Повернення візантійщини

... Згадка про візантійського Нікіту не випадкова, адже саме він може бути „добрим” учителем для нинішньої української верхівки у її цілком реальних намірах провадити залаштункові ігрища

Стиль – це людина, – полюбляли говорити древні. В управлінському стилі постмайданних еліт, на жаль, досі ще прослідковуються риси попередніх практик, хоча, зазвичай, уважають, громадянське суспільство перебрало на себе чимало функціональних речей, а тому політики – політиками, а процес сяко-тако йде.

Однак, попри «оптимізм приречених» не важко зауважити повернення в українську політику дещо призабутої візантійщини. Вона прижилася на Банковій ще з часів Кучми, а під час каденції Ющенка кволі спроби витурити її у сіни владних офісів зазнали поразки. Однак, визнаючи «неєвропейською» цю ваду, принаймні, намагалися не зловживати інтригами та підкилимними змовами. Тепер же „візантійщина” цвіте буйним цвітом, причому не тільки на Печерських пагорбах. Вона дісталася й до провінції, набираючи найпотворніших форм.

Один із найбільших візантійців Нікіта Акомінат, автор п’ятнадцатитомної  „Історії” („Cronikh dihghsiV”), був не тільки ученим, але й державним службовцем, як це називають сьогодні. Він почергово обіймав високі посади  імператорського секретаря, секрето-логофета, сенатора цареградського,  Великого логофета, головного директора податків. Отже, його „Історія” – це не наслідок глибокодумних висновків від споглядання за процесом, це рефлексії безпосереднього учасника подій. І що найцікавіше, – сумлінного адепта тамтешніх порядків та звичаїв. Акомінату вдалося пережити кількох імператорів, і при цьому з його голови не впало жодного волосу...

... Згадка про візантійського Нікіту тут не випадкова, адже саме він може бути „добрим” учителем для нинішньої української верхівки у її цілком реальних намірах провадити залаштункові ігрища. Загадка його виживання прихована у банальному правилі – Акомінат міг возвеличувати і принижувати одночасно майже однаковими словами. Його улюблені фрази «а про ім’я промовчу», «назвати ім’я не можу», коли справа стосувалася патронів.

Хіба сьогодні, коли коридорами Кабміну блукає привид майбутніх звільнень і нових призначень, ми не чуємо розмаїтих версій причин цієї метушні. Позірно все виглядає респектабельно, однак невиразність списків приречених, що більше, - натяки на імена новобранців багато про що говорять освідомленим.

Візантія повертається у всій своїй ницості та підступності. Василевси не вміють по-іншому...

Ігор Гулик. Ілюстрація: Джон Холкрофт