Українці, які споконвічно вміли
прилаштовувати власні потреби до власних же статків, якось непомітно стали
фальшивими «статусними особами», які за будь-які гроші, будь-яким шляхом
намагаються долучитися до найдорожчих світових брендів
Не знаю, як вас, але мене
особисто трохи збили з пантелику останні зрізи громадської думки, проведені
Українським інститутом соціальних досліджень. Їх оприлюднила якось голова правління цієї поважної установи Ольга
Балакірєва. Так ось, вона каже, що серед нашої з вами спільноти дуже популярним
стало, я б сказав, дещо екзотичне, як для цивілізованого світу, уявлення про
шляхи до достатку. Понад 40 відсотків опитаних висловили побажання, щоб держава
перерозподіляла доходи на користь бідних за рахунок багатих. «Фактично майже
половина українців воліє жити у «країні Робін Гудів», - розводить руками
шанована соціолог.
Я от собі міркую, на кого списуватимуть політики оцей казус суспільних настроїв? На «папєрєдніків» чи, може, на радянське минуле. Звісно, попередники були ще тими популістами, але й нинішня влада втекла від них не надто далеко. «Життя по-новому» обернулося ледь не катастрофою для вітчизняної господарки, коли з економічного поля, прихопивши залишки колишніх надій, втікають вже не тільки структурні інвестори, але й власники газет-журналів… Звісно, совєтський досвід теж є причиною доволі сумнівних фантазій про всесилля і щедру руку держави, але, даруйте, чи він визначає сучасні українські тренди?
Гадаю, звинувачувати варто не тільки політиків. Як би мене не критикували, але я й надалі стою на своєму: українцям, можливо, на часі не якісь особливі умови для розвитку бізнесів, не тепличний клімат у сенсі податкової, соціальної, демографічної політик. Набагато важливішою і помічною для нас була б консультація фахового психотерапевта. Бо нема на те ради: коли я бачу молодих та здорових чоловіків, які виряджають у закордонні «відрядження» коханих дружин, яким учора присягали біля вівтаря «не розлучатися довіку», у мене перевертається щось під серцем. Ачей, у перспективі цих мужчин – самотні ночі, які відтак вони підсолоджуватимуть алкоголем, чужими ласками за кошт далеких благовірних. І не перейматимуться особливо можливістю застосування власних сильних рук для примноження сімейних бюджетів. Що впаде з Вестерн-Юніон, те й добре. Не впаде, якось проживу.
Це так, образок до теми. Ясно, умови для трудової іміграції створила почасти влада, цього ніхто не заперечує, навіть її велемовні ритори. Але є ще одна річ, яку буквально днями докладно виклав на своїх шпальтах журнал Кореспондент. Українці, які споконвічно вміли прилаштовувати власні потреби до власних же статків, якось непомітно стали фальшивими «статусними особами», які за будь-які гроші, будь-яким шляхом намагаються долучитися до найдорожчих світових брендів. Це чимось нагадує мені Албанію, де легко можна зауважити макабричний сільський пейзаж: напіврозвалену халабуду із найкрутішим мерседесом під перекошеними вікнами. Аякже, без «мерса» в Албанії ти не будеш «конкретним пацаном». А те, що ця конкретика містить якісь інші, глибинні сенси, крім гламурно-тюнінгових цяцьок, не поміщається у мізках цих «європейців».
А мені не вкладається у голову два фото. На одному з них – мер Нью-Йорка Майкл Блумберг серед колег. Його робоче місце – куток у великій залі з десятками челядників. На іншому, - кабінет львівського міського голови, - задля піару Андрій Садовий «дозволили» писакам познимкувати його антикварну колекцію меблів. Як і недавно придбаний палац. Ось вам і розгадка «країни Робін Гудів»: столиця світу вважає достатнім для мера отой куточок, майже провінційний за європейськими мірками Львів не хоче «світити злиднями», бо то, перепрошую, «дзядівство».
