Про „них” і про нас

Нестямна довіра до вождів, навіть коли вони демонструють легковажність до сказаних собою ж слів, не є показником здорової спільноти

Одного разу сказані лідерами у вужчому колі слова мають здатність проростати у мізках їхніх симпатиків, сприйматися як абсолютна істина, керівництво до дії, програмна вимога. Тому іноді варто прислухатися до голосів зазомбованого народу, аби ліпше втямити справжні мотиваційні рушії провідництва, яке, зазвичай, приховує їх за хмарою написаних спічрайтерами промов.

Короткий коментар, ясна річ, не місце для розлогих занурень в історію. Але тим не менш, маю зауважити, що нестямна довіра до вождів, навіть коли вони демонструють легковажність до сказаних собою ж слів, не є показником здорової спільноти. Оця остання мала б покладатися на власний глузд і власний досвід, аналізувати фрази і вчинки лідерів, тобто критично ставитися до них. Лише у такому суспільстві неможливим у принципі є поділ на „своїх” та „чужих”, такий собі рудимент якщо не первісного укладу, то феодалізму вже точно. Така спільнота має поліваріантність вибору, і не тільки біля скриньок для голосування, а й упродовж усього життя, оскільки перетворює дилеми на прості розв’язки, керуючись особистісними критеріями.

Оці поділи на „наших” і „чужих” формують не тільки атмосферу недовіри, зневаги, ворожнечі між людьми, які фактично нічого не завинили одне одному, вони є підґрунтям для доволі небезпечної тенденції, перші ознаки якої вже встигли зауважити нескомпрометовані політикою соціологи. Соціологи щораз частіше натякають на посилення авторитарних настроїв у суспільстві, пояснюючи цей феномен розчаруваннями, по-перше, демократичної системи, а, по-друге, невиправданими надіями на Майдані. З одного боку, зауважують вони, громадяни спраглі за „сильною рукою” (40 відсотків українців хочуть саме такого лідера), з іншого цілком усвідомлює, вдавшись до сусідського прикладу, що „у нас один Путін буде визнаний половиною суспільства, а другий Путін – не визнаний іншою половиною”.  Хоча, чесно кажучи, історія дає нам чимало прикладів того, коли „путіни” не запитували у мас їхньої думки.

Втім, соціологи оперують ще й таким поняттям як допустима похибка. В українських умовах ця похибка часто грала злі жарти з тими, хто надто довіряв враженням від позірної картини подій. Особливо, з владцями на кшталт наших, які легковажно гадають, що народ є настільки керованим та прогнозованим, що проковтне будь-яку пілюлю, загорнену у яскравий папірчик демагогії та брехні. Євген Сверстюк колись опублікував з цього приводу чудове есе і, цілком погоджуючись з його висновками, додам лише, що з кожними новими виборами спільнота усе докладніше освоює важелі, за допомогою яких вона може впливати на владу, не вдаючись до відчайдушних жестів. А це означає, що рабська меншовартість, в основі якої лежить „мрія про ринок, де продають панів” (Єжи Лєц) поступово відходить у минуле, залишаючись там лише зловісним привидом, тінню давніх поразок.

Ігор Гулик. Ілюстрація: pda.anekdot.ru

Влада і вольності

Ми навіть у найбездарнішому керівництві схильні спочатку вбачати потенції до удосконалення того, що маємо

Для команди, яка недавно опанувала владу в Україні, видається, немає більшої проблеми, аніж узгоджувати свої дії із чинними законами. Власне, ніхто не пробує переконувати, що вони досконалі, витончені й абсолютно прикладні. Але які вже є… Змінити їх можна, дотримуючись процедури, а не стрімголов ламати все і вся.

Ніхто, до того ж не заперечує, що якою б не була нова влада, її проста присутність на олімпі передбачає зміни. Так вже влаштована людська природа, що ми навіть у найбездарнішому керівництві схильні спочатку вбачати потенції до удосконалення того, що маємо. Інакше навіщо змінювати тих, хто біля керма?

Те, що наразі демонструє Порошенко, Яценюк і їхні команди, можна трактувати двояко. Зрештою, визнані фахівці з європейських університетів теж не хибують однозначністю. Для них, як, зрештою, в Україні, добре видно явну неготовність учорашніх обіцяльників уповні виконати свої передвиборчі гасла. І це – природно, оскільки кандидат передбачає один статус, а глава держави – значно вищий рівень відповідальності.

З іншого боку, – маємо цілковиту «вольницю», самодіяльність, яку, до слова, засудив свого часу Пилип Орлик.  Його «конституція» («Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу») передбачала: «…Задля загального блага вершаться приватні і громадські ради, і навіть самі самодержці, особисто присутні на них і головуючі, не противляться піддати свої рішення розсуду і схваленню своїх міністрів і радників, то чому ж би тоді й серед вільної нації не дотримуватися такого-от благотворного ладу?... Однак дехто з гетьманів Війська Запорозького захоплювали собі необмежену владу, геть потоптавши рівність і звичаї, і свавільно встановлювали отой закон: «Так хочу-так повеліваю».

Ці слова написано три сотні літ тому, і чомусь нам видається дуже промовистим факт, що в Україні жодного разу на державному рівні належно не відзначали роковини документа Пилипа Орлика.  А, може, це цілком зрозуміло: бо не можна лицемірити, нехтуючи чинною Конституцією, вшановувати її давню попередницю?

Ця поквапливість і, я б сказав, правова неохайність, свавілля (принагідно зацитую тут Вольтера, сучасника Орлика: «Свобода полягає у тому, щоб залежати тільки від законів), можуть стати першими підвалинами для майбутнього фіаско «колишніх». Роздратування їхнього ж електорату голослів’ям обіцянок, зрозуміла невдоволеність кадровими «вибриками»тих, хто голосував проти, розгубленість середнього класу (хай мало чисельного, зате здатного до самоорганізації) перед планами економічних реформ, – а ще ж не минуло й половини каденції Порошенка…

Ігор Гулик. Ілюстрація: day.kiev.ua

Нова драма

Транспарентність української влади закінчується там, де починаються кулуарні домовленості, дрібні недомовки, цинічні компроміси

Пересічний аптекар, який міг би до кінця своїх днів товкти у ступі компоненти панацей від грипу, однак зміг осягти усю глибину суспільних протиріч, – засновник «нової драми» Генрик Ібсен, – залишив нам просту сентенцію, яка цілком годилася б для нинішніх фігурантів «боротьби за престол» («Боротьба за престол» – так називалася одна із перших народно-історичних п’єс Ібсена). Він радив уникати чорного ходу, коли двері до зали відчинені.

Однак часто змагання за найвищу державну посаду в Україні розпочинаються акурат із чорного ходу, перетворюючи їх, радше, на «ляльковий дім» (найвідоміша драма норвезького «аптекаря»). І в цьому, мабуть, трагедія тих, хто бере участь у цих безконечних перегонах, а відтак – лихо для загалу.

Транспарентність української влади закінчується там, де починаються кулуарні домовленості, дрібні недомовки, цинічні компроміси, а що найгірше – приховані у глибокі прокурорські шухляди стоси компромату на політичних опонентів. Відтак маємо вже не драму, а суспільний шок, коли виборець, зупинивши свій погляд на конкретному персонажі з кількох десятків інших, одного чудового дня дізнається про його не надто чисту спідню білизну. На жаль, це не поодинокі трафунки, це – ретельно сплановані спецоперації на знищення, це – політика по-українськи. Зрештою, не тільки по-українськи…

Але сяк-так обравши собі провідника, нація знову ж таки з превеликим подивом спостерігає, як його колишні супротивники, які буквально вчора із піною на губах ґвалтували про ницість актуального фаворита, за будь-якої нагоди починають возносити його шляхетність та непересічність, його «історичну місію», його далекозорість… Заради чого? Та задля самозбереження, задля того, аби пережити «окаянні дні» правління «ворога», здатного зараз застосувати проти них усю міць та витонченість державної каральної машини. Так пристосуванство, конформізм і зрада перетворюються на неодмінні атрибути суспільної моралі, перебираються у «лялькові доми» обивателів, в офіси і контори, себто стають загальноприйнятним стандартом. Так корупція, про боротьбу із якою легко і натхненно розповість вам навіть неотесаний дядечко з будь-якого львівського ринку, проникають у найдрібніші клітини суспільного організму, підтримуючи пандемію подвійних стандартів, вибіркового правосуддя, вседозволеності тих, хто на престолі або ж поблизу нього.

На жаль, ці вибори навряд чи змінять звичаї нашого «лялькового дому». На жаль, тому що загал не готовий повірити у щирість та альтруїзм кандидатів, а якщо й повірить, то є мало сумнівів, що наступного ж дня після перемоги, вишуковуватиме у них первородний гріх. Гріх безсилля перед системою, яка здатна перемолоти найсильніші натури і найпрекрасніші задуми. Системи, до якої веде тільки «чорний хід».   

Ігор Гулик. Ілюстрація: ua.racurs.ua

Гра без свічок

І «контра», і «про» націоналісти активізуються акурат в часи протистояння головних гравців української політичної шахівниці

Ще задовго до виборів в Україні з’явилися всі ознаки дежавю. Зателефонувала знайома, – взялася «розкручувати» якусь дрібну партійку з геть невідомою назвою, але з обов'язковою складовою «народна». Відтак у Києві походили так звані «контрсистемні націоналісти», класні хлопці, але чомусь з російським акцентом.

Спостерігаючи за ними, чомусь пригадав кумедний чорнопіарний ролик з львів’янином у головній ролі: “Пане Вікторе, ваша дружина – американка…».  А ще – марші псевдо-унсовців як тло для стенд-апів журналістів сусідньої країни.

Узагалі, – коли є «контрсистемні націоналісти», вочевидь, мають бути і «системні». Це які? Ті, що влаштовують режим, підігрують йому? Міркую, що жодна, навіть найрадикальніша з нинішніх парламентських партій, не ризикне назвати себе націоналістичною. Національною – скільки завгодно, а от націоналістичною – ні. Не «по-європейськи» це якось, не «цивілізовано».

То хто ж тоді «системні»? Конгрес українських націоналістів, на моє особисте переконання, навряд чи виправдовує свою назву, позаяк іноді його позиція або надто конформістська, або ж відверто маргінальна. ВО «Свобода» також, далебі, не тягне на «системне», оскільки, зважаючи на мікроскопічний рейтинг, не добирає слів в оцінках прем’єра, президента й парламенту. Нині спостережливі можуть уловити різницю: «Свобода» у своїх звинуваченях рідко не поминає Порошенка. Злослови подейкують, що це пов'язано з цілком реальною перспективою для Тягнибока і його партії укотре не потрапити до Верховної Ради. Отже, найближчим часом не побачимо, як зі «свободівського» кокона вилетить системний метелик.

Та що цікаво, – і «контра», і «про» націоналісти активізуються акурат в часи протистояння головних гравців української політичної шахівниці. Саме вони додають ідеологічного перцю змагу прісних бізнесових мегапроектів. Перед «наці» стоять цілком конкретні завдання: залякати співвітчизників перспективою диктатури «ультрас», дати козирі у руки тим, хто позиціонує себе лібералами, консерваторами, взагалі – «батьками нації». Бо у влади є «свій націоналізм» – у кого Трипілля з козаками, у кого – здевальвована тисяча з Ощадбанку, в інших – нічний страх за власний бізнес на теренах країни-окупанта.  

Спектакль триватиме, допоки останній виборець не вийде за двері дільниці. Відтак усі ці «націоналізми» – системні, несистемні, чорні, зелені та сіро-буро-малинові, – складуть до скринь, щедро присипавши нафталіном, аби вони там почекали наступної нагоди вийти на Хрещатик. Гра зі смолоскипами, але без свічок. Бо не варта свічок.

Ігор Гулик. Ілюстрація: doctorbis.ru

Спокуса „залізної руки”

Пристрасть до влади однаково цинічна і дволична у конкретних проявах, і лише контекст тієї чи іншої епохи додають їй сучасного шарму

Нема нічого нового під сонцем. Що Платон колись попереджав: «Тиранія виростає із демократії. Інакше кажучи, із крайньої свободи виникає найбільше і найжорстокіше рабство», що відтак повторив Максиміліан Волошин: «Робесп'єр вірив у чесноти: він створив терор. Марат вірив у справедливість: він вимагав двісті тисяч голів», – все це ланки однієї і тієї ж історії різних людей, одержимих чудовою ідеєю рівності і братерства, однак з певними корекціями під час її втілення.

Я далекий від історичних алюзій нинішньої ситуації в Україні з тими подіями, про які казав античний філософ чи російський літератор. Однак направду мусимо визнати, що крізь ліберальну налаштованість нинішньої владної команди то там то сям пробиваються рецидиви „совка”, і годі говорити, що пристрасть до влади має якісь часові особливості. Вона однаково цинічна і дволична у конкретних проявах, і лише контекст тієї чи іншої епохи додають їй сучасного шарму. Її гасло: „Мета виправдовує засоби”, і з цього погляду усі союзи, блоки, домовленості, клятви на Святому письмі чи Конституції виглядають лише атрибутикою, необхідним інгрідієнтом поживи для загалу, – не більше.

Для мене особисто не є розчаруванням незграбності стосунків президента з парламентом, підлоти їхнього оточення щодо політичних опонентів, – все це справа сумління конкретних персонажів. Мене більше переймають нотки ностальгії за практикою минулих років, утілені в „закликах” до гаранта запровадити в країні військовий стан, організовані колони „трудящих” на мітингах у підтримку „курсу”, ненормативна, з огляду на демократичний контекст, лексика про „зрадників батьківщини”, „ворогів народу”, „недоукраїнців”.

Певна річ, я не маю сумніву, що архаїка „совєтчини” – тимчасова, що бажання покерувати „по-справжньому” – лише плід фантазій у запалених мізках декого з „державотворців”. Однак, якби воно не було, країні та її мешканцям занадто дорого гаяти час на схожі манівці. Кошт таких риторичних вправ – європейська перспектива, нормальне життя, якщо не сьогодні, то бодай завтра, чергова порція зневіри і апатії.

У цьому найбільша проблема, а у кількості каденцій конкретного діяча, форматі коаліцій, прем’єрських чи президентських повноваженнях. Бо, власне кажучи, держава, збудована на інфантильності та байжужості своїх громадян, навряд чи заслуговує бути визнаною за демократичну. Вона не має майбутнього, оскільки сумнівною є не тільки її перспектива, але й, що важливіше, – легітимність.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

До проблеми вибору

Відсікання певного масиву інформації і, натомість, штучне нагнітання потрібних оцінкових стереотипів не є суто українським винаходом

Дехто з суспільствознавців схильний уважати, що головною проблемою інформаційного суспільства є проблема вибору. Адепти цього твердження, зазвичай, формують свій висновок, виходячи з ідеальних умов, за яких пересічний обиватель не просто цікавиться, а отримує повну, об’єктивну інформацію про предмет, який став об’єктом його уваги. Тобто, перш ніж стати споживачем послуг, товарів чи якихось інших, скажімо, суспільних матерій, він вимушено стає споживачем інформації про них. Причому, до комплексу поінформованості потрапляє не тільки банальна реклама, але й чутки, відгуки користувачів, навіть візуальне сприйняття об’єкту бажань.

Нашу спільноту, мабуть, завчасно мати за досконале інформаційне суспільство, хоча лава вісток, оцінок з кожним роком щільнішає і повноводнішає. Біда у тому, що українські інформаційні потоки є, по-перше, не надто „екологічними” у сенсі своєї об’єктивності, по-друге, зазнають маніпулятивних трансформацій на догоду певних осіб чи середовищ, і, по-третє, обмежені у сенсі доступу до широкого споживача.

Третя проблема – цілком технологічна, позаяк навіть пересічний райцентр не може нині похвалитися доступом до всесвітньої павутини, не кажучи вже про села чи віддалені хутори. А ось щодо перших двох зауваг, то тут власне й формується специфічно вітчизняний феномен, який полюбляють називати „вибором без вибору”.

Не скажу, що відсікання певного масиву інформації і, натомість, штучне нагнітання потрібних оцінкових стереотипів є суто українським винаходом. Схожу практику застосовують повсюди, і навіть демократична Америка іноді вибухає, випадково дізнаючись правду про ті чи інші вагомі події, які попередньо трактувалися на догоду урядові чи окремим колам впливових осіб. Але у Штатах доволі потужні альтернативні джерела, і  фактично кожен мешканець, якщо, звичайно, того бажає, може здобути доступ до них.

В Україні схожа практика „фільтрів” почала інтенсивно застосовуватися за Леоніда Кучми, особливо напередодні останніх електоральних перегонів у його президентській кар’єрі. Що цікаво, конструюючи тоді ситуацію виборів без вибору, протополіттехнологи (бо такої професії тоді ще не знали достеменно) парадоксально обрали Галичину об’єктом своїх впливів. Парадоксально, тому що Львів завжди пишався своєї інтелектуальною першістю. І тому, мабуть, програв. У ситуації виборів’2000 галичан затиснули між молотом і кувалдою, змусивши обирати між Кучмою і “червоними”. Спроба тодішнього поміркованого і ліберального Мороза, за якого в останню мить схопилася, мов за рятівну соломинку, львівська еліта, зазнала ганебного фіаско. Масова антикомуністична істерія певним рикошетом вдарила і по рожевому кандидатові, а одіозного Марчука нейтралізували, організувавши помпезне перезахоронення жертв енкаведистів.

На цьому ґрунті відтак проросли „темники”, кураторство ЗМІ з боку зацікавлених сторін, тиск на власників, словом, ситуація, яку зрештою спромоглися зламати самі журналісти. Однак, як це буває зазвичай, з однієї крайнощі суспільство скотилося в іншу, – з головою пірнувши у потік інформації, що знову пропоновував йому вибір без вибору.

Нині, видається, ситуація є поміркованішою і спокійнішою. Однак очевидними є спроби влади осідлати інформаційний потік, хоча вони не завжди дають бажані результати.

Поза тим,  літня відсутність або інфантильність споживача вісток також не сприяє ефективній роботі пропагандистського апарату. Тож слід почекати початку осені, аби мати враження від того, як у наші з вами мізки вбиватимуть цвяхи виборів без вибору.

Ігор Гулик. Ілюстрація: telekritika.ua          

Право на деградацію

Ще трохи – і всі «мажоритарки» з «пропорційками», як і вибори взагалі, перестануть цікавити навіть найзазомбованіших пафосних бабусь

Жупел сумнівності закону про вибори до місцевих рад, яким політики намагаються налякати електорат, а насправді лякають одне одного, перетворюється на фішку, що нею легко прикрити решту реальних загроз для України. Гадаю, не варто особливо наголошувати на реаліях повсякденного побуту, які, на диво, чомусь не цікаві для політичних дискусій. Президентський підпис під документом, однак, не припинив цих суперечок, а, отже, маємо ще один аргумент на користь того, що для наших державців політичним інструментом стає все, що бодай якось надається для цього.

Зрештою, чи важливо нині (наголошую – нині!) для львівського безробітного чи столичного позичальника-невдахи, чи вояка із зони АТО, як обиратимуть війта у якомусь селі Затемне: за партійними спискаи чи мажоритаркою України. Ні, для них важливо, щоб обраний будь-де і будь-яким робом наступний керівник сільської громади був справді головою і запорукою: для одного – його права на працю, для іншого – порятунку від цілковитого банкрутства, для третього – патріотом.

І коли спікери із «ручних» телеканалів упосліджених урядом олігархів, волають, що «без зміни виборчої системи країна приречена на деградацію», вони запізнюється зі своїм пророцтвом. Країна вже давно деградує, причому має на це право. Ще трохи – і всі «мажоритарки» з «пропорційками», як і вибори взагалі, перестануть цікавити навіть найзазомбованіших пафосних бабусь, і влада справді валятиметься на вулиці, аж поки її не підбере якийсь метикуватий і небегатслівний дядечко.

Нашу увагу прагнуть відволікти на юридичній казуїстиці, тицяючи на ймовірні наслідки потрапляння у сільради з облрадами «темних конячок»:  «… Ситуація не зміниться. Відмінність буде лише в тому, скільки людей іммігрує і скільки сидітиме у в’язниці... Бо в нас, щойно хтось перемагає, починає діяти принцип Франко: друзям – усе, ворогам – закон».

Але, гадаю, акурат пропорція утікачів і в’язнів не стане головною відмінністю. Хіба бодай одні вибори у цій країні обійшлися без гнаних і переслідуваних? Хіба дуже «демократично обраний» Ющенко не викинув з владних лав 18 тисяч чиновників, яким, відверто кажучи, були «до лампочки» кольори конфліктуючих прапорів? Це – толерантний Віктор Андрійович. А Віктор Золотобатонний? Хіба варто тут тратити чорнило і папір на перелік гнаних і репресованих ним? Зрештою, усім відома жирна кривава крапка режиму екс-зека і «проффесора».

Право на деградацію, тобто цілковиту інфантильність і байдужість громади до тих, хто робить вигляд, що керує нею, дехто цілком резонно називає «толерантною тиранією». Ральф Пітерс, оглядач «New York Post», пише, що такий режим здатний гарантувати собі процвітання. Варто лише, щоб «диктатура постіндустріальної епохи погодилася на компроміс в одному: зупинилася під дверима приватного помешкання».

А там, за тими «дверима», будуть чинними усі права: право на свободу слова, невдоволення владою etc. І навіть право на деградацію...

Ігор Гулик. Ілюстрація: brovary.pravo-znaty.org.ua