Мінськ номер стоп'ятсот

Мильна опера ймовірного українського Ватерлоо

«Гібридна війна», як з’ясувалося, - це не тільки цілий комплекс нетрадиційних мілітарних дій, інформаційної складової, психологічного пресингу. Це, у випадку України, - абсолютно незнані шляхи визнання перемоги тієї чи іншої сторони протистояння. Кожен факт воєнних буднів трактується противниками на свій штиб, і, до слова, не тільки, - як у випадку українсько-російського зіткнення, - Кісєльовим і К чи нашими вітчизняними медіа, -  але й на рівні дипломатичних документів.

Маємо два «мінська» - після першого українці мали б втямити бісмарківську істину про нікчемність паперів, підписаних Москвою. Але, попри все, тоді, у серпні 2014-го було зафіксовано перший етап часткової капітуляції у присутності членів так званої «норманської четвірки». Київ погодився на лінію розмежування, тобто фактично визнав власну неспроможність повернути втрачені гектари бодай заради ціни, покладеної у боях із невизнаним тоді агресором. Київ не зміг переконати фрау Меркель і мсьє Олланда у тому, що порушник пост-ялтинського світу не зупиниться на визначеній межі, а віроломно нападатиме надалі. Мінськ-1 був, як це не сумно визнавати, першим актом драми ймовірної української капітуляції.

Здавалося б, навчені досвідом, переконані результатами нових перемовин, марністю «крайньої стурбованості», сміхотворністю санкцій проти Кобзона тощо, і українці, і західні лідери мали б зрозуміти – час діяти радикально. Якщо, звісно, це в інтересах ще когось, крім Києва. Але, як на мене, традиційний український танок на граблях виявився інфекційною недугою, - таким чином, після більш ніж відвертої агресії, практично повномасштабних бойових дій, - «норманська четвірка» вчинила кульбіт наступного Мінська.

І що? Не минуло й півдоби після 15-годинного вламування кремлівського лицедія, після сварок і «тикань» (о, жах, яка брутальна форма діалогу з Путіним!), ми дістали чергову порцію вогню і знову почали рахувати втрати. Ба більше, - і ОБСЄ, й інші «зацікавлені особи» чомусь, навіть не ховаючи очей, в унісон твердили, що перемир’я назагал діє (оксюморон на кшталт напіввагітності), а Дебальцеве – це так, епізод. Епізод, чергова серія мильної опери бажаного для Кремля українського Ватерлоо…

«Вічно стурбовані» навіть ухвалили резолюцію Ради Безпеки ООН авторства Росії. Сповнену миролюбних закликів, гуманістичних сподівань тощо. Цинізм путінської дипломатії сягнув апогею, укотре відтінивши вроджені вади «Ліги Націй – відомства Пан Гі Муна».

Хто настриг купонів після Мінська-2? Усі, окрім України. Меркель з Олландом утілили власні амбіції, увірувавши у «єдність Європи» (правда, не зрозуміло, перед чиїм викликом – Штатів чи Москви?), Обама дістав аргумент для каверзних республіканців, аби й надалі зволікати із підписом під документом про постачання зброї. Путін має нагоду провести у Дебальцевому парад у «дєнь защітніка Отєчєства». Вага бандитських ватажків – Захарчєнка, Плотніцкаго та іже з ними в очах своїх посіпак злетіла до зовсім несподіваних висот: аякже – «пацан сказал, пацан сдєлал», «Дебальцевенаше!». У виграші навіть Лукашенка, - з ним, «останнім диктатором Європи», тепер спілкуються без посередників пихаті єврочиновники, ті, хто ще вчора його зверхньо ігнорив.

…Україна змушена ковтати кров і відчай поразки у жахливій самотності. Як, зрештою, те було не раз і не двічі у нашій історії. Скільки ще «мінських діалогів» нам треба, аби втямити, що ніхто, крім нас самих, не дасть відсіч агресорові? Скільки ще жертв треба покласти задля чужих захцянок, чужих інтересів і чужих амбіцій? Скільки серій мильної опери українського Ватерлоо запланували залаштункові режисери?

На жаль, це з розряду ситуацій, коли запитання важчі, ніж відповіді на них.

Ігор Гулик. На фото: українські війська виходять із Дебальцевого. Ілюстрація: pravda.com.ua  

P.S. Зрештою, частково відповів сенатор МакКейн: «Канцлер Німеччини та президент Франції, за підтримки президента США легітимізують розчленування суверенної нації у Європі вперше за 70 років».