Демарш біпатрида

Якщо президент чи прем’єр-міністр не здатні позбутися своїх «ситуативних кабінетів», тобто компанії адептів мамони, цинічних і безпринципних гендлярів, то чи можна сподіватися, що вони впораються із країною, яка воює і бавиться водночас, чи здатні вони мобілізувати націю на відчайдушний ривок з минулого у майбутнє?

«Німця на вас немає», - так сотні галицьких бабусь колись укоськували непослушних онуків. З німцями у нашої влади не склалося, чи то мали острогу перед їхньою пунктуальністю і педантизмом, які геть не корелюються зі слов’янським «то сі зробит», чи, може, у пані Меркель власних проблем по горло, аби ще вішати собі на шию оперативне керівництво вмираючою українською господаркою. Зате знайшлися інші, амбітні, сповнені планів (ілюзій?), охочі реанімувати те, що радше мертве.

Скільки списів зламано, скільки горлянок зірвано довкола іноземців в уряді, на інших ключових посадах! Зрештою, скільки надій поховано серед більш-менш адекватного прошарку українців саме через високу освіту, досвід та незаангажованість варягів в інтереси київської «шведської сім’ї» політиків і бізнесменів! Скільки грошей убухано на промоцію «нових облич»!

Але… Учора перший спробував піти. Айварас Абромавичус, міністр економічного розвитку, який вдався до демісії, утім – не перший. Можемо згадати хоча б Сашу Сотніка, який знайшов собі патрона в особі Саакашвілі. Але Сотнік не був офіційною особою, його призначення щойно розглядалося, причому, у доволі скандальному контексті.

Абромавичус же спробував на зуб українську систему. Власне, не стільки українську, позаяк найбрутальніші і найприхованіші риси цього макабризму властиві чи не усім екс-колоніям учорашньої совдепії. Він же, цей успішний литовець, є беззаперечним і дуже яскравим маркером того, що київська «еліта» намагається ретельно маскувати розмаїтими реформаторськими риторика ми ось уже чверть століття поспіль. Того, що насправді наше чиновництво, так звані політики від бізнесу (чи, радше, навпаки, - бізнесу від політики) досі практикують корупцію і переслідують насамперед власний зиск, намагаючись прилаштувати їх до потреб «ринку». Того, що, - як не крути, - комунізм у найгіршому його большевицькому варіанті є зоною комфорту для ошустів, хапуг і по суті «гопників», убраних у модерні маринарки, озброєних знанням англійської, вхожих у давоси та криниці. Для них – це специфічна гра, яка вартує ще й яких свічок, про яку колись дуже влучно написала віце-прем’єр Польщі Ельжбєта Бєньковска: «У мене немає друзів серед тих, хто займається політикою заради самої політики. Політика повинна досягати цілей, що вигідні усім. На жаль, я досі бачу навколо мене людей, для яких політика є виключно грою».

Отож Абромавичус, вчинивши демарш, кинув виклик цим знахабнілим гравцям, водночас спровокувавши для Порошенка ситуацію вибору. Він полягає у тому, що президент врешті-решт має покласти на шальки терезів свої «олігархічні» зв’язки і дуже компліментарне оточення, ласе до державних грошей, і власну репутацію не тільки серед власного електорату, але, - що найважливіше, - серед світових потуг. Бо «біпатриди» у київських офісах – це не просто «гвинтики» вітчизняного заржавілого механізму, вони теж – тести для українського провідництва на його адекватність сучасним викликам. Зрештою, вони певною мірою є гарантами для усіляких там ЄБРРів та МВФів.

«Німець нам не допоможе…», якщо самі не матимемо бажання допомогти собі. Якщо президент чи прем’єр-міністр не здатні позбутися своїх «ситуативних кабінетів», тобто компанії адептів мамони, цинічних і безпринципних гендлярів, то чи можна сподіватися, що вони впораються із країною, яка воює і бавиться водночас, чи здатні вони мобілізувати націю на відчайдушний ривок з минулого у майбутнє?

Ігор Гулик. Ілюстрація:  inosmi.ru