До проблеми поразок

Час – то дивна штука, якій властиво повертати предмет людських зацікавлень зовсім несподіваною гранню, а відтак змінювати й просторові уявлення про минувшину

Українську традицію акцентів на поразках та нещастях минулого розкритиковано лише нелінивими. І проблема тут, радше, є предметом для етнопсихолога, аніж для політика-практика, тим паче у добу, позначену засиллям піар-технологій, які навіть найдошкульніше фіаско здатні перетворити на ерзац найвидатнішої вікторії. Інша річ, що, як наспівував колись Булат Окуджава, наші п’єдестали, зазвичай, вищі від перемог.

В Україні маємо ситуацію, коли апелювати до визнаних авторитетів національного пантеону означає щоразу наштовхуватися на ризик визнання їхніх невдач, а тому формула сучасного російського філософа Алєксєя Сахніна «усіляка традиція – це лише конкретна форма панування мертвих поколінь над живими» знаходить у вітчизняному котексті цілковите підтвердження.

Однак не варто впадати у крайнощі і гадати, що час зупинився, а наслідки учорашніх звитяг чужинців над українцями зафіксовано на вічних скрижалях. Час – то дивна штука, якій властиво повертати предмет людських зацікавлень зовсім несподіваною гранню, а відтак змінювати й просторові уявлення про минувшину.

Ось недавно була чергова річниця «Полтави», і з цієї нагоди, хай не часто, та згадували Івана Мазепу. Не тільки у Чернігові, Мазепинцях чи Перхтольдсдорфі чи Кергонксоні. Пам’ятник гетьману наразі не постав лише на полі битви, яка ось уже понад триста літ уважалася фактом його поразки, рівно ж як і остаточною крапкою незалежності України. Втім, – і це властивість часу, – крапка виявилася всього лише комою, складно-підрядність історичного ланцюга потверджена наступними віхами, аж до 24 серпня 1991-го.

Та ж історія і з російською анафемою «зраднику»: РПЦ змушена була скасувати її як архаїзм ще 1918-го, але дотеперішні викрутаси російського кліру, особливо Алєксія ІІ і Кіріла можна вважати прозорим натяком на підпорядкованість духовної інституції сусідським світським структурам.

Бо цілком можливо, що в Кремлі прекрасно усвідомлюють: полтавська поразка Івана Мазепи зараз має реальні перспективи трансформуватися у перемогу справи його життя.

Недавно стало відомо про невдачу першого офіційного порозуміння вищого духовенства Української православної церкви Київського патріархату і УАПЦ, яку чомусь підозрюють у симпатіях до Кіріла. Хай надії наразі мало, однак Собор УАПЦ все ж свідчить, що для подолання розділення Української Церкви не досить односторонніх кроків – рух до єдності повинен бути обопільним.

Я, звісно, не буду вельми оптимістичним, однак усе, про що тут йдеться, свідчить про бодай обережний, але поступ до постання в Україні єдиної помісної православної церкви, до втілення ще кравчуківського гасла «Одна держава – одна церква».

Зрештою, чому кравчуківського? Іван Мазепа, закладаючи наріжні камені рукотворних храмів, у яких згодом його, – іронія долі! – проклинали, також міркував про єдність держави і віри.

Ігор Гулик. Ілюстрація: iuic.info