Романтизм як недуга

Якщо політика – мистецтво можливого, то це, як на мене, слід трактувати як мистецтво можливого боронити свої позиції без суттєвих втрат і уникати відвертого конформізму

Можна до безконечності сперечатися, що рухає людством – відчайдушний романтизм чи поміркований прагматизм. Як на мене, вони чергуються, позаяк є чимало прикладів, коли невиправні реалісти з головою кидалися у безнадійні і захмарні справи, переконуючи довкілля у тому, що навіть найнесусвітніша, на перший погляд, ідея може стати конструктивною та реальною, до того ж – корисною для спільноти. І навпаки: рафіновані ідеалісти, що упродовж життя вражали близьких своєю непрактичністю і невмінням жити днем сьогоднішнім, раптом зупинялися напівдорозі, обмірковуючи ймовірні наслідки свого безшабашшя, і втрачали геть усе.

Тобто, як зазвичай, у всьому найкраща – «золота» середина.  Не «тупа інертність», яка, на думку, Славоя Жижека, подобається людям, а власне така налаштованість душі і помислів, що передбачає найоптимальніше поєднання висоти задуму і наявності ресурсу для його реалізації.

Проблема українських еліт полягає акурат у тому, що в їхніх світоглядних конструкціях спостерігаємо діаметрально протилежні налаштування. Конституційна реформа лише вдягнула у правничі шати ці вектори, які є промоторами різних владних середовищ, загострила суперечності до межі антагонізму. І тепер вже жодні круглі чи квадратові столи не можуть стати майданчиками для порозуміння, оскільки раніше, коли мова заходила про виключно умоглядні системи, про специфіку сприйняття реальності, поле для маневрів було ширшим, тепер же воно звузилося до рамок юридичних формулювань і параграфів.

Якщо в Україні хочуть образити високопосадового політика, то кажуть, що він занедужав на романтизм. Апеляція до медичних термінів видається мені дуже доречною, оскільки історія хвороби триває вже  не один десяток літ, вона спричинилася до безлічі непорозумінь і гострих конфліктів навіть поміж  однодумцями. Свого часу я вже висловлював міркування про те, що Україна ще не визріла для президента-філософа, як це, на заздрість нам, трапилося, скажімо, у Чехії. Тепер я доходжу до ще одного висновку, що нація (так передчасно і одіозно визначати згромадження різних етносів та носіїв різних ідеологій може тільки президент-романтик) на стадії свого формування і окреслення прерогатив, не може собі дозволити розкоші медитацій. Найлегше, як це роблять інтегральні націоналісти, брати за правило аксіому батька сіонізму Теодора Герцля: «…Нація – це група людей спільного історичного минулого, об'єднана наявністю спільного ворога». Але така постава, погодьтеся, також вельми романтична, оскільки спробуйте-но злічити усіх ворогів української державності, а відтак втямливо аргументувати ознаки їхньої ворожості. З іншого боку, «ніщо так не псує народ, як звичка до ненависті».

Романтизм політиків полягає у тому, що вони якоїсь миті чомусь вирішують, що їхні життєві уподобання і переконання властиві усім мешканцям терену «від Сяну до Дону». Я не знаю, звідки така вражаюча самовпевненість, і хто методично культивує у свідомості мажорів елемент непогрішності і правильності світоглядних установок. Але якщо є такі особи, то вони мали б зробити ще один крок – навчити своїх патронів послідовності і принциповості. Бо якщо політика – мистецтво можливого, то це, як на мене, слід трактувати як мистецтво можливого боронити свої позиції без суттєвих втрат і уникати відвертого конформізму.

Можливо, через якусь сотню літ ідеалістичні зусилля романтиків оцінять як початок порозуміння найрозшарпанішої історією і сусідами європейської нації. Можливо, майбутні покоління складатимуть їм шану за те, що саме його романтизм поклав край війні всіх проти всіх.

Але наразі ця війна триває, і, що найгірше, – народ втратив перспективу будь-якого перемир’я. Тож чи не варто замислитися над тим, що вона може тривати до останнього патрона, до останнього вояка. І перемогу, до речі, дуже сумнівну, нікому буде відзначати…

Ігор Гулик. Ілюстрація: novayagazeta.ru