Про намір жити

Ми можемо скільки завгодно теревенити про народовладдя, але коли доленосні рішення ухвалюються обмеженим колом осіб, не позбавлених інтересу та амбіцій, то всі наші розумування будуть позбавленими сенсів

"Життя будь-кого сповнене завтрашнім днем. Люди не живуть, а мають намір жити". Сенеку Луція аж ніяк не назовеш архаїчним, – люди й нині не живуть, а лише збираються жити. Мільйони разів випробувавши на своїх лобах держаки одвічних грабель, вони схильні вірити пророкам, віщунам, політикам, які громадять обіцянки про краще майбутнє. Цю згубну і водночас дуже життєлюбну звичку найпростіше було б назвати легковірством, однак, якби не вона, то людство б ніколи не пишалося досвідом (так милозвучно охрестили знаки від згаданого сільськогогосподарського реманенту), й втратило б стимул до чергових авантюр.

Діаметральна протилежність мрій, візії дня завтрашнього, не раз і не двічі була причиною затятих протистоянь, громадянських конфліктів і війн. Можемо вважати це спадком, рудиментом недемократичних епох, але коли йдеться про наш вільнодумний час, то маємо чимало прикладів, як за допомогою суспільних механізмів спільноти гамують пристрасті, дійшовши спільного знаменника. Саме спільноти, бо світоглядні мотиви "наміру жити" суттєво не відрізняють, коли йдеться про український контекст, східняка від галичанина.

Інша річ, – знакові постаті, які втілюють, а радше, – акумулюють, виокремлюють вектори суспільного поступу, пропонують інструменти дя оволодіння ними, формулюють доктрини, аби інфільтрувати їх у свідомість мас. Стосовно їхнього товариства, то, з'ясовується, що демократія, яку вони наполегливо намагаються нав'язати загалу, не годиться. Діалог часто перетворюється на розмову глухого з німим, а з-поза аргументів вилазять, мов ослячі вуха, інтереси тих чи інших груп підтримки.

Можна подивляти наївності і марності "наміру жити", притаманному тим, хто вірить обіцянкам, сфабрикованим часто на коліні партійним програмам і гаслам, але свій подив слід обмежити розумінням того, що патерналізм держави, начальника, вождя виробив не тільки рабську психологію, але й невміння самотужки ухвалювати рішення, які стосуються тільки тебе й нікого іншого. Ми можемо скільки завгодно теревенити про народовладдя, але коли доленосні рішення ухвалюються обмеженим колом осіб, не позбавлених інтересу та амбіцій, то всі наші розумування будуть позбавленими сенсів. Станіслав Бєлковський у "Катехизмі опозиції" зауважив про сучасну Росію: "Жодних реальних цінностей за межами товарно-грошового спідкування не існує – лише голий PR, доданий до комерційного обігу". Скажіть. чим особливим ми відрізняємося від сусідів?

"Голий PR", за Бєлковським, лише загострив ледь не наркотичну залежність посполитого люду від "обіцяльника". Потреба осіб, на яких можна було б будувати "намір жити" аж ніяк не подолана спробою хрущовської відлиги чи постперебудовними викриттями культу особи. Навпаки, розмитість, нечіткість обрисів "відповідального" за стан справ, за долю нації і кожного її представника, виродилась у технологічні вправи вирельєфнення помітніших, "харизматичних" постатей на випаленому комунізмом і посткомуністичними "демократичними" експериментами просторі. Харизма з часом переростає у бренд (чим не комерційний обіг), і несе у собі ризики перетворитися на такий собі модернізований культ особи.

Ви гадаєте, що ті, хто має "намір жити", особливо переймаються очевидними загрозами суспільної прострації та інфантилізму. На тлі загального хаосу їм найлегше почувати себе розумниками, перекидаючи відповідальність на захмарну владу, яка не вміє (а, може, не бажає наводити лад). Однак перша ж спроба навести цей "омріяний" лад стане приводом для не менших звинувачень у тиранії.

Тим, хто перебрав на себе нелегку ношу реформаторів, доводиться мандрувати лезом ножа. Спокуса рішучих рішень наштовхується на спротив збайдужілої публіки, яка щойно має "намір жити", відмовляючись робити це вже сьогодні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: espreso.tv

Тіньовики

Після «виборів» на окупованих теренах цілком може з’явитися альтернативний «кабмін», ба навіть «президент» Олійник

Кілька днів тому на мережевих ресурсах з'явився доволі цікаве повідомлення про створення Ніколаєм Азіровим «українського уряду у вигнанні». Ми не маємо підстав стверджувати, що прес-конференція «тіньовиків» (бо є претензії назвати «проект» утікачів «тіньовим урядом» задля більшої пафосності) фактом суто медійним, однак її суть і месиджі свідчать пропевні корекції кремлівського плану щодо України.

Йдеться про те, що «Опозиційний блок» (парасолька для екс-регіоналів і почасти комуністів), мабуть, перегляне принципи своєї легальної діяльності, і після «виборів» на окупованих теренах цілком може з’явитися альтернативний «кабмін», ба навіть «президент» Олійник. Такий собі рімейк УРСР у Харкові, куди у листопаді 1917 року з Росії завезли Євгєнію Бош, Юрія Коцюбинського, Владіміра Ауссема і Владіміра Затонского. Однак цього разу «тіньовики» матимуть легальну трибуну – фракцію Опоблоку у ВР.

Слід сказати, що ідея "тіньового уряду" не нова навіть для не надто зрілої української демократії, позаяк ми вже мали прецеденти такого утвору з легкої руки Юлії Тимошенко у час її остаточного розлучення з прем'єром Павлом Лазаренком. Не скажу, що та спроба "тіньовиків" дала відчутні результати, запам'яталася вона хіба яскравими буклетиками на якісному папері зі світлинами "міністрів" і "віце-прем'єрів".

Утім, по-перше, пересічний українець не сприймає серйозно опозиції системної та структурованої. Йому подавай атракцію, заворушення, стяги і промови. Ретельно вчитуватися у альтернативні постанови підпільників він не має ні часу, ні особливого бажання. Тим паче, сприймати викладки на слух, у виконанні народних депутатів. Бо надійнішим каналом для інформування виборців про свої конструктивні ідеї, ніж трибуна у залі на Грушевського, опозиціонери навряд чи володітимуть.

І по-друге. Уявіть собі почуття та емоції обивателя, якому вчорашній представник команди Януковича почне втюхувати звабливі обіцянки, пропонувати веселкові перспективи, при цьому нещадно критикуючи навіть осоружний чинний уряд. Я передбачаю, що у більшості громадян пам'ять ще доволі чіпка, аби повірити тим, хто найбільше спричинився до їхніх нинішніх бід.

А сумнівів, що серед представників "тіньового уряду" ми побачимо, крім уже засвічених, до болю знайомі обличчя, не залишається жодного після побіжного знайомства із програмою Азарова і К. А критеріями, за якими визначатимуть присутність у підпільній структурі визначених осіб слугуватимуть, мабуть, абсолютна відданість імперській ідеї Путіна, тобто реально – апріорі визначена мета повернення України під «омофор» Кремля.

Що ж, прапор у руки, триколор... Тільки чи українським буде збіговисько з колишнього московського готелю «Україна»?  

Ігор Гулик. Ілюстрація: ttolk.ru

Геноцид як вирок

В Україні вваєають, що, мовляв, слід ретельно попрацювати над визначенням ймовірних зовнішньополітичних наслідків радикальнішої вимоги визнання на рівні ООН Голодомору геноцидом

Учора відійшов у ліпший світ один із найавторитетніших і безпристрастних дослідників українського Голодомору британець Роберт Конквест. Саме йому належить, з-поміж інших, думка про надання статусу жертв радянського геноциду полеглим у роки «Жнив розпачу».

"Ми не хочемо зводити рахунків з минулим, яке не можна змінити, але ми переконані в тому, що викриття порушень прав людини, збереження історичних документів і відновлення гідності жертв шляхом визнання їхніх страждань слугуватиме орієнтиром для майбутніх суспільств і сприятиме запобіганню подібних катастроф у майбутньому". Це – з тексту заяви, що її підписали 36 країн-членів ООН з нагоди 70-ї річниці Голодомору в Україні 1932-33 років.

На цьому тлі пронизливим і принизливим виглядає ставлення вітчизняних очільників до власного народу та його історії. Міркую, що визнавши Голодомор геноцидом проти українців лише 2006 року, Верховна Рада створила унікальний для світової практики прецедент – навздогін сусідам, далеким та близьким, погодившись з їхнім трактуванням власної трагедії. Адже на той час акти саме з таким формулюванням української трагедії ухвалили вісім (!) країн світу.

А за роки, що минули після 80-річчя Голодомору, маємо лише кілька вітчизняних ініціатив, озвучених між іншим, з інших нагод, далеких від предмету сьогоднішнього обговорення. І кожна з них, зауважмо, зустрічала, крім поодинокої підтримки представників національно-демократичного середовища, шквал критики з станів, симпатії яких до української державності, м'яко кажучи, виглядають сумнівними. Я вже писав про те, як збурила єврейську громаду ющенкова алюзія Голодомору з Голокостом, хоча сперечатися про кількість жертв цих вселенських трагедій, справа невдячна і цинічна. Хоч не хоч погодишся з відомим ревізіоністом Гароді, що термін "Голокост" "висловлює бажання зробити злочини, скоєні проти євреїв, винятком в історії, бо стражданням і смерті надається сакральний характер".

Інша річ, – доморощені опоненти ідеї розставити природні крапки над "і" в історії понад вісімдесятирічної давності. У хорі комуністичних голосів, які так чи інакше повторюють мелодію з московської партитури, термін Голодомор (далебі, навіть не геноцид), звучить навіть не третьою партією. Нічого дивного, тоді лише не варто однопартійцям Симоненка, відхрещуватися від спадку сталінізму і переводити у цьому питанні стрілки на ефемерних «ортодоксів». Почилий учора Роберт Конквест, автор хрестоматійної книги "Жнива скорботи", у передмові до свого дослідження ретельно відстежив поведінку "вождя народів" щодо українських реалій 30-х років ХХ століття: "Сталін аж до останньої миті так і не визнав, що він сам і є його організатором, а коли його противники аж надто голосно протестували, ішов із ними на компроміс (звісно, тільки на словах); під час розкуркулювання він повертав справу таким чином, нібито насправді існував "клас" заможних селян, котрих, мовляв, незаможні селяни самохіть виганяли з їхніх домівок; у ході колективізації оприлюднена позиція Сталіна виглядала так, начебто він розцінював це як добровільний рух і вважав, що будь-який примус у цій справі є прикрим збоченням від його лінії. А коли спалахнув голодомор 1932—1933 рр., Сталін просто відмовився визнати факт його існування...".

Натомість в Україні дуже вже обережно констатують, що, мовляв, слід ретельно попрацювати над визначенням ймовірних зовнішньополітичних наслідків радикальнішої постави у процесі вимоги визнання на рівні ООН Голодомору геноцидом. Ось і славний міністр культури взявся корегувати назву Музею жертв. Тим часом у центрі Вашингтона вчора таки встановили великий як на американські масштаби меморіал тим, про чиї долі писав Конквест.

...Поза тим, у цьому випадку наша історія могла б стати доволі потужним інструментом, фактично - зброєю у війні з нащадками тих, хто безпосередньо причетний до небаченої трагедії 30-х років минулого століття. Її наслідки у разі визнання Голодомору геноцидом додали б суттєвої ваги вироку Трибуналу, який обов'язково відбудеться, як би його не уникала кремлівська верхівка. 

