Про „них” і про нас

Нестямна довіра до вождів, навіть коли вони демонструють легковажність до сказаних собою ж слів, не є показником здорової спільноти

Одного разу сказані лідерами у вужчому колі слова мають здатність проростати у мізках їхніх симпатиків, сприйматися як абсолютна істина, керівництво до дії, програмна вимога. Тому іноді варто прислухатися до голосів зазомбованого народу, аби ліпше втямити справжні мотиваційні рушії провідництва, яке, зазвичай, приховує їх за хмарою написаних спічрайтерами промов.

Короткий коментар, ясна річ, не місце для розлогих занурень в історію. Але тим не менш, маю зауважити, що нестямна довіра до вождів, навіть коли вони демонструють легковажність до сказаних собою ж слів, не є показником здорової спільноти. Оця остання мала б покладатися на власний глузд і власний досвід, аналізувати фрази і вчинки лідерів, тобто критично ставитися до них. Лише у такому суспільстві неможливим у принципі є поділ на „своїх” та „чужих”, такий собі рудимент якщо не первісного укладу, то феодалізму вже точно. Така спільнота має поліваріантність вибору, і не тільки біля скриньок для голосування, а й упродовж усього життя, оскільки перетворює дилеми на прості розв’язки, керуючись особистісними критеріями.

Оці поділи на „наших” і „чужих” формують не тільки атмосферу недовіри, зневаги, ворожнечі між людьми, які фактично нічого не завинили одне одному, вони є підґрунтям для доволі небезпечної тенденції, перші ознаки якої вже встигли зауважити нескомпрометовані політикою соціологи. Соціологи щораз частіше натякають на посилення авторитарних настроїв у суспільстві, пояснюючи цей феномен розчаруваннями, по-перше, демократичної системи, а, по-друге, невиправданими надіями на Майдані. З одного боку, зауважують вони, громадяни спраглі за „сильною рукою” (40 відсотків українців хочуть саме такого лідера), з іншого цілком усвідомлює, вдавшись до сусідського прикладу, що „у нас один Путін буде визнаний половиною суспільства, а другий Путін – не визнаний іншою половиною”.  Хоча, чесно кажучи, історія дає нам чимало прикладів того, коли „путіни” не запитували у мас їхньої думки.

Втім, соціологи оперують ще й таким поняттям як допустима похибка. В українських умовах ця похибка часто грала злі жарти з тими, хто надто довіряв враженням від позірної картини подій. Особливо, з владцями на кшталт наших, які легковажно гадають, що народ є настільки керованим та прогнозованим, що проковтне будь-яку пілюлю, загорнену у яскравий папірчик демагогії та брехні. Євген Сверстюк колись опублікував з цього приводу чудове есе і, цілком погоджуючись з його висновками, додам лише, що з кожними новими виборами спільнота усе докладніше освоює важелі, за допомогою яких вона може впливати на владу, не вдаючись до відчайдушних жестів. А це означає, що рабська меншовартість, в основі якої лежить „мрія про ринок, де продають панів” (Єжи Лєц) поступово відходить у минуле, залишаючись там лише зловісним привидом, тінню давніх поразок.

Ігор Гулик. Ілюстрація: pda.anekdot.ru