Хто прийде до нас із миром?

Якщо, звісно, прийде…

Рішення РНБО про апель до ООН та ЄС про запровадження до України міжнародного миротворчого контингенту, либонь, розраховане на пом’якшення очевидного дебальцівського синдрому. Серед спільноти вже давно визріла думка, що так званий «норманський формат» - не що інше, як пересувне шапіто, під яким періодично блазнюють лицедії, хай навіть найвищих статусів. Реально ні канцлерін, ні Олланд, ні тим паче Порошенко, не можуть зупинити кремлівського гопника, скільки б ПОП не вдавався до ненормативної лексики, і як би не вимахувала п’ястучками перед його ботексним писком фрау Меркель.

Зрештою, ці привселюдні екзекуції ВВХ, - теж інсценізація, бо, - погрози погрозами, - а повернувшись у власні столиці, войовничі миротворці артикулюють геть неадекватщину про повагу до Росії, небажання воювати з нею etc. І хай там як, хай українські ЗМІ (на думку декого із наших рафінованих германолюбів) беруть інфу з російських перекладних джерел, але слово – не горобець. Ок, некоректно потлумачили слова Меркель, але її віце- Зигман Набріель відвертим текстом заявив, що озброювати Україну проти агресора – це «божевілля». А депутати бундестагу чомусь вперлися у тезу про потребу згоди… Росії на запровадження миротворчого контингенту (Франц-Йозеф Юнґ: «На даний момент про дотримання мінських угод повинна подбати Росія»).

Тож надмірними ілюзіями щодо миротворчих сил (у первинній версії, озвученій Порошенком на початку засідання РНБО – поліцейського контингенту ЄС) не варто тішитися. По-перше, це справа часу, а час у нашій ситуації – не тільки гроші (чомусь спільнота надто вже толерує тих, хто відверто набиває гаманці на війні), а що найтрагічніше – людські життя. По-друге, ООН, як бачимо, не горить бажанням зробити боляче «порушникові світового порядку»), усерйоз обговорюючи резолюції з українського питання в редакції Москви. По-третє, Кремль завиграшки призупинить цей процес на стільки, на скільки захоче – з його правом вето у Раді Безпеки він може бавитися хоч до другого пришестя. Якщо, звісно, у традиціях модного нині псевдо лібералізму, тримати палія війни у РБ ООН (у дужках зауважу, мабуть, таки так).

А тепер – про формат місії, якщо – це майже неймовірно – таки дочекаємося її. З цього приводу мені на думку прийшов Зигмунд Бауман, з його міркуваннями про межі. На перший погляд, вони не мають нічого спільного з контекстом українських подій, однак… «Межі є предметом постійних суперечок… Кожне рішення буде когось задовольняти, а іншого обурювати. Кожне рішення наражатиметься на хвилю мінливої моди… Суперечка про межі між дозволеним та недозволеним, моральним і неморальним буде тривати, тому що ці межі не можна визначити раз і назавжди».

Суперечки про межі між дозволеним і недозволеним є, як свідчить досвід, елементом чи не кожної миротворчої місії. Чи, до прикладу, може погодитися Україна на участь у ній «блакитних шоломів» з вочевидь проросійської Греції? Чи з хлібом-сіллю зустрічатимуть бандюки Захарченка литовських миротворців? Узагалі, - що буде дозволено іноземним примірювачам, а що зась? Якщо мова про поліцейську місію спостерігачів, то ми вже маємо таких з ОБСЄ. І що?.. Вони ледь не на колінах випрошували у терористів дозволу пройти в неоточене Дебальцеве. Якщо до нас приїде просто поліцейська місія, то вона, - просто із міркувань безпеки, - може вчинити приблизно так, як голландці під орудою полковника Тома Карреманаса в Срєбрєніце 6 липня 1995 року. Вони відмовилися стримувати сербів Караджіча і Младіча (від щільним вогнем). Просто дезертирували із зони відповідальності. Наслідок тепер мають за приклад найжорстокішої етнічної чистки кінця ХХ століття: щонайменше сім тисяч убитих мирних боснійців.

Я переконаний – жоден чужинець не подарує нам перемоги у війні. Зрештою, якщо зусиллями «блакитних шоломів» на Сході все ж втихомириться, то це аж ніяк не означатиме, що Росія сховає імперські амбіції у глибоку кишеню. …А з «дарованою» свободою ми вже жили 25 років. Виявилося, що вона – штука непевна. Робить нас легковажними і легковірними, а, отже, беззахисними перед жорстоким реальним світом.

Ігор Гулик. Ілюстрація: lviv-redcross.at.ua