Коротке есе про дві буханки

Каральний апарат для викорінення зловживань якось непомітно трансформувався у дах для прикриття цих зловживань, знаряддя вибірково-політичних нагінок або ж навпаки, – інструмент для реалізації тих чи інших амбітних партійних планів

Прості речі, про які, здавалося б, не варто й говорити, даються чомусь дуже важко. Щойно мова заходить про відповідальність, чесність та порядність тих, кому належить бути саме такими, – бо вони ж «охоронці над охоронцями», – реакція пересічного обивателя буває, зазвичай, реакцією пересмішника. У ліпшому разі, він просто здвигне плечима, вважаючи вас за дивака.

Утім українці, що поквапливо вирішили записатися до кола демократичних націй, у тому поспіхові забули доволі просте правило, сформульоване Бернардом Шоу – британцем, чиї земляки вважаються «батьками» сучасної демократії. Це правило просте, мов двічі по два, – «Свобода означає відповідальність, ось чому більшість людей боїться її». Причому, остерігаються відповідальності не тільки в Україні, у тій же Британії знайдете купу охочих поділитися часткою власної свободи, аби лише в ус не дути перед потребою обов’язку.

Колись, ще Ющенко метафорично совістив міліцію та прокурорів: мовляв, держава дала вам в обидві руки по буханці хліба, тож відробляйте їх. Відробили з тих пір по-повній… Каральний апарат для викорінення зловживань якось непомітно трансформувався у дах для прикриття цих зловживань, знаряддя вибірково-політичних нагінок або ж навпаки, – інструмент для реалізації тих чи інших амбітних партійних планів.

Проблема вросла не тільки у середовище правоохоронців. Вона стала доволі стійким стереотипом мислення загалу: у цій країні годі шукати справедливості у судах чи в прокурора, у цій країні, якщо, не дай Боже, ти волею випадку потрапив у форсмажор, – готуй калитку і шукай «потрібних людей». Правдолюбці, зазвичай, завершують нічим, – якщо доля буде до них милостивою, – якщо ж ні, то годі їм заздрити!

Про те, що корупція і вседозволеність чиновників є тотальною, говорено-переговорено. Але ж порахуймо: після Помаранчевої революції тимчасово усунуті від влади «регіонали» скаржилися на усіх перехрестях, що переможці викинули із затишних бюрок та офісів вісімнадцять тисяч кучмових чиновників. Може, їх, «репресованих», було трохи менше, але натомість з’явилися нові, нічим не інші. Радше навпаки, – рвучкіші, нахабніші, а найобразливіше, – буцімто «свої», «демократи», «патріоти»…

Найгучніші «корупційні скандали» («діамантові прокурори», вілли на Корсиці тощо) свідчать про дві речі: з одного боку, влада насправді стала прозорішою і лояльнішою до її викривачів; з іншого – вона набула рис всеохопної злодійської машини, зламати яку не зміг ні президент, ні його злі погрози, ні аванси закордонних приятелів, ні, зрештою, ті, хто вистояв цю владу на Майдані.

Іноді я думаю собі, що Порошенку варто вчасно зупинитися у своєму бажанні абсолютної свободи, оскільки ще крок, і ми могли б стати свідками того, як майже за Платоном,   «тиранія виростає із демократії. Інакше кажучи, із крайньої свободи виникає найбільше і найжорстокіше рабство». Згадаймо, скільки разів президентське оточення приміряло ПОПу уніформу узурпатора і автократа. Натомість спільнота щоденно кпить з пустопорожніх погроз Ґаранта, який може гарантувати лише свою нерішучість.

Однак надійшов час, коли тепер вже Порошенкові варто згадати, що «держава дала йому в руки дві хлібини», і що цей хліб слід відробляти. Важко сказати, що стало переломним моментом. А, може, такий ще попереду? Як би там не було, президентові варто вловити мить, коли закручування гайок ще не виглядатиме болісним після абсолютної свободи. А далі «публіка» почне звикати.

Ігор Гулик. Ілюстрація: cartoon.kulichki.com