До проблеми „балканізації”

Цей план загрожує цілісній системі європейської безпеки, оскільки сумний досвід Югославії свідчить, що шматування, зазвичай, завершується громадянськими конфліктами

До пропагандистського хору Кремля вчора долучився і вічно сонний російський прем’єр. Ні, щоб дивитися «мультики» під час важливих нарад чи помпезних урочистостей, він узявся за глобальну політику, пообіцявши Україні долю Югославії. "Я згадав Югославію тільки тому, що, я сподіваюся, нам через деякий час не доведеться в такому ж ключі згадувати, що було таке держава, яка називалася Україна".

В умовах війни – на Донбасі та серед вітчизняних еліт, - ми можемо вибудовувати розмаїті сценарії розвитку подій. Можемо, до прикладу, уважати, що будь-які антивладні виступи спровоковані «рукою Москви», а можемо переконувати співрозмовників у тому, що ця «рука» перебуває не будь-де, а акурат на Печерських пагорбах, - від того вислід наших припущень не зміниться ні на йоту.

Є довкілля, і наш „хутір” укладено у систему глобальних координат, серед яких, зокрема, й не надто доброзичливі сусіди. Будь-яка слабинка найвищих чиновників, зокрема, й на користь тих, чиїми зусиллями вони здобули владу, може обернутися національною катастрофою. Не кажу, що це трапиться одномоментно, але в Україні цілком можливим є сценарій „балканізації”, і цей сюжет, здається, дуже ретельно відпрацьовують за кремлівськими мурами. Там відмовилися від ідеї тотального наступу на терени колишньої «братньої» республіки, чудово розуміючи, що такий апетит спричинить відповідну реакцію населення менш толерантних до Росії регіонів, жорсткіші санкції Заходу і, як результат, бунти серед власного населення. Але відкусити шмат Сходу та Півдня, зокрема, й через створення там квазідержавних утворень на кшталт Північної Осетії чи Придністров’я, – не проти.

Однак на цьому не стане. Україна (ця „недодержава” за висновком Владіміра Путіна) є ласим шматком не тільки для Росії. Міркую, що сепаратизм східняків дасть поштовх усій хиткій споруді із розбалансованою вертикаллю влади, і вся конструкція почне валитися за принципом доміно. Мусимо пам’ятати і про румунську амбітність, і про „кресов’яків”, що ніяк не заспокояться у Польщі. А про Закарпаття – окрема історія з географією. Сподіватися на якісь ефемерні міжнародні гарантії нам не доводиться, – варто прочитати доволі повчальний есей Лілії Шевцової в американському виданні  Foreign Policy із промовистою назвою „Плазування перед Кремлем. Чому західні лідери та інтелектуали виявилися слабкими до російського самовладдя?”. Або вкотре з розчаруванням погортати вже зжовклі сторінки Будапештського меморандуму.

Та поняття „балканізації” – це не тільки спроби інспірувати розвал України. Фактично цей план загрожує цілісній системі європейської безпеки, оскільки сумний досвід Югославії свідчить, що шматування, зазвичай, завершується громадянськими конфліктами. Я не кажу про галичан, які, мабуть, захищатимуть українську ідею так, як це робили їхні попередники із УГА чи УПА. Хто сказав, що кримські татари спокійно спостерігатимуть після того, як у них удруге забрали історичну батьківщину. Тож і Європі, і, до слова, Росії, варто добре поміркувати над перспективами тривалого і кривавого конфлікту у себе ж під боком. Бо такі протистояння мають здатність не зважати на кордони, і тоді весь повоєнний світ упаде, мов картковий будиночок.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.kozaku.in.ua