Загортання у папірці

Коли ж нарешті ми матимемо лідерів, які, як то належить справжнім менеджерам, хоч на півкроку випереджатимуть, ні, не події, а громадську думку, пересічних свідомих громадян?

Тут голова парламентського комітету з питань нацбезпеки та оборони Сергій Пашинський поділився з громадою страшною державною таємницею. Мовляв, усі рішення про запровадження воєнного стану готові, підписані і запечатані у конверти. Гадаю, для надійності для них слід було б ще й винайняти броньовану комірку в одному зі швейцарських банків… Так, аби не було спокуси у певний емоційний момент розірвати пакети і оприлюднити.

Проблема, як завжди, не в тому, що ретельно ховають за сімома замками наші управителі. Проблема в тому, що їхні таємниці насправді є секретами Полішинеля, що все більш-менш притомне суспільство вже майже рік волає про потребу запровадження воєнного стану, ба більше, - живе за законами цього стану, незважаючи на їх фактичну відсутність.

Міркую собі, коли ж нарешті ми матимемо лідерів, які, як то належить справжнім менеджерам, хоч на півкроку випереджатимуть, ні, не події, а громадську думку, пересічних свідомих громадян? Адже, у принципі, їм за статусом належить вести кудись, бути провідниками, а не банальними фіксаторами того, що вже відбулося. Коли, урешті-решт, нагальна потреба моменту превалюватиме у свідомості урядників над потребами власних кишень і особистого комфорту? Коли Україна стане самодостатньою не тільки у сенсі активності і жертовності громадянського суспільства, але й у сенсі якості своєї влади?

Нам пояснили, що, мовляв, статус країни, яка воює, унеможливить допомогу з боку Міжнародного валютного фонду. Але при цьому сором’язливо загортають у ті ж папірці відповідь на запитання, куди скеровано фінанси закордонних благодійників, що вже надійшли в Україну. Чому, питається, за мільярди, зібрані українськими волонтерами на потреби війська, ми зараз помпезно одягаємо наших солдатів у канадські однострої? Чому десятки швейних фабрик, цехів українського середнього класу досі шиють сукні з давальницької сировини французів і німців, - у ліпшому випадку, в гіршому ж – виживають, а державного замовлення на ті ж однострої ніяк не діждуться?

Практика загортання у папірці бід і проблем країни вигідна тим, хто вкотре вирішив скористатися своїми владними статусами і повноваженнями. Причому асортимент цих «фантиків» просто таки вражає. Найяскравіший з них – жупел війни. Мовляв, мусимо затягнути паски, вижити, віддати останню копійку, бо ж – війна. Самозрозуміло, - війна. Але вона аж ніяк не заважає успішно робити шалені гроші тиловим щурам, купувати екстралюксусові вілли на заморських пляжах слідчим генпрокуратури, не відмовляти у вишуканому меню для офіційних прийнять тощо…

Ще один ефективний папірець – заклики відмовитися від критики влади. Що може знати пересічний посполитий про стратегічні задуми, хитромудрі схеми, залаштункові домовленості? Хай краще ковтає те, що йому пропонують офіційні джерела, і смирно очікує результату. Та біда у тому, що від того результату, зазвичай, трапляються розлади шлунка, а вчорашні заклинателі і краснобаї вкотре розводять руками, пояснюючи, навіть не опустивши очей: хотіли, як ліпше, а вийшло, як завжди.

Так загортання у папірці того, що слід артикулювати з усією відвертістю і прямотою, породжує в Україні два міфи. Перший: про «реформаторів» у владі; другий – про те, що нічого в нас не змінилося. Перший культивують ті, хто править державою, другий – ті, ким намагаються керувати. Рано чи пізно фантики розвіються з вітром, відкривши правду. Тоді, як казав Єжи Лєц, зіткнення міфів набуде виразно реальних рис.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Олег Локтєв

Поки триватиме війна…

…нам залишається лише один вибір: боротися, причому, так, аби зберегти у своїх душах частку людськості, співчуття і віри.

Усе решта – додасться потім, коли поконаємо кривавого Молоха, нацькованого самовпевненими карликами, здається, на весь світ.

Скільки б не переконували нас у тому, що агресора можна умилостивити, укоськати, змусити до миру дипломатичними чарівними паличками політичних факірів, маємо жити з переконанням, що цього не станеться. Ті, хто розв’язав цю війну, десятки літ поклали заради однієї параноїдальної ідеї – знищити нас, знищити Україну, стерти з лиця землі саму згадку про «державу-фейк», як вони її називали у застільних розмовах. Ті, хто через обставини, змушені були вислуховувати схожу маячню, не надто перечили, бо Україна тоді направду видавалася їм незрозумілим сірим тереном, позбавленим суб’єктності, нації, врешті-решт вирозумілих амбіцій.

Тепер агресор нарешті взявся за втілення своєї заповітної мрії. І, певна річ, не зупиниться перед жодними засторогами. Навіть якщо мова йтиме про його власне фізичне існування. У цьому сенсі він мало чим відрізняється від шахіда-фанатика, лише в останнього у поясі вмонтовано певний еквівалент звичайної вибухівки, у Путіна ж і К – чи не найбільший у світі ядерний потенціал. Його речники, - шизофренічні жиріновскі, затуліни, проханови, - вже й не приховують цього останнього аргументу свого патрона, і лише наївний може зараз розводитися про те, що їхні спічі – то лише голослівний шантаж, не більше.

…А тим часом, - після макабричного, сповненого смертей і 300-х, затишшя, - війна повертається. Не лише новими повістками для мобілізованих, не лише десятками обстрілів з боку бойовиків. Не лише батальйонними тактичними групами, що перетинають кордон суверенної держави, навіть не криючись. Цього разу кремлівські стратеги вдалися до цинічного використання ісламської карти. Гляньте на картинку грозненського «маршу проти Шарлі», послухайте, як Рамзан Кадиров транслює вину французьких журналістів не тільки на вірних пророка Мухаммеда, але й на… весь 140-мільйонний російський народ. Світ змушений прийняти цей божевільний виклик, попри його абсолютну абсурдність, але ми, - ми мусимо пам’ятати, що перебуваємо на передовій, що на нашому Донбасі вже орудують банди «кадировців», а, отже, озвучена у Чечні погроза, у першу чергу, адресована нам з вами.

Війна проти всіх і вся повертається блюзнірським мавпуванням солідаристського хештегу із жертвами терористичних актів у Парижі та Волновасі. #Я – Валєра, - так ідентифікують себе тисячі росіян (навряд чи всі з них – «ватнікі») із головорізом Пєрм’яковим, який забрав життя цілої Богу духа не винної вірменської родини у, здавалося б, мирному містечку Гюмрі. Що робити у такому випадку світові, налаштованому жити за нормальними людськими законами? Оголошувати терористами усю націю? Переконувати зазомбованих імперською еболою? Чи знову укотре «висловлювати глибоке занепокоєння» і відтак ховатися у мушлю ненадійного власного комфорту? Ненадійного за визначенням, оскільки хто дасть нині гарантію, що #Я – Валєра не втілиться у якомусь навіженому вихідцю з російської глибинки із шенгенською візою в паспорті?

Та попри все, поки триватиме війна, мусимо не втратити того, про що я писав на початку цих нотаток. Бо якщо станеться непоправне, і ненависть та злість візьме гору в наших душах, - чим, скажіть, ми відрізнятимемося від маніяків, що ніяк не нап’ються людської крові?

Ігор Гулик. Ілюстрація: news.pn

Історія навздогін

Стрічка Андрєя Звягінцева «Левіафан» недаремно спричинила паніку серед російської верхівки. Цілком можливо, що цей фільм незабаром внесуть до списку «екстремістських». Саме так, - «екстремістських», - бо, на відміну від усталеного трактування екстреми (як руху, явища, які загрожують суспільству), Кремль вважає небезпечними навіть світоглядні спроби ревізувати його політику і практику.

«Левіафан», однак, не містить закликів до повалення чинної влади. Він ретельно і точно фіксує актуальність російської дійсності, її головних персонажів, які власне і є стовпами путінського режиму – мера-рекетира, годованих з його руки прокурорів і мєнтів, і, ясна річ, носія духовних «скрєп» - високопоставленого священика – духівника усієї цієї братії.

Однак є у фільмі ще один персонаж, якого чомусь досі не зауважили критики. Він з’являється у кадрі всього кілька разів, у хвилини пікові, кодові. Це – кістяк морського левіафана – кита, викинутого на берег, з’їдженого паразитами і часом. Гадаю, це – метафора на означення російського народу, вирваного із природної стихії своїми правителями-злочинцями, обдертого, окраденого, одуреного. Народу, який так і залишиться лежати на узбіччі людського океану, що вирує життям, пристрастями і надіями...

Історія завжди повертається до тих, хто зверхньо вважає себе її творцями. Особливо, дло тих, хто намагається безпідставно нап’ялити на себе шати переможців, вершителів доль, носіїв істин в останній інстанції. Хай через століття, але обов’язково з’ясується уся ницість і порожнеча цих «героїв», а зусилля і слова, застосовані ними давним-давно для виправдання чи пояснення своїх негідних вчинків, розвіються вітром, мов непотрібна, безвартісна полова. Минуле переслідуватиме тих, хто легковажно маніпулював сучасністю, актуальним моментом, доти, доки остаточно не розставить свої суворі, зате праведні акценти.

Ось повідомляють, що в окупованому Криму російські посадники оштрафували директора Феодосійської бібліотеки за... поширення екстремістської літератури про Голодомор. Унтер-пришибеєвський трафунок, бо службовець просто ретельно утримував книжковий фонд, який залишився тут з часів української влади. Але... Історія наздогнала самовпевненого агресора, який досі, у п’яному забутті, волає «Кримнаш!», це просто черговий дзвіночок, які колись у суголоссі гучно прозвучать набатом, сповіщаючи про крах імперії.

...Режисер-екстреміст, екстреміст-бібліотекар, ледь не терористи «Pussy Riot», Пйотр Павлєнскій – «псих»-художник, що калічить себе, протестуючи проти злочинної влади, «бандеровєц» Макарєвіч, «бєлолєнточнікі»... Люди з креативного класу, зі середовища, яке у іншому світі – не російському – формує головні тренди, визначає перспективи, осмислює стратегії руху. У путінській зоні - вони на маргінесі, осміяні владою і натовпом з мізками, сповненими ватою міфів, брехні і кисєльовскої пропаганди.

Що ж, країна, яка ігнорує, а тим паче – переслідує розумних інакодумців, яка взяла собі за правило не дотримуватися жодних правил у стосунках з сусідами (далекими і близькими) рано чи пізно відчує удар історії. Не важливо, як це трактуватимуть, - спокутою задавнених гріхів, розплатою за злочини – колишні і нинішні, фатумом чи торжеством справедливості.

Важливим буде вирок, який не підлягатиме оскарженню.

Ігор Гулик. Ілюстрація: radiosvoboda.org

Вийти з течії

Мілан Кундера колись написав про нестерпну легкість буття. Щось схоже, як на мене, мали б відчувати зараз українці. Нестерпність випробувань, втрат, крові і сліз, одне слово, - війни, до якого б словоблудства та евфемізмів не вдавалася у визначенні того, що відбувається, влада, - так от, нестерпність актуального моменту парадоксально межує із легкістю буття. Бо після десятиліть невизначеності, фальші, манівців і «багатовекторності», світ постав перед нами з усією категоричністю і ясністю формулювань. Ось побратим і брат, ось супостат і ворог, ось – справжні цінності, а ось – облуда, загорнута у позлітку улесливих слів.

Нам стало легше від того, що ми нарешті без рожевих окулярів поглянули на свого сусіда. Він теж долучився до українського прозріння, причому, здається, перевершив себе. Але, попри емоційні оцінки агресора і терориста, все ж для мене очевидним є одне: наразі росіяни не здатні вийти з течії. Тому українські режисери ніколи б не зняли «Левіафана» або щось схоже. Звягінцев зафіксував епоху безпорадності власного народу. Епоху, яка триває вічність. 

Це Борис Гудзяк запропонував універсальний рецепт для нинішніх українців: «Іноді можна не йти проти течії, а просто вийти з неї». Гадаю, що значна частина моїх сучасників вже скористалися цією порадою. Я переконаний, що хрестоматійний приклад «кіборгів» з Донецького аеропорту, який став Берестечком ХХІ століття, з тією лише різницею, що у волинських трясовинах ми ковтнули  жовч зради і поразки, а тут – на Сході, пізнали велич духа і перемогу, - це феномен «виходу із течії». Течії  конформізму, залаштункових перемовин із агресором, гендлю на крові, пошуку легких шляхів і простих рішень. Я не думаю, що київським стратегам особливо важливою є ця точка у зоні АТО, мені чомусь видається, що жменька відчайдухів зупинилася тут і просто дала собі слово не задкувати більше ні на крок...

Мільйони українців, яких зараз вже звично називають волонтерами, теж вийшли зі звичної течії  патерналізму і надій на державу. Якоїсь миті вони зрозуміли очевидну істину – ті, кому належить турбуватися за країну через, так би мовити, посадові обов’язки, мають цю справу за -надцяту. Їм важить на власному добробуті і на власних статках. А ось для пересічних громадян країна виявилася найпотрібнішою, бо, зрештою, їм тут жити (а де ж іще?), тут – могили їхніх батьків і колиски їхніх внуків. Тому нестерпність втрат для моїх сучасників поєдналася із легкістю вибору, граничною прозорістю цілей і безкомпромісністю на шляху досягнення омріяного. Для цього слід було лише зважитися на один-єдиний крок – вийти із течії звичного непомітного і по-своєму комфортного буття і шукати інших доріг.

Однозначно, - після таких перверзій Україна вже ніколи не буде тією «терра інкогніта» для світу, якою її вважали досі. Із загумінка на мапі Європи вона стала її осердям, її промотором, позаяк саме тут відбувається відживлення демократії (за П’єром Мананом), її новий ренесанс. Саме тут старі, здавалося б, знівельовані і упосліджені цінності, набувають нового життя, зблискують новими гранями. Як археолог відчищає відчищає шедевр давніх геніїв, так українці пробують повернути забуту суть поняттям свободи, непідлеглості, гідності. Тільки інструменти у нас, - через обставини, - інші: автомат, багнет. А ще – віра, надія і любов.

Хай розповідають нам в брюссельських офісах, що ми дещо робимо косо й криво. Але, по-перше, ми це робимо, а, по-друге, не слід нехтувати спотворенням перспективи. Те, що здається неоковирним з європейського далека, акурат годиться нам. Та й, зрештою, що собі збудуємо, в тому й будемо жити...

Ігор Гулик. Ілюстрація: fidobank.wordpress.com

Війна ювілеїв

Із кожним роком стає все очевиднішим далекоглядний задум авторів так званого «Сєргієвского проекта», про який мені вже доводилося писати. Його суть полягала у тому, що на кшталт давніх монахів-фанатиків на кшталт Сєргєя Радонєжского, Росія потихеньку створювала мережу «скитів», тобто острівців лобіювання власних інтересів. Їх діяльність не завжди була публічною, аж ось лише тоді, коли Москва-ізборская проголосила ідею «русского міра», коли у Кремлі відданий адепт Дугіна, Проханова та їже з ними Путін вирішив, що акурат час поламати усталений світолад, вони, - ці щедро фінансовані з кишень пересічного росіянина, - осередки поступово виринають на поверхню подій. Причому іноді у зовсім несподіваних місцях.

Кремлівські конспіратори, однак, не є першопрохідцями. За принципом мережі діють чимало структур сумнівної репутації, серед них найодіозніша – Аль-Каїда, - нічний жах президентів і начальників спецслужб. Вочевидь, ефективну практику Бін-Ладена та його послідовників взяли на озброєння московські терористи. 

...Путін не поїде в Аушвіц, - поляки не запросили, вважаючи, що терористові та агресору не місце серед лідерів вільних країн. Навіть враховуючи ту обставину, що найжахливіший концентраційний табір Третього рейху звільнили бійці червоної армії, що більшість його в’язнів були полоненими з СРСР. Зате Путін поїде у Чехію, на форум пам’яті про Голокост. Так вірний русо- і путінофіл Мілош Зєман рятує обличчя свого патрона.

Путін має намір помпезно відзначити 70-річчя перемоги у Другій світовій війні. І запрошує на торжества у Москві північно-корейського диктатора Кім Чен Ина. Навряд чи глави держав-учасників антигітлерівської коаліції зрозуміють такий жест: їм важко буде пояснити своїм виборцям, як то їх посадили в одному залі з терористом, який час од часу лякає світ перспективою ядерних ударів. Зате для ВВХ компанія Великого Наступника і Daejang  акурат годиться.

Буквально днями, коли Європарламент проголосував за жорстку резолюцію з осудом російського втручання в українські справи, з’ясувалося, що мережа «русского міра» сягнула і туди. ЗМІ цитували «поправки», запропоновані до проекту Європейськими об’єднаними лівими/Ліво-зеленими Півночі, виявилися банальним копірайтом із промов «великого вождя» Путіна і зпрес-релізів, нашкрябаних у відомстві Лаврова.

Перед тим політики Старого світу були шоковані аферою Росії з фінансування Національного фронту Франції Марі Ле Пен. «Ліві» і «праві», ліберали і диктатори, клерикали і атеїсти, філософи і літератори, - попри свій «європейський, демократичний шарм», - чимало з них є ласими до російських грошей, водки та ікри на помпезних кремлівських прийомах.

Звісно, слід визнати, що павутиння мережі, яке боронить і проштовхує російський інтерес, не виникло лише на підставі новітніх проектів – «Сєргієвского» чи «русского міра». Чимало фігурантів списку відданих і благонадійних Москві перейшло їй у спадок від радянсько-комуністичного кадебешного монстра. А спецслужби країн Заходу після падіння Берлінського муру, а відтак й «імперії зла», досі перебувають у стані благодатної нірвани, уважаючи, що з російськими амбіціями покінчено раз і назавжди. Що ж, приклад України Януковича, коли російський ефесбешний шашіль фактично роз’їв усі силові структури з армією включно, мав би стати будильником для наївних сучасних джеймсів бондів. 

2015 рік стане для щонайменше восьми європейських країн роком виборів. Десь обиратимуть парламенти, десь президентів. Судячи з розвитку ситуації та інтенсивного пошуку Кремлем не тільки виходу із патової ситуації в Україні, але й союзників у справі скасування вбивчих санкцій, можна прогнозувати активізацію російської «п’ятої колони». Отоді й побачимо, скільки «законсервованих» проектів підготувала Москва на теренах вільного світу.

Ігор Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru        

Про рашистський фундаменталізм

Тут відомий поет і публіцист Дмітрій Биков на «Современнике» розмірковує над спільними рисами та відмінностями ісламського і православного фундаменталізму. І доходить висновку, що в останнього немає підставової бази, позаяк що, мовляв, об’єднує мусульманина Рамзана Кадирова, патріарха Кірілла, Ігоря Стрєлкова і деенерівську «еліту»?

На перший погляд, воно так. Але, як любить казати один мій знайомець, трішечки не так. Гадаю, фундамент таки є, і його слід шукати у ментальних рисах, які втілилися у діячах схожого ґатунку якнайповніше і найрельєфніше. Дугін, - той, що євразієць і почасти духівник Путіна, - спробував укласти специфічний світогляд рашистів у своїй «фундаментальній праці» «Містерії Євразії». Та от проблема, - і він сором’язливо приховує справжні витоки російської державності, яка, по суті, ніколи й не була російською за своєю природою. Від початків вона спиралася на вертикаль колаборантів Орди, отже, духовні «скрепи», про які так полюбляє згадувати Путін, лежать саме там.

Ординці ж, звісно, не надто толерували запроданців, однак постійне приниження і визиск спонукали гордовитих власників ханських «ярликів» переймати звичаї і повадки «знаті», для якої головним сенсом життя був розбій, насильство і грабунок. Так, з плином століть, постала московська «еліта», «с раскосимі глазамі», як про це написав Алєксандр Блок.

Експансія територіальна, у пошуках нових пасовищ для імперських коней, трансформувалася у експансію духовну. Анексія чужих земель давала підстави для грабунку нематеріального, так «російськими» ставали чужі письменники і мислителі, а навчена українськими монахами церковна верхівка спочатку за хабар купила в Константинополі статус патріархії, а відтак замахнулася на лаври Третього Риму.

Падіння царату аж ніяк не означало смерть деспотії. Вона відродилася у культі більшовицьких вождів, аби дійти своєї кульмінаційної точки на етапі сталінізму. Гасло «Самодержавство, православ’я, народ» ледь підредагували, залишивши партію і народ, причому – народ особливий, якому нічого втрачати, який не має батьківщини, не пов’язаний жодними моральними зобов’язаннями на своєму шляху до Царства Небесного, утіленого в комунізмі. Ординство продемонструвало себе у всій красі під час «визволення» Європи від фашизму, той похід досі із жахом згадують зґвалтовані німецькі жінки…

Коли імперія справді впала у 90-х минулого століття, то це лише загострило вроджене серед росіян почуття несправедливості світу стосовно них – народу-богоносця, народу-месії. Досі вони зі своїм ядерним «уставом» потикалися у будь-які «монастирі» світу, тепер же відчували себе обділеними і приниженими, бо господарі недвозначно вказували їм на двері. І це, вочевидь, тільки сприяло появі на політичній арені Путіна – сірої молі, яка насправді виявилася всесильним монстром-виплодком кадебешно-комуністичного підпілля. Працюючи під прикриттям президента Російської Федерації, ВВХ спочатку тішився славою реформатора серед наївних західних інвесторів, аж поки не відчув, що може диктувати цим «лохам» свої правила гри. Із Чечнею, Північною Осетією та Грузією йому поталанило: Захід не вірив власним очам, перебуваючи в ілюзіях, сформованих російською пропагандою. З Україною, здається, обламалося…

Відповідаючи на врешті-решт адекватне ставлення, Росія не знайшла кращого за ізоляціонізм, зашорення у домостроєвських рамках. Про це влучно написав на «Снобе» Владіслав Інозємцев: «Ми стали провінційними, зосередившись на проблемах, які мають первинно маргінальний характер; різко повернувши навіть від радянського глобалізму до мононаціонального, партикуляристського «русского міра»; добровільно виключивши себе з всесвітнього гуманітарного дискурсу, який ведеться на основі аналіза фактів, а не маячні, і довкола реальних, а не висмоктаних з державного пальця проблем».

А Дмітрій Биков, не зауваживши фундаменту православного фундаменталізму (вибачайте за тавтологію), доходить, однак, до точного висновку. Цей різновид радикального державного тероризму є небезпечнішим, ніж його ісламські побратими. Принаймні тим, що досі тримає ядерну валізку.

Ігор Гулик. Ілюстрація: snob.ru 

Міністерство інтелектуальних радирок

В Україні чимало охочих переписати історію. Обсмоктування подій "днів, давно минулих" до часу залишили на відкуп неголеним ученим і завсідникам "клюмби", натомість взялися за перипретії, що їх пам'ятають школярі молодших класів. Бо чи можна забути "помаранчеве диво", коли учителька вимагала саме так, а не інакше, трактувати перебіг подій Першого Майдану.

Утім, кожен посполитий вільний писати історію для себе і за потреби – боронити свій погляд на неї. Однак, коли чуємо заклики до перегляду знакових моментів нашого з вами спільного минулого з уст персон впливових, щоб не сказати харизматичних, то одразу виникає осторога якогось підтексту. Бо серед численної когорти тих, хто, як зауважено, бажав би дещо підправити розділові знаки у складному синтаксисі подій, є, безсумнівно, такі, хто, мабуть, прочитав таки Орвела. І прочитавши, уподобав собі кілька рецептів незабутнього "1984".

Утішаюся надією, що вчорашнє «зелене світло» від уряду про Мінінформації залишиться на папері. Особливі сподівання на марність заклику майбутнього очільника цього бюрократичного покруча розпочати усе з білого аркуша. Геть усе. Про мене, – хай залишиться все, як є, гірше не буде.

Гірше буде, як, борони Боже, дірвавшись влади, Юрій Стець покладене на міністерський стіл роман Орвела і справді замовить на складі Кабміну кілька тонн відмінного фінського паперу для потреб свого дітища.  Як з чистого аркуша, – то "табула раса" у всьому. Не кажу вже про політичних опонентів, – як без цих персонажів новітня українська історія? Дистильована водичка, – не більше. А провальні воєнні маневри на кшталт Іловайська, – цимус, витерши який урядовою радиркою з скрижалів минувшини, позбавимо нащадків великого задоволення і щирої пишноти за справи предків.

Одіозне відомство інтелектуальних радирок... Тих, кому руки сверблять позбутися будь-яких свідчень їхньої дещо відмінної від нинішньої позиції щодо головного архіваріуса. Роботи у нього буде предостатньо: перейтися сторінками усіх опозиційних режимові газет, видалити деякі особливо вразливі епітети на адресу президента і його команди.

Не маю сумнівів, що затверджувати новий варіант короткого курсу новітньої історії будуть на урочистому засіданні парламенту. З цієї нагоди виступатимуть, либонь, чи не всі приявні. Розповідатимуть про своє агентурне минуле у лавах "регіоналів", про "особливе завдання" – розвалити її зі середини. Чи не так пояснювали у вже далеких 90-х свою присутність у лавах КПРС "підпільники" – рухівці, радикали з УНА – УНСО!  

Не скажу, що й серед опозиційного нині середовища забракне ентузіастів переписати історію. Дехто з них вже сьогодні розкладає яйця у різні кошики, очікуючи, на що ж то вийде. Поодинокі з них вдаються до просторих розумувань про бажання тотальної любові поміж українцями, про привид економічної руїни і таке інше. Як завжди, найбільше голосують про ймовірні негаразди ті, кого вони найменше торкнуться.

А як бути з тими, хто не скаржиться на коротку пам'ять? Для них перепишуть карний Кодекс. Зрештою, навіщо переписувати, коли можна списати. Благо, в архівах та бібліотеках, мабуть, ще збереглися раритети совєтської доби. Але

"істина, яку слід захищати за допомогою Карного кодексу, на повірку, радше виявиться брехнею".

Ігор Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru