Догори дригом

Єдність – спроба прикрити фактичний поділ України на зони упливу з метою безоглядної і доконечної їх експлуатації на догоду цілком визначеного кола діячів з-під конкретного політичного „даху”

Уся дивовижність, неприродність і, я б сказав, потворність нинішньої української ситуації якнайкраще прослідковується у цікавих рокіровках ролей не тільки на владному олімпі, але й серед публіки штибом дрібнішої, однак цілком розкрученої і відомої у певних колах та поза ними. Коли йдеться про маневри „важковаговиків”, зміну їхніх політичних орієнтацій, корекцію у підборі партнерів чи симпатиків, – то тут, як мовиться, ми вже навчені гірким досвідом парадоксальної довіри. Загал вже не здивуєш посиденьками президента з коаліцією без втямливих пояснень прес-служби секретаріату на предмет того, що можна робити упродовж прірви часу. Відтак систематичні рукостискання політичних союзників, рівно ж опонентів видаються цілком природними, от тільки Інтернет аж кишить лайкою з уст нинішніх приятелів на адресу один одного.

І прозорі натяки політологів про ймовірний розвал коаліції у парламенті є цілком логічними у такому контексті подій.

Як би там не було, – хай собі стають догори дригом, аби країні від того полегшало. Заспокійливі колисанки про „єдність нації”, є, по суті, артикуляцією підсвідомих рефлексій обмежених владними та бізнесовими інтересами осіб, оскільки єдність для них, по суті, означає узгодження меж, переступати які не вольно, бо це одразу ж спровокує конфлікт олігархічних кланів. Єдність – спроба прикрити фактичний поділ України на зони упливу з метою безоглядної і доконечної їх експлуатації на догоду цілком визначеного кола діячів з-під конкретного політичного „даху”.

Але зрощення еліт з метою чіткого розмежування сфер впливу обо’язково залишає за бортом відпрацьований матеріал. Після того, як недавно оголосили у розшук кількох представників вже чинної влади (бо до «колишніх» руки ГПУ так і не дійшли), можна казати, що хвиля реконкісти заторкнула вже і тих, хто був фактично пішаком у великій грі, сподіваючись також на бонуси у разі перемоги. П’єр Манан написав про це доволі чітко: „Суттєвим або природним явищем є рівність тих, кому влада не належить”. Нам не розходиться про різних „гнаних” постмайданною владою; нині цілком ймовірно припустити, що вони стануть не тільки мучениками в очах свого електорату, а й героями. Нам розходиться на бумерангові, який обов’язково вдарить пересічного обивателя, який свого часу сподівався, що його руками та його емоціями буде змуровано фундамент нової України. Досі його самолюбство тішили міфами про „початок відліку української історії” з Майдану, плекаючи у його мізках гординю рятівника вітчизни, викреслюючи цілу епоху попередніх революцій, – Помаранчевої, „гранітної”, „постпутчівської”. Тепер йому вказують на його місце у кутку, на звичній кухні. Заради консенсусу еліт. Але „суспільства консенсусного типу втілюють проект небаченого досі зневажання прав істини. Там, де „про все можна домовитися, місця для істини немає ніколи”.

Але є одна річ, яка ламає веселкові плани тотального порозуміння і консенсусу. Це акурат інтереси тих, викинутих зі змови, тих, кому важить на власному благополуччі, і хто розглядає черговий владний пасьянс через призму особистих катастрофічних наслідків. Українська демократія, хай молода і зелена, все ж будувалася на підвалинах не законів чи статутів, а на значному елементі анархії, вседозволеності. А, отже, на відміну від „цивілізованих демократичних режимів” вона є надмірно плюралістичною і фактично некерованою. Тож цілком логічним є спротив конвергенції з боку тих, кого не взяли або хто не вважає за потрібне бавитися у сумнівні ігрища. Їм намагаються нав’язати страхітливий, на думку політтехнологів імідж руйнівників і радикалів, однак протестний елемент тільки додає їм драйву і множить лави прихильників.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru