Колись, у "донезалежному" Києві, на куті Пушкінської та Свєрдлова (тепер Прорізної) був "культовий" гастроном з кавою. Там збирався різний люд, серед якого вирізнялися люди, що вважали себе знавцями специфічної, з нинішньої точки зору, історії. З одного боку, вони пишалися належністю до "українства", з іншого, - вважали себе невіднятним елементом радянського, - вписуючи досягнення українців в імперський контекст.
Принаймні, так мені бачилося далекого 1985 року, коли вперше довелося тривалий час пожити у столиці. Вже пізніше я прочитав у Джавахарлала Неру висновок про те, що "інтелігенція, вихована колонізаторами, є головним ворогом свого народу".
Зеленський, з його несподіваними
"проукраїнськими" трансформаціями, повернув мене у ті часи з доволі
цікавою, притаманною саме їм, публікою. Його "українськість" така ж
специфічна, як і у завсідників пізньорадянської київської кав'ярні. До того ж
він схожий на людину, яка, через певні, доволі неочікувані нею, обставини,
вивчає історію рідної країни за підручниками епохи "розвинутого
соціалізму". Звідси його рефлексії про постаті та явища, процеси і
тенденції. Зрештою, його спроби сподобатися усім – від непробивних адептів
комуністичного минулого до радикальних націоналістів.
У висліді отримуємо макабричну свідомість президента
незалежної вже 30 років країни, яку він досі вважає уламком Росії, дарма, що
нащадки імперії вбивають його співгромадян. Свідомість пострадянського
українця, у якій гордість за країну замішана на стійких радянських штампах і
стереотипах.
Указ про запровадження Дня української державності, -
з одного боку, цілком виправданий крок. Але коктейль контексту, у якому
збовтано інституційність держави, сакральні речі, - Хрещення України-Руси,
знакові постаті, зокрема Володимира Великого, - вражають своєю дикою
еклектикою. Ну, припустимо, Зеленський хоче відвоювати у Путіна право на
спадщину Володимира, з хрещенням Руси. Але твердження про те, що Русь у часи
цього достойника сягнула свого розквіту, доволі сумнівне. Тут доцільніше було б
говорити про часи Ярослава Мудрого, який справді інституалізував державу,
зокрема, "Руською правдою", сформував класичну на той час армію і, -
головне, - європеїзував країну.
Спроба вкотре
переписати історію, подати її споживною для власного інфантильного,
пострадянського і досі совкового виборця, який, з одного боку, безпідставно (бо
жодним чином не доклався) пишається "національними легендами" і
постатями, корені яких так чи інакше сягають періоду радянської окупації, а з
іншого – надто вибірково ставиться до історії, аби випадково "не
образити" колишню метрополію, - цілком закономірна для генези Зеленського.
Саме з цих причин Зеленський у своїх спічах акуратно оминає періоди, постаті і
дійові сили національно-визвольних змагань, загортає їх у папірчики евфемізмів
або ж просто замовчує. УНР, ЗУНР, УПА, Петлюра, Скоропадський,
Бандера, - цього не почуєш з уст новонаверненого патріота, бо ж раптом його
виборець неправильно зрозуміє і образиться… Пантеон "зелених" героїв
і постатей минулого обмежується дозволеними "цекакапеесесівськими"
прізвищами – Хмельницького, Гоголя, Корольова, Вернадського…
Ба більше, маю підозру, що Зеленський як
початківець-автократ волів би, аби історія починалася з нього. Саме тому, у тій
же радянській стилістиці гігантоманії та вдаваної масштабності, він та його
режисери пробують підмінити поняття реформ і рутинної роботи проєктами
"Великого будівництва", "Великої реставрації" тощо.
Саме тому він вигадує на свій смак і ранжир
"національні легенди", хоча, заради справедливості, люди з цього
списку гідні пошанування та відзнак. Але, якщо по-чесному, справжні національні
легенди залишилися обабіч цього реєстру. Навіть офіційна церемонія нагородження
під час параду з нагоди Дня Незалежності перетворилася у дивний вінегрет. У
країні, що восьмий рік воює з одвічним агресором, ордени, медалі та відзнаки
головні її герої – воїни – отримували упереміж з акторами, м'яко кажучи,
розважальних жанрів. Якщо Зеленський вважає себе винахідником у такому підході
до оцінки минулого і сучасного, то мушу його розчарувати. Він мав набагато
вправнішого "попередника" – одіозного Дмитра Табачника.
Саме через пострадянську ідентичність
"непересічного лідера", цілком у дусі сталінських чи брежнєвських
"п'ятілєток" прозаїчні питання судової реформи чи антикорупційної
діяльності у Зеленського перетворюються у "боротьбу"-компанійщину – з
олігархами, корупціонерами, і що цікаво (тут процитую його недавнє одкровення)
"політичними залишками, які намагаються перешкоджати". Рутина, щоденна
робота з будівництва держави, зміцнення її оборонної та безпекової складових не
дає потрібного популістові хайпу, зрештою, не під силу для випадкових, часто
нефахових і безпорадних учасників його "кварталу".
Популіст, який вже відверто заявляє про свої амбіції
піти на другий термін, може скільки завгодно приміряти на себе тогу в барвах
національного прапора. Але от біда, - вони не гармоніюють з його справжнім
сценічним амплуа блазня. Зрештою, не пасують йому, як вигадана
"зеленими" невігласами "корона Ярослава Мудрого" не пасує
на лубковому "великому гербі" України, намальованому
"геральдистами" з Банкової. Малоросові, мабуть, не відомо, що князь
Ярослав не носив жодної корони…
Ілюстрація: Аль Марген
Підписуйтеся на мій Telegram-канал
Немає коментарів:
Дописати коментар