Реадмісія еліт

Війна між впливовими кастами ведеться на самознищення

Насамперед, розберімося з термінами. Реадмісія, як стверджує довідкова література – це повернення нелегальних мігрантів, що проникли на територію однієї країни з території іншої. Крім того, реадмісія – це зобов’язання країни прийняти назад мігрантів, що незаконно в’їхали з її території на територію іншої країни і затриманих там. Процес реадмісії передбачає, поза іншим, існування угод між країнами, які прагнуть цивілізовано вирішувати власні проблеми, спричинені небажаними гостями, і пособити сусідам у випадку, коли серед прибульців знайдеться якийсь кримінальний тип.

Щось схоже до реадмісії, правда, цілком метафорично, відбувається зараз у стані вітчизняних еліт. Хтось зауважить, що тихий процес повернення ще учора гнаних фігур і фігурок режиму Януковича, влучніше було б назвати ротацією. Але ротація, зазвичай, характерна для однорідних середовищ, коли потреба політичного моменту або ж організаційних вимог відображаються на, так би мовити, особовому складі провідництва. У принципі, якщо вже за великим рахунком, то хіба нинішнє провідництво не є збіговиськом тих, кого свого часу «великий соціаліст і перекинчик» Олександр Мороз обізвав «дітьми Кучми»?

Певної ревізії вимагає час і щодо самого визначення еліти. Дм. Донцов вважав, що це замкнена суспільна група (каста), яка зберігає свою окремішність і привілеї, але головною проблемою українства свого часу бачив «формування будівничої правлячої касти». Нині ж еліти характеризуються відкритістю і здатністю до дифузій, а про «будівниче» їх налаштування годі й говорити. Радше, це групи, що осідлали владні важелі, фінансові потоки, зуміли об’єднати ці дві складові впливів і послідовно чи ні, але боронять здобуте перед конкурентами і рештою загалу.

Для стосунків вітчизняних еліт притаманний неприхований антагонізм, і це, як на мене, цілком природно через несформованість демократичної традиції і несистемний характер ринкових перетворень. Війна між впливовими кастами ведеться на самознищення, за принципом «або – або», який не передбачає життя після виборів або інших суспільно вагомих подій межевого штибу. Пихата категоричність, самовпевненість і ілюзія володіння істиною в останній інстанції – це аж ніяк не ознаки принциповості нашого правлячого класу, це, на жаль, свідчення його наївності, невміння бачити перспективу, і, що гірше,  – довкілля. І коли «день завтрашній» заскакує зненацька вчорашніх переможців своїми несподіванками зигзагами, вони не знаходять нічого кращого, ніж конформізм з опонентом.

Як на мене, сьогодні, коли до насиджених місць, мов з вирію, повертаються «учорашні», коли у столичних кабінетах можна зауважити сотні, а то й тисячі «злегка люстрованих», – акурат час поцікавитися змістом справжніх домовленостей перед «однотуровими виборами». Наскільки далеко сягають вони у майбутнє України, яких ще реадмісій очікувати пересічному громадянинові? Я розумію, що «ультиматум багатства викреслює злидарів. І робить це з повним правом, оскільки вони мають нетактовність ухилятися від загальної згоди» (Жан Бодріяр). Це – ґрунт для безперервної низки конфліктів, криз, по-різному трактованих різними елітами, а, отже, «антикризових коаліцій» і менеджерів.

З іншого боку, повернення «привидів» –  це чудовий урок потреби політкоректності і «фільтрування базару» для завтрашніх поколінь політиків. Надії на люстрацію, які, - наголошу, - кволо артикулювалися у середовищі інтелектуалів і маргіналів (що, до речі, в Україні є рівнозначними термінами), підняті на владні висоти, не витримали іспиту на живучість. Отож, слід втямити, що, коли ми вже взялися за справу спорудження демократичної оселі, то маємо змиритися з тим, що поруч заважатимуть або допомагатимуть усі, навіть найзатятіші опоненти. Їх же не виселиш на Місяць… Їх можна посадити до цюпи, але, як завжди, на те бракує політичної волі або ж доводиться жити пов’язаним підкилимними домовленостями, які з часом втрачають навіть сенс.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru