Про ката і жертву

…Є у Візеля одна фраза, можливо, підсвідома, а від того й доволі небезпечна: „Вічність – це ті часи, де запитання і відповіді стають тотожними"

Шляхи Господні й справді несповідимі. Недавно у Всесвітній павутині з’явилася шокуюча історія про те, як у будинку перестарілих Арізони Leisure World чотири роки поспіль жили по-сусідству колишній в’язень Заксенхаузена Натан Гаш і його наглядач – Мартін Хартман. Причому мученик мовчав доти, доки на слід колишнього есесівця самотужки не натрапили  співробітники спеціального відділу з боротьби з військовими злочинами при міністерстві юстиції США. І лише тоді, коли Хартмана депортували до Німеччини і він постав там перед судом, Гаш вирішив заговорити.

Історія повчальна і дещо сумна. Які мотиваційні чинники рухали поведінкою жертви, змушуючи її мовчати упродовж часу, який для людини похилого віку цілком можна уважати вічністю? Страх перед минулим, що залишилося разом з нею до смерті, викарбуване на зап’ясті? Страх перед майбутнім, яке з кожним днем маліло, скапуючи, мов віск з поминальної свічі? Може, просто бажання спокою і забуття після вибоїстих життєвих шляхів? А. може, розуміння того, що і сусід, знавіснілий у минулому кат, також потребує затишку перед перспективою кінця?

Я спробував знайти відповіді на ці запитання на сторінках роману Нобелівського лауреата Елі Візеля „Ніч. Світанок. День”, бо доля цього чоловіка також сприкрила, кинувши його за колючку нацистських таборів. І мушу сказати, що не знайшов там нічого, окрім бажання помсти молодого єврея, учасника терористичної організації, яка змагала за постання держави Ізраїль. Однак є у Візеля одна фраза, можливо, підсвідома, а від того й доволі небезпечна: „Вічність – це ті часи, де запитання і відповіді стають тотожними".

Я хапаю себе на думці про тисячі таких же гошів і хартманів, тільки з українськими прізвищами, які мешкають у селах, воюють за межі і п’ють пиво у засмальцьованих ганделиках. Тут запитання й відповіді справді стають тотожними, бо ці люди тягнуть свій вік поруч, не зважаючи на кривди, вчинені одне одному колись, змирившись з ними чи, може, раз і назавжди заборонивши собі повертатися у ті страшні часи. Це табу, однак, є майже безпомічним, коли політики вирішують за цих людей, як їм поводитися, що робити, кого любити, а кого ненавидіти. Там, у столиці чи в обласному центрі вони переймаються, далебі, питаннями глобального масштабу, і лихоманка виборів чи кар’єрного зростання не передбачає філософських розумувань. Іноді, правда, вони згадують іспанського диктатора Франко, який влаштував національне замирення, поховавши фалангістів і комуністів на одному цвинтарі (Мігель де Унамуно якось кинув з цього приводу поетичну репліку: „Хай я умру з розплющеними очима...). Однак, наші політики забувають про одну дрібненьку деталь: той же Франко за два роки (де наші шістнадцять?) підняв свою батьківщину до рівня провідних у Старому світі.

Коли гість-колега з американської газети запитує мене, чому галичани не люблять „москалів”, я підводжу на нього здивований погляд: галичани люблять усіх, але дивною любов’ю. Вони мовчатимуть і по-християнськи вибачатимуть своїм численним мучителям усі гріхи. І не чотири роки, як отой американський єврей, а чотири століття. Але коли політики (чи політикани?) зі столиці колишньої імперії починають використовувати історію за розмінний мідяк для втілення власних амбіційних планів, – то, звиняйте, чи до любові тут, чи до толерантності?

І чи взагалі можна тут говорити про любов чи ненависть? Як на мене, доцільніше ставити питання про справедливість. Хоча, таку річ все частіше можна подибувати лише на передвиборчих біг-бордах.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru