Ілюзіон

Український парламент тужиться приготувати яєшню, не розбивши при цьому яєць

Я не знаю подробиць «мирного плану», яким учора Меркель та Олланд мордували Порошенка, а сьогодні про нього ж говоритимуть тет-а-тет з Путіним. Дасться чути, як кажуть галичани. Єдине, чого варто остерігатися серйозно, так це того, щоб поважні гості не брали прикладу з українського парламенту.

Кілька його, на перший погляд, «доленосних рішень» останніх днів схожі на спроби приготувати яєшню, не розбивши при цьому яєць. Чиїх, - зрозуміло за замовчуванням, - бо хто б сумнівався, що слуги народу вітчизняного зразка здатні діяти собі на шкоду, тим паче вдатися до самокаліцтва.

Учора вони з помпою оголосили про власну «дефлорацію». Інакше й не назовеш те, що десь за кордоном гламурно називають депутатським імунітетом, а у нас – надто вже грайливо, та ще й, зазвичай, неграмотно: «недоторканістю». Та біс з ними, - граматичними вправами. Важливо інше, - гра на публіку, яку затіяли учора в сесійній залі коаліціянти разом із «опозиціонерами», за суттю вчиненого – ілюзія, обман і цинічний піар. Ми ще мусимо дочекатися висновків КС, - а він у нас неквапний, має дуже гострий слух на різні «сигнали», особливо з будинку на Банковій, тож цілком може знайти тисячу причин для: а) зволікання із рішенням (у висліді це просто зірве процес ухвалення закону в цілому); б) узагалі скаже, що закон не відповідає вимогам Конституції, що означатиме хрест на «історичності» вчорашнього рішення ВР. Це ще не всі ризики, бо хто зараз може гарантувати, що повернувшись до другого читання у вересні, парламент нашкребе необхідну конституційну більшість.

Однак... Що вадить відважним нардепам-реформаторам взятися за процес очищення власних лав вже сьогодні? Що в’яже руки Генеральному прокуророві Яремі у справі подання до ВР кількох клопотань про позбавлення депутатського імунітету найодіозніших персонажів, помічених у сприянні, фінансуванні та пропаганді сепаратизму, співпраці з агресором тощо? Я вам скажу що: Яремі розходиться на тому, аби втриматися у своєму фотелі, тому він, граючись, може шантажнути майже усіх наших «недоторканих» сумнівною цнотою їхньої совісті. З правничого, так би мовити, погляду. Либонь, у прокурорських шухлядках чекають свого часу акуратні іменні папочки на кожного порушника яреминого спокою...

Річ друга, не менш ілюзійна. Мова про звернення до Міжнародного трибуналу з приводу воєнних злочинів Москви і її посіпак на Донбасі. Звучить солідно, навіть дуже. Для пересічного обивателя, погляд і увага якого зосереджені тепер тільки на цінниках продуктових крамниць, чеках до сплати за комунальні послуги та табло валютних обмінників. Для тих, хто «в темі», серйозна постанова про Гаагу виглядає звичайнісіньким окозамилюванням, як нині модно говорити, - фейком. Бо насправді, перелічивши у тексті документа кілька статей Римського статуту, парламентарі сором’язливо забули повідомити широкій публіці про те, що вони ще не ратифікували самого Римського статуту. Це, на хлопський розум, схоже на спроби отримати профспілкову путівку нечленом профспілки. А, як писали колись чудові знавці типажів, якими тепер переповнена парламентська зала на Грушевського, Ільф і Пєтров, «піво дают только члєнам профсоюза».

Ознаки ілюзіону проглядаються також у постанові ВР про позбавлення не проти ночі згадуваного Януковича звання президента. У мене виникає просте запитання: а чому цей документ оминула доля закону про позбавлення депутатської цноти, тобто чому його ніхто не квапиться понести до Конституційного суду? Я, звісно, не прихильник «золотого батона», але те, що вчинили наші фокусники, просто не прописано у чинному Основному законі. Нема там новели про те, що президентом перестають бути лише через те, що кільканадцять нардепів вирішили додати собі електоральних симпатій.

...Сиджу оце і міркую, коли ж наш багатостраждальний і надмір легковірний народ врешті-решт перестануть дурити усілякі пройдисвіти? І у пам’яті чомусь зринає відома світлина, на якій козак Гаврилюк під час перерви у ВР вивчає Конституцію. От щойно ми з вами сядемо, - не обов’язково у залі під куполом, а на затишну канапу, на причілок сільської хати, на лавку під під’їздом, - де завгодно, - та прочитаємо нарешті тих кілька скромних конституційних сторінок, - отоді й прийде день, коли нас не здуриш. Принаймні, зробити це буде значно важче...

А зараз це роблять завиграшки. На жаль і на біду...

Ігор Гулик. Ілюстрація: svoboda.org       

       

Як вийти із казарми?

Проблема сягає значно глибших пластів – не тільки історичних, але й ментальних

З яким же ентузіазмом користувачі соціальних мереж товчуть воду у ступі на теми запровадження/незапровадження воєнного стану. З яким натхненням численні публіцисти, що навіть віддалено не відчули усіх принад армійського побуту аля совєцька армія, критикують владу за те, що вона не здатна поставити українське життя на «мілітарні рейки».

Між тим, що одні, що інші якось мимохідь забувають про те, що лище щойно чверть століття тому Україна вийшла з «казарми соціалізму» (метафора не моя – Франкова), і що за цей шмат часу нам так і не вдалося потрафити реконструювати своє помешкання під, - хай вже не європейське, - просто нормальне житло. Що вдієш, ще Ющенко колись зауважив: «архітектори у нас звикли будувати тільки казарми».

Проблема «казарми» все ж, сягає значно глибших пластів – не тільки історичних, але й ментальних. Я не кажу вже про майже чотири століття бездержавності та режиму окупованої території, які довелося пережити десяткам поколінь. Звідси, мабуть, не тільки постійне озирання на державні структури, бо вони, як зазвичай, за окупанта, не надто толерували інтереси тубільців. Звідси, – і довга пам’ять про кривди, завдані чужинцями, яка із часом трансформується в ідею-фікс, в постійне відчуття образи, яке, власне, у нинішніх умовах не має перспектив реалізації.

Недавно у Хорватії мене вразила відповідь гіда на не зовсім коректне, мабуть, запитання. Я поцікавився, як нині пересічне громадянство ставиться до усташів, що їх тітовський режим разом із совєтськими учителями вважав за колаборантів. «А ніяк, – почув я. – Влада просто дистанціювалася від одних (усташів) та інших (учасників комуністичного підпілля). Ніхто нікому не боронить шанувати своє, за умови, коли вони не заважають одне одному». Може, це і є виходом з ситуації, що склалася в Україні у стосунках між учасниками національно-визвольного руху та колишніми червоноармійцями? Тим паче, що онуки і тих, й інших тепер воюють на Сході проти спільного ворога. За поодинокими винятками, звісно…

Там же, у Хорватії, довелося бути свідком відзначення роковин визволення від сербської окупації початку 90-х. Що цікаво, – ніхто не влаштовував феєрверків та військових парадів, ніде я не почув слів ненависті до сербів. А, здавалося б, минуло всього півтора десятка літ, рани не загоєні, могили свіжі. Та, мабуть, у них, хорватів, є цілковите розуміння справжнього перебігу подій, наголошу, – власне розуміння, а не накинуте кимось із боку, мабуть, вони чудово усвідомлюють, що війни, як правило, розв’язують політики, а тому цілком толерантно й терпимо ставляться до пересічних сербів, які приїжджають на тутешнє море.

Мабуть, справа не лише у «казармі», справа у тому, як облаштувати цю казарму, добре усвідомлюючи самому і даючи про це знати виборцям, що вона – то тимчасове житло, доки на цілком новому фундаменті не постане сучасний котедж. Саме цього бракує нам з вами. І не тому, що ми якісь особливі. Просто тому, що ми – люди.

Насамкінець процитую Прохаська, хай навіть мене звинуватять у тому, що роблю це надто часто: «Теперішнім поколінням за життя не буде так добре, як ми собі понавигадували. Але цілком може стати настільки зле, що про таке навіть не думали. І нічого несправедливого у тому не буде, бо справедливість – лише одна із сотень обставин для історії. Настільки незначна, як і те, в який спосіб закінчуються поодинокі життя у той чи інший час». 

Ігор Гулик. Ілюстрація:  kasparov.ru

Вибіркова свобода

Кажуть, це - найвищий вияв деспотизму

Погодьтеся, не на часі високопосадовцям сваритися один з одним. Водночас, дивно і ще сумніше дізнаватися, що керівники найвищого штибу скаржаться перед усім чесним посполитим людом на власну безсилість. Оприлюднені підозри (йдеться про скандальний контаркт на постачання електроенергії з Росії, учорашня відмова «фронтовиків» голосувати за «телевізійні» зміни) не потребують особливого закону: і президент, і прем’єр  можуть, як, зрештою, пересічний громадянин, податися до суду і вже там з’ясовувати, чи його опоненти вигадують, чи кажуть правду.

Так ні, переконують, що нам потрібен особливий закон про захист найвищих посадовців, аби відтак послуговуватися ним, як дишлом. Мовляв, імунітет, який чомусь став «неопалимою купиною» для депутатів і чиновників усіх скликань, хочуть забрати. Чомусь, правда, коли нинішня влада була опозицією, її діячі не міркували схожим чином, застосовуючи і до супротивників не надто чистоплотні методи. Не про Януковича мова – він, радше, клінічний випадок…

Насправді маємо ще один феномен посттоталітарної дійсності, так звану „вибіркову свободу”. Російський філософ-священик Яков Кротов характеризує її як найгірший вияв деспотизму. Таке собі хвилеве вільнодумство у морі правового безладу, волюнтаристської непевності і гри настрою владоможця. Дивна річ, але лідери так званих „молодих демократій”, навіть освічені у гарвардах чи єлях, тамують у собі риси попередників з „проклятої епохи”. "Ліберал" Порошенко доволі часто послуговується принципом „Друзям усе, ворогам – закон”, сформулованим, як не парадоксально, Франсиско Франко. Головне, мабуть, що переважить в нашій ситуації: прихильність до загальнолюдських ідей прогресу і демократії, чи егоїзм правителя, який не відчуває під собою країни? Чи надається президент до уроку В’ячеслава Липинського „перемагати хамство навколо себе і передусім в собі”.

Є ще одна небезпека, що приховується у „дозуванні свободи” – небезпека анархії. Едмунд Берк стверджував, що „абсолютна свобода – шлях до тиранії, зберегти ж свободу ми можемо, лише офірувавши її частину”. Це, радше, громадянська офіра, – відчувати себе вільним та відповідальним водночас, але хто і коли візьметься аналізувати ступінь „громадянськості” зазіхачів на керівні крісла? Їм, мабуть, легше ініціювати та писати закони про власну недоторканість та святість, аніж спробувати жити так, як, властиво, мав би жити громадянин і патріот.

Ми ще матимемо незліченні приклади „вибіркової свободи” – бо наразі не зійшли зі шляху демократичної, цивілізованої ротації владних еліт. Ба більше, – неунормованість правового поля дає у цій царині необмежене поле для різного роду спекуляцій. Тим можна, а тим – зась, – невже такі моделі ми споглядаємо лише на верхівці? Варто тільки поглянути на поведінку наших міських депутатів чи мера, – і стане зрозумілим, як „вибіркова свобода” калькується, множиться і наразі перемагає...

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Росія і Рада Європи. Нема на те ради...

Найтрагічнішим наслідком виходу РФ з Ради Європи буде фактична безкарність влади 

Попри деякий скепсис щодо припущень, що гучний демарш російської делегації на сесії Парламентської асамблеї Ради Європи є елементом хитромудрості задуму Путіна, я таки схильний визнати певну рацію за прихильниками схожої ідеї.

Йдеться не про те, що нинішньому господарю Кремля плювати зі Спаської башти на власну опінію в очах європейських боягузливих (на його глибоке переконання) «ботанів», і навіть не про те, що Путін занервував перед перспективою нових санкцій. Алєксєй Пушков зі свитою влаштували у Страсбурзі черговий сеанс путінського мачизму для цілком внутрішньоросійського вжитку. Ось, мовляв, які ми принципові, ось як реагуємо на «іздєватєльства» над «Родіной». До слова, схожа лексика негайно перекочувала зі зали засідань ПАРЄ у студії імені Кісєльова й інших фігурантів «чорного списку» Нацради з телебачення і радіомовлення України. А зойки «наших б’ють» спричиняють у натовпу знано не  бажання рефлексувати на тему «за що?», а пошуки найближчої ломаки.

Тимчасова ізоляція Росії від європейських структур, особливо правозахисного, гуманітарного характеру, потрібна ВВХ для того, аби мати цілковито вільні руки у боротьбі з інакодумством. Не далі, як у неділю зі середовища Жіріновскаго пролилося світло на ймовірні сценарії. Перший заступник голови фракції ЛДПР у Держдумі Алєксєй Діденко заявив, що росіянам здобиться усього 24 години свободи від зобов’язань перед Європою, аби «стратити мільйони й мільйони збоченців, гвалтівників, педофілів, які перебувають у наших в’язницях сьогодні». Про головного педофіла Росії, за версією, озвученою адвокатами Літвінєнка у високому британському суді, ясна річ, не йдеться...

Зате цілком ймовірно, що у категорію ймовірних смертників потраплять так звані «ізмєнікі Родіни», і серед них – мати сімох дітей, мешканка Вязьми Свєтлана Давидова, яка уважала за потрібне зателефонувати до української дипустанови і повідомити про спорядження чергового десанту «вєжлівих людєй» у місцевій військовій частині. Хоча Кремль категорично заперечує свою участь у конфлікті на Сході України, однак розглядає вчинки ка кшталт дзвінка Давидової за розголошення державної таємниці перед ворогом.

Відтак «ліха бєда начало», - за гратами можуть опинитися відомі особи, що їх давно російська глибинка і провладна кондова «інтелектуальна еліта» Москви й Петербурга вважають ворогами народу. А ефективний менеджмент аля Іосіф Джугашвілі досі визнає за головне правило управління формулу «нема людини – нема проблеми».

Можливо, до такого апокаліпсису і не дійде, але кілька показових страт, кілька відкритих судових процесів чи особливо витончених репресій обов’язково піднімуть на поверхню суспільної пам’яті спогади про Сталіна та його опричників. Та й імунна опірність російського загалу перед владним всесиллям є сумнівною. Отже, актуальним знову стане тотальний страх, заохочуване режимом стукацтво, зведення побутових порахунків, прикрите тонкими матеріями «державного добра».

Та найтрагічнішим наслідком виходу РФ з Ради Європи буде фактична безкарність влади за згадані вище вчинки. Бо якщо досі останньою інстанцією для ображених і зневажених росіян був, - хоч доволі умовно, - шлях до Міжнародного суду з прав людини, то після витівки Пушкова на цьому шляху з’явиться непереборний бар’єр. Тобто коло замкнеться: Кремль та його опричники на місцях зможуть витворяти усе, що заманеться, а просити милосердя гнаним доведеться у... гонителів.

Не згадую про те, що ізоляція Москви від МСПЛ стане добрим економ-варіантом для Путіна: йому не доведеться витягувати з держскарниці мільйонні штрафи, виграні за позовами несправедливо покараних російською фемідою громадян.

Я розумію, що рафіновані європейські ліберали стануть закликати своїх не надто «гуманних» колег до певних поступок, що тицятимуть пальцем у кожен випадок ігнорування правами людини в Росії, і казатимуть, що якась там частка вини за свавілля Кремля проти власного народу лежить і на депутатах ПАРЄ. Але я більш ніж переконаний у тому, що жодна Європа не зробить роботу за самих росіян, готових терпіти приниження і при цьому молитися на своїх визискувачів.

Як, до речі, жодна ПАРЄ, ООН чи Обама із канцлерін та Кемероном укупі не зробить роботу й за нас, українців. Однак це – вже інша історія...

Ігор Гулик. Ілюстрація: Пітер Шранк, slon.ru

Неможливість люстрації?

Для очищення чи революційної офіри достатньо лише ретельно, незацікавлено, об’єктивно і послідовно уживати якісні закони загальної юрисдикції

Колись, дуже давно, ще за Ющенка, коли в українському суспільстві чи не уперше вголос заговорили про люстрацію, я написав невеликий блог «Люстрація люстерок». Уже тоді було зрозуміло, що з процесом очищення влади ми, на жаль, запізнилися, щонайменше років на десять. І годі було волати про засилля посткомуністичних чи посткучмових чиновників, годі було апелювати до успішності сусідських прикладів. Проблема насправді полягала не у правових площинах «вигнання з владного раю» хабарників, організаторів та виконавців злочинних розпоряджень. Проблема засіла у мізках спільноти, яка – і небезпідставно, - сумнівалася у доброчесності та незаангажованості тих, кому вручать терези люстраційного «правосуддя».

Тепер, коли минув десяток літ і ще один Майдан, ми розпочали давній танець на старих граблях люстрації. Дарма, що за неї буцімто візьмуться «нові обличчя», ті, хто, на перший погляд, не встигли забруднити себе нечесністю чи сумнівними зв’язками. Дарма тому, що, як уже зауважено, ми втратили час для очищення вже давно, а сам процес виглядає тепер як відкуп влади перед суспільством, спроба гарної міни за поганої гри, фальсифікація того, що прийнято називати передвиборчими обіцянками.

Тепер, - по другому Майдані і в умовах війни, - для України потрібна не люстрація, а чітке юридичне урегулювання проблеми. І приклад недавнього президентського указу про повернення на службу люстрованих ще вчора військовиків – тому яскраве підтвердження. Адже, судячи з усього, «реабілітований» Порошенком перший заступник начальника Генштабу Геннадій Воробйов завинив перед революцією лише тим, що виявився не у той час і не у тому місці. За ним не прослідковується «злочинів проти повсталого народу», зате цілком очевидним є його бойовий досвід.

Така практика підходу до кадрів дискредитує нову владу. По-перше, тим, що є зайвим доказом правильності українського прислів’я про «закон, як дишло». Ок, зараз в Україні війна, тож потрібні фахові армійські стратеги. А якщо завтра, не дай Господи, неврожай, тоді як – повертатимемо у МінАПК люстрованих чиновників оголошеного у розшук Миколи Присяжнюка? За такою ж логікою, коли в Україні триватиме банківська криза, то чому б не реабілітувати знаних фахівців з оточення Саші-стоматолога?

По-друге, може, вистачить блукати у трьох соснах між поняттями боротьби  з корупцією, люстрації і якості держслужби? Основним законом для кожного чиновника є присяга держслужбовця. Якщо порушив її, значить, - «свободєн» довіку. Якщо це порушення межує зі зловживанням – є Кримінальний кодекс, і, будь ласка, застосовуйте його щодо таких типів без озирання на пом’якшуючі обставини. Бо крадуть вони – спільне, громадське, влаштовують свої кар’єри і просування службовою драбиною для «потрібних людей», перекриваючи кисень справді вартій того молоді. І, по-третє, слід негайно відмовитися від пріоритету політичних смаків під час призначень тих чи інших осіб на відповідальні посади. Бо від того, - не тільки кадрова метушня, але й культивування кон’юнктурщини, яка й без того властива нашому обивателю.

Тобто, як на мене, люстрація не потребує навіть окремих законів чи звичної зі совєтських часів кампанійщини. Для очищення чи революційної офіри достатньо лише ретельно, незацікавлено, об’єктивно і послідовно уживати якісні закони загальної юрисдикції, - не вигадуючи роверів і не плодячи нових, нікому не потрібних (окрім, звісно, учасників процесу) структур. Бо там, де нова структура, - там, зазвичай, новий, мімікрований під реформу, «левел» корупції.

Якщо й надалі – свідомо чи ні, - в країні роздмухуватимуть багаття люстраційної істерії, то можемо очікувати доволі неприємних 

сюрпризів. Мова навіть не про використання сміттєвих баків як кадила екзорцизму від «бісів інакомислення». І не про те, що цілком можливим є рецидив Сашка Білого (хай з Богом спочиває), тільки у зовсім інших – масових – масштабах. Адже Україні, - як не крути, - не уникнути свого варіанту «в’єтнамського синдрому» (хто зна, на якому фронті воює нині наш доморощений Тімоті Маквей?). Найгірше, що може статися після люстраційно-репресивних маневрів, так це те, що ніхто, зауважте ніхто, не кажучи вже про креативну і освічену молодь, - не горітиме бажанням попрацювати на рідну державу. На фіга, питається? Щоб потрапити під чергову люстрацію чи стати жертвою самосуду?

Ігор Гулик. Ілюстрація: news.dtkt.ua   

Дивитись в очі страху

Першочерговим завданням для кожного, хто пережив два Майдани і змушений тепер терпіти воєнне лихоліття, є ідентифікація понять

Мудрі люди кажуть, що для того, аби подолати свої фобії, варто насамперед пізнати їх. Тобто чітко ідентифікувати, - а чого, власне, ти боїшся, які наслідки від небажаного повороту подій спричинять тобі дискомфорт чи небезпеку. Оця визначеність відтак стає підставою для пошуку шляхів подолання страху, у всякому випадку, мінімізації негативних сценаріїв тощо.

Владика Борис Гудзяк ще задовго до початку воєнних дій на Сході окреслив тактику, яку мали б взяти на замітку мої співвітчизники. «Кожному з нас дано дивитися в очі свого страху – називати його на ім’я, вказати на його місце. Не чекаймо на лідера, який за нас має все зробити, кожному треба прикласти своє плече».

Отже, якщо послуговуватися логікою процесу, то розпачливі зойки на кшталт «пропало всьо», «нас зрадили», бо: а) в Україні не оголошено воєнний стан; б) влада вперто уникає дефініції «війна» у випадку збройного протистояння на Донбасі; в) у армійському командуванні засіли шкідники і зрадники, - так ось, увесь цей класичний набір панікера чи просто язикатої хвеськи з міської маршрутки втрачає сенс.

Що ж того, що Порошенко чи Полторак розповідають нам про АТО? Ми ж для себе давно постановили: ніяка це не антитерористична операція, це справжнісінька війна. Чи потрібний нам для ствердження у власній думці окремий урядовий циркуляр? Якщо конче потрібен, то це, далебі, свідчить, що за 25 років незалежності і посткомунізму ми зовсім недалеко втекли від світосприйняття совка.

Те ж стосується самого поняття «воєнний стан». Ми мусимо врешті-решт позбутися ілюзії, що з моменту його ймовірного запровадження українське військо розпочне переможний і нестримний наступ на всіх фронтах, аби зупинитися на Красній площі. Я скажу, у принципі, тривіальну, але дуже важку для усвідомлення заляканим обивателем, річ. Воєнний стан насправді, перш за все, залиє сала за шкіру тим, хто нині волає про шкоду від його відсутності. Варто таки чітко ідентифікувати саме поняття: це: а) обмеження свободи слова шляхом призупинення виходу газет, телепрограм тощо; б) заборона будь-яких вуличних мітингів, демонстрацій, не кажучи вже про протести, до яких зараз часто вдаються адепти ідей «антимобілізації» та «третього Майдану»; в) реальна можливість конфіскацій будь-якого приватного майна для потреб оборони держави; г) обмеження виїзду громадян за кордон. Перелік продовжити, чи, може, цього достатньо?

Тепер щодо владного лексичного запасу. Ви зауважили, що слово «війна» присутнє у виступах Порошенка, Турчинова, Яценюка, призначених для, так би мовити, внутрішнього вжитку? Під час дипломатичних раутів цього слова намагаються уникати або ж, у ліпшому разі, прив’язують його не до усім зрозумілого джерела загрози, а до його маріонеток. Що ж, - така реальність, - те, що легко промовляємо на власній кухні, не завжди доцільно говорити публічно, перед світовим загалом. Бо там своя ідентифікація страху, і речі сказані уголос і у лоб, можуть обернутися не надто бажаними для мовця наслідками.

Мені прикро, що на початку ХХІ століття, в країні, яка, здавалося б, завжди відзначалася доволі високим рівнем освіченості громадян, доводиться писати такі прості і зрозумілі речі. Мені вже, чесно кажучи, набили оскомину слова, які мали б вже світитися на лобі у кожного свідомого українця: «Хочете ліпшої влади – уважно подивіться у дзеркало». Мені видається, що першочерговим завданням для кожного, хто пережив два Майдани і змушений тепер терпіти воєнне лихоліття, є ідентифікація понять. Страху, війни, влади, агресора, зрештою, ідентифікація самих себе.

Ігор Гулик. Ілюстрація: podshivka.wordpress.com

З різних льорнетів

Не варто, мабуть, настільки фальшувати дійсність, - як ото взяли собі за моду в Україні, - щоб рівень спотворень шокував політиків, які бачили, здається, усе

Заява Муженка про те, що український Генштаб не має прямих доказів участі регулярних російських військ у конфлікті на Сході України, не вартує виїденого яйця. Дарма патріотично налаштовані юзери кілька днів тому вправлялися у стилістиці, аби зганьбити короткозорого генерал-полковника. Бо буквально учора СММ ОБСЄ, яку українці не менш аргументовано і активно підозрювали в заангажованості на користь агресора, одним меседжем, доповненим відеоматеріалами, довела, що Віктор Миколайович зирить на театр воєнних дій крізь бінокль, обернений навспак.

То, звісно, непорядок, коли вітчизняні лампасники вживають категорично іншу оптику, ніж їхні західні партнери. Залишається лише припускати мотивації, які спонукають начгенштабу та його високопосадових підлеглих до подиву гідної риторики. Мотивації направду цікаві, особливо у контесті ухваленої парламентом постанови про визнання Росії агресором і полум’яного заклику до світової спільноти повторити цей, - хай навіть символічний, - крок. Хто з поважних політиків Заходу повірить українським нардепам, більшість з яких мають дуже розмиті уявлення про роди і види військ, коли кадровий генерал з академічним, мабуть, дипломом стратега каже, що упритул не бачить ворога?

Можливо, генерала біс попутав після активної циркуляції чуток про його усунення з посади. Можливо, кар’єрні ревнощі до реабілітованого Воробйова взяли гору над здоровим глуздом і ясним баченням. Бо коли навіть російські джерела повідомляють про передислокацію на Донбас цілком боєздатних і оснащених підрозділів російської армії, розповідати про «участь окремих військових» якось некоректно... Але хто б у Генштабі опускався до вивчення агентурних джерел?

Схожі непорозуміння трапляються і з легкої  руки РНБО. Кілька днів тому парламентське джерело пояснило усьому посполитому люду відсутність пункту про ратифікацію Римського статуту у порядку денному позачергового засідання Верховної Ради. Мовляв, діяли за рекомендаціями контори Турчинова, аби «не повторити грузинських помилок». Мовляв, росіяни заповзялися шукати докази злочинних дій українського війська і добровольців, то щоб не провокувати їх на симетричну відповідь (звернення до Гааги), нам ліпше зачаїтися в кущах і не рипатися.

Натомість прем’єр Яценюк (партайгенносе «кривавого пастора») наполягає на тому, що Москву слід «холоднокровно» привести до Міжнародного трибуналу. А буквально вчора у висновках Ради міністрів ЄС особливим рядком прозвучала порада Києву прискорити ратифікацію Римського статуту. "Рада закликає українську владу оперативно вживати належні правові заходи, що дозволяють Міжнародному кримінальному суду розглядати ймовірні злочини проти людяності, скоєні на території України у 2014-2015 роках"

Знову феномен різнокаліберної оптики чи просто небажання роздратувати Путіна & C? А, може, надія на шанс залаштункових торгів з агресором, за спинами міжнародних симпатиків України? Не кажучи вже про спини наших бійців, повернутих обличчями до тих, з ким влада лицемірно зберігає можливість порозуміння.

Останнім часом офіційний Київ отримав чимало дзвіночків від тих, хто на Заході направду переймається українською проблемою. Може, це звучить дещо перебільшено, бо насправді наші доброзичливці дбають, між іншим, і про свою безпеку. Йдеться про легковажну вайлуватість влади, яка чомусь вирішила, що може собі дозволити пінг-понг у запровадженні санкцій проти нападника вже тоді, коли це зробити далекі і близькі союзники. Йдеться і про розгнівану міну на обличчі деяких наших, з дозволу сказати, «яструбів», які вимагають відповідальності від підприємств ВПК за невиконання державних замовлень. Еге ж, не минуло й року від початку війни... Зрештою, мова і про показне (інакше й не скажеш) обурення певних політиків і чиновників скандальним виступом Льовочкіної на сесії ПАРЄ. Так ніби закон про люстрацію писався не в Україні, і дехто, остерігаючись, аби він не перекреслив їхніх чудових кар’єр, вилучив з переліку ймовірних люстрованих виборні посади...

Я розумію, на Заході – теж не ангели, там теж вміло маніпулюють демократичними стандартами і вдаються до подвійної логіки. Однак не варто, мабуть, настільки фальшувати дійсність, - як ото взяли собі за моду в Україні, - щоб рівень спотворень шокував політиків, які бачили, здається, усе. Може, варто таки уніфікувати лінзи в льорнетах, аби бачити ситуацію такою, якою вона є? І не дурити себе й інших...

Ігор Гулик. Ілюстрація: asn-news.ru