Над законом...

Над «деолігархізацією» (про людське око) України тяжіє потреба „забезпечення легітимності». Але як її забезпечиш, коли головний в цій країні – теж олігарх?

Компроміс, якого, можливо, досягнули у столичній тусовці завдяки знаній «дипломатичності» гаранта і не менш знаному меркантилізму дніпропетровського губернатора, не повинен особливо втішати загал перспективою змін. Власне кажучи, навіть довгоочікувані домовленості поміж двома потугами української політики методологічно не різняться від досі вживаної практики нехтування законами, причому тяглість такої традиції простежується аж до початків нашої незалежності.

Суть „пакту”, укладеного двома діячами, знову зведеться до політичних аспектів врегулювання. Мовляв, ми між собою „перетерли”, а відтак спробуємо увібгати наші благі наміри та побажання у прокрустове ложе законів.

Над технологією, яка передбачає «деолігархізацію» (про людське око) України, тяжіє дуже вагомий аргумент потреби „забезпечення легітимності». Але як її забезпечиш, коли головний в цій країні – теж олігарх? Тому шлях до цієї „легітимності” позначено неприпустимими порушеннями закону, пошуками шпарин між параграфами і циркулярами і таке інше.

Хтось вже квапиться окреслити межі компромісу: мовляв, Коломойському замість «Укрнафти» дадуть можливість з’їсти найласіші шматочки майбутньої приватизації, що розв’яжуть руки у боротьбі зі знесиленим Ахмєтовим тощо. Але чомусь зовсім не шпетить факт, що і це не вписуватимеся у жодні легітимної процедури.

Питання постало руба: або Україна надалі залишатиметься таким собі конгломератом олігархічних феодів, або найпотужніші з цього клану змушені будуть обирати раз і назавжди: політика чи бізнес. Я особисто не надто вірю у світлу перспективу цієї схеми, точніше, - у абсолютну безболісність процесу деолігархізації. Я переконаний, що знані своєю креативністю (читай – пристосуванством) учорашні «малинові піджаки», а нині – зовні респектабельні державні мужі з мільярдними активами, знайдуть шляхи для полагодження проблем.

Це зараз вони роблять насуплені гримаси, випихають поперед себе пішаків, які здуру артикулюють несусвітні речі. Це зараз, - прикриваючись війною, - вони навзаєм звинувачують один одного у співпраці зі «всесильним Пу». Але, повірте, коли мова перейде у площину конкретних зисків і чистогану, вони негайно забудуть свою риторику, та ще й переконуватимуть інших, що, - боронь Боже, - ніколи, за жодних обставин, - не ставили під сумнів порядність і патріотизм своїх опонентів.

Колись я вже цитував відомого російського філософа Андрєя Ашкєрова: 

„Все у сучасних спільнотах може бути (і є) предметом угоди. Вони й існують лише завдяки тому, що втілюють принцип „Про все можна домовитися”. Угоди є етикою і онтологією нашого світу”. І далі: „Про що ми домовляємося по-справжньому, так це про те, що нема, і не може бути жодних угод, а, отже, жодної відповідальності за їх виконання. Договірна діяльність з цієї точки зору – всього-навсього лише більш чи менш ретельне практикування безвідповідальності”.   

Якщо хтось уважає, що після таких сумнівних компромісів Україна почне писати свою політичну історію з білого аркуша, – його надії є наївними і легковажними. Десь такими, як і надії командирів на вчорашню методичку Міноборони про боротьбу з пияцтвом у війську. Нинішні „консенсуси” і „угоди” обов’язково вилізуть, мов шило з мішка, рано чи пізно рикошетом вдарять у найслабше місце.

Але „табули раси” не буде. Буде дошка з розмитими крейдяними написами попередніх уроків, буде, можливо, нова системна конфігурація влади зі старими конфліктами і, що гірше, зі знайомими до болю обличчями, які подаватимуть себе як „нові, білі і пухнасті”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: fraza.ua