Сумнівні артефакти

Політики, зазвичай, уважають за підставову доволі вільну поведінку з результатами „народного волевиявлення”, а вже про бажання загалу вони чомусь говорять, виходячи виключно з власних інтерпретацій

Коли політики починають говорити про тріумфи демократії, природно закладаючи у підтексти своє розуміння „влади народу”, мені на думку спадають дивовижні слова Лєца про те, що „не одна тріумфальна арка відтак перетворювалася у ярмо для народу”. Адже не є таємницею, що кожен з тих, хто волею долі чи примхливого випадку потрапив на владний олімп, по-своєму розуміє роль загалу у своєму успіхові. І дуже часто це розуміння впирається у завищеність самооцінок, у зневажливу поставу: мовляв, а за кого ж їм ще було голосувати, як не за мене, чудового? Ба більше, політики, зазвичай, уважають за підставову доволі вільну поведінку з результатами „народного волевиявлення”, а вже про бажання загалу вони чомусь говорять, виходячи виключно з власних інтерпретацій.

Безумовно, маємо стійкі стереотипи головних месиджів, якими оперують зазіхачі на високі державні посади, коли прагнуть сподобатися електорату. Серед них, насамперед, прагнення визначеності, чіткого укладу норм поведінки, – і це, зрештою, цілком уписується в поняття спокою та стабільності. Спекуляції на основоположній рефлексії виборця тут не мають меж, і приклад нашої сусідки Росії – чи не найкращий тому доказ. Я не кажу про російську еліту, – мабуть, передвиборчі фінти Путіна (Чеченська війна, вибухи у житлових будинках, Буйнакск etc) багато кому там не до снаги. Я кажу про тотальне збайдужіння широкої публіки до того, що коїть влада. Ясна річ, – воно комфортніше і легше мати справу зі звичним персонажем, плекати сподівання, що так звана „стабільність” триватиме вічно, існувати „рослинним життям”, віддавши зверхникам усі повноваження, позбувшись будь-якої відповідальності і разом з нею – перспективи.

Але... „Дна немає, просто глибше не опускають”, – зауважує той же Лєц, і, звичайно, у такому випадку стабільність і непорушність ситуації видається ідеальною. Але будь-який ідеал боїться реальності, і цей острах спонукає його носіїв ховатися у мушлю самоізоляції, плекати переконання у власній величі, непогрішності, самодостатності. Будь-які зовнішні втручання, будь-який приклад „іншості”, вільнодумства загрожують цій „благодаті”, і, нагромаджуючись, лише дестабілізують систему, спонукають її до пошуку зовнішніх причин, внутрішніх ворогів на виправдання своїх фобій.

Приклад такого детермінізму, залежності від довкілля, попри позірну замкненість і бундючність, навів нещодавно британський журнал „Economist”. „Багато росіян з радістю вказують на хаотичну політику України, як на те, чого би їм хотілося уникнути. Насправді ж Україна надає їм гідний приклад для наслідування”, – пише поважне видання.

Я не можу стверджувати, що захоплююся практикою українських еліт. Чимало діячів й досі послуговуються „артефактами минулого”, які давно час залишити на історичному звалищі. Але попри все, вітчизняним політикам не бракує однієї поважної риси – терпіння, з яким вони намагаються дотримати бодай позірної налаштованості на прогрес. Іноді просто-таки дивує, що затяті опоненти і непримиренні „вороги”, озброївшись арсеналами забобон і штампів обивательського мислення, досі втримуються від різких рухів, які могли б поставити хрест на державності. Кожен з них розуміє цю державність по-своєму, але Бог ще не відняв жодному з них глузду, аби вони не толерували думки іншого. Хай через обставини, що склалися, хай з міркувань особистої безпеки, хай з погляду на власну репутацію, – все ж українці серед хаосу і набитих гуль усе-таки демонструють, що вони обрали свій шлях і мають доволі серйозні наміри не зійти з нього.

Ігор Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru