Трохи про наш геоцентризм

Усі больові точки української історії, повернуті нині із забуття, є незвичними для сучасного меркантильного світу

Чому жодна з гучних, на перший погляд, подій не знаходить такого розголосу, як, до прикладу, намір української влади вшанувати мільйони загиблих в часи Голодомору або ж ще недавно – рішення про остаточну декомунізацію? Чи це просто так видається нам, в Україні, чи, направду, світові нічим більш захоплюватися чи обурюватися, лише нашими внутрішніми справами?

Якщо питання – у першому вимірі, то справи кепські. Українці потрапили у замкнене інформаційне поле, вони пережовують інтерпретації вітчизняних медій, і навіть світовий розголос про наше буття подається вже препарованим київськими чи містечковими редакторами. Але уважати так немає чи майже немає підстав, оскільки навіть після вимкнення російських телеканалів у пересічного громадянина залишилося ще купа джерел інформації з-поза меж України.

Але направду, мабуть, відповідь слід шукати у другому варіанті постановки питання. Усі больові точки української історії, повернуті нині із забуття, є незвичними для сучасного меркантильного світу, суспільства споживачів і циніків. Вони повертають спільноту до пронизливо людських за своєю суттю категорій добра і зла, моралі і ницості, до високих злетів духу і незмірних за глибиною розпачу маленьких трагедій. Це вам не гламурна картинка голлівудського фільму про Другу світову, це – відкрита рана, сльози над якою не потребують гліцерину в очах акторів. Це, якщо бажаєте, вимір дистанції, що пролягла поміж нами і довкіллям, враженим глобалізацією. Це – наш хутір, з якого ми не вибралися досі, це – свята наївність аборигенів, яка вражала своєю безпосередністю „цивілізованих” колонізаторів.

Інші народи вже давно „народили” своїх героїв, ми ж лише починаємо презентувати своїх, справжніх. Інші у незапам’ятні часи перемололи в свідомості жахи середньовіччя, залишивши нащадкам відкореговані легенди. Наша „чума” поруч – якихось неповних сто літ тому, і переказів про неї катма, оскільки майже всі дотеперішні оповідачі завершували, зазвичай, Сибіром. А народження нових героїв та нових легенд завжди непокоїть комфортне і спокійне життя інших, забирає у декого сон, у декого – надії на спокійну старість, у декого – вироблений упродовж літ імідж пристойності. Тому й реагують на українську воскреслу пам’ять не завжди доброзичливо й адекватно. Тому й намагаються кпити з неї, забуваючи, що той, хто насміхається над минулим, – або ідіот, або викінчений негідник.

І хай ця влада – невправні державні менеджери. Перетнувши межу неповернення до забуття історії народу, змусивши світ прислухатися до Києва, вона піде. Але одного кроку більш ніж достатньо, аби залишитися в тій минувшині назавжди.

Ігор Гулик. Ілюстрація: vk.com       

У заручниках

Скажіть, чи живе країна за правилами (себто – правом), чи, може, таки «по понятіям»?

«Кажуть, що позбувшись зубів, людина здобуває більшу свободу для язика», – Єжи Лєц таки заслуговує на звання майстра не тільки короткої фрази, але й на титул провидця для українських політиків. Насправді, нині дисидентами стають ті, хто, перебуваючи у владі і достоту користуючись її преференціями, добряче «дістав по зубах» від конкурентів. Відтак чоловік стає велемовним і радикальним, як, до прикладу, Тягнибок, а що "рішучим", – то тільки до порівняння з нинішніми "опо".

Наївні експерти, які пророкують черговий поділ країни, яку після Майдану вважали «зшитою». Країну, яку було поділено-переділено, в якій найдійно й давно позабивано межеві мітки, окреслено зони впливу за часів Кучми – Януковича – Ющенка. Однак гра маргіналів, які свого часу «позбулися зубів», акурат полягає в застосуванні страшилок і малюванні апокаліптичних сценаріїв. Але ж країна досі якось виживала без них, рідних, а їхні намагання долучитися до процесу, заброньованого на кілької, вельми меркантильне, аби не сказати захланне.

Те, що президент і уряд (кожен у свій спосіб) контролюють судову гілку влади, – не одкровення нинішнього дня, а жорстка реальність днів минулих. Хто у нас у Верховному суді? Скажіть тепер, чи живе країна за правилами (себто – правом), чи, може, таки «по понятіям»? Я до того, що протистояння, особиста неприязнь і сверблячка зробити «каку» одне одному, характерні для стосунків двох найзнаковіших українських владних фігур поступово повертають часи поділу держави. Пересічний українець сприймав усі ці бздури за гарну телекартинку, не більше, а ось нині він став заручником реальної боротьби реальних сил.

Питання, чи мають ці сили право брати народ у заручники? В інших обставинах, читай – в іншій країні, вони б давно пасли корів на сільських вигонах, бо тамтешній виборець не вибачає пустопорожніх обіцянок, а тим паче – неприхованого бажання пошити його в дурні.

Актуальну ситуацію годі пояснити радянською спадщиною апатії і правового невігластва. Перші постсовкові роки, коли учорашні комсомолята усілися у крісла «менеджерів» і власників новопосталих фірм, коли за допомогою колишніх впливів та знайомств осідлали хлібні місцини в державних структурах, даються тепер взнаки. І корупція, і «кумівство», і практика полагодження проблем руками «своїх людей» родом саме звідти. А народ як тоді, так і тепер – у заручниках. Тоді, – бо мусив якось виживати, тепер – бо живе у вже роздерибаненій країні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: blog.i.ua       

НП типового масштабу

Вимушена затримка рятувального літака у далекій Індії через якусь там детальку – то надзвичайно-звичайна подія типового для України масштабу

Український (і не тільки) сегмент інтернету кишить повідомленнями, кпинами, версіями та іншою інформацією про пригоди Шкіряка і злощасного Ил-76 у Делі. Особливо кумедними, - якщо вилучити з цієї історії трагізм ситуації, у яку потрапили ті, хто хоче порятунку і кого мають намір рятувати, - виглядають маневри оборонного відомства, що умудрилося надіслати до Індії несправну (не ту?) деталь, аби Ил таки дістався до летовища Катманду.

Я б, мабуть, не торкався цієї теми, позаяк не маю звички писати про те, чого не знаю достеменно. Отож, напишу про те, що доводиться споглядати на власні очі, у власному місті.

Чим ситуація з рятувальною місією до Непалу відрізняється від типової для мого рідного мікрорайону НП, яка має здатність повторюватися із подиву гідною частотою кілька разів на рік? Щоразу тут прориває водопровідну трубу, і довколишні мешканці втішаються видовищем рукотворного ставу. Трафунок, ще раз наголошу, систематичний, до того ж прорив, зазвичай, відбувається там, де ще не встигли постелити новий асфальт після минулої такої ж оказії. Мабуть, із водоканалу сюди щоразу доставляють неякісну деталь чи що там треба, благо, недалеко, і не доводиться гнати повітряний лайнер за тридев’ять земель...

У тому є своя дивна логіка – роботи виконано, наряди закрито, всі при ділі і при зарплаті. Не тільки замурзані робітники-аварійники, але й пан начальник.

...Коли в Ожидові трапилася залізнична троща з витоком отруйного аміаку, на місце події прибув напівживий від спожитого алкоголю генерал Кузьмук. І бовкнув на камеру таке, за що серйозного державного мужа мали б одразу доправити до найближчої буцегарні. Він порівняв ожидівську пригоду із Чорнобилем. І нічого. Кузьмук, знаний не тільки з Ожидова, але й після «вдалих пусків» ракет по мирних Броварах, досі, мабуть, на свята одягає генеральський мундир. А ви про Шкіряка із тренеркою розводитеся!

Смердюча тоді трапилася історія, і, далебі, не через викид в атмосферу того аміаку. Ще смердючіша, - бо кількарічна, - триває у Львові. У шляхетному пориві відремонтувати усі дороги перед Євро’2012 місцева адміністрація з теперішнім номером 50-м у списку «Самопомочі» на чолі зруйнувала спеціальні люки, які унеможливлювали відчутну для носа концентрацію ароматів львівської каналізації. І тепер, щойно місцева погода запрагне змін, у європейському Львові краще не дихати. Ні місцевим мешканцям, ні туристам. Кого тільки не призначали цапом-відбувайлом – тільки не тих, хто нехлюйськи виконав роботу і, ясна річ, не тих, хто «закривав наряди».

Отже, вимушена затримка рятувального літака у далекій Індії через якусь там детальку – то надзвичайно-звичайна подія типового для України масштабу.

Шкода тільки, що відстані, митниці, прикордонні служби завадили волонтерам взятися за справу. І я чомусь переконаний, що земляки, яких зла година застала у Непалі, вже були б на батьківщині і звідси споглядали б на подвиги головного рятувальника в Делі.

Але, даруйте, не можуть волонтери, хай навіть найініціативніші, замінити нам всі міністерства, парламент і президента. Усіх міських голів, начальників жеків, нетверезих сантехніків... Їх, волонтерів, звичайно, варто брати на роботу у ці структури, аби бодай трохи розтормосити сонних від неробства і безвідповідальності чинуш. І платити активістам належну зарплату. Принаймні, тоді знатимемо, куди йдуть наші з вами податки.

Утім, що робити там, у Делі, Шкіряку? Він, може, авіамеханік чи бортінженер, чи все-таки урядник? Мабуть, те, що колись робив Ющенко, власноруч перед телекамерами з лопатою гасивши пожежу на Херсонщині. Тоді «надзвичайником» був Нестор Шуфрич. Він більше до парламентських бійок надається, ніж до бранспойнтів.

Тож я прихильник того, що радив Фазіль Іскандер: «Чим гірший державний устрій, тем більше ми про нього думаємо. Чим більше ми про нього думаємо, тим менше ми займаємося своїм ділом. Чим менше ми займаємося своїм ділом, тим гіршою є держава...».

...Кажуть, що українців з Непалу заберуть чартером. Цікаво, чия компанія з волі уряду покладе собі до кишені несподіваний куш? Адже і тут не обійшлося, мабуть, без особливого сприяння...

Ігор Гулик. Ілюстрація: poltavska.info     

Усвідомлена неуникність

Про суть наших особистісних змін

Я, на жаль, не можу відповісти на запитання, яке у приватних розмовах зі знайомими, лунає тепер найчастіше – що далі? Лише відсторонено фіксую, як тануть натовпи покупців на маленькому ринку біля мого помешкання, і як з, либонь, певною логікою зачиняються ятки успішних підпримців середньої руки. Звісно, зауважую й те, як банкноти ще вчора високих номіналів перетворюються на все меншу кількість краму після відвідин супермаркету.

Це – один бік справи, неодмінний атрибут країни та її господарки часів війни. Інший – поза межами прогнозування, оскільки, як мені видається, ніхто зараз не скаже, що буде завтра: ні збанкрутілий гендляр, ні президент, ні МВФ, ні, тим паче, Америка. Певно, - всі ці особи чи організації мають свої міркування, свої, так би мовити, надії, однак, гадаю, уся їхня  «бухгалтерія майбутнього» піде шкереберть через неадекватність однієї особи, якій запраглося змінити усталені правила гри.

Без сумніву, певною мірою ми виявилися заручниками ситуації, оскільки, як і під час Помаранчевої революції, гадали, що все завершиться, щойно на вершині зміняться особи. Утім, і вони, - нові президент, прем’єр, нардепи, - теж плекали ілюзію про схожий фінал. Однак трапилося те, що мало трапитися – Майдан забрав життя Небесної сотні, однак для справжньої свободи і не-паперової незалежності їх виявилося замало. Революція гідності цілком закономірно трансформувалася у національно-визвольну війну. Інакше й не могло бути, позаяк шлях до Гідності неуникно означав вихід з орбіти Москви. А це – однозначно війна...

Я переконаний, що ми у ній вистоїмо. Проблема лише у ціні, і у готовності всіх платити цю ціну. Йдеться не тільки про втрати на полі бою (вони, звичайно, найболючіші, бо непоправні), мова – про налаштованість громадян вийти зі зони комфорту, зрозуміти, що досі ми жили, м’яко кажучи, неправильно, нечесно, але щоразу категорично вимагали «правильної і чесної» влади.   

Якби ж то результат дався нам лише через волонтерську допомогу армії, чи, скажімо, неустанні молитви за життя наших бійців. Завдання є значно складнішим (хоча видається елементарним): справно платити податки, жити «по кишені», терпляче вислухати всіх, навіть інакодумців, бути чесним перед собою і перед людьми.

Це - ще один аспект, про який чомусь не запитують ті, хто переймається майбутнім. Ми самі. Наше ставлення до власного життя, побуту, витрат. Можна скільки завгодно волати про несправедливість, корумпованість, ненаситність влади, і чомусь не зауважувати, що ми самі зазвичай умонтовані у звиклу систему. І тоді аbyssus abyssum invocat – безодня волає до безодні... Це провокує нас на примітивний стереотип – там крадуть, то чом мені заказано?

Мене дуже тішать порівняльні таблиці середніх зарплат, у яких Україна впала нижче Гондурасу. Особливо тішать, коли, йдучи міськими тротуарами, я змушений маневрувати поміж навалою автівок, вартість яких і не снилася середньому бізнесмену в Європі. Ще більше – коли потрапляю на якісь урочистості – там, на Заході, наші забави реально сприймають за божевільне марнотратство. Про триповерхові вілли, у яких, до слова, не живуть (на те є «літня кухня»!), і які зжирають купу дорогих тепла та електрики, - вже помовчу. Справді Гондурас, тільки в іншому сенсі.

Хотіти в Європу і бути європейцями – різні речі. Якщо справді прагнемо бути, то маємо взяти до уваги їхню повагу до закону, яким би він не був, їхню терплячість і поміркованість, а також ощадливість, яка нам, - пострадянським, - чомусь видається скнарістю. Це направду має стати для нас усвідомленою неуникністю, не потребою революційного моменту, не показною фрондою. Суттю наших особистісних змін.

Це – виклик для постсовкового, патерналістського суспільства. Але виклик, гідний народу, який не змирився з поверненням диктатури і окупантів.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Повел Кучинскі

«Клініка» перемоги

Не слід карати хворих – їм слід рекомендувати спокій та релаксацію після особистісних поразок

Війна завдає ударів не тільки економікам та добробуту, а ще й негативно позначається на світосприйнятті окремих громадян. До прикладу, високопосадовці північних сусідів стали яскравими взірцями її руйнівних наслідків.

Отож у Росії вже давно визріває ідея про кримінальну відповідальність за «заперечення перемоги СРСР у Великій Вітчизняній війні». Цю ініціативу (до слова, одіозного Шойгу) гаряче підтримує Держдума. Особливо напередодні чергових воєнних ювілеїв.

Ідея, як це буває зазвичай, не постала на голому місці. Вона – різновид реакції російського суспільства на глобальні зміни світосприйняття, ставлення до історії не тільки учорашніх поневолених народів, а й усього міжнародного співтовариства. Світова спільнота врешті-решт зрозуміла різницю між, наприклад, Росією та Україною…

Колись, напередодні минулої «круглої дати» завершення Другої світової війни, на російських екранах демонстрували кінострічку Алєксєя Півоварова «Ржев. Невідома битва Гєоргія Жукова». То була перша ластівка адекватного відображення того, що відбулося понад 70 років тому. Фільм Півоварова – аж ніяк не відкриття, а лише ретельна, об’єктивна фіксація окремого епізоду війни, який досі дуже акуратно замовчувався.

Зрештою, чому замовчувався? «Лихими новинами» про дні минулі були сповнені шпальти журналів та інтернет-простір, починаючи ще з «перестройкі» Ґорбачова. Учені провадили дискусії, добуваючи із бездонних архівів все нові й нові аргументи, були спроби наповнити новими фактами підручники історії. Однак пересічному росіянинові до них – зась, а ось стрічка про трагедію розгрому під Ржевом тоді з’явилася на загальнодоступному НТВ, а тому й спричинила дикий ажіотаж.

Тепер про такі одкровення взагалі слід забути. Їх замінили «бестселлери» на кшталт «Крим. Шлях додому», «Президент», збоченські інтерпретації історії на «Раша-ТБ»…

Але проблема не у фільмах чи телешоу. Проблема – у диспозиції нинішньої російської верхівки, схильної бачити у всьому «злі задуми ворогів». Особисто я не можу згадати жодного джерела, яке б заперечувало перемогу СРСР у Другій світовій війні. Ба навіть число жертв з боку «совєтів» у зарубіжних істориків, зазвичай, значно перевищує показники «домашні».

«Президенти деяких країн… не змогли б безкарно приїжджати у нашу країну». Шойгу, мов у воду дивився, зронивши цю фразу в обороні запропонованого ним законопроекту. Тепер, 2015-го, на путінський парад перемоги ніхто й не горить бажанням приїхати. І знову винні ненависні українці з їхнім «бандерівським» президентом, знову прибалти, які вважають, що стали жертвами подвійної радянської окупації, підлі «америкоси», лихий «світовий уряд».

Не скажу, що я у захопленні від будь-яких заборон інтерпретувати історію на свій смак. Я лише проти використання цих інтерпретацій в арсеналі державної політики. Ми теж можемо люто воювати проти заперечень Голодомору 30-х років минулого століття. А таких «ревізіоністів» набереться не один десяток, і посідають вони впливові крісла як на Заході, так і на Сході. Та їх в Україні можна знайти серед білого дня без свічки, вони тут згуртовані у партії, деякі з них володіють парламентським статусом. Тобто – не «вітряки» якісь, а цілком певні особи.

Але мені видається, що не слід карати хворих – їм слід рекомендувати спокій та релаксацію після особистісних поразок. І тим, хто заперечує Голодомор, і тим, хто досі не дійшов згоди про переможців у Другій світовій…

Ігор Гулик. Ілюстрація: joyreactor.cc

Фірташ нам у поміч

Після свідчень олігарха у Віденському суді головний приз отримали пересічні українці

Навіть, якби Дм. Фірташ розповів у Віденському суді про те, що він особисто пакував речі Януковичу перед утечею «золотого батона» з Межигір’я, гріш ціна його захисту. Загнаний у глухий кут перед несвітлою перспективою безпосереднього спілкування з американською Фемідою, «газовий король» міг придумати ще не таку історійку. І не важливо, - під присягою він молов три мішки гречаної вовни, чи без... Йому просто нічого було втрачати.

А в результаті, - тиражовані світовими (а особливо – російськими) ЗМІ (не кажу вже про кишеньковий «Інтер»), - фірташівські одкровення зробили з нього ледь рятівника революції та Майдану, скопрометували і без того підмочену репутацію Порошенка і, мабуть, стануть своєрідним декалогом для політтехнологів на час місцевих виборів і подальших реформ.

Але... Є одне «але». Кастанеда колись написав, що для того, «аби усвідомити реальність, звичну для іншого, спочатку слід відцуратися власної реальності; та людині зовсім не просто позбутися звичної картини світу, цю звичку треба ламати силою». Так от, - реальність Фірташа, Коломойського, Ахмєтова, зрештою, того ж таки Порошенка чи його ненависниці Тимошенко дещо різниться від реальностей більшості. Реальність трійці Майданних лідерів, про яких Фірташ казав у Відні як про адептів секти ЮВТ, кардинально відрізняється від мільйонів тих, хто пройшов попри сцену, з якої вони провадили свої запальні промови.

Обидві реальності – їхня і наша – достоту сповнені розмаїтими міфами, уявленнями, смислами. Ми наївно гадали, що на якусь мить спромоглися стати творцями власного майбутнього; вони ж – звично для себе послуговувалися холодним розрахунком, плели інтриги, укладали пакти, маючи на меті скористатися нашим ентузіазмом.

Проблема, однак, у тім, що нова реальність, як переконує хтось із великих, народжується саме під час жорсткого зіткнення міфів. На відміну від Помаранчевого майдану цей, останній, не завершився інавгурацією нового президента. Війна на Сході надала всенародному рушенню латентного характеру, ті, хто плекав певні ілюзії на «справді нашу владу», розгубили їх, - хто на фронті, хто у волонтерських буднях, хто у чиновницьких кабінетах, де, як і раніше, сидять посередності і держиморди. І цілком усвідомили, що, за Кастанедою, звички влади, атавізми минулого «треба ламати силою». Ті ж, хто посів високі кріселка, зі сумом і розчаруванням змушені констатувати, що так, як колись, вже не буде, що у них немає часового лагу, аби донесхочу натішитися власним статусом. Та й цей статус ледь не щодня слід підтримувати, маневруючи між вимогами суспільства, прихованими від нього ж зобов’язаннями перед такими, як Фірташ, між власною реальністю і жорстокими реаліями часу.

Різношерстні ворожбити  від політики тепер пробують з’ясувати, хто ж в Україні зірве джек-пот після фірташівських свідчень у Віденському суді. Як на мене, - головний приз отримали пересічні українці. Одіозний олігарх, попри свої бажання і мету, популярно пояснив тим, хто хоче слухати, механіку вітчизняної політики, її гнилу суть, підлі методи і не менш брудні  плани. Фірташ укотре нагадав легковажним, що люстрацію, як кастинг кандидатів на найвищі посади, слід проводити до, а не після виборів, що вірити солодкоголосим політикам – значить, не поважати себе. Фірташ втямливо розповів людям, розсвареним через симпатії до різних діячів, що їхні нерви пішли з димом, що суб’єкт їхніх надій мало чим відрізняється від інших, що варто іноді прислухатися й до опонентів. Не для того, аби зневіритися зовсім, для того, аби глянути на світ з дещо іншого кута зору.

Ще кілька таких «фірташів», і ми зможемо обережно твердити, що нарешті наша спільнота взяла достатньо уроків справді європейської політичної культури і вже майже готова до усвідомленого вибору.

Ігор Гулик. Ілюстрація: focus.ua

Утрата легітимності

Україна з 2004-го поволі уповзла у смугу сумнівної легітимності владних структур

Уже кілька вітчизняних аналітиків відверто говорять про сумнівну легітимність чи не всіх інституцій української влади. Це – не перебільшення і не іронічний вибрик. Це – закономірний вислід боротьби з державністю, яку послідовно і з подиву гідною затятістю провадять ті, кому акурат доручено цю державність оберігати.

У розпал реалізації реформ, підготовки змін до Конституції, тобто «удосконалень», які під прикриттям виконання передвиборчих програм, втілюють у життя фігуранти коаліції, стратеги партійних штабів уже розглядають можливості її пишних похоронів у випадку, коли йтиметься власне про корпоративні зиски. Тобто, виглядає, що жоден з нинішніх важковаговиків у парламенті не переймаються далекими перспективами зреформованої європейської республіки, а уживають симулякри її механізмів лише для здобуття хвилевих цілей і преференцій. Відтак, що Порошенко, що Яценюк, що інший, здебільша, залаштунковий ляльковод (до прикладу, Фірташ), захищатиме власні повноваження та інтереси так, ніби й країна не існує, ніби за вікном їхніх офісів закінчується світ. При  цьому кожен боронитиме свої вотчини, зазіхаючи на терен глави держави, демонструючи небувалий «патріотизм», жертовність та показову готовність до «кулівлоб».

І хоча прем’єр стверджує: «ми пройдемо цю турбулентну частину», констатую одну сумну річ. Україна з 2004-го поволі уповзла у смугу сумнівної легітимності владних структур, і за цих умов кожен жест президента, прем’єра, міністра чи урядника місцевого рівня може бути оскаржений у будь-якому найвіддаленішому суді з виграшною перспективою. Мені видається, що цей контекст цілком укладається в історичну алюзію часів УНР, коли найпатрітичніші прихильники незалежності послідовно руйнували її, уважаючи, що лише їхня схема побудови цього суверенітету має право на існування, а для втілення своїх ідей вважали за потрібне повалити чинний режим. Користаючись при цьому статусом одного із елементів цього режиму.

Усвідомлення власної самодостатності – риса, без сумніву, позитивна. Але її мало, коли йдеться про демократичний устрій і про співжиття на владному олімпі. Амбіції лідерів тут мали б обмежуватися системою рівноваг і стримувань, а волюнтаризм трактувати за порушення правил гри. Те, що прем’єр, президент і коаліція давно вийшли за межі фолу (тобто правового поля) – цілком очевидно навіть для невігласа, але те, як вони пояснюють такі оффсайти – у їхній демагогії не розбереться навіть найфаховіший правник.

Утім, гадаю, не варто цілком втрачати орієнтири. Що-що, а ось інстинкт самозбереження наші політики ще не втратили до решти. Тому, сподіваюся, коли перед їхніми ясними очима забовваніє цілком реальна загроза, вони зможуть порозумітися. Інша річ, як житимемо ми у „царстві” їхнього порозуміння.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Дмітрій Бондаренко