Це, так би мовити, образок з приводу того, хто ділитиме статки багатих на користь бідних…
Цілком усвідомлюю, що мої сентенції не припадуть до смаку більшості читачів. Так вже укладено: ліпше знаходити причину десь поза нашими мізками, легше зауважити її в комусь, хто, на наш погляд, не заслуговує на те, аби бути успішнішим, досконалішим, багатшим. Та хай. У цьому випадку мені на поміч прийде, як завжди, улюблений Лєц: «Воскресають лише мертві. Живим важче».
Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com
Я от собі міркую, на кого списуватимуть політики оцей казус суспільних настроїв? На «папєрєдніків» чи, може, на радянське минуле. Звісно, попередники були ще тими популістами, але й нинішня влада втекла від них не надто далеко. «Життя по-новому» обернулося ледь не катастрофою для вітчизняної господарки, коли з економічного поля, прихопивши залишки колишніх надій, втікають вже не тільки структурні інвестори, але й власники газет-журналів… Звісно, совєтський досвід теж є причиною доволі сумнівних фантазій про всесилля і щедру руку держави, але, даруйте, чи він визначає сучасні українські тренди?
Гадаю, звинувачувати варто не тільки політиків. Як би мене не критикували, але я й надалі стою на своєму: українцям, можливо, на часі не якісь особливі умови для розвитку бізнесів, не тепличний клімат у сенсі податкової, соціальної, демографічної політик. Набагато важливішою і помічною для нас була б консультація фахового психотерапевта. Бо нема на те ради: коли я бачу молодих та здорових чоловіків, які виряджають у закордонні «відрядження» коханих дружин, яким учора присягали біля вівтаря «не розлучатися довіку», у мене перевертається щось під серцем. Ачей, у перспективі цих мужчин – самотні ночі, які відтак вони підсолоджуватимуть алкоголем, чужими ласками за кошт далеких благовірних. І не перейматимуться особливо можливістю застосування власних сильних рук для примноження сімейних бюджетів. Що впаде з Вестерн-Юніон, те й добре. Не впаде, якось проживу.
Це так, образок до теми. Ясно, умови для трудової іміграції створила почасти влада, цього ніхто не заперечує, навіть її велемовні ритори. Але є ще одна річ, яку буквально днями докладно виклав на своїх шпальтах журнал Кореспондент. Українці, які споконвічно вміли прилаштовувати власні потреби до власних же статків, якось непомітно стали фальшивими «статусними особами», які за будь-які гроші, будь-яким шляхом намагаються долучитися до найдорожчих світових брендів. Це чимось нагадує мені Албанію, де легко можна зауважити макабричний сільський пейзаж: напіврозвалену халабуду із найкрутішим мерседесом під перекошеними вікнами. Аякже, без «мерса» в Албанії ти не будеш «конкретним пацаном». А те, що ця конкретика містить якісь інші, глибинні сенси, крім гламурно-тюнінгових цяцьок, не поміщається у мізках цих «європейців».
А мені не вкладається у голову два фото. На одному з них – мер Нью-Йорка Майкл Блумберг серед колег. Його робоче місце – куток у великій залі з десятками челядників. На іншому, - кабінет львівського міського голови, - задля піару Андрій Садовий «дозволили» писакам познимкувати його антикварну колекцію меблів. Як і недавно придбаний палац. Ось вам і розгадка «країни Робін Гудів»: столиця світу вважає достатнім для мера отой куточок, майже провінційний за європейськими мірками Львів не хоче «світити злиднями», бо то, перепрошую, «дзядівство».
Це, так би мовити, образок з приводу того, хто ділитиме статки багатих на користь бідних…
Цілком усвідомлюю, що мої сентенції не припадуть до смаку більшості читачів. Так вже укладено: ліпше знаходити причину десь поза нашими мізками, легше зауважити її в комусь, хто, на наш погляд, не заслуговує на те, аби бути успішнішим, досконалішим, багатшим. Та хай. У цьому випадку мені на поміч прийде, як завжди, улюблений Лєц: «Воскресають лише мертві. Живим важче».
Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com
Немає коментарів:
Дописати коментар