Про мистецтво імітації

За всіх обставин, здається, ніхто не здавав собі труду замислитися над тим, що імітувати можна будь що. Лише, на жаль, не життя

У час, коли увесь посткомуністичний світ міркує, чи варто втовкмачувати у дитячі голови теорію Дарвіна, серйозні уми в „найправославнішій” країні згадали про Спенсера і пробують адаптувати його концепцію розвитку до людських спільнот і суспільних систем. Тобто, фактично йдеться про те, що еволюція держави схожа до еволюції біологічних видів і про усілякі там теологічні догми не може бути й мови.

У зв’язку з цим цікавою виглядає публікація в російському ж „Ежедневном журнале”, – чи не єдиному серйозному мережному виданні тамтешньої опозиційної інтелігенції, якого ще не торкнувся нищівний перст державної цензури. Алєксандр Подрабінек написав есе про імітацію як неодмінну рису влади та опозиції, і воно цілком вписується у згадану вже нами „спенсеріану”. Бо власне кажучи, імітація є доволі поважним чинником будь-якого біологічного прогресу. Правда, виникає вона вже на вищих щаблях організації живого.

Мабуть, не варто надто спрощувати саме явище імітації, характерне для суспільних інституцій, банальним твердженням того, що влада лише створює видимість напруженої та серйозної роботи. Так можуть міркувати маргінали, бо насправді, коли  ретельніше приглянутися, то висновок може бути однозначним – у владних та опозиційних офісах кипить робота. Однак питання, що це за діяльність – це питання зовсім іншого ґатунку.

Відповідь на нього лежить у площині результатів. Тож якщо мова про них, то цілком очевидним може бути висновок, що титанічні зусилля тисяч чиновників скеровані на те, аби „здаватися”, та, далебі, не „бути”. Ми декларуємо себе демократичною країною, – авжеж, так і слід виглядати в очах цивілізованих сусідів, не дбаючи, однак, аби демократія перетворилася з атрибутивного, часто лише артикульованого елементу самопіару у глибинні, якщо не підсвідомі рефлексії пересічного громадянина. Ми кажемо про правничу захищеність прав та свобод українців, про те, що будь-які конфліктні ситуації залагоджуються у судах, і чудово розуміємо, що ті ж суди живуть і працюють у зовсім інших системах координат, які, на жаль, важко окреслити правовим полем. Ми переконуємо себе й інших в європейськості України, беручи до уваги, перш за все, не концептуальні засади цієї „європейськості”, не комунікаційні канали загалу і обраної ним влади, а простий та банальний факт існування „центру Європи” в горах Закарпаття. Євген Сверстюк колись давно сказав про це доволі руба: „В наш час негідник перестав боятися, зрадник не соромиться, пройдисвіт видає себе за вченого, а партія за підписом вченого видає фальшиву інформацію”.

Імітація, отже, перетворилася в доволі ефективне знаряддя для опозиції. Але показово, що маючи за об’єкти тотальної критики фактично не реальні події чи явища, а зімітовані владою симулякри, борці з режимом провадять боротьбу з вітряками. Коли ж з них намагаються витягнути бодай начерки конструктивної зміни реалій, то, захоплені цією безконечною грою, революціонери не знаходять нічого ліпшого, – вони також вдаються до імітації. Уся наполеглива кампанія за скасування депутатської недоторканності як першопричини українських бід з плином часу вона перетворилася на безсенсову гру, позаяк  навзамін імунітету депутати встигли приватизувати суди, прокурорів та слідчих, більше того, укласти у правове поле стільки мотивів для юридичних казусів та колізій, що за їхньою допомогою та при наявності добрих адвокатів можна було б виправдати і диявола...    

Сучасні медіа дають великі можливості для імітації. Минула виборча кампанія запам’ятається не тільки валом „джинси” про відкриття шкіл, шляхів та громадських вбиралень за участю знакових для виборів осіб, але й своєрідним конструюванням реальності, створенням інформаційних приводів на догоду тих чи інших пошуковувачів депутатських мандатів.

Але за всіх обставин, здається, ніхто не здавав собі труду замислитися над тим, що імітувати можна будь що. Лише, на жаль, не життя.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru