Вповзаючи у кризу…

Їх, цих 50 відсотків, вже не лякає російська загроза, вони цілком усвідомлюють, що справжньою загрозою для України є її нинішнє провідництво, - абсолютно вільне від зобов’язань перед громадою, світом, егоїстичне і жадібне, аморальне і тому – приречене

Запізнілий діагноз, оприлюднений учора головою українського парламенту, мовляв, «ми входимо у серйозну політичну кризу», ліпше, ніж традиційне досі заплющування одного ока в країні сліпих. Криза у нас давня і системна, і спричинена вона, далебі, не довколаконституційною катавасією, і вже геть не «гібридною війною». Симулякр єдності, яким юзали усі наближені до влади, починаючи із президентських перегонів, урешті виявився тим, чим є – бажаною ілюзією, а, радше, фіговим листочком «нових» владоможців для маскування старих практик.

Український політикум – це тераріум «однодумців», і жодна ідея, жодна зовнішня загроза, аж до окупації, не змогла переконати цих рептилій у потребі власних трансформацій. Цинізм, з яким вже три роки поспіль так звана «еліта» експлуатує народні мрії і прагнення змін, - претендуватиме не те, що на моральний осуд, тут здався б окремий формат якогось небаченого досі трибуналу. Лицемірство, яким послуговуються «нові» і «перспективні» для дискредитації ідей Революції і демократії назагал, увійде, мабуть, у підручники з соціальної психології як зразок негативних практик, поруч із клептоманією часів Януковича.

Раптове прозріння того, що «ми входимо у кризу» теж спровоковане абсолютно не усвідомленням настроїв суспільства. Це – алярм про непевність крісел, у яких досі сидять викінчені негідники, це – новий виток риторики, призначеної для маніпуляції громадської думкою, її дезорієнтації в царині справжніх пріоритетів. Там, на верхотурах влади, досі наївно вважають, що, модернізувавши «коаліційну угоду» (по суті, зусиллями вмілих райтерів помінявши у ній місцями слова), здійснивши рокіровку у міністерських кабінетах, ще трішки побудуть біля корита, дограбовуючи країну. За звичкою, випустивши пару з киплячого чайника через свисток дочасних виборів, просторікуючи про неймовірні наслідки докорінного пере форматування системи, а головне, - катастрофу після їхнього усунення від годівниць.

Нині модно побиватися над «фатумом», який переслідує Україну з часів Помаранчевого Майдану, проводити паралелі між Абромавичусом та Олександром Зінченком з «любими друзями». Ні, як на мене, це криза вищого штибу, позаяк за Ющенка ми мали справу з конфліктом інтересів заангажованих осіб, повністю інтегрованих в українську ситуацію. А «варяг» з міністерства економіки 2016-го тицьнув рильцями усіх горе-реформаторів в очевидне лайно, спродуковане ними ж. Тобто демарш литовця – не що інше, як вирок тим, хто паразитує на всенародній наївній довірі і на довірі симпатиків України з-за кордону.

Якщо Гройсман визнає, що «ми входимо у кризу», то мав би відверто визнати, що ця криза стала наслідком шарварку у його вотчині, ба більше, - її масштаби не варто обмежувати зворотом «політична криза». Насправді ми маємо кризу довіри, точніше – з концентратом недовіри всіх до всіх. І, в першу чергу, суспільства до влади, її риторики, її справжніх мотивів, її, зрештою, обліко моралє. По 50 відсотків опитаних «Рейтингом», за результатами, оприлюдненими вчора ж, прагнуть дочасних виборів і парламенту, і президента. Їх, цих 50 відсотків, вже не лякає російська загроза, вони цілком усвідомлюють, що справжньою загрозою для України є її нинішнє провідництво, - абсолютно вільне від зобов’язань перед громадою, світом, егоїстичне і жадібне, аморальне і тому – приречене.

Ігор Гулик. Ілюстрація: gomaydan.at.ua