Ігор Гулик. Ілюстрація: dt.ua

Про нормальну владу

«Нормальна влада бореться за нормальні стандарти життя, а ненормальна влада бореться за владу». Оце і є відповідь на риторичне запитання про наших провідників

Запитання, на яке доведеться відповісти чинній владі на місцевих виборах, зависло в повітрі. Запитання про те, чи, бува, нинішні очільники України не схожі на дурнів. Країна, гадаю, делікатно промовчить…

Що відповісти? Що сказати людям, свято переконаним у тому, що у нас, якщо й крадуть, то «на 5 копійок»; які цілком серйозно вважають символом змін кількаразове зростання тарифів; які, зрештою, загубилися в часі десь між кучмовим прем’єрством і ющенковою «українізацією»?

Сказати, що влада у нас нормальна? Що там сидять не ідіоти, які безустанно громадять національні борги, при тому тримають на банківських рахунках нечувані гроші? Лауреат Нобелівської премії 1970 року у царині економіки Пол Ентоні Самуелсон сказав колись, що «нормальна влада бореться за нормальні стандарти життя, а ненормальна влада бореться за владу». Оце і є відповідь на риторичне запитання про наших провідників.

Але вони знають, що роблять. Запитуючи українців про свою адекватність, вони кокетують, бавляться із ментальністю затурканого виборця, для якого будь-який чиновник – це Бог, цар і володар в одній особі. Тому схожі мовні конструкції покликані лише наголосити на власній значущості, а водночас вказати критикам, що саме вони мусять приміряти на себе роль дурнів.

Теза Самуелсона рівною мірою стосується не тільки чинної владної команди. Ті, що нині їй опонують, мали б визнати, що кілька літ тому вони були у ролі Порошенка,  Яценюка і К, і, зрештою, мали  усі важелі для того, аби схилити шальки симпатій українців на свою користь. Вони нині просторікують, що, мовляв, автократичні замашки гаранта – то кара Божа для нації, то могли б бодай якось артикулювати й власну відповідальність за цю «чуму». Отже, й вони були «ненормальною» владою, для якої стандарти життя пересічного громадянина були справою надцятою, для якої доля всієї країни не важила ані йоти. Важило тільки бажання втриматися на верхівці, всеохопна зажерливість і зиск.

Утім про абсолютне банкрутство політичних еліт в Україні сказано чимало. Як і про те, що тут не могли вирости інші, кращі, жертовніші, принаймні раціональніші. Бо усіх, як не крути, обирав народ. Вони – утілення його смаків, уявлень, зрештою, надій. Бо, зрештою, народ, ми з вами, терпимо усі вибрики наших владоможців.

Ігор Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru

Трансформери

Є привід вкотре замислитися над специфічною рисою національного партбудівництва – пристосуванством політиків, звичкою «лягати» під очевидного переможця, грітися у проміннях слави чергового вождя

Один з містечкових аналітиків, вочевидь, заангажований, знайшов цікавий викрутас із нинішньої ситуації у партійному будівництві та вітчизняному політикумі назагал. Мовляв, гляньте, яким родючим виявився грунт Майдану: з нього ледь не щодня виходять нові й нові лідери, рухи, структури. І «Народний фронт» Яценюка, і «БПП» Порошенка, і ось «Народний контроль»… Мабуть, перелік триватиме, у міру просування до стартового свистка виборчої кампанії.

Але, як на мене, тут не надто особливо аплодувати і вигадувати неіснуючу «колиску демократії». Радше, є привід вкотре замислитися над специфічною рисою національного партбудівництва – пристосуванством політиків, звичкою «лягати» під очевидного переможця, грітися у проміннях слави чергового вождя. Адже легкість, з якою новоспечені рухи і структури, а також їхні провідники (зауважимо, не останні на сцені Майдану і поза нею) рвуть материнську пуповину, свідчить або про безперспективність ідеї тотальної єдності, або про те, що її прапори були використані «дезертирами» з суто кон’юнктурною метою.

Українська політика назагал у сенсі народження, розвитку і вмирання партій поставлена з ніг на голову. Тобто природний процес передбачає ініціативу знизу, певне коло сповідувачів певних ідей, які, розуміючи, що в країні число їхніх симпатиків достатнє для об’єднання у партію, проголошують заклик до створення структури. У нас же навпаки: спочатку міркують про спонсора, якому партія може знадобитися для захисту бізнесових чи владних інтересів, відтак знаходять більш-менш знакових осіб, охочих очолити її, формують штаби на місцях і починають вербувати до своїх лав «потрібних людей», читай агентів впливу, бажано з того ж таки підприємницького середовища, з владних кабінетів. Вже потім приходить черга «сірої маси», статистичного елементу для реєстрації проекту Мінюстом.

Щодо ідеології, то тут також все просто: її підбирають, примірюючи до потреб, реалій часу, роблячи поправку на настрої електорату, додавши до цього міксу дрібку популізму.

Ось так і отримуємо структури, розраховані на одноразове використання, у ліпшому разі здатні пережити важкі (тобто позавладні) часи у стані «консерв» або ж товару на продаж, – охочому до змагань за депутатські мандати чи навіть президентське крісло. Ось так з'являються на українських політичних видноколах парадоксальні угруповання, діячі яких сповідують іноді кардинально протилежні погляди, – від радикально-лівих до консервативно-правих, – маючи стержнем лише невтілене прагнення влади і наживи.

Тому говорити про ідеологічний аспект будь-якої з більш-менш поважних українських партій не доводиться. Як і не слід дивуватися, що вчорашні провідні діячі однієї політичної сили завтра оселяться у штаб-квартирі іншої, на не менш високій партпосаді. Це – трансформери, яким бракує навіть естетики конструкторів «Лєго».

Ігор Гулик. Ілюстрація: svoboda.org

Убити буржуя

Благі гасла трансформуються у специфічну філософію, яка ще кілька десятиліть тому втілилася у большевизмі

Нині Україна переймається тарифними проблемами, переймається іноді так, що чутно на всю державу. Трапилося побувати на Хрещатику акурат тоді, коли там палили автомобільні шини, мітингуючи за „долар по 5”. І проблема навіть не у специфічності, як на вітчизняні стандарти таких акцій, бо їдкий дим від паленої гуми доймає навіть найбайдужіших перехожих, проблема – не у макабричних мотивах галасливих невдоволених. Уже вкотре маємо справу з братією, яка відверто і недвозначно скандує: „Убий буржуя!”.

Досі ми стежили за різного роду радикалами дещо зверхньо і навіть схвально. Неординарність, навіть екстравагантність їхніх вчинків додавала елемент екстриму до нашого флегматичного споглядання владних борсань. Але коли цього екстриму, – справжнього, а не вигаданого кріейторами маргіналів, – підкинула ще й криза, коли перед конкретним обивателем цілком непристойно забовваніла перспектива безробіття, злиднів, коли у свідомості того ж таки „маленького українця” зринули спогади про катастрофу 90-х, – саме тепер ми почули знайоме до болю: „Убий буржуя!”.

Цікаво, що публіка, яка вигукує ці гасла, чимось схожа на ту, котра поставила Україну дибки на Майдані. Намети, багатобарвні прапори, вогнища і вимога справедливості. Однак... Справедливість кожен розуміє на свій штиб. Зрештою, великий відсоток Майдану складали якраз ті, кого нині закликають „убити” столичні протестувальники. Адже для маргінала, викинутого на узбіччя процесу, „буржуй” – поняття надто широке: це і власник гігантської корпорації, і приватний підприємець, який тримає хлібний кіоск у спальному районі свого потенційного „убивці”. Для палія автошин – „буржуй” – людина діяльна, а, отже, неприйнятна, взагалі небезпечна. Вона несе у собі ризик необхідності праці, а це – незрозуміло і навіть дико для того, хто звик почувати себе захищеним за кошт інших.

Але столичні протестувальники наразі – це лише верхівка айсберга. Їх може переслідувати міліція і «диванна сотня», однак, якщо пильніше придивитися до процесу, то можна з подивом зауважити, як елементи радикальності щоденно вбиваються у мізки українських громадян голосами найвищих посадових осіб. „Багаті змушені поділитися...”, „багаті мусять угамувати непомірні апетити...”, „ми змусимо їх дбати про незахищених...”. Соціалізм квітне у полум’яних промовах владних популістів. Доки він дістанеться „низів”, його благі гасла трансформуються у специфічну філософію, яка ще кілька десятиліть тому втілилася у большевизмі.

Мабуть, не варто нагадувати, що тоді заклик „убий!” не обмежився конкретним соціальним прошарком. „Буржуї” впали першими і, мабуть, їм таки поталанило, бо вже не бачили того, що було далі...

Ігор Гулик. Ілюстрація: db.chgk.info

Основний виклик

Проблема України полягає акурат у незмінності системи реалізації владних повноважень

Тепер важко вірити тим, хто свого часу піднімав невдоволених гаслом «Україна без Кучми». Л.Д.К. пішов із президентської посади, але чи можемо ми із упевненістю констатувати, що маємо Україну без Кучми? Навпаки, перебуваючи у комфортному затінку, екс-президент так чи інакше втручається у суспільно-політичне життя: за допомогою зятя, у руках якого зосереджено могутній медіа-арсенал, руками учорашніх підлеглих, що ними аж кишить у владних коридорах, зрештою, через посередників, у ролі «дипломата-миротворця».

Проблема України полягає акурат у незмінності системи реалізації владних повноважень. Не тих, що чітко-нечітко виписані на папері, а тих, які цілком резонно було б назвати «звичаєвим правом»: правом сильного бути свавільним, правом керівника брати усе, що заманеться. Ось основний виклик, який, у кінцевому підсумку виливається у мимовільне зізнання колишнього керівника президентського секретаріату, знаменитої «баби Віри», Віри Ульянченко: «Основним викликом перед Україною є існування самої України, існування демократії в Україні». Правда, тепер перед цією, майже демонічною колись персоною, яка нашіптувала колись президентові якісь не надто адекватні поради, забовванів інший виклик, - кримінальне провадження у справі «Сухолуччя»…

Іноді складається враження, що всі, кому доручено здійснювати українську владу, намагаються робити це від протилежного, мовби випробовуючи на міць власний народ і надто вже незрілу державність. «Нумо спробуймо ще й так!» – звучить рефреном поміж рядками президентських указів, розпоряджень уряду, проектів Верховної Ради. Причому, це не експеримент заради експерименту, це банальне бажання насолити супернику, підірвати його авторитет, відкусити шмат його електорального поля. Якби ж то експерименти ставилися задля обрання найправильнішого шляху, – слів немає, було б важко, але, принаймні, була б надія на позитив.

Президент оприлюднив і взявся реалізовувати власне бачення майбутніх змін до Конституції. Чудово, але, скажіть-но, чому цей жест зроблено акурат напередодні старту виборчого марафону, чому саме під час політичних дебатів і сварок пересічний громадянин має мізкувати над тим, що написане, якщо вірити Порошенкові, ще із рік тому? Якщо це програма, з якою президент вирішив залатати діри власного іміджу, то навіщо вбирати її у шати проекту Основного Закону. Ось так з’ясовується, що Конституція – лише банальна забавка у руках політтехнологів, звідси й нігілістське ставлення і до неї, і до решти законів з боку загалу.

Основним викликом для України є її влада – невміла, вайлувата, зарозуміла і далека від потреб тих, на чиї гроші вона існує. Позначена чорними мітками кумівства, корупції, злодійства та обману. Скомпрометована перед світом і в очах власних громадян. Таку владу, без сумніву, слід міняти. Бодай на таку, якої заслуговує цей народ.

Ігор Гулик. Ілюстрація: kvit.ukma.edu.ua