Профанація злиднів

Бути „злиднем” на словах – так, але перспектива насправді упасти у прірву безгрошів‘я і безвиході вмикає у мізках наших з вами співвітчизників активні зони пошуку порятунку

Жагуче бажання світової спільноти підтримати Україну в її борсаннях з внутрішніми проблемами іноді залишає обабіч суспільної уваги доволі суттєві небезпеки на нашому шляху. Ті, хто зацікавлений у власній промоції, користають із закордонних оцінок на свій штиб, особливо наголошуючи на імпортній природі аналізів та авторитетові їхніх авторів. Ті ж, кому не на руку веселкові цифри чи обнадійливі прогнози, не втомлюються говорити про тотальне застосування підкупу чи інших заохочень – звичну практику, яку вітчизняні владоможці намагаються культивувати і в міжнародних справах. Рація, частково, і у тих, і в інших, справа у тому, що кожна оцінка, як і кожне порівняння – клигають.

Причому, у випадку з недавнім звітом Світового банку, який твердить. Що Україна успішно долає притаманні чи не кожній країні посткомуністичного терену злидні, ця оцінка клигає на обидві ноги.

Мартін Рейзер, експерт поважної фінансової інституції, зокрема, твердить, що  „зменшення рівня бідності в Україні виглядають значно більшими, ніж у будь-якій іншій східноєвропейській країні. І цьому посприяли два чинники. По-перше, це результат стійкого економічного зростання. А також наслідки урядової політики, яка сприяла значному перерозподілу коштів через бюджет, через пенсійну систему та через соціальні трансферти”. Урядники, який похвалили з-за кордону, в один голос погоджуються з такими оцінками і кажуть, що зробили схожий прорив лише завдяки наполегливості у протистоянні з опозицією.

Ніхто не заперечує, що пересічний українець нині живе дещо ліпше, аніж десять років тому. Але чи бралися до уваги поважними експертами та аналітиками чинники часу і... пристосування загалу до нових умов: хай це звучить дещо по-дарвінівському, але скажемо відверто, що природній відбір у випадках перехідних суспільств умикає усі свої мотиваційні підтексти.

Якщо взяти до уваги кілька дуже поважних чинників, як от – зменшення чисельності населення (не тільки через жахаючу прірву між народжуваністю і смертністю, за цим показником Україна „випередила” усіх далеких і близьких європейських сусідів); перманентну міграцію наших співвітчизників, їхню дешеву працю на закордонного дядечка, а відтак цілком коштовні вливання у сферу національної господарки заробітчанських доларів та євро, – отже, коли зосередитися лише на цих двох показниках, то підстави говорити про зусилля урядів, парламентів чи інституцій  соціального захисту значно дрібнішають.   

Ментальні особливості українців також сприяють подоланню злиднів, однак і це випадає з царини державних ініціацій. Маю наголосити, що природне бажання пересічного громадянина бачити себе і свої статки, принаймні, такими, „як у людей”, вирізняли націю не тільки у нинішні конкурентні і відносно „вільні” для підприємливих часи, але й в епоху тотальної зрівнялівки. Бути „злиднем” на словах – так, але перспектива насправді упасти у прірву безгрошів‘я і безвиході вмикає у мізках наших з вами співвітчизників активні зони пошуку порятунку. Однак статистика є невблаганною: третина українців називає себе бідними, майже половина – небагатими, і лише менше 1% вважають себе заможними.

Є й інша складова, яка випала з поля зору аналітиків Світового банку. Кого в Україні вважати бідним, а кого навпаки – багатієм? Місто і село – це ще один поділ України, відчутніший, до речі, аніж недавній поділ на догоду політикам по Дніпру. Якщо у колишній колгоспній „дірі” бути багатим – це мати приблизно 100 – 150 у.о. щомісяця на особу, то киянину цієї суми вистачить на не надто розкішне животіння упродовж тижня. А матеріальні „дніпро” чи „збруч” між так званими олігархами і кволим „середнім класом” просто не надаються до виміру глибини. І ці діаметрально протилежні світи далебі не возз’єднати разовими, передвиборчими популітськими соціальними милостинями з боку держави.  
Ігор Гулик. Ілюстрація: kulturologia.ru