Мінськ-2 має поховати Мінськ-1

Денонсація Мінська-1 дасть зрозуміти світові ще одну річ: українська держава не укладає оборудок з терористами та їхніми спонсорами

Скільки б Порошенко та інші українські, закордонні діячі не повторювали, мов заклинання, що лише повернення до «мінських угод» та їх ретельне виконання дасть можливість урегулювати конфлікт на Сході України, цього, далебі, не станеться. І стрясання повітря довкола якихось міфічних гарантій (хто їх давав – терористи і їхній хрещений батько?) видаються нікчемними ще більше, оскільки з усією очевидністю демонструє небажання влади говорити правду не тільки народові, а навіть самій собі.

Учора ще багато поважних інформагенцій не встигли повідомити про запланований Мінськ-2 на середу, як кремлівський карлик тут же вставив свої «5 копійок»: мовляв, ця зустріч можлива за умови виконання кількох його власних вимог. Панове Меркель, Олланд і Порошенко, - вас мають за лохів, з вами поводяться ще гірше, ніж із забитим селюком на міліцейському постерунку, погрожуючи йому цюпою за те, що він справив нужду у непередбаченому для цього місці. Чи є межа самонеповаги, аби сподіватися на чесне слово московського гопника? Здається, у витончених і позірно дуже вразливих «европейців» такої лінії не існує. Цікаво, чи проглядатиметься вона після того, як на Кіпрі облаштують базу російських ВПС? Тамтешній президент вже готовий підписати потрібний документ 25 лютого. 

Натомість, Київ мав би перейти до конкретних кроків. І не тільки тому, що вони бодай трішки поліпшать недобрий післясмак Мінська-1, а тому, що навіть після зустрічі з Обамою сьогодні, німецька канцлерін знову візьметься за своє, побачивши у столиці Білорусі друга Вована. Вона завжди знайде виправдання своїй страусячій політиці, - як робила це не одноразово, - мовляв, Росія – надто важливий партнер, мовляв, Європа – різна, і хоче розвиватися, а не воювати.

Як на мене, то у Мінську в середу Порошенко мав би заявити про нікчемність попередньої вересневої угоди, фактично – розірвати її. Той формат не діє, його слова обертаються відтак жалобними панахидами за нашими бійцями і сльозами матерів, дружин, дітей загиблих. Я переконаний, - ми можемо воювати, а не тільки втримувати якусь міфічну лінію розділу, яка що не день, то посувається не на нашу користь.

Хай там як, - навіть якщо Путін спробує заморозити донбаський конфлікт, бо вочевидь, сили для кардинального наступу у нього тануть під ударами санкцій, - навіть тоді мінські угоди №1 стануть шкідливими. Хай Москва утримує відірваний анклав, для України він просто набуде нового статусу –окупованих територій. І ті поодинокі мирні мешканці, що залишилися у цій «чорній дірі» з невідь-яких причин, хай висловлюють своє невдоволення не Порошенком, а Путіним, якого гаряче кликали і не дочекалися. Натомість мають владу головорізів і рекетирів.

Що далі? Далі – тримати оборону, для якої, якщо вірити Яценюку і Полтораку, вже збудовано три потужні лінії. Далі – почистити тил від Ахмєтових, Єфрємових, Бойків і дрібніших усіляких Коцаб, не переймаючись особливо «европейською опінією». Для них же наша думка важить не особливо, які можуть бути претензії?

У крайньому випадку таки запровадити воєнний стан, оголосивши загальну мобілізацію. Якщо це вдасться, якщо збожеволілі від голоду і безвиході захарченки і дейнеги зрозуміють, що шукати поживи за лінією української оборони рівнозначно самогубству, то повернуть свої погляди до «царя-батюшкі». Ні, мабуть, спочатку переріжуть горлянки один одному або російським гарнізонам, які, звісно, харчуватимуться з «гумконвоїв».

...А тим часом нафта і рубль дістануться дна, дехто з мудрих людей пророкує, що трапиться це наприкінці березня. А тим часом, може, врешті-решт, шляк трафить тисячі сімей, з яких Путін вириває синів для угноєння українського чорнозему. Конкретизувавши відоме китайське прислів’я, - варто всістися на березі Сіверського Донця (чи яка там ріка є більш-менш поважна?) і чекати, коли води понесуть труп нашого ворога...

Денонсація Мінська-1 дасть зрозуміти світові ще одну річ: українська держава не укладає оборудок з терористами та їхніми спонсорами. Утім, давайте спільно допоможемо пересічним громадянам ЄС втямити, що, розмовляючи з Путіним, їхні лідери, м’яко кажучи, діють не за європейськими стандартами та поза межами моралі. Це буде ще одним, - після Майдану, - викликом і прикладом того, за що ми боремося і що захищаємо.

Ігор Гулик. Ілюстрація: joyreactor.cc