Про скарби земні

Храм у селі часами перетворюється на подіум для сільських модниць, а ревність сповідування минає, коли під церквою сходяться два посварених сусіди

Десь у першій половині 90-х років минулого століття, коли кожен другий українець рахував копійки серед розгулу галопуючої інфляції, а села стрімко вилюднювали, бо тубільці рятувалися від злиднів на польських ринках або помаранчевих плантаціях Португалії, мені трапилося побувати на Золочівщині. Кілька чоловіків біля сільського шинку ділили недопалок на всіх, віддалік бовваніла споруда храму без бані, вкрита якоюсь цератою: грошей на гідну покрівлю, ясна річ, бракувало. Зате у провулку, на впорядкованому обійсті кипіла робота. Там селяни звели двоповерхову віллу для щойно прибулого священика (до приходу других совєтів її б назвали плебанією), гурт бабусь завзято поралися під орудою... 16-літньої ємості на грядках з городиною, а сам панотець, вчорашній випускник семінарії, з натяком на борідку на зовсім дитячому обличчі, спершись на новеньке авто, щось говорили собі з пристаркуватим майстром, мабуть, недавнім слюсарем тракторного стану.

Ця картинка й досі стоїть мені перед очима...

...А ось образок з нинішнього карпатського села, де війт скликає бойків на толоку, щоб упорати новісінький триповерховий маєток клірика, який гордо іменують резиденцією. Два гаражі, сауна, умебльовані покої на викінченому першому поверсі...

Або я чогось не розумію у свої поза п’ятдесят, або світ геть зійшов на пси. Без запитань: наш богобоязливий народ віднесе останнє яйце до церкви, а відтак на позичені гроші купуватиме собі необхідні ліки. Та всьому є межа – і добродійності також, особливо, коли на щирих почуттях починаються спекуляції. Просто важко уявити собі ситуацію, коли б у наших селах так гостинно і альтруїстично зустрічали учительку – випускницю педагогічного, скеровану на роботу невідь-куди, подалі від родинного гнізда, часто у прийми до чужих людей. Я не можу собі навіть змоделювати ситуації, коли б той же війт пішов з шапкою селом, збираючи гроші на будівництво нового ФАПу, аби не возити алярмово потребуючих недужих за тридцять кілометрів до райцентру. А, може, легше вчасно висповідати і хай умирає?

Рівно ж як намагаюся „убратися в рясу” молодикуватого священика, який спочатку виголошує на Службі Божій євангельське „Не збирайте собі скарбів на землі”, а трохи згодом „озвучує список” жертводавців, кошти яких пішли не на упорядкування храму, не задля недільної школи, а на вигодовування свиней у його власному хлівці.

Якщо так відбувається, то чому тоді клір волає про занепад моралі? Чому береться повчати мирян, використовуючи новозавітні критерії, до яких самому ліньки дійти?  Чому гендлює святощами і святістю? Чому спекулює на почуттях?

Жодних заперечень: завдяки зусиллям і подвижницькій діяльності Церкви, як і інших чинників, про які написано вже чимало, українці змогли оборонити свою ідентичність, мову і культуру. Але чи достатньо нинішньому поколінню історичних прикладів служіння народові? Чому поруч зі святими іменами Митрополита Андрея Шептицького, патріарха Йосипа Сліпого, митрополита Володимира Стернюка ми не зауважуємо наших сучасників? Чи авторитет попередників є добрими лаштунками для їхніх наступників, які й досі перебувають у підпіллі, бо там легше і спідручніше полагоджувати земні справи?

І ще одне. Фальш високого слова з церковного вівтаря обертається двозначністю віри серед мирян. Секуляризований світ з його символами і креативними вибриками диктує свої стандарти. Храм у селі часами перетворюється на подіум для сільських модниць, а ревність сповідування минає, коли під церквою сходяться два посварених сусіди.

Розуміючи драстичність цих нотаток, зауважу, що відповідей на схожі запитання чекаю не тільки я, а поважне число тих, хто хотів би бачити авторитетну, шановану і моральну священичу спільноту. Дочасність цієї проблеми полягає ще й у тому, що, на превеликий жаль, з-посеред інших суспільних інституцій лише Церкві вдалося утримати бонус довіри населення. Влада скомпрометована до краю, і навіть дочасні вибори навряд чи зможуть змінити ситуацію на ліпше.   

Ігор Гулик. Ілюстрація: biochem-love.appspot.com