Силогізми брехні

Лицемірно промовляючи про єдність та зовнішню загрозу устами свого лідера фракції у парламенті, «самопомічна» рать вперто зриває процес конституційної реформи

Акценти заворушень у європейських столицях, – не у неадекватній протестам поведінці правоохоронців, які застосували сльозогінний газ та водомети, а у суті проблеми. Демонстранти вийшли після того, як зрозуміли, що їхні урядники брешуть спільноті, аби втриматися при владі. Причому, брехня очевидна і "безневинна" за українськими мірками, – банальне спотворення стану вітчизняної господарки, про що пересічний виборець, безсумнівно, знає. Уявіть собі реакцію постійного відвідувача Краківського ринку, який достеменно орієнтується у динаміці цін у м'ясних ятках, і якому намагаються "втирати", що насправді шинка удвічі дешевша. Він що, вийде з гаслами під міськраду? Ні, він просто поскалозубить з нечесних райців. Очікувати ж від них, – обраних, – покути і чистосердечного зізнання у  не вельми шляхетних з огляду на реальність втілення передвиборчих заяв, – це щось взагалі з царини фантастики.

Що мали б зробити обурені непослідовністю і відвертим ошуканством своїх провідників пересічні адепти "Солідарності", «Самопомочі», «Батьківщини», зрештою «Свободи»? Влаштувати черговий Майдан, об'єднавши лави під гаслами права народу на повстання? 

Натомість зауважуємо спокволі ремствування на тлі риторичних вправ нинішніх очільників, які переконують, що нічого особливого не трапиться, а те, що мовлено перед моментом волевиявлення, – не слід сприймати серйозно, а так, за вправи доморощених філософів. Потрапивши у владу, популісти, мовляв, матимуть справу з жорстокою реальністю, а, отже, мусово корегують свої стратегічні заготовки. Робиться це в різний спосіб: хто вже цинічно натякає на вседозволеність, хто бере на озброєння дивну логіку простаків, хто вдається до складних філософських конструкцій. З цього приводу згадую вислів одного розумного росіянина, що "своїм авторитетом філософ, який виконує службові обов'язки, надає статусу правди те, що держава воліє знати про себе".

Містечковий вимір владної "нещирості", однакЮ не йде у жодне порівняння зі столичними технологіями. Тому й не дивуєшся, що за сотні кілометрів від Києва урядники послуговуються непритаманними цивілізованим нормам засобами. Що має думати "український народ", від імені якого керівник Кабінету розповідає європейцям про неймовірні успіхи вітчизняної економіки? Про який "народ" йдеться, про той, що голосував за партію Яценюка? Але ж цей сегмент виборців не вичерпує поняття усіх мешканців України. Чому президент демонструє бодай позірне прагнення бути президентом "усіх українців", а "не перший, але й не другий" спекулює представницькими можливостями?

Утім, найдалі у креативному трактуванні власної поведінки пішов, як завжди, Садовий. Лицемірно промовляючи про єдність та зовнішню загрозу устами свого лідера фракції у парламенті, «самопомічна» рать вперто зриває процес конституційної реформи. Тут силогізм вбивчої сили! Я підозрюю, що бажання Банкової вивести на чисту воду львівського «не замінимого мера» успішно поховають, коли Садовий виторгує собі свободу і безкарність обіцянкою «дати голоси» за потрібні для змін реформи. Але тут я б застеріг лідерів більшості: АІС обіцяв не раз і не двічі, просто його в основі тактики його самозбереження є принцип: «моє слово: хочу даю, хочу забираю».

Ігор Гулик. Ілюстрація: proza.ru