Парад ідіотів

Що ж «наконец построїлі в Расєї»? Там зведено «1984»

Реакція російської, з дозволу сказати, «еліти» на свіжі новини з ПАРЄ, Києва, Брюсселя, Вашингтона, Берліна etc., дає підстави уважати, що пацієнт перебуває у найпіковішій стадії загострення недуги. Ну, скажіть, ви можете собі уявити спікера будь-якого парламенту, у будь-якій, навіть найзагумінковішій країні світу, який, на кшталт Сєргєя Наришкіна, закликає колег проголосувати за резолюцію про… бундесівську анексію НДР 1990 року? Або, кількома тижнями раніше, - той же Наришкін істерично пропагував резолюцію Госдуми про засудження анексії Криму… Україною.

У цивілізованому товаристві схожі нісенітниці не беруть до уваги, а надто ревних переписувачів історії (як у випадку із запереченням Голокосту) називають ревізіоністами. Та коли людина свідомо починає ревізію істин на кшталт «2х2=4», то це, погодьтеся, якесь збоченство.

Я поділяю підхід Прохаська в його інтерв’ю на cultprostir. Тарас, зокрема, наполягає, що «долання егоцентризму – намагання пояснити самому собі: так, світ я сприймаю тільки через себе – інакше світу нема, але я у світі не один, і світ не заради мене». Але, схоже, Наришкін з Ко думають кардинально по-іншому. Усвідомлюю, росіяни не знають про Прохаська, але чомусь переконаний, що більшість з них бодай краєм вуха чули про Рейгана Горбачова і Меркель. Перший звернувся до другого із полум’яним закликом («Пане Горбачов, відкрийте ці ворота! Пане Горбачов, зруйнуйте цю стіну!»), а чинна канцлерін була серед натовпу, який «брав» німецьку бастилію зі східного боку. Сам Горбі, попри свою пропутінську позицію, учора теж не витримав такого ґвалту над історією, назвавши ініціативу Наришкіна «маразмом». Коли про маразм говорить старий маразматик, то, значить, знає, що каже…

У листопаді минулого року минуло чверть століття з тих подій. 5 лютого 2015-го спливе 61-й рік по ухваленню президією ВР РРСФР рішення про передачу Криму Українській РСР. Невже з часом росіяни, усупереч представникам інших народів і законам еволюції, не набувають позитивного досвіду, навпаки – деградують? Невже наришкіни, жіріновскі (про Путіна – мова осібна) визначають мейнстрим сусідської еволюції у ХХІ столітті?

Питання, далебі, не риторичні. Так воно, мабуть, і є. Росія невпинно і впевнено трансформується у макабричне утілення фантазій Орвела. «Які погляди сповідують маси і які відкидають — байдуже. Їм можна дати інтелектуальну свободу, бо інтелект у них відсутній». Останні «державницькі рішення», публічні заяви, демарші, мілітаристська практика не дають маневру у відповіді на запитання про те, що ж «наконец построїлі в Расєї»: там зведено «1984».

Відверто кажучи, я не думаю, що українцям варто надмір квапитися, вибудовуючи стіну на кордоні з країною-агресором. Якщо російська недуга мізків прогресуватиме дотеперішніми темпами, то цей мур вони зведуть своїми ж руками, причому не тільки на межі з нами, а по всьому периметру своєї «необ’ятной родіни». Аби нарешті уволю насолодитися власною унікальністю, величчю, аби жоден зазіхач не опоганив їхні священні «скрєпи» і їхню специфічну мораль. Аби «голосом народу» стали спічі на Усесвітньому російському народному соборі, де соло веде той же Наришкін. І, схоже, більшість посполитих навіть не мріятиме про шанс вирватися із такого заповідника ідіотизму, - вони вважатимуть його природним станом речей. Зауважу, не є русофобом, однак тут маємо справу із випадком, який лише підтверджує правильність висновку про те, що кожен народ заслуговує своєї влади. Ігорь Шувалов, віце-прем’єр РФ, у Давосі це опосередковано підтвердив: «Якщо росіянин відчуває будь-який тиск з-зовні, він ніколи не віддасть свого лідера. Ніколи…». Звісно, колись впаде і цей, - наразі віртуальний, - мур. Не обов’язково, і навіть сумнівно, що це трапиться після Путіна. Стереопити і шаблони мислення живуть довго, значно довше, ніж ті, хто їх ретельно вбивав у мізки пересічного люду. Тим паче, що нинішнє налаштування так званої «другой Расєї» у своїх головних сенсах й надалі репродукує головні імперські постулати. Тому будьмо готовими не дивуватися, коли з уст нинішніх антипутінців ми почуємо співзвучні Наришкіну бздури.

Ігор Гулик. Ілюстрація: noev-kovcheg.ru

Одноокий Медведчук

Кум Путіна представляє... Путіна, тобто виконує за "царя" брудну роботу

Український сегмент інтернету рясніє здогадками та припущеннями про роль кума ВВХ у переговорах з терористами. Останні воліють ліпити з нього повноважного представника Порошенка, а вже наші доморощені адепти розмаїтих теорій змов на підставі голослів’я Захарченка та його ідеологічних бійців роздмухують історію про тотальну продажність чинної влади.

Я думаю, все значно простіше. У китайців є чудова приказка про те, що «у намальованої риби завжди одне око». Після того як одіозний і надмір демонізований антикучмовою опозицією Віктор Медведчук назавжди покинув коридори похмурого будинку на вулиці Банковій, він направду перетворився на отаку собі «намальовану рибу», одне око якої постійно зирить у бік Кремля. Можливо, це трапилося значно раніше, ще у часи сумнозвісної адвокатської практики Віктора Володимировича, але принаймні тоді, - ймовірно, з міркувань подальшого кар’єрного росту і надійної версії «прикриття», його невидимі і всесильні патрони змушували молодого й недосвідченого «глядєть в оба».

Під ударами першого Майдану бурхлива юність найголовнішого кавалера «червоної троянди» зазнала нищівного фіаско разом із українським варіантом псевдосоціал-демократії. Не врятувала його і біло-блакитна реконкіста, - боягузливий і параноїдальний Янукович мав, мабуть, підстави уважати, що Медведчук – небезепечніший навіть за ненависного Ющенка чи Тимошенко. Отже, потреба у глибокій конспірації відпала доконечно, і Віктор Володимирович знаний зараз вже не як помітний політичний діяч (навіть не другої ліги), а просто як кум Путіна. До слова, Янукович таки мав добру чуйку з приводу підлої душі Медведчука – так філігранно тицьнути главу держави, як це зробив маргінальний «лідер» ще маргнінальнішого «Українського вибору» під час помпезних святкувань 1025-ліття хрещення України-Руси міг тільки витончений цинік і, - у певному сенсі, - моральний садист. Нагадаю, Путін 2013-го проміняв зустріч з Янеком на якийсь заштатний круглий стіл «УВ».

Та годі історії, хоча, у принципі, вона опосередковано дає відповідь на далеко не риторичне запитання – кого репрезентує Медведчук на зустрічах з Ігорєм Плотніцкім, Алєксандром Захарчєнком і «плотвичкою» дрібнішого калібру – Дєнісом Пушиліним та Владіславом Дейнего? Кум Путіна представляє... Путіна, тобто виконує за "царя" брудну роботу. Не гоже ж бо «государю», який міряє себе одним аршином з обамами та різними фрау, розмінюватися на патякання з дрібними гопниками з Донбасу. Себе не поважати...

А передати інструкції цим марінеткам, які ще мріють про якусь зустріч у «мінському форматі» - треба. І крім Медведчука зробити це нікому. Бо виконавці з мандатами народних депутатів від «Опозиційного блоку» більше переймаються тим, аби двірники під Верховною Радою прибрали подалі сміттєві контейнери у пленарні дні. Віктор же Володимирович у Києві буває рідко, живе, вважай, у ерефії (анексованому Криму), і дістаючись Донбасу в об’їзд через Росію, вже точно не чекає у черзі на Керченський пором.

Словом, Медведчук – «одноока риба» з намальованим у Москві мандатом путінського кур’єра, який доставляє пошту з Кремля «лідерам» вже майже офіційно терористичних ДНР/ЛНР. Коли Європа і США, услід за Україною і на її цілком аргументовані вимоги, прибере зі статусу донбаських бантустанів це недоречне «майже», Медведчук, мабуть, гірко пошкодує, що дивився на світ не «в оба». Адже хто захоче спілкуватися з лицедієм, який, - з власної волі чи на прохання кума, - подавав руку вбивцям? Тим паче, що серед цивілізованого люду кумівство – не в тренді.

Та й інструкції, мабуть, не знадобляться «представникам» лугандонії. З тієї ж причини – з терористами ніхто не говоритиме. Якщо, звісно, українські політики мають надію на продовження кар’єр.

Ігор Гулик. Ілюстрація: clipnews.info   

Зрозумійте: то – фірман

Демонізація Путіна на заході – ось одна з причин подиву гідної інфантильності могутніх державців Європи і Америки стосовно його витівок

У Єжи Лєца є чудовий вислів, який можна застосувати до тих, хто через певні обставини, але цілком випадково опинився біля владного керма. Він звучить приблизно так: «Тільки коли він в’їхав на колісниці, всі зрозуміли, що це – фірман».

Учорашня маячня ВВХ про «натівський легіон в Україні» не вартувала б виїденого яйця, оскільки аналізувати слова параноїка тотожно за визначенням уподібнюватися параноїку. Та ж ні, - месидж «вождя», озвучений явно для внутрішнього вжитку, для продуктів путінської пропаганди, якими є, якщо вірити соціологам, понад 80 відсотків російських посполитих, запопадливо взялися коментувати солідні і, здавалося б, адекватні «мужчини». Генсек Північно-Атлантичного Альянсу Йєнс Столтенберг ледь не пошматував на собі сорочку, намагаючись переконати приявних на саміті «Україна – НАТО» журналістів, що путінський пасаж – то нонсенс. Далі пішли у хід звичні слова про «глибоке занепокоєння», перелік воєнної техніки, що в’їхала у зону конфлікту з теренів Росії. Одне слово, жвачка, якою західні військові стратеги вже майже рік згодовують українців і власний переляканий електорат.

Путін сказав те, що сказав. Завтра він ошелешить світ повідомленням про те, що Правий сектор, нафарширований штатівською зброєю, намагався проникнути у святая-святих Росії – його новоогарьовський маєток. І що? Дмитро Ярош зірветься з лікарняного ліжка, аби негайно спростувати цю маячню? Думаю, ні, він просто посміється з фантазій хворого і пристаркуватого блазня, викинувши у фейсбук колаж зі своєю візиткою на подушці Путіна. Чому? Бо всі більш-менш притомні люди в Україні, на відміну від західних, з дозволу сказати, партнерів, давно втямили: Путін – не тільки х…о, «це – фірман».

Демонізація Путіна на заході – ось одна з причин подиву гідної інфантильності могутніх державців Європи і Америки стосовно його витівок. Тисячі яйцеголових і «білих комірців» у сотнях аналітичних і стратегічних центрів проїдають бюджетні кошти, аби ледь не щодня видавати на гора пустопорожні розумування на тему: «на що ще здатен кремлівський самітник». Замість того, аби визнати одну просту річ: ні на що, крім безпідставного шантажу і параноїдальної риторики, якими він намагається притлумити власний страх перед майбутнім.

Дехто із «креативних» російських політтехнологів, як от Станіслав Бєлковскій, намагаються пояснити поведінку Путіна враженим самолюбством. Мовляв, «ніхто його не любить, ніхто його не хоче...».  А він – цей самозакоханий карлик, - волів би, щоб і Обама, і Меркель ледь не щоденно звіряли з ним годинники,  а ще ліпше – консультувалися з приводу тих чи інших рішень. Заради справедливості слід визнати, що так воно й було. До недавнього часу ВВХ тішився увагою і Вашингтона, і особливо – канцлерін. Та все має свої межі. «Коли він в’їхав на колісниці (у нашому випадку – анексував Крим), всі зрозуміли: це – фірман».

Тепер ситуація на хлопський розум виглядає так. Уявімо собі сільського пияка, який набрався до чортиків самогону, взяв дубельтівку і почав систематично палити з двох стволів по сусідській хаті. При цьому не пояснивши бідолашній жертві своїх мотивів і вимагаючи обговорити їх лише з президентом або прем’єром країни. Ясна річ, ніхто з високопосадовців не став би чаювати з ненормальним, місцеві поліцаї або зачекали б, поки у нього закінчаться набої (в ліпшому разі), або (що ймовірніше) пристрелили б його, як шолудивого пса.

Тож наша порада Йену Столтенбергу: пошкодуйте власну сорочку, поміркуйте краще над тим, як швидше скроїти гамівну кошулю для параноїка.

Ігор Гулик. Ілюстрація: forum.comments.ua

Другая Расєя? Не знаю такої...

Московські опозиціонери воліли б повалити Путіна ціною української гекатомби

Із певних пір я припинив поширювати у соцмережах публікації російських так званих «демократичних» ЗМІ. І не тому, що у мені перемогло почуття ненависті до всього, що пов’язане з країною-агресором. Якоїсь миті я зрозумів, що «другой Расіі» не існує, що це – черговий фейк, чергова спроба легковірних українських інтелектуалів видати бажане за дійсне.

Варварський обстріл Маріуполя, точніше, - розголос і реакція світу на цей безпрецедентний трагічний епізод українсько-російської війни, - лише утвердили мене у такому висновку. Ми не зауважили жодного публічного виступу на московських вулицях і площах, жодного навіть натяку на співчуття з середовища «прогресівной абществєнності». На відміну від недавніх подій у Парижі.

Ніхто, звісно, не просить показного жалю чи співпереживань. Але є норми людської пристойності, такту і наміру жити по-людськи. Ці поняття у Росії поховали разом з Андрєєм Сахаровим, Анной Політковской, Васілієм Шукшиним, Валєрієй Новодворской. Справжня російська «фронда» тепер втратила московську прописку – Звягінцев в Америці, Яков Кротов – в УАПЦ. Живі ж «визнані лідери» так званої опозиції – це негідні епігони тих велетнів, у тіні яких їм було комфортно, чиєю присутністю зручно було маскувати власне пристосуванство і власну неміч.

Показовою є прихована трансформація «Эха Москвы». Ікона російської журналістики Вєнєдіктов (слід розуміти – після недвозначних діалогів у кремлівських кабінетах) вправно перевів стрілки нападу на «Шарлі...» з антитерористичної риторики на проблему «свободи преси» у своїй, специфічній інтерпретації. Тепер найпопулярнішим жанром інтернет-ресурсу «Эха…» стали блоги. Причому кількісно превалюють там виступи прокремлівських діячів інтелектуальної ниви або й самих путінських чиновників. Маніпуляція очевидна: з уст начальниці департаменту інформації лунає те, що міг би сказати ВВХ міністру закордонних справ Польщі на тему Аушвіцу; і громадянин Гундяєв (він же – патріарх Кірілл) «во всю іваноскую» пропагує збочену «православну мораль».

Схожі трансформації зауважую і у загальному тлі «продвінутих западніков». Усе частіше й частіше у їхніх виступах лунають натяки на те, що в Україні відбувається «громадянська війна», що, у принципі, Крим украдено, однак... історична справедливість таки взяла гору тощо. А про «господ»-провокаторів на кшталт Ілларіонова, які щоденно кошмарять українців несусвітніми сценаріями поразки, взагалі волію не згадувати.

Розуміючи, що на боці Києва – значні світові потуги, що Росія теж була б ласою до перспективи не випасти із загальносвітового контексту (для того, аби скористатися всіма можливими й неможливими ресурсами), тамтешні «демократи» уміло маскують свою новітню стратегію. Як на мене, то вона проста, як борщ, причому – цілком у московській історичній традиції. І Нємцов, і Ходорковскій, і Навальний (кого ще забув?) воліли б повалити Путіна ціною української гекатомби, втопити його режим в українській крові, а вже відтак – на білому коні в’їхати у Грановиту палату Кремля і помпезно проректи: «І ми орали...». Чим, скажіть, відрізняється цей задум від утіленої Петром І ідеї збудувати нову столицю імперії – неперевершений Санкт-Петербург – на кістках запорожців? Чим, по суті, стратегія «другой Расії» ліпша від путінського розуміння «вєлікай пабєди» виключно російського народу над фашизмом? І коли Гжегож Схетина прозоро натякнув, що це, м’яко кажучи, хибна думка, то у загальному хорі офіційної кремлівської контрпропаганди було чутно й фальцет так званих «другіх расіян».

...Нам, звісно, не звикати до «ста літ самотності» у боротьбі за свободу. Тим пронизливіше ми розуміємо інших, хто, як і ми, вважає цю мету настільки святою, що без сумнівів складає на її вівтар численні жертви. Гадаю, що поки росіяни (не тільки інакодумна еліта, але й загал) не втямлять, що за майбутнє своїх дітей і своєї країни слід боротися і, якщо це потрібно, вмирати, що досить красти чужі перемоги і чужі землі, - «другой Расії» не буде. За замовчуванням.  

Ігор Гулик. Ілюстрація: adme.ru

P.S. І не переконуйте мене, що ВВХ, мовляв, закатав усіх незгодних у асфальт. Кучма і Янукович теж здавалися всесильними. Чаушеску і Каддафі – й поготів. 

Je suis Mariоupol? Цього вже замало. Je suis Ukraine!

30 загиблих, з них двоє дітей, 102 поранені, серед них – п’ятеро дітей. Є дуже важкі

Ми не зможемо достеменно зрозуміти вчинки виродків, які вранці суботи свідомо випустили по східному житловому масиву Маріуполя 120 реактивних снарядів. Це – навіть не «маніакальний комплекс» Чикатила чи Онопрієнка, - серійні убивці дістають кайф від споглядання мук жертви. Оператори «Градів» не бачать сліз і крові...

Але ми мусимо звикнути до того, що поруч, - якщо мова про фронт, - то на відстані зони ураження, перебуває хтось, хто мислить по-іншому, діє всупереч нашій з вами логіці, по-іншому розуміє сенс життя і відповідальність за свої вчинки. Кастанеда з цього приводу дає, здається, універсальний рецепт: «Щоб утямити реальність, звичну для іншого, спочатку слід визволитися від власної реальності: та людині зовсім не просто позбутися звичної картини світу, цю звичку треба зламати  силою».

Агресор «допомагає» нам ламати силою досьогоднішній триб життя – мирного, часами легковажного, подекуди безвідповідального, іноді лінькуватого. Бузувіри, - що від Волновахою, що на тролейбусній зупинці Донецька, що, - як ось учора, - під Маріуполем, - вчать нас звикати до постійної готовності до будь-якого зигзагу подій. Мало того, що звикати, -відмовлятися від, здавалося б, ефективного досі мирного спротиву на кшталт солідаристських акцій, розмаїтих фейсбучних кпинів і фотожаб, апеляцій до світової спільноти в надії на те, що всі разом ми достукаємося до совісті головорізів.

