Шляхетні
наміри добра для свого народу, задекларовані перед світом, часто обертаються
провалами і непорозуміннями у власній країні
Навіть у часи нинішньої розхристаної української свободи, коли не
заборонено ні друковано лаятись, ні вигадувати про ближнього усілякі небилиці, не
ризикуючи відтак бути належно покараним, в інтелектуальному середовищі ще жевріє
вогник самоцензури. Мені важко пояснити цей дивний феномен, мабуть, то атавізм
задавненої ментальності, адже навіть найзлиденніший і найупослідженіший
українець завжди хотів виглядати на людях таким, як усі, сховатися серед
безликої юрби, розчинити у ній своє «Я», бо так обачніше і певніше.
Уся ця моя бесіда до того, що й і сьогодні не завадило б, особливо
політикам чи тим, хто дуже прагне такими здаватися, дещо притримувати язика за
зубами, позаяк кожне їхнє слово сприймається публікою спочатку як одкровення,
відтак як обіцянка, а ще згодом – як витертий часом мідяк, здевальвований і не
вартий навіть поклону, щоб підняти його з битого шляху. У фейсбучних дискусіях поро
хоботів чи адептів секти #зради якось та втрачається суть того, що відбувається
насправді, у реалі.
Проблемою самодостатності українського провідництва власне й вичерпується надуманий
дефіцит національної ідеї. Оскільки зверхники самотужки не можуть сформулювати
ні завдань, що стоять перед нацією, ні шляхів до їх виконання, то завжди потребують
підказок, шпаргалок більш досвідчених або впливових колег. Боронь Боже, я не
закликаю до ізоляціонізму вітчизняної еліти, але надто вільне трактування
шевченкового «…і чужому научайтесь» переходить іноді межі здорового глузду. Просто
слід іноді читати бодай Франка, аби усвідомити, що "...синтезом усіх
ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал
повного, нічим не в’язаного і не
обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з
сусідами) життя і розвою нації» (курсив
наш – Авт.).
Шляхетні наміри добра для свого народу, задекларовані перед світом, часто
обертаються провалами і непорозуміннями у власній країні. Я вже не кажу про те,
що виголошені за кордоном обіцянки потребують зусиль для їх виконання, а з цим
також дуже проблематично. У висліді маємо розчарування і «синдром утоми
Україною» у колі навіть прихильних до нас спільнот, як це було небавом після
Помаранчевої революції і, схоже, має тенденцію до повторення зараз.
Знана в англомовному світі перекладачка Кобзаря Віра Річ в одному зі своїх
інтерв’ю розповіла доволі курйозний анекдот. «До
певної міри мені шкода, що радянська влада не заборонила Шевченка – отоді його
б читали і знали! – каже пані Віра. – Це як у старому анекдоті про росіянина,
який переписував від руки «Війну і мир» – і на запитання, що ви робите, Іване
Івановичу, відповів: «Це я для сина, щоб він подумав: самвидав».
Це – непряма порада нашим політикам: дещо зі своїх ідей залишати все ж у
шухляді, або намагатися полагоджувати внутрішні справи у товаристві земляків.
Таким чином можна зберегти імідж поважних політиків. А також подбати про те,
якої думки будуть про них нащадки.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: samlib.ru
Немає коментарів:
Дописати коментар