Мистецтво нищення сенсів

Я вже колись цитував польського дисидента і філософа Адама Міхніка, що у комунізмі найгірше те, що приходить після нього. Отак і з популістичними режимами – від Венесуели до сучасної України Зеленського. 

Електорат, засліплений ейфорією і шалено мотивований бажанням легких "змін" понад два роки тому, найбільші випробування чекають у майбутньому. Коли карткова конструкція "демократії", ретельно вибудовувана ексактором розважального жанру і його, м'яко кажучи, ліворукими колегами, впаде і поховає під собою не тільки мрії легковірних та інфантильних, але й реальні здобутки розважливих, поміркованих патріотів-громадян.

Я, коли йдеться про спосіб правління Зе!, не даремно беру слово "демократія" у лапки. Бо серед численних ризиків і загроз – безпекового, економічного, гуманітарного плану, - на які прирік країну вибір 73-х відсотків її позірно притомних мешканців, чи не найфатальнішим наслідком буде тотальне нищення сенсів. І не тільки демократії як способу співжиття цивілізованих спільнот, а цілої низки інших, базових понять, які досі вважалися однозначними константами.

Промовляючи недавно на Львівському Медіафорумі, знана журналістка Мирослава Барчук сказала, що "найвищу ціну ми платимо тоді, коли слова і поняття здевальвовані. Коли поступово і непомітно високі поняття стають випотрошеною оболонкою, порожньою шкарлупкою. Ці слова стає якось незручно вживати, і ми уникаємо цих понять або мусимо говорити з певною іронією, брати в лапки в постмодерністський спосіб".

У цій фразі є все про Зе!демократію і спосіб, у який нам намагаються її нав'язати. Причому з легкої руки "політтехнологів" на кшталт Михайла Подоляка чи Олексія Арестовича (вже й не знаю, чи лапок достатньо, аби передати іронію, ба навіть сарказм для характеристики цих персонажів), процес перелицьовування, руйнівної інтерпретації сенсів поставлено на конвеєр. Для цього створено тисячі акаунтів у соцмережах, викуплено місяці годин телеефірів, сфабриковано мільйони інформаційних приводів і провокативних заяв. Фантазійні витівки шулерів від політики відтак озвучуються або ж самими авторами, або ж бездумними спікерами з найвищих владних кабінетів, або ж "шістками" з парламентської "монобільшості". Та апогеєм все ж слід вважати цитати "найвидатнішого лідера сучасності", коли Зеленський, напустивши на обличчя міну "державника" і "мислителя" виголошує банальщину і несосвітенність на кшталт останнього, американського відкриття: "Наша стратегія – це тактика". Вже й не знаю, який з філософів чи письменників-утопістів є прикладом для "зеленої команди", бо Джордж Орвелл, здається, тихо курить у куточку зі своїм "новоязом".

Але чомусь підозрюю, що у горе-сенсотворців немає жодного методологічного підгрунтя, що вони діють на власний розсуд, потакають власним амбіціям та хвилевим захцянкам, абсолютно безвідповідально експериментуючи без бодай елементарного прогнозування наслідків. І в цьому дикому коктейлі  експериментів вже важко вирізнити на нюх і на смак справжні наміри і мету барист з Банкової. Проглядається хіба лиш один складник – невтамовна жага влади, утримання при ній, з огляду на певне (все ж таки!) розуміння того, що колись за свої витівки доведеться відповісти.

Від популіста до автократа – відстань незначна, тому першочергово руйнації зазнала система повноважень і державних інституцій. Зеленський і Ко фактично вже, без змін до Конституції, перетворили республіку у президентську, причому з безапеляційною підпорядкованістю уряду і навіть місцевого самоврядування главі ОПУ. Ба більше, - тепер правом ухвалення рішень (таких же безвідповідальних і екзотичних, з огляду на демократію) наділено дорадчий орган – РНБО. Рада та її очільник стали інструментами режиму для втілення того ж таки принципу – "наша стратегія – це тактика", і у своїх тактичних маневрах іноді скидаються на жонглерів у мандрівному цирку, які тільки й но думають, як ото розважити невибагливу провінційну публіку.

В арсеналі фокусів годиться усе: від якоїсь дивакуватої апології проєкту Великого Герба, що, радше, скидається на пивний герб (за висловом відомого історика і публіциста Олександра Зінченка) і до ще екзотичнішої ідеї Арестовича з… перейменування країни. Ото, бачте, назвемося "Руссю", і все у нас вийде. Виправдання, на перший погляд, просте, як борщ: а давайте спробуємо перетягнути клаптикову ковдру путінських "історичних аргументів" на себе. Але питання не в тому, щоб стверджувати очевидний спадок України, питання в тому, щоб втримати його і розвивати.

Колись, у далекому 2014-му, той же Арестович написав про вразливість системи і можливість її руйнації: "система – це павуки в банці, які один одного ненавидять. На цьому треба грати. Тому вони (представники системи) не виступають єдиним фронтом, а ми, як суспільство, не є їхньою мішенню. Якщо звідти вибити хоча б одну спицю, все відразу посиплеться". Я не стверджую, що нинішній апологет Зе!режиму, а тоді – автор "стратегії теплого океану", є провидцем. Я лише хочу сказати, що руйнуючи сенси зараз, він та його замовники і є тією "спицею", через яку все і "посиплеться".

Інша річ, що суспільству після правління популістів доведеться пройти дуже болісний шлях до відновлення звичних понять і слів. Ще раз процитую Мирославу Барчук: "Це повернення відбувається у межових ситуаціях, перед лицем смерті, випробувань, сильних потрясінь. Коли хтось платить за ці поняття кров’ю або життям". І досвід країни після Януковича – лише яскраве підтвердження такого висновку.  

Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Підписуйтеся на мій Telegram-канал