У маріонеток немає ні совісті, ні жалю, ні співчуття. Крапка. У них є лише ниточки, за які смикає ляльковод, який, мабуть, вже й сам не усвідомлює своєї прикінцевої мети. Він бачить лише те, що під руками, - відчуваючи близький фінал, він хапає нагромаджене роками воєнне залізяччя і так борониться від очевидного краху. Він гасить внутрішній страх перед покаранням залпами «Градів», стогоном поранених, воланням близьких над тілами загиблих. Його відповідь на людський біль – цілком у стилі Лаврова, який цинічно назвав природну реакцію вірмен на садизм російського вояка в Гюмрі «огидною (!) і неприпустимою»...

Усе це, - як воно б страшно і неприродно не виглядало, - мусимо навчитися сприймати як реальність. Причому – не на день-два, а, боюся, на значно триваліший час. Ізраїльський досвід став уже хрестоматійним прикладом нової лінії поведінки українців, але переймати його ми чомусь не квапимося. Утім, не дивно, самотужки набиті гулі переконливіші, бо болять...

Визволитися від звичної мирної реальності вкрай потрібно і мешканцям «глибокого тилу». У принципі, гібридна війна апріорі не передбачає такого. Тому, перш ніж підтакувати розмаїтим мудрагеликам, що переконують нас у недоцільності мобілізації, у безперспективності боротьби, у тому, що «злочинна влада» палець об палець не вдарила, аби полегшити народні страждання, - отож, перш ніж відповісти їм, цим горе-пацифістам і «захисникам народу», прокрутіть у своїх мізках кадри з Маріуполя і Волновахи, відновіть у пам’яті «паради полонених», знущання над «кіборгом». І полічіть бодай до десяти, аби мати час усвідомити, чого слід очікувати у випадку тотальної інфантильності. Згадайте вчорашню заяву біснуватого Захарченка: «Сьогодні почався наступ на Маріуполь. Це буде найкращим пам'ятником усім нашим загиблим».
Повірте, я також за свободу слова і думки. Я проти будь-якого морального насильства над людською особистістю. Але для того, аби реалізувати всі ці високі цілі, щоб мати цілком певну гарантію збереження і розвитку нової, демократичної і вільної України, ми мусимо насамперед подолати тих, хто вже зараз, цілком реально, боляче і з садистським задоволенням ламає нашу мрію. Не має особливого значення: «Градами» по житлових масивах чи градом фальшивих слів, здебільша, з чужого голосу і за ворожі гроші.

Виконавши цю важку роботу над собою, матимемо час розібратися і з владою, і з злодійкуватим чиновництвом, і з рештою перепон. Але насамперед: «те, що не подобається нам у наших лідерах, лише відображає ті якості, які ми маємо побачити та змінити в собі» (Єгуда Берґ).

Ігор Гулик. Ілюстрація: Ніколай Рябченко, reuters

P.S. А поки що так: Чотири з шести установок «Град», зафіксовані розвідкою АТО під час ранкового обстрілу Маріуполя, знищені. Про цк заявив міністр оборони Степан Полторак. Сили АТО завдали удару у відповідь. «Результат: знищено чотири «Гради, 1 Урал, 32 – 200-і (всі!!!), з них 2 офіцери, половина – «кадирівці». 8 із 200-х – на дрібноту, зібрати не змогли», - повідомив український військовик Олександр Гладкий (crime.in.ua).

Вляпатися у «безсмертя»

Це – особлива порода людей, якась тупикова галузь еволюції, спровокована большевицько-сталінським експериментом

Я не дивуюся дикунству російських піарників і безпосередніх виконавців «коридорів ганьби» за участю українських військовополонених, самосудів над пораненим «кіборгом». Ні, звичайно, ці відео мимоволі змушують зціпити зуби і промовляти не зовсім пристойні слова на адресу виродків. Але мотиви катів оцінюються потім, коли перший емоційний вибух поступається місцем тверезому розважанню над схожими епізодами «гібридної війни».

Є у Мілана Кундери роман «Безсмертя». Він дійсно про безсмертних – геніїв, які залишили світові неперевершені творіння. Однак насправді оповідь Нобелівського лауреата - не про Гьоте чи Гемінгвея, він ретельно аналізує вчинки і амбіції пересічних сірих осіб, які, користаючи з близькості до титанів, таким чином заробляли і своє безсмертя, своє право на вічність. Кундера виявився вмілим препаратором сірості, - людської мілкоти і заздрощів, - ладної на будь-які, м’яко кажучи, нешляхетні вчинки, на підлість, фальшування і навіть брутальну підставу, аби лише обдурити майбутнє. Бо як інакше, ніж обманом поколінь прийдешніх, можна назвати жіночі фантазії пасій великого веймарця?

…Це, так би мовити, інтродукція до розуміння вчинків підлеглих Захарченка і К. Ви зауважили, що їхні бузувірські витівки завжди супроводжуються телевізійними камерами раша-ТБ? Підсвідомо відчуваючи власну нікчемність, душевну патологію і фізичну неміч, вони готові позувати перед софітами у звичних для себе ролях – катів, нищителів, мародерів. Як зовсім недавно, минулого літа, людське сміття селфилося на тлі збитого терористами Боїнга, як хвасталося у соцмережах визбираними на згарищі предметами «гейропської розкоші».

Це – особлива порода людей, якась тупикова галузь еволюції, спровокована большевицько-сталінським експериментом. Це – утілення «котячого дідка» із «Чуми» Камю, який приманював наївних чотирилапих, аби відтак обпльовувати їх. Це – вуркаганський синдром знущання над в’язнями сумління у комуністичних гулагах, який культивувався табірним начальством, а відтак – після смерті «вождя», вихлюпнувся у радянські передмістя.

І тут можна посперечатися з Орвеллом: «Мета репресій — репресії. Мета тортур — тортури. Мета влади — влада». Вони – усі ці захарченки, мотороли, стрєлкови, їхні підлеглі, які, до слова, першими ж вгонять кулю у спину нинішнім начальникам, - чудово розуміють власну нікчемність і ще рельєфніше – велич і перевагу тих, хто протистоїть їм. І десь на загумінку чи не єдиної звивини під черепною коробкою у них б’ється потаємний намір хоч так долучитися до вічності – через участь у розправі над справді великими людьми. Ось що нашіптує їм підсвідомість, ось їхня неосягнута ні розумом, ні емоціями мета.

Схожий маргінес має й іншу мотивацію – сірого, непримітного кадебіста, «міль», яку посадили у кремлівські палати, аби з плином літ вона переконала себе у спроможності нагинати весь світ. Телевізійні камери витворили з блідої комахи мачо, приборкувача тигрів, провідника стєрхів, а ось тепер – Владіміра-собіратєля зємєль. Історичні алюзії, якими сповнені спічі кремлівського невігласа, усі ці сакральні Корсуні, Алєксандри Нєвскіє, Бєрдяєви і Ільіни, - не що інше, як спроба вхопитися бодай за лацкан великих, і хоч якось зімітувати належність до касти обраних Богом. Жалюгідна, скажу я вам, спроба…

І Путін, і його опричники – з Чечні, Грузії, Донбасу, - таки торкнулися вічності. Бо майбутня Гаага, - переконаний, - буде не допорівняння навіть з Нюрнбергом. Росії згадають усе – від голодоморів і гулагів до Волновахи і «парадів військовополонених». Гадаю, майбутні юристи у галузі міжнародного права і військових злочинів вивчатимуть матеріали цього небувалого процесу кілька століть поспіль.

Ігор Гулик. Ілюстрація: svitua.org

Ця дивна, дивна війна...

Київ поступово підвів європейських партнерів до висновку про неможливість будь-яких перемовин з терористами

Я – не стратег і особливо не цікавлюся воєнною історією. Тим паче, не маю звички писати про те, чого не бачив на власні очі або ж не прочитав у джерелах, які особисто в мене викликають довіру. Тому у нинішніх нотатках ви не знайдете аналізу тактики наших підрозділів, критики на адресу Генштабу чи Головкома. Просто через обставини, які склалися на східному фронті, гадаю, варто висловити певні міркування пересічного громадянина, які, можливо, комусь видадуться банальними, а комусь – такими, що «проти шерсті»...

Отже, після неймовірної какофонії повідомлень про наступи і дефензиви у районі Донецького аеропорту, від яких не варто було очікувати іншого, лише каші у головах тих, хто невтомно моніторить фейсбук чи новинні стрічки, учорашні вістки про чергову російсько-терористичну атаку комусь видалися неймовірними. Ба більше, - левова частка диванних воєначальників розродилася вереском на кшталт «всьо пропало», «на гілляку Муженка, Порошенка (потрібне підкреслити, список відкритий). І майже ніхто не зауважив однієї обставини – «мінський формат» переговорів, ця ганебна (але заради істини – вимушена) сторінка вітчизняної дипломатії, вже не повернеться. Тобто, іншими словами, на мою скромну думку, Київ поступово підвів європейських партнерів до висновку про неможливість будь-яких перемовин з терористами.

Як це не парадоксально, але для того, аби переконати фрау Меркель, мсьє Олланда та іже з ними в доцільності загальноприйнятої практики (з терористами переговорів не ведуть), Порошенкові варто було продемонструвати у Давосі зрешечений осколками фрагмент волноваської маршрутки. Лише після цього, а ще – на хвилі #Je suis Charlie, #Je suis Volvovakha канцлерін у тому ж таки Давосі розповіла відсутньому, але всевидяшому ВВХ все, що про нього думає. Не тільки вона, але й уся Європа.

Це Меркель прозоро і ясно натякнула усіляким пацифістам Старого світу, що армії ДНР/ДНР є чи не найчисельнішими на досі мирному континенті, наголосивши при цьому, хто живить цих терористичних монстрів.

Особливо вражаючим виглядає пасаж-алюзія з Будапештським меморандумом: "Яка країна буде готова слідувати прикладу (України) і відмовитися від ядерної зброї?.. Бачачи, що сталося в Україні, така країна вважатиме, що відмова від ядерної зброї зробить її слабшою і вразливішою перед нападом такого роду".

Ви можете скептично посміхатися: мовляв, все це вже було. І «глибока стурбованість», і «останні китайські попередження». Не сперечатимуся: було. Але ще півроку тому такі словесні пасажі видавалися і Путіну, і, до слова, нам з вами, пустопорожньою грою слів, і аж ніяк не перепоною для російської агресії. Нині ж, коли відлік виживання російської економіки під пресом санкцій пішов на тижні, жорсткість позиції Меркель означає лише одне: Європа має намір зруйнувати путінську імперію остаточно.

Даремно, ой даремно, ВВХ дозволив своєму вірному псу Кадирову збирати помпезні віча під гаслом  #Я – Куаші. Дмітрій Биков вважає, що «якоїсь миті – боюся, вона вже прийшла, – Путін не зможе стримувати сили, розбуджені ним же для зміцнення власної влади».

Примара ісламістської загрози втілена нині у небачених досі військових патрулях на вулицях голландських, французьких, німецьких мегаполісів та містечок, і тамтешній обиватель без вагань дістане із заначки кілька сот євро, аби його уряди зробили ЩОСЬ заради повернення звичного спокою. А наступ Путіна на українському фронті тепер, після кадировської фронди, для європейських рантьє і бюргерів безпосередньо асоціюється з ординською навалою сучасних варварів.

У Кремлі, переконаний, розуміють, що небажана розв’язка – справа часу, причому не такого вже й тривалого. Тому гучне брязкання зброєю на Донбасі, концентрація небувалої кількості війська поблизу українського кордону має сприйматися українством не тільки як загроза (це – природно), але й як ознака агонії московського карлика, який почав викладати на геополітичний гральний стіл останні карти.

Тому мусимо вистояти. Зрештою, «кіборги» утримували Донецький аеропорт 242 дні. Путін і його кліка стільки не протягнуть.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  news.bigmir.net