Великдень. Постскриптум

Якщо все так зле і безпросвітно, то яким робом країна досі ще живе, дихає, воює і святкує?

...Я це до того, що за хвилину до розп’яття на Голгофі ніхто, навіть найревніший апостол Христа не міг ствердно відповісти на запитання: «Він що, направду воскресне?». Тоді, коли римські воїни затіяли гру, ставкою у якій був плащ Спасителя, жоден із них навіть не міг собі уявити, що через три дні («згідно із Писанням»), його здобич стане жахливим аргументом причетності до святотатства.

Власне тому я досі не розумію подиву гідної людської легковажності, коли кожен, кому не ліньки, починає демонструвати свою компетентність у справах, до яких не має жодного стосунку. У справах великої політики, війни і миру, стратегії і тактики, залаштункових змов і прихованих конфліктів. Демонструвати привселюдно, з апломбом, з барвистими метафорами і, на його погляд, вдалими натяками. Звинувачуючи одних, вигороджуючи інших, діагностуючи, засуджуючи, прирікаючи...

А завтра... Завтра, коли уся його словесна полова виявиться нікчемною, не вартою шеляга, наш компетентний провидець, суддя, прокурор і адвокат в одній особі зробить вигляд, що не має жодного стосунку до того, про що волав недавно, що боронив, а що – ганив. Навпаки, - за потреби він дивним чином стане адептом протилежного, геть несумісного з учорашньою поставою, і з піною на вустах доводитиме усім, що мав на гадці щось зовсім інше.

Півтора року країна живе у війні. Ковтаючи сльози від втрат і смертей, тішачись найменшим успіхам, з тривогою очікуючи дня завтрашнього. І півтора року, - попри безсумнівний поступ, часами всупереч обставинам, - чуємо оце безсенсове, жалюгідне підвивання: «пропало всьо!», «нас зливають!», «зрада!». Хай би вже, як Петро (ні, не Порошенко), ці істерички обмежилися трьома зреченнями, так ні ж, гра у всезнайок, в «ура-патріотів» стала для них якщо не професією, то, у всякому випадку, способом самоствердження і дещо збоченим шляхом улещення власних амбіцій. Хоча, можливо, їм найбільше імпонує невдячна роль жертви.

Для них – і президент неук, і прем’єр – злодій, і Путін – позбавлений клепки, і Обама – мудак викінчений. Уряд – збіговисько корупціонерів, парламент – зграя картярів і дегенератів. Міжнародна спільнота – банда гендлярів. Нарід – жадібний, лінивий і хтивий до халяви.

Може, у тому і є дещиця правди, тут – без коментарів. Але якщо все так зле і безпросвітно, то яким робом країна досі ще живе, дихає, воює і святкує? Той же Великдень.

Ні, я жодним чином не зазіхаю на право кожного мати власну думку, тим паче, висловлювати її. Тут мова, радше, про внутрішнє почуття відповідальності, якщо бажаєте, про те, що кожен, - так чи сяк, - але мав би спочатку думати, а вже відтак говорити. Аби потім не виглядати кретином серед країни і людей, яких він ще вчора поховав, яким відмовив у перспективі жити, яких безпідставно оскаржив, змішав із болотом, знецінив. 

Я переконаний, що все у нас йде, як слід. Тобто так, як воно має бути, як написано на нашому «льосі», себто долі. Просто не варто уподібнюватися юрбі, яка глумливо під’юджувала Спасителя на Голгофі: «Якщо Ти справді Господь, зійди з Хреста!». На все свій час, і на Воскресіння – теж.

Хтось, можливо, скаже, що це – фаталізм, що не варто покладатися на плин часу і чекати неуникного. Я ж думаю, що це акурат той випадок, коли ліпше помовчати, не артикулюючи апокаліптичних сценаріїв, позаяк, кажуть мудрі люди, слова мають здатність матеріалізуватися. У всякому випадку, якщо вже так кортить висловитися, робімо це тоді, коли знаємо щось достеменно, коли до чогось торкалися власними руками, бачили на власні очі. Так надійніше і чесніше.

Не будьмо колективним Томою-невірком.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru  

Великий День

Поруч із нами – такі ж як ми. Лише їхній хрест, може, з іншого дерева

Мабуть, жодна з подій людської історії не зазнавала такої кількості трактувань, інтерпретацій, як та, що її вшановуємо сьогодні. Їй передував тріумфальний в’їзд Христа до Єрусалима під схвальні вигуки натовпу, у мізках якого вже прогризався крик потреби жертви – «Розіпни!». Він вирветься в азійське небо через три дні, але досі нам не під силу втямити, як, яким чином людська природа чинить схожий крок – від безмежної людської любові до звірячої ненависті.

Хоча… Чимало моїх знайомих щиро зізнаються, що цьогорічний Великдень – «якийсь не такий», що не відчувають передсвяточної нетерплячки, що зустрічають Воскресіння серед депресії та зневіри. Даються взнаки обставини – півтора року непевності, тривог, війни. Я міркую, що так, у принципі, має бути, що кожен Великдень для смертної людини є, по-суті, однією із станцій Хресної Дороги, і хотілося б вірити, що зараз ми – на одній із останніх.

…Серед інших, звичних і усталених формулювань дива Воскресіння, якими, зазвичай, сповнені священицькі проповіді, – чомусь загубилася одна, либонь, найсуттєвіша. Через дві тисячі літ від події на Голгофі саме вона, як на мене, мала б стати визначальною для секуляризованого і водночас охопленого спалахами релігійного фанатизму світу. Це – проблема розуміння іншого, толерування особливого шляху кожного, лояльність до інакодумства. Бо навіть у середовищі апостолів, – не беручи до уваги Юду, – найвірніших учнів та послідовників Христа, обтяжених, за висловом Учителя, місією стати «сіллю землі», ми не завжди зауважуємо розуміння Його вчинків.

Мені видається, що Христос воскрес саме для того, аби ми не стільки дивувалися надприродним вчинком Живого Бога, а взяли з цієї події урок стосунків з іншими людьми. Не потребуючи крайніх доказів, не схиляючи когось до свого світобачення, не відкидаючи «інакшість» ближнього, шануючи його свободу волі. Може, саме це і є тією Любов’ю, про яку казав нам Спаситель. Може, у тому акурат приховано модель людськості, яку шукаємо і, – на диво, – не можемо знайти?

Натомість судимо, не боячись бути осудженими, натомість «розпинаємо» тих, які мають інші уявлення про світ і про нас у ньому. І, кривлячи душею, звинувачуємо когось у всіх бідах, забувши, однак, що й ми долучилися до того, що маємо, безтямно купившись колись на брехливі слова і захмарні обіцянки.

Цього Великого Дня зичу усім погідної душі і серця, яким Воскреслий Ісус додасть снаги і мужності нести свого хреста. Поруч із нами – такі ж як ми. Лише їхній хрест, може, з іншого дерева. А, може, вони згромадили його на інше рамено…

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!
Ігор Гулик. Ілюстрація: credo-ua.org   

Дипломатичне невігластво

Ходіння поміж краплями дощу, різновекторна риторика і невтямлива практика – речі, що надаються до вживання на короткотермінову перспективу

Основні фігуранти української політики сьогодні схожі на послів чужоземних держав, які вправляються у дипломатичній риториці, яка тепер слугує не способом артикуляції певних політичних постулатів чи намірів, а радше за такі собі вірчі грамоти очільнику ще вчора ворожої держави. Глянеш на телеекран, де відомі одіозні особи поливають брудом почергово президента і прем'єра, і мимоволі хапаєшся за думку, що насправді, як писав Гьоте, "нема страшнішого за діяльне невігластво".  Особливо, коли воно маскується округлими фразами, що їх взято за незаперечний креатив моменту, кам'яними посмішками міни за поганої гри і дулями у кишені.

Але той же Гьоте зауважує, що "веселку, яка тримається чверть години, перестають помічати". Тобто позірна злагода під парасолькою коаліції, яка наразі ще тримає абсолютно різношерстих і абсолютно ворожих один одному елементів, випарується, щойно вдарять перші морози непопулярних для загалу функціональних рішень.

Різновекторність устремлінь, – і в царині політичних пріоритетів, і тим паче – у господарських справах, – неодмінно спричинить рейвах в урядовому середовищі. Не кажучи вже про парламентську залу.

Дмитро Видрін, політолог з нахилом до екзистенційного сприйняття когорти, яку гордо йменують українською елітою, якось написав короткий есей про "мого президента". Мабуть, нинішні міністри, які з різних міркувань потрапили до не надто комфортного середовища, таки цікавляться думкою експертів. Бо надто часто, пояснюючи сумнівність свого рішення, вони кивають на главу держави: "Я людина президента/прем’єра, отже, слухатимусь тільки його".

Такі словесні конструкції, по-перше, суперечать бажаному для самого Порошенка/Яценюка потрактовуванню їхніх персон як демократів та лібералів, по-друге, хибують вадою двозначності узгодження лінії партійних структур, представниками яких є їхні автори, і взагалі дезорієнтують спільноту.

Я не схильний уважати, що коаліція, наполягаючи на участі своїх представників в Кабміні, мала наміром дезорієнтацію свого усталеного електорату. Проект "веселкового" за партійними кольорами Кабміну навпаки створює ілюзію стабільності, до якої таки прагнув утомлений виборець. Якими б не були зовнішні оцінки присутності тих чи інших партій у владі, все ж мусимо визнати, що саме БПП і НФ, є тими запобіжниками, які, на думку зарубіжжя, боронитимуть Україну від краху демократичних реформ. Однак рішення саме цих осіб, з врахуванням аж "супердипломатичної" поведінки напередодні, ладне спричинити цікавий ефект "цапів-відбувайл" за всі огріхи уряду загалом. Якщо так станеться, то невдоволення і розчарування знову таки обернуться виключно на особи Порошенка/Яценюка «мого президента»/«мого прем’єра».

З цим щось треба робити. Ходіння поміж краплями дощу, різновекторна риторика і невтямлива практика – речі, що надаються до вживання на короткотермінову перспективу. Судячи з усього, «команда Майдану» має намір перебути біля владного керма до наступних президентських виборів. Не думаю, що амбітні політики, які уособлюють собою низку радикальних змін останнього часу, погодяться плентатися охвістям у чужому фарватері. Хай навіть дипломатично натякаючи, що роблять це для загального добра.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru      

Змова еліт

Українцям, особливо тим, хто претендує на провідництво, слід, у першу чергу, перейнятися проблемою власного очищення від негативу

Доволі жвавою видається нам дискусія, що розгортається довкола перспективи переформатування чи інакше – «перезаснування» держави на тлі назріваючого конфлікту між владними гілками в Україні. Усіляка державна трансформація є небезпекою, принаймні, у суспільній свідомості пострадянщини. Хоча Франція пережила кілька таких катаклізмів, а Польща втілила ідею перезавантаження державності у формат Четвертої Речі Посполитої.

Безумовно, ті, хто взявся за перезаснування держави відповідають на виклики, так чи інакше артикульовані політичними середовищами сучасної України. У жодному з них (бодай у найповажніших) вже й не приховують, що фактично всі найзнаковіші державні чинники (читай – гілки влади) потрапили до глухого кута, виходом з якого може бути лише прорив на новий рівень. Спроби вдаватися до косметики лише поглиблюють розпач безвиході, перетягування ковдри повноважень множить локальні конфлікти, що знекровлюють, виснажують обидві сторони, дискредитують їх і Україну назагал в очах міжнародної спільноти, штовхають до прірви господарку. Це – справжня небезпека в контексті війни.

Тобто маємо парадоксальний випадок, коли еліти, усвідомлюючи категоричний вислів «так жити не можна» і досягши у цьому розумінні консенсусу, змовилися у намаганні переформатувати державу, але кожна на свій штиб. Таке бажання можна було б тільки вітати, але проблема відсутності чіткого бачення майбутнього шляху змін породжує гіркі сумніви у здатності новаторів зробити бодай перший крок.

Власне кажучи, спробою перезаснування держави можна вважати Майдан і час «непевної влади» з Турчиновим на чолі. Інша річ, що та спроба виявилася невдалою, і причини її фіаско полягали аккурат у царині об’єктивній. Тінь поразки й досі бовваніє над усіма реформаторськими середовищами тих часів, робить їхні проекти якщо не фанстамагоричними,  то, принаймні, далекими і незрозумілими для зацікавленої публіки.

Зараз для нової України пропонують принципи антикорупційності, моральності, європейських цінностей, захисту національно-культурної ідентичності в умовах глобалізації. В основі пропозицій спільноті лежить цілковитий розрив з пострадянським окупаційним минулим (див пакет законів з декомунізації). Для українського суспільства такі вимоги є архіактуальними. Але вони декларуються упродовж тривалого часу, причому у супроводі найрізноманітніших, подекуди й діаметрально протилежних інтерпретацій, особами, які встигли натішитися харизмою і змарнувати її. Проповідництво одних і тих же ідей різними політичними силами девальвує їхні світоглядні підвалини, сіє зерна сумніву у спроможності еліт працювати задля держави, а не, змовившись, спекулювати привабливими гаслами заради власних статків.

Тож українцям, особливо тим, хто претендує на провідництво, слід, у першу чергу, перейнятися проблемою власного очищення від негативу, який з кожним новим днем, з кожним скандалом, з кожною оборудкою, освяченою чи пролобійованою на найвищих щаблях, нагромаджується, як снігова куля. Дж. Міль якось написав, що «гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють». Зрозуміло, ті, хто замислюється над «перезаснуванням» України і проектує його, претендують на роль «батьків-засновників». А отже, проблема власної гідності для них постає з усією однозначністю і категоричністю.

Ігор Гулик. Ілюстрація: sovross.ru

Запорука перемоги

Демагогія з елементами Апокаліпсису взагалі властива невдахам, які зациклені на власному світосприйнятті, на непогрішності власних моделей світобудови

Гадаю, що вже незабаром з’ясуються визначальні мотиви найзнаковіших постатей українського політикуму і мета, що спонукала їх до вельми ексцентричної поведінки, неадекватної періоду звичного великоднього затишшя. Принаймні, заяви, зроблені під куполом Верховної ради, обіцяють логічне продовження, а то й завершення конституційної реформи. Інша річ, яким буде це завершення, і чи досягнуть зміни, започатковані похапцем, під тиском обставин і закордонних партнерів, зміни, що, як завжди, стали плодом потворного ренегатства одних і жадоби влади інших, корисних для країни результатів. 

Відтак тепер ми розпочали дискусійний період, коли кожен більш-менш освічений може висловити свої прогнози і сподівання. Ситуація, – демократична з одного боку, бо сприяє розвою громадської думки, є все ж ненормальною, оскільки за вільнодумними розмовами приховується суть. А вона полягає у тому, що спільнота, як зазвичай, обговорює ймовірний наслідок і цим практикує медитацію від неможливості впливати на процес ухвалення рішень.

Сторони, яка уважатимуть себе ображеними, - а такі, безумовно, будуть, - потерпатимуть, мабуть, від задавненого комплексу меншовартості. Він спричинений не тільки схильністю до дитячих вередувань, коли дорослі роблять щось “неправильне” з точки зору малюка. Недуга посилюється ще й подиву гідною амнезією, оскільки це “неправильне” ще кілька років тому було головною ідеологемою нинішніх опонентів.

Середовище, яке наполягатиме на “усікновенії” президентських повноважень (читай «Народний Фронт»), своєрідному секвестрі арсеналу Порошенка, безумовно, через рік-два впаде в гріх його ж реабілітації. Бо тоді ходитиме про наступника ПОПа, і серед когорти посягачів на його фотель, ясна річ, виявиться нинішній прем’єр. Тоді казатимуть,  що саме широкі можливості інституту глави держави дозволяли йому ходити “поміж дощем”, дотримуючи балансу рівноваг і стримунь всередині країни, рівно ж урезонювати впливи «п’ятої колони».

Зараз же у свідомості загалу намагаються вкорінити апокаліптичні настрої повного краху ідеї державності й незалежності. Дехто намагається вписати неквапливий поступ реформ у систему “міжнародної змови” проти України. Що найприкріше, в одну купу звалюють все – і фронтові справи, і конституційні зміни, і реформу системи місцевого самоврядування, що її намагаються подавати зараз за Судний день для держави. Демагогія з елементами Апокаліпсису взагалі властива невдахам, які зациклені на власному світосприйнятті, на непогрішності власних моделей світобудови. Коли ж вони виявляються неспроможними або природний плин подій ламає структури і схеми, їхні апологети здіймають галас, у якому важко відшукати елемент логіки. “Один з найпоширеніших парадоксів, – пише Ортега-і-Гасет, – полягає в тому, що перемогою в битві звитяжець завдячує своєму супротивникові. Потуга якогось війська - поняття абстрактне. Вона залежить від потуги супротивника, і одним з її складників є слабкість ворога”.

Найгірше, що апелюючи до європейських принципів, люди, яких важко запідозрити в злих умислах щодо своєї батьківщини, не бажають зауважувати очевидного: український президент й досі залишається гарантом Конституції. І цих повноважень ніхто йому не забирав. До того ж Порошенко може покладатися на РНБО, –організацію, яка не має аналогів у Європі, і рішення якої є обов’язковими до виконання усіма органами цієї держави. Перелік президентських можливостей і засобів для їх реалізації можна було продовжувати. Але це тема окремої публікації.

Інша річ, що він не наважується уповні скористатися власними засобами для того, аби зупинити хвилю кризи, яку провокує, на перший погляд, його ж коаліція. Не дивно, – маючи за плечима людей, які істерично шукають сірих кішок у темній кімнаті, які, може, й не бажаючи того, оперують аргументами з арсеналу “шустерів”, ПОП за визначенням не може бути сильним президентом.

Ігор Гулик. Ілюстрація: life.pravda.com.ua  

Війна міфів

Схильність українців до сакралізації власних провідників зазнала відчутної ревізії

Є у Станіслава Єжи Лєца чудовий вислів з „Непричесаних думок”, який, одверто кажучи, треба було б вивішувати замість банерів на обидвох київських Майданах. Цей вислів звучить так:  „Коли міф зіштовхується з міфом, зіткнення буває геть реальне”.

Схильність українців до міфологізації та навіть сакралізації власних провідників тепер зазнала відчутної ревізії, принаймні, хотілося б, щоб нарешті наша легковірність не заходила аж так далеко. Як і цілком щире бажання вбачати у милозвучних словесних конструкціях офіційних рупорів влади істину в останній інстанції. Бо той же Лєц провокативно, зате цілком резонно стверджує, що „помилка стає помилкою, народившись, як істина”.

По-суті, коли йдеться про конфлікт українського масштабу, то мусимо визнати, що його головне міфологічне начало лежить у площині єдності одвічних антагоністів. Це виглядає парадоксально, але так воно є, коли зауважити, що і Яценюк, і Порошенко виступають за окремішність України як держави, як суб’єкта міжнародних стосунків, зобов’язань, а, особливо, світового економічного комплексу. Інша річ, що вони мають різні погляди на шляхи досягнення цієї мети: Президент волів би здійснювати поступ України ліберальним шляхом, прем’єр же, на мій погляд, орієнтується на докорінно інший принцип - державного капіталізму, зразком якого і оскоминою, набитою від агресивного і почасти дилетантського піару, стали представники так званих „азійських молодих гігантів” – Китаю, Малайзії, Сінгапуру, Тайваню. Зауважу, що далекосхідний приклад зазнає доволі суттєвих корекцій, перейшовши до України через російський терен, і тому у практиці уряду чимраз то відчутнішими стають симптоми „керованої демократії”.

Міф другий полягає у тому, що Україна заповзялася реформувати систему державної влади, як зазвичай, не обміркувавши своїх нинішніх потреб, ба більше, не оцінивши готовності еліт до таких кардинальних змін. Надмірне захоплення прикладами сусідів по Старому світу, – зокрема, – парламентськими республіками, – може зіграти злий жарт з артикуляторами європейського вектора, які ніколи не були адептами цього устрою. Як і прагнення гаранта зміцнити президентський елемент у нинішній формі державного устрою. Серед ошуканих можуть виявитися не тільки „фронтовики” Яценюка, Порошенкові з БПП теж не варто надто втішатися горизонтом можливостей, бо проекти змін до Конституції, які пропонуються обома суб’єктами влади, одинаково скомпрометують публічні вислови демократичних речників фракції. Таким же чином, як парламентська візія майбутнього держави виявилася успішно скомпрометованою колись послідовниками марксизму-ленінізму під орудою Олександра Мороза.

Міф третій і найнезбагненніший – вибори як панацея від усіх суспільних недуг. Загал мав би усвідомити, що дочасна парламентська кампанія потрібна не йому, – принаймні, її доцільність не є аж надто конечною, – а власне тим, хто ось уже упродовж кількох місяців провадить атракції на столичних майданах, веде безплідні перемовини з метою виторгувати для себе і статуси, і повноваження, і важелі впливу. Цілком природнім і зрозумілим видається їм такий спосіб гаяння дорогоцінного часу, цілком виправданими є їхні надії позбутися у процесі гарячих політичних ігрищ зайвих фігурантів у парламенті. Ставки надто високі, ризик надто фатальний, – але міфотворці розуміють ці ризики специфічно, проектуючи їх лише на власні персони і власні потреби. Те, що „зіткнення міфів” може перетворитися на реальність, причому сумну і зловісну, реальність для всієї країни, якось не вписується у межі світосприйняття наших державців. Тоді спеціально для них ще одна мудрість Лєца:  „Міфи найвідданіше підтримують найманці”. 

Ігор Гулик. Ілюстрація: cartoonblues.com

   

Кілька штрихів до портрету „ублюдків”

Навіщо інтелектуалам принижувати свій креатив до рівня люмпена?

Досить давно, мабуть, кільканадцять літ тому, мені довелося працювати з цікавим і доволі освіченим режисером, який міг годинами уголос міркувати про телебачення, його природу, метафоричні ряди і паралельний монтаж. Слухати його було цікаво, а от дивитися роботи цього телевізійника на екрані чомусь ні. Я довго міркував, чому так трапляється, чому творець, а він направду був творцем, може вправлятися в теоретичних міркуваннях, а коли мова заходить про втілення, – високі слова кудись випаровуються і спостерігаємо банальний штамп.

З часом я зрозумів причини такої роздвоєності, принаймні, думаю, що зрозумів. Випускник елітного тоді ленінградського вузу, начитаний і талановитий, провадив таке ж подвійне життя. Тобто на роботі, у „курилці” він був таким собі інтелігентом, інтелектуалом, а в побуті – люмпеном, інтереси якого зводилися до „жратви”, „випивки”, „шари”. До слова сказати, російськомовне культурне середовище тодішнього Львова роїлося такими типами, їх можна було зустріти на Вірменській, у букіністичний крамницях, де вони годинами вибирали собі „смаколики” для мізків, але після велемовних „тусовок” за горнятком кави вони йшли у свої кубла, аби квасити „чорнило”, закусюючи квашеною капустою.  

Останнім часом мене дещо шокують раптові зміни лексики ще вчора, здавалося б, витончених та вправних авторів. Я можу зрозуміти усе, – емоційне вигорання, потребу моменту і таке інше, окрім одного, – це допустимо для професійних політиків, які давно відкинули церемонії та сентименти, для яких гонитва за голосами стала професією, сенсом життя, індикатором успіху. Я не тямлю одного, – навіщо інтелектуалам принижувати свій креатив до рівня люмпена, оперуючи ненормованою лексикою, тим паче – невластивою для більшості регіонів України.

Я знаю, що ще один мій колега зробить закид про те, що „сучукрмова” – це не тільки лексикон Франка й інших великих, а й добірна лайка, без якої не минає життя. Але маразм полягає акурат у недобірності цієї лайки, неприродності її уживання у певному контексті, тим паче – у її неформатності, коли йдеться про певну особу з певним усталеним авторитетом серед більш-менш освічених кіл. Маразм полягає у тому, що прагнучи принизити опонента, ми часто самі обираємо позицію приниженого, а відтак, – у часи спокійніші та „пристойніші” розводимося про шляхетність, мораль та інші не властиві для політики сенси, до слова, вимагаючи того від інших.

Не менш шанований мною Бодріяр мав з цього приводу свою точку зору: „Йдеться тепер не про вираження чи висловлення чогось, а тільки про симуляцію соціального, яке вже нічого не виражає саме і саме є невиразимим”. Річ у тім, що чимало партійних середовищ, які з’явилися останнім часом з легкої руки далеко не лівих політиків, вважають за праволи доброго тону артикулювати саме ліві гасла, акцентуючи на соціальному. Але біда в тім, що вони говорять від імені народу на тлі мовчання самого народу. Бодріяр продовжує: „Такою є природа мовчання мас. Але таким чином воно є парадоксальним – це не мовчання, яке не говорить, це мовчання, яке забороняє, щоб про нього говорили від його імени”.

А, може, все набагато простіше, може слід почитати Бєлковского з його характеристикою посткомуністичних спільнот, які, на думку росіянина, є „владою класичних гендлярів... Жодних цінностей за межами торно-грошового обігу не існує – лише голий PR, доданий до комерційного обігу... Вони хапають день, п’ють запаленими вустами з ріки на імення фарт. Вони підуть, коли відчують у річковій воді присмак піску”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru