тієї поразки: "Совєти не могли собі дозволити змагатися з Америкою на морі, і натомість змушені були витрачати бюджет на будівництво армій та ракет. Не здатні до перегонів за темпами економічного зростання зі США або ж до залучення союзників економічними "пряниками". Совєтський Союз відставав щораз більше. А відтак він завалився".

Здається, до схожого розв'язку неухильно йде і путінська Росія. Упродовж останнього двадцятиліття колишній підполковник КҐБ утримує владу інструментами воєнної агресії проти сусідів, поліцейськими кийками проти щонайменшого непослуху, витончено-єзуїтськими методами боротьби з опонентами аж до фізичних ліквідацій. Західним оптимістам та прагматикам все важче балансувати між ідеєю "співпраці" з Москвою та її "стримуванням". Бо якщо криваву чеченську кампанію про людське око називали "внутрішніми справами Росії", то атаку на Грузію чи військові злочини у Сирії вже важко було назвати такими. Переломним моментом стала брутальна анексія українського Криму і відкрита війна на Донбасі. І світ змушений був реагувати все жорсткіше й жорсткіше – не тільки резолюціями ООН чи європейських структур, які, відверто кажучи, потребують і цілковитого оновлення, а почасти – й очищення від російської агентури. У хід пішли санкції, що дошкульно вдарили "бензоколонку", ухвалені урядами і парламентами програми військової допомоги Україні. Коли ж самовпевнений у безкарності путінський режим зважився воювати на теренах західних демократій, коли у Британії вперше було застосовано російську хімічну зброю проти "приватних осіб", коли хакери з "кухні" Пріґожіна" почали ламати сервери американських державних інституцій і приватне листування політичних лідерів, - терпець луснув.

І, схоже, визначення Байдена – лише емоційна верхівка айсберга нетерпимості світу до злочинних витівок по суті каґебістського режиму. Хоча речниця Білого дому Дженніфер Псакі мінімізувала вплив емоцій у відповіді свого шефа, підтвердивши, що Байден не шкодує, назвавши Путіна "вбивцею". Американський президент вочевидь будував таку категоричну оцінку, взявши до уваги британську доповідь "Глобальна Британія в століття конкуренції" і доповідь американської національної ради з розвідки "Зарубіжні загрози для американських виборів 2020 року". Там аналітики дуже переконливо розповіли про наслідки подальшого загравання з Кремлем.

Путін спочатку спробував невдало віджартуватися. Хоча у його "дитячій обзивалці" вже вчувався відгомін далеких совєтських штампів: мовляв, ви нас допікаєте за права людини, а у вас переслідують Анжелу Девіс… Проте відповідь "по-дорослому" була пізніше, коли у центрі Москви влаштували грандіозне шоу з нагоди річниці анексії Криму. Там Путін вже не стримував себе. "У 20-і роки минулого століття більшовики, формуючи Радянський Союз, з якихось причин, незрозумілих досі, передали значні території, геополітичні простори на адресу квазідержавних утворень, а потім, розвалившись самі, розваливши свою партію зсередини, розваливши Радянський Союз, привели до того, що Росія втратила колосальні території і геополітичні терени", - істерив він.

Путінська риторика, такий собі рімейк Мюнхенської промови 2008 року, дає зрозуміти, що він не відмовився від ідеї повернути собі "необачні подарунки", якими, на його думку, зловживає Захід.

Звісно, істерикою тут не обійдеться. І рубіконом на шляху "собіратєля зємєль" стане український фронт. Дуже холодна війна між Заходом і останньою імперією цілком реально загрожує стати "гарячою" саме для нас. Українці вже сьомий рік чинять гідний спротив. Питання лише – чи здатна на це нинішня влада.

Карикатура Сєрґєя Йолкіна

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Ілюзія обману

Опосередкована відповідь "Зе!лідера" впливовому американському виданню The Washington Post, яке днями вщент розгромило ретельно вибудовувану на Банковій ілюзію обману, пригадала мені однойменний кінобестселер режисера Луї Летерьє, який бив касові рекорди 2013 року. 

Зеленський, усіляко уникаючи згадок про свого головного спонсора і режисера перемоги – олігарха Ігоря Коломойського, зверхньо заявив у тому "відосіку", що "додаткових мотивацій, зокрема від наших партнерів (у боротьбі з олігархами. – Авт.), я не потребую".

Ні - то й ні, однак тут напрошується іронічна репліка із вже згаданого мною фільму: "Ви мали б рацію, якщо б так не помилялися". По-перше, Зеленському вартувало ретельніше вивчити текст публікації у WP, і побачити там, навіть не поміж рядками, фактичне повторення того, що було озвучено раніше державним секретарем США Ентоні Блінкіном, коли той оприлюднював рішення про санкції проти Коломойського. По-друге, зацінити логічний ланцюжок думки про те, що "йому (Зеленському. – Авт.) слід наполягати на судових реформах, відновити незалежність центрального банку та виключити будь-які кроки щодо послаблення Національного антикорупційного бюро… Він повинен однозначно порвати з Коломойським і підтримати проти нього кримінальне обвинувачення". І, третє, найголовніше, - зрозуміти, що американці (зрештою, не тільки вони) вже втомилися вдавати, що вірять в ілюзію обману, режисовану, можливо, не стільки в Україні, як у столиці путінської Росії. Не хочуть вірити, що нинішній офіційний Київ, наскрізь просякнутий ефесбешною агентурою, здатен бути надійним партнером у битві з "рашитстською диктатурою".

Бо ж навіть виступаючи на "історичному" з'їзді "Слуги народу" Зеленський толерував присутність у залі підсанкційного нардепа Олександра Дубінського, який, власне кажучи, є повноважним представником Ігоря Валерійовича у ще вчора, здавалося б, монолітній пропрезидентській фракції. І коли Дубінського призначали до Національної ради громад "СН", той же Зеленський не повів і бровою, аби сказати своє вагоме "ні". То лише після повстання "низів" з Київської обласної організації "Слуг" "козачка" Коломойського попросили з партії. То як тоді розуміти самовпевнені декларації "лідера" перед високим зібранням про те, що партія починає новий етап, переосмисливши помилки та зробивши висновки, що його команда поступово очищується від "засланих козачків" та випадкових людей? Як з обіцянкою: "Усередині країни ми перекриємо кисень всім людям, які руйнують її незалежність не словами, а діями".

Але суть, мабуть, не у Дубінському і не у пафосній риториці Зеленського. Суть у тому, що Квартал-95, який випадково оселився на Банковій, Грушевського і в урядовому офісі, - це збіговисько різношерстної публіки, пригодованої не тільки Коломойським, а цілим легіоном українських товстосумів. Публіки, ласої до грошей, розкоші і сибаритства. Публіки, яка дуже поверхнево орієнтується у тому, що робить, а якщо й орієнтується, то прагне викрутити ситуацію на користь своїм "папікам", не забуваючи і про власний зиск. Можливо, одиниці таки усвідомлюють ілюзію обману, влаштованого ошустами та їхніми залаштунковими поводирями. Але проблема в тому, що і Зеленський, і його дилетантська камарилья влаштовують всіх – і Ахметова, і Пінчука, і Боголюбова, і Фірташа, і, звісно ж, Ігоря Валерійовича. Бо, якщо вже за великим рахунком, то Зе!Команда та її хедлайнер дісталися влади лише завдяки олігархічному консенсусу усіх "гнаних господарів життя", у яких на лобі було написано: "Тільки не Порошенко". Ця "коаліція" триває й досі, і не варто звертати увагу на відволікаючі маневри на кшталт затримання у літаку ексзаступника очільника Привату, який, кажуть, украв 6 мільйонів євро, а вийшов під заставу за 52 мільйони гривень.

Хіба Зеленському під силу зруйнувати цей консенсус? Хіба він може воювати з тими, хто за два неповних роки його правління прибрав до рук усі ласі шматки вітчизняної економіки, хто завзято мародерствує на "коронавірусі" і війні? Он, згідно із оновленим рейтингом Forbes, статки Ріната Ахметова зросли з 2,8 до 7,6 млрд доларів, а Віктора Пінчука - з 1,4 млрд до 2,5 млрд. Тож Зе! тільки й може, що зламати свою передвиборчу обіцянку про одну-єдину каденцію, бо це для нього завиграшки, бо скільки обіцянок вже зламано-забуто-заговорено?

Тому на зібранні "Слуг народу" й прозвучала хрестоматійна для української політики часів незалежності фраза. Мовляв, проситимуть Володимира Олександровича піти на другий термін. Бо ж без нього – ніяк… Бо коли замість нього прийде бодай трішечки тямущіший, освіченіший, патріотичніший і головне – правдивіший політик, то доведеться збирати речі дуже багатьом пройдисвітам.

Тому Зеленський так запопадливо пнеться підтримати ілюзію обману, маневруючи поміж інтересами олігархів, погрожуючи їм "негайними заходами". І водночас намагається вийти сухим із води, скаламученої всевідущими американцями. Він тепер, можливо, й хотів би зазирнути в очі Байдену, але нинішній господар Білого дому вимагає, далебі, не ритуальних жертв. Джо схиляє Зеленського до руйнації постаменту, на якому зручно умостився наш блазень. 

Але, схоже, Зеленський, уникаючи прямих відповідей не тільки на запитання з-за океану, але й на виклики всередині країни, сам докладеться до остаточної руйнації ілюзій. Бо, судячи з соціологічних досліджень, рівень довіри до вчорашнього кумира натовпу різко падає. Ба більше, майже 60% українців проти того, щоб він став президентом вдруге. А раніше 40% назвали його політиком-невдахою 2020 року.

Що ж, як казав герой фільму Луї Летерьє, певні речі варто залишити без пояснень…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Капкан для преЗЕдента

Наближені до влади джерела у Telegram-каналах не на жарт почали роздмухувати майже гоголівську історію про конфлікт між Зеленським та його Батею. Мовляв, "проффесор" старого гарту вкрай незадоволений поведінковими змінами сина, тим, що якогось нечудового дня той з "нормального свого хлопця" перетворився у "патріота", "русофоба", ледь не "бандерівця". Не знаю, наскільки правдивими є всі ці балачки, добре, що хоч до "вбив брата" наразі ще не дійшло…

Синхронно з гнівом Олександра Зеленського заспівали і з-за "порєбріка". Із почесного забуття десь у "Россотруднічєствє" витягнули онука ще одного совєтського релікта – генерала КҐБ, ексдиректора Служби зовнішньої розвідки, міністра закордонних справ і зрештою прем'єр-міністра Росії Євґєнія Прімакова. І Євґєній Прімаков-молодший написав у соцмережі, що цілком допускає привентивні удари по Києву та стратегічній інфраструктурі в Україні, якщо "бандерівець" з Банкової зважиться на наступ на Донбасі.

Якщо згадати істерику, яка лунала з "рота Путіна" Пєскова кілька тижнів тому, то вимальовується ледь не апокаліптична картина. Дехто із вітчизняних оглядачів угледів у ній зловісний привид Ґляйвіце.

Однак подальший розвиток подій свідчить не на користь страхопудів, котрі вважають, що Кремль готовий накрити Україну "килимовими бомбардуваннями" і ракетними ударами, не зустрівши при цьому жодного опору. Гадаю, що йдеться про набагато банальніші речі, ретельно прикриті димовою завісою російської пропаганди, "відосіків" "непересічного лідера сучасності" та феєрверками пустопорожніх рішень РНБО, яке останнім часом збирається у нас з регулярністю церковних богослужінь. Тільки от моляться там за… порятунок рядового Зеленського.

В американському серіалі "Картковий дім" є чудовий діалог про те, як поводять себе політики: "Ну, я ж не перший політик, якому не всі вірять". "Ми надто довго брехали, Френсіс". "Звісно, брехали! Уяви, що подумали б виборці, якби ми почали говорити правду".

Бо направду, Зеленський у капкані власних страхів як наслідку власної ж брехні. Він піддається навіюванням свого оточення, вірить у реальність нашіптувань, і готовий на найвідчайдушніші жести задля власного порятунку.

Він боїться Росії, бо ув очах Путіна нарешті вгледів не "мир", а три літери – "КҐБ", і чудово розуміє суть цієї зловісної абревіатури. Він боїться власного канцеляриста, позаяк нарешті до його ніжних вух і мізків дійшли далекі і більш ніж однозначні сигнали про, м'яко кажучи, співпрацю Єрмака з ФСБ. Адже саме після скандального відпочинку в Омані і тамтешніх зустрічей з доволі мутними персонажами з ерефії Андрій Борисович став лівою і правою руками Зеленського, його сенсорним апаратом.

Він боїться Медведчука як конкурента і кума того ж таки Путіна, і тому через РНБО запроваджує проти нього та його колег сміховинні санкції без наслідків. Так, для самозаспокоєння і для того, аби вчергове кинути жменю піску в очі патріотичного електорату.

Переляканий тим, що саме він відкрив шлюзи для повернення "януковичів" у владні коридори, і пробує захиститися від них гротескними рішеннями тієї ж Ради нацбезпеки про зраду під час голосування за Харківські угоди. Угоди, давно денонсовані Москвою, угоди, тексти яких ретельно готував… нинішній заступник Данілова Руслан Демченко.

На інтуїтивному рівні "творчої натури" Зеленський відчуває, що куди б він не смикнувся, - всюди рогачки та вовчі ями, налаштовані та вириті ним власноруч.

"Безстрашний лідер" боїться американців, які ніби то й партнери, але надто вимогливі до його ніжного еґо. Та й навряд чи "дядечко Джо" забув, як комік змушував 200-відсоткову прокурорку розібратися у справі "Бурісми". Та й, зрештою, у шухлядках заокеанських спецслужб вже давно лежать досьє на "політичних очільників" воюючої країни, які улітку минулого року одним телефонним дзвінком пустили на вітер не тільки зусилля цілої армії аналітиків та оперативників з масштабної затії для затримання "ваґнерівців", але й сотні тисяч доларів платників податків. І що бракує документального унаочнення "зради" від Bellingcat, у фільмі, широко анонсованому у світі, - щоб пастка щільно закрилася, позбавляючи його і поля для маневру, і головне – іміджу борця за "справедливість".

Зеленський чудово усвідомлює, що у брудному потоку мільйонів доларів, виведених з України і відмитих у Штатах чи не найодіознішим аферистів нашого часу, є частка, яка намертво прив'язує і його, - самовпевненого та надмір амбітного блазня, - до вже підсанкційного бородатого пройдисвіта.

І звідси – ще один страх Зеленського, страх вимовити вголос ім'я свого патрона (мабуть, "пофарбував зупинку"?). На заяви про санкції проти Коломойського відповідає недолуга Мендель. А у спробі "дати здачі" у черговому "відосіку", традиційно для "нового Зеленського" отримали Порошенко, Медведчук, Фірташ та навіть Пінчук (так-так, Пінчук, зять Кучми, недавнього радника Зе!) але… не Коломойський. Так, його ім'я прозвучало у переліку "олігархів", але не у контексті спічу про "кошти, виведені з ПриватБанку". Бо прізвища тут, за словами Зеленського, "не мають значення"… І вся ця "антиолігархічна риторика" загорнута у лівацьку позлітку "справедливості" для народу. А-la Уго Чавес…

Дехто направду вважає, що таким робом Зеленському акуратно вистелюють шлях до диктатури. Але наш горе-державець боїться і такої перспективи. Бо вона означатиме ізоляцію, "па-па Оманам" та Еміратам, навіть у День святого Валентина, доступу до банківських рахунків закордоном, до вілли в Італії. І, зрештою, безславний кінець, прикладів якого у Зе! предостатньо.

Ілюстрація: УНІАН

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Зеленський і… культура?

Днями "найвеличніший лідер сучасності" дав майстер-клас того, як, на його думку, народжуються фейки. Скористався, правда, не вельми вдалою нагодою – річницею з дня народження Шевченка. 

Виступаючи на черговому "форумі" "Україна 30", цього разу присвяченому питанням культури і медіа, Зеленський заявив: "Символічно, що ми говоримо про дезінформацію саме 9 березня, у 208-й день народження Тараса Григоровича Шевченка. Наш великий поет та письменник колись сказав: “Ту брехню, що справдиться, всі правдою зовуть". Я гадаю, ці слова великого українця заслуговують оплески… Дякую, особливо дякую тим, хто на мить засумнівався і згадав, що насправді це цитата Лесі Українки, а сьогодні не 208, а 207 років з дня народження Кобзаря".

Все б нічого, але того ж таки дня на Facebook-сторінці преЗЕдента з'явився дивний допис з нагадуванням про уродини Кобзаря, ось тільки проілюстрований "Портретом невідомого" роботи Тараса Григоровича. Тільки от "зелені культтрегери" чомусь вважають, що то автопортрет…

Уже кілька літ, відстежуючи поведінку випадкової особи у найвищому державному кріслі, я не можу позбутися думки про те, що Зе! досі не вирішив для себе елементарної для дорослих людей дилеми: "Бути чи здаватися?". От хоче він, аби інші цілком серйозно сприймали його як державного діяча, але чомусь ці інші не вірять, кажуть, що екскомік грає свою чергову роль. Надягає на себе маску інтелектуала і культурної людини, а насправді з його єства так і пре невігластво, совок і особлива інтерпретація "культури", родом з "русского міра". Пнеться у "миротворці", а насправді не розуміє, що припинити війну під силу рішучим і мужнім, а не страхопудам, котрі, знай, транслюють якусь несосвітенщину, аби лиш притамувати внутрішній страх – не тільки перед агресором, але й власним народом. Розповідає про "патріотизм", і тут же береться виправдовувати фанатично наполегливі спроби власної фракції нівелювати головні положення "мовного закону". Це ж треба, - договоритися до того, що, мовляв, вимога послуговуватися державною мовою "жене українців за кордон". І чи не цинізм, - просторікувати про це на "форумі" у день Шевченка? Дослівна цитата: "Я, дивіться, я згоден з тим, що в Україні комфортно має бути всім. І Україна має бути дуже ліберальною, якщо зберігати кількість населення, щоб воно збільшувалось, а не люди їхали з України. Тому має бути комфортно і в цьому питанні також. Поважати українську мову треба. Але поважати людей всіх нам потрібно".

Та й інструментарій для "видаватися", щоб не "бути", давно вичерпаний. "Відосіки" вже стоять вчорашнім фанатам поперек горла глевким шматком, яким, зазвичай, буває обіцяний хліб з маслом. Єдина річ, - вигадані в ОПУ "форуми", - той же серіал, тільки бюджетним коштом, тобто за рахунок наших з вами податків. Мовляв, ось вам продовження "Слуги народу", тепер платіть за задоволення… Попри астрономічні платіжки і ковідну безпорадність.

І в цьому, либонь, найяскравіший маркер специфічної "культури" епохи Зе!. Бо, власне кажучи, основою будь-якої культури є правда. Без неї годі говорити і про культуру назагал, і про культуру у вужчих сенсах. До прикладу, поведінкову, політичну, етичну, моральну складову цього дуже широкого поняття.

На тому ж таки "культурному форумі" Зеленський озвучив наміри презентувати в Україні якийсь вселенський центр боротьби з дезінформацією. Забувши, однак, сказати про, принаймні, дві речі. Перша – такий осередок боротьби з фейками успішно функціонує у Фінляндії, і працює в безпекових інтересах Євросоюзу. А, по-друге, на місці Зеленського я б вкусив себе за язика, артикулюючи наміри боротьби з вигадками. Адже саме на брехні політтехнологи за гроші Коломойського, інших кровно зацікавлених українських олігархів і, що найгірше, росіян, ретельно вибудовували виборчу кампанію хедлайнера 95-го Кварталу. Ба більше, ті ж таки підручні Зеленського тепер успішно працюють у розмаїтих владних кабінетах і навіть іноді зізнаються про минулі "грішки". Як от міністр культури Олександр Ткаченко, що не заперечує своєї причетності до "геніальної" побрехеньки про Порошенкового брата… Або ж геніально прикривають фіговими листочками Карпат сумнівний відпочинок "гаранта" в Омані. Або ж тотально брешуть про спецоперацію проти "вагнерівців", якої буцімто не було, а відтак, перед прилюдним викриттям, починають "терти" з керівниками МІ-6, мов би з якимись "рєшалами". Убогі, їй Богу.

Про політичну культуру Зеленського і його команди – розмова окрема. Звісно, можна пригадати і секс-скандали Яременка, і "корабельну сосну", і "собакси" як тарифну валюту. Але то – справи днів минулих. Сьогодні ньюзмекером новин-"зашкварів" від преЗЕдента стала "дєвочка", яку Зеленський якось пообіцяв журналістам "не давати ображати". То особа з чітко вираженими ознаками "географічного кретинізму" публічно собачиться з визнаними у світі політологами та експертами, то, ні сіло, ні впало, відповідає держсекретареві США Ентоні Блінкіну на його заяву про запровадження санкцій проти "папи"-Коломойського. Причому, зауважмо, ні з уст самого президента, ні з надр його Офісу, ми досі не почули реакції на ці, я б сказав, дуже серйозні кроки нової американської адміністрації.

Зрештою, навіть якщо б така офіційна реакція була, то не впевнений, що у Вашингтоні їй би повірили. І мали б для цього всі підстави, адже сам Зеленський і його оточення за два роки каденції вже не раз демонстрували, що кажуть одне, думають друге, а роблять взагалі казнащо. Звісно, виходячи з власних інтересів, а не з розуміння того, що культура назагал є випробуваним інструментом подолання політичних суперечностей. Але хто б про те думав, коли, до прикладу, можна нацькувати спецназ ДБР на музей Гончара?..